В інтерв’ю Суспільному він розповів про монаше життя, що означає бути архиєпископом, які ініціативи надалі впроваджуватиме церква, як кріпити віру та де шукати єдність і надію під час війни.

8 грудня відбулася ваша інтронізація. Що ця подія для вас означає?

Щоразу, коли призначають нового єпископа, відбувається такий обряд, який називається введення на престол тієї чи іншої єпархії. Відповідно, від того дня єпископ набуває всіх прав і обов’язків для цієї єпархії. Отже, саме з цього дня я отримав цей обов’язок служіння в Тернопільсько-Зборівській архиєпархії

До цього ви були єпископом-помічником нинішнього архієпископа-емерита Василія Семенюка. Від єпископа-помічника до архієпископа, наскільки змінилася зона вашої відповідальності і обов’язки.

Єпископ-помічник має обов’язок допомагати. Натомість єпархіальний єпископ, тобто єпископ, який очолює архиєпархію, несе пряму відповідальність за всі ділянки її життя. Тому це доволі серйозно.

Ви вже відслужили свою першу архиєрейську літургію в Марійському духовному центрі в Зарваниці. Пригадайте той момент, коли до Зарваниці ви потрапили вперше. Які відчуття тоді у вас були?

Дякую за це запитання, бо воно торкається моментів дитинства, адже вперше я був у Зарваниці ще, коли я до школи ходив. Я народився в такому селі, де була підпільна церква, але чув багато про Зарваницю. Серед монахів та вірян підпільної церкви, Зарваниця була місцем паломництва. Коли я вперше там був, це було таке дуже особливе відчуття, що ти доторкуєшся до святого місця, в якому тисячі прочан молилися таємно, часто під загрозою бути ув’язненим.

Моїм пріоритетним завданням є виховання молоді.

Цього року Українська греко-католицька церква відзначає 35 років з часу виходу з підпілля. Ви народилися на Івано-Франківщині, в Дорі й, напевно ж, пам’ятаєте той час, коли молилися щиро, але не так легко, не за таких обставин, не так відкрито. Пригадайте той час.

У селищі Дора був підпільний монастир Студійського уставу. Тобто це були монахи, які приїхали ще в кінці 30-х років зі Святоуспенської Унівської лаври з Львівщини. І там був заснований монастир. Окрім молитви, монахи займалися вихованням дітей, а саме навчанням кравецтва, столярства і також шевської справи. Адже гуцули не мали можливості здобувати такий фах. Отже, це був внесок монахів.

Натомість, коли в 1946 році офіційно комуністична влада заборонила богослужіння, заборонила існування монашого життя і монастиря, як такого, монахи пішли в підпілля. Батьки нас дітей брали з собою на ті підпільні богослужіння. Це відбувалося в 4-й годині, вдосвіта. Так, щоб до ранку закінчилися всі богослужіння. Власне, сповідь, святе причастя завжди відбувалися в атмосфері таємності, щоб про це ніхто не знав. Я вихований саме в такій атмосфері, як християнин. І це також мене потягнуло до служіння в монашому житті, через той приклад героїзму та мужності.

Приклад дав і мій духовний отець, а це є отець Порфирій Чучман, який в Дорі був з 30-х років. Він два рази був в ув’язнені за віру. Цей приклад був дуже потягаючий. Уявіть собі, старенький священник, монах, якому понад 80 років, а біля нього гуртуються діти. І батьки, знайомі, близькі, запитували: “Що вас там цікавить в тому старому дідусеві?”. Можливо молодий, активний лідер? Але ні, саме особа, яка має великий духовний досвід, яка випромінює цю святість, вона є здатна дати приклад молоді, дітям.

Ви згадали про молодь. Українська греко-католицька церква активно працює із молодими людьми. Назвіть ті ініціативи, які провадить церква і вони є знаковими саме у співпраці з молоддю.

Молодь завжди живе ідеалами. Завжди має гарні цілі, мрії. І тому в Українській греко-католицькій церкві молодь завжди займає дуже особливе місце. Одним із таких молодіжних рухів, який зародився в 30-х роках минулого століття є “Українська молодь — Христові”, який об’єднував тисячі молодих хлопців, дівчат. Він також відродився на початку 90-х років. Буквально одразу після виходу церкви з підпілля молодь зорганізувалася в відродження цього руху. І він до сьогодні є дуже активним рухом.

Другий такий молодіжний рух, який в нашій церкві займає чільне місце, це є спільноти студентів, який називається “Обнова”. Рух молоді показує тут тяглість поколінь українських студентів, української молоді від XX століття аж до сьогодні.

Моїм пріоритетним завданням є виховання молоді, допомога молоді, бути поруч молоді. І ми намагаємося підтримати ініціативи молоді, тому що молодь є дуже ініціативна. І з керування цих ініціатив, їх підтримка, завжди має добрі плоди.

Наскільки важливою особисто для вас і для церкви є співпраця з іншими конфесіями? На вашій інтронізації був митрополит Православної Церкви України Нестор. Що ця робота означає для вас і таке спілкування міжконфесійне?

Завжди була одна із таких болючих ран на тілі нашого народу — брак єдності. Тому ми молимося: “Боже, нам єдність подай”. Із владикою Нестором ми знайомі вже багато років і маємо співпрацю дуже тісну саме у вихованні пластової молоді. Тому ми завжди знаходили спільну мову, завжди знаходимо порозуміння. І я дуже йому вдячний, що він також брав участь в інтронізації.

І на майбутнє, звичайно, що ми будемо разом намагатися попри різноманітність, шукати єдність, шукати порозуміння, бо єдність не полягає в одноманітності. Єдність також потребує різноманітності. І різноманітність не суперечить єдності. Ось, коли є порозуміння, коли є взаємна пошана, коли є взаємна допомога, — так будується єдність. Так ми будуємо і будемо будувати цю єдність. І давати приклад іншим такої єдності і порозуміння.

У час війни, єдність — це надзвичайно глибоке поняття. Її ми відчуваємо і потребуємо всі, але наш простір, наш всесвіт повниться тими моментами, які часто більше налаштовані на те, аби роз’єднати людей. Де людям шукати ті зачіпки, де людям шукати ті моменти, які спрямовані на єдність і що в цьому плані може дати священник і церква?

Це запитання надзвичайно актуальне. Господь Бог сотворив людину, Бог є нашим батьком. І тоді, коли ми маємо цей вертикальний вимір єдності з Богом, пошуку цієї єдності, ми тоді здатні між собою ці міжлюдські відносини будувати. Тому моя відповідь на це запитання радше буде в тому ракурсі, щоб кожен із нас шукав єдності з Богом. Кожна наша сім’я, кожна родина, спільнота професійна. Коли християнські цінності, Божі цінності, цінності Божих заповідей для нас будуть близькі, коли ми їх будемо шанувати, коли ми будемо розуміти вартість цього, нам буде легко знайти єдність.

Лікування ран війни

Із 2014 року і, власне, з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, греко-католицька церква розпочала низку нових ініціатив. Розкажіть, які з них перейдуть у наступний рік?

Однією з найголовніших ініціатив є наша стратегія, тобто стратегія цілої церкви, але не тільки в Україні. Українська греко-католицька церква є на всіх континентах. Ось, це є стратегія лікування ран війни. Що сюди входить? В першу чергу, це є душпастирська допомога, духовний супровід наших військовослужбовців і їхніх родин. Зокрема, родин загиблих і родин, які мають тих, хто пропав безвісти. Тобто, як в Україні, так і в цілому світі, де є наші, аплікується ця стратегія.

Друге — це є допомога всім тим, хто постраждав від війни. Це, насамперед, наші воїни, які втратили кінцівки тут в Україні. Ми намагаємося, де є наші парафії, щоб брати наших воїнів, тоді вони домовляються про реабілітацію, про протезування.

Третя така ділянка, яку ми намагаємося від початку 2014 року вести — це вимушено переселенні люди. Наші монастирі, наші паломницькі центри, реколекційні доми були заповнені переселенцями. Тепер, звичайно, в меншій мірі, але наприклад, у Зарваниці донині проживає понад 80 людей.

Четвертий рівень нашої участі у лікуванні ран війни — формування спільнот людей, які носять на собі ті рани війни. Тому ми намагаємося, щоб вони не залишалися самі. Ми створили групу експертів — це є лікарі, це є психологи, це є також священники. І кожен священник Української греко-католицької церкви повинен пройти тижневі курси. Вони обов’язкові. Їхня мета — подати найнеобхідніші методи, найнеобхідніший інструмент того, як ми можемо найкраще допомогти у лікуванні ран війни. Крім того, ми також плануємо створення реабілітаційних центрів. Вже є певні проєкти для наших військовослужбовців, які будуть потребувати цього.

Архиєпископ Тернопільсько-Зборівський УГКЦ Теодор Мартинюк і журналістка Суспільного Ірина Моргун. Суспільне Тернопіль

Ви самі їздите на схід, туди, де відбуваються бойові дії. Розкажіть про свій досвід.

У наших військовослужбовців завжди була відкритість. Вони завжди нас чекають. Завжди гостинні в тих обставинах, в яких вони проживають і в тих обставинах, в яких вони виконують бойові завдання. Це дуже складні обставини. Але вони завжди були гостинні. Завжди ми відчували оту радість, коли вони бачать священників, бачать капеланів.

Наступна риса, яку б я хотів відзначити, — так мовиться, що на війні немає невіруючих. І я намагався зрозуміти, що це означає на практиці. Коли я бачив на телефонах заставки, — це або рідні, або якась іконка. Я особисто від 2016 року відвідую військових. Де би я не був, я завжди бачив десь іконку, хрестик, вервичку. Тобто я розумів, що це не просто для нас вони так хотіли показати. Це є постійно. Вони з цим живуть. Вони прагнуть духовної сили, духовної підтримки.

Одного разу військовослужбовець в дуже важких обставинах знаходився і подзвонив сюди, і каже: “Прошу моліться за нас”. А люди відповідають: “Ну чим вам помогти? Що вам там прислати?”. Він каже: “Ну слухайте, я вас прошу про молитву, бо я в таких обставинах, що по-людськи кажучи, я не знаю, чи я буду живий. Мені допоможе ваша молитва”.

Українцю, українко, будь собою.

На Тернопільщині досі є московський патріархат. Православна Церква України і греко-католицька церква України висловлювали свої думки з цього приводу і свою позицію. І Українська греко-католицька церква неодноразово наголошувала на тому, що в Почаєві саме вона поклала початок духовному центру. Яка ваша, власне, позиція щодо існування церкви московського патріархату?

Зрозуміло, що це питання не є сьогоднішнє. Адже московська церква, вона робила експансію протягом століть. Якщо би так коротко сказати, це є питання ментальності людей. Насильно щось змінити? Це не дає результату. Не можна заставити, сказати, от від сьогодні ти маєш ходити там, умовно скажемо, в греко-католицьку церкву. Це повинен пройти процес переосмислення і розуміння найперше нашої історії.

А що може допомогти в цьому розумінні? Як ви вважаєте, які заходи, які шляхи і методи є такими, які можуть прискорити цей процес або зробити його менш травматичним, адже ментальність все-таки пов’язана і зі звичками, і з традиціями людей, які часто бувають навіть прив’язані до території проживання.

Патріарх Йосиф часто повторював: “Українцю, українко, будь собою”. Бути собою. Це містить в собі оті всі елементи розуміння: хто я є, яке моє коріння, які мої батьки, хто мої прадіди, до якої церкви вони ходили, яка моя історія? Тобто це за один місяць, за один рік неможливо зробити. Ми мали духовну окупацію століттями.

Митрополит Андрей Шептицький, коли він розумів, що приходить комуністична влада, — 1939 рік, він добре розумів, що вона з собою принесе. Що він робив? Найбільше ресурсів він вкладав в освіту і виховання молоді, дітей і, зрозуміло, також він брав до уваги середнє покоління. Правильна історична освіта і духовне підґрунтя та духовні фундаменти. Патріарх Йосиф казав, що віра і наука — це два крила, на яких український народ може літати.

Я так розумію, ті слова, які ви щойно говорили, ви підтримуєте і сам на практиці. Ви постійно вчитеся і також маєте викладацький досвід. Спеціалізуєтеся на канонічному праві. Що це вам дає у повсякденній роботі?

Життя церкви неможливе без порядку. І цей порядок надають закони, законодавство, право. Церква має дуже розвинуте законодавство різних рівнів. І саме так, я є спеціалістом в цій ділянці. Я зробив докторат з канонічного права, бо цікавився цією ділянкою. Із 2011 року викладаю в Папському східному інституті. Це є університет, який спеціалізується на формуванні спеціалістів різних церков східної традиції. І тому моїми студентами є люди з різних країн світу. Якщо би я не був фахівцем в канонічному праві, здається мені, що мені набагато важче було б навіть виконувати служіння єпископа. Тому що це є щоденні справи, які вимагають знання церковного законодавства.

Надія кріпить нас, надія дає нам силу до боротьби.

Цього року ми маємо ще одну знакову подію для України, для церкви, — маємо кардинала, який родом із Тернополя.

З цієї парафії — церкви Успення Пресвятої Богородиці УГКЦ.

Розкажіть більше про це.

Так, владика Микола Бичок, він є єпископом Української греко-католицької церкви в Австралії. Він там очолює єпархію у Мельбурні, під його опікою є українці в Австралії і в Новій Зеландії. Він чотири роки є єпископом. Папа Франциск тепер вибирає кардиналів саме з периферії.

Таке представництво високе, що воно може дати Україні й Тернопільщині зокрема?

Це черговий голос. Владика Микола не переверне світу, але це черговий голос, який буде дуже важливим. Зокрема, наш Блаженніший Патріарх Святослав, він постійно є таким голосом нашої церкви не тільки у Ватикані, але нещодавно він мав зустріч з Макроном, перед тим він мав зустріч з Шольцом. Це є голос цілого українського народу.

Я пригадую, коли перший раз поїхав на навчання італійської мови на півночі Італії, це був 2005 рік. Це була група студентів з Українського католицького університету і я також був разом з ними. І ось нас запросили на вечерю одні господарі. І вони запитали: “А звідки ви є?”. Ми сказали: “Ми з України”. Ага, Україна це між Швецією і Фінляндією, сказали вони. Це 2005 рік.

Тобто ми, наша країна, наш народ у даний час робимо величезні кроки, щоби про нас знали і нас розуміли. Але це є довгий процес. Багато також тепер на заході запитують: “А чому українська держава забороняє московський патріархат?”. Вони ж не мають розуміння нашої історії. Ми не можемо їх звинувачувати, так? Бо часто ми самі не знаємо, що відбувається, наприклад, в Сирії чи в Лівані. Тобто ми не можемо ставити їм претензії, але ми можемо їм допомогти.

Попри історичні виклики, попри травми війни, ми зараз наближаємося до завершення року і до дуже гарного, до дуже світлого свята — Різдва. Щоб ви побажали зараз українцям?

Щоби глибоко в своєму серці, саме в цьому Різдві Христовому, новонароджений Христос подав кожному і кожній із нас дар надії. Надія кріпить нас, надія дає нам силу до боротьби, надія дає нам силу до єдності також. Саме цієї надії я хочу всім побажати. Особисто не буду на Різдво Христове тут, традиційно буду з воїнами на півдні, потім на Донеччині.

В Ужгороді греко-католицький священник під час проповіді закликав вірян молитися, що “два прекрасні народи – України та Росії – перестали вбивати одне одного і обійнялися”.

Свідком скандальної проповіді стала продюсерка Дарія Сіпігіна, про що вона повідомила у Facebook.

Сіпігіна випадково почули слова проповіді через гучномовець, проїжджаючи повз Ужгородський катедральний собор.

“Ми дуже просимо, щоб господь це зробив, це чудо: примирив ці два великі народи — України і Росії. Щоб ці два народи не товкли, не мучили, не знищували, не вбивали один одного. Але щоб ці два прекрасні народи будували царство небесне уже тут, на Землі, і колись разом увійшли до неба, обійнялися і прославили господа цілу вічність на многая і благая літа”, – заявляв священник собору Роман Курах.

Сіпігіна після богослужіння вирішила запитати священника, навіщо він закликає до братання з росіянами.

“Ми, шоковані, вирішили зайти до собору і чемно запитати у пана Кураха, чи нормально благословляти росіян під час війни і закликати обійматися з тими, хто нас вбиває. Пан Курах вважає, що нормально. Він пояснив нам це, миттєво перейшовши на крик і “тикання”, – зазначила Дарія.

На питання, навіщо він сказав, що українці і росіяни – ледь не братні народи, священник відповів, що може казати, що захоче.

Сіпігіна: “Ви благословляєте росіян?”.
Священник: “Благословляю, це Ісус сказав”.
Сіпігіна: “А якщо ваш брат загине, ви так само будете благословляти?”
Священник: “Так”.
Також Роман Курах заявив, що його рідний брат – військовослужбовець, служить у десантних військах і захищає батьківщину на фронті.

Зазначимо, що інцидент трапився в Ужгородському греко-католицькому кафедарльному соборі – головному храмі Мукачівської греко-католицько єпархії (МГКЄ). Ця єпархія не підпорядковується УГКЦ і її предстоятелеві Святославу. Вона підпорядковується напряму Ватикану. Це сталося через низку історичних причин. Від часу проголошення незалежності України віряни МГКЄ прагнули об’єднання зі всією УГКЦ. Проти цього виступали католицькі ієрархи угорського та словацького походження.

МГКЄ інцидент поки не коментує.

УГКЦ від 1 вересня 2023 року впроваджує новий календар, проте деякі парафії можуть користуватись юліанським календарем до 2025 року.

Про це повідомляє пресслужба УГКЦ.

“Взявши до уваги численні прохання віруючих та провівши попередні консультації із духовенством та монашеством нашої Церкви про назрілу потребу реформи Літургійного календаря УГКЦ в Україні, а також зважаючи на душпастирські рації ухвалено: УГКЦ в Україні перейти з 1 вересня за новим стилем (початок Індикту) 2023 року Божого на новий стиль для нерухомих свят із збереженням чинної Пасхалії. Для тих парафій чи поодиноких громад, які відчувають себе ще не готовими до такого кроку (за окремим благословенням єпархіального єпископа), залишити можливість літургійного життя за юліанським календарем на період до 2025 року Божого”, – йдеться у повідомленні.

Очільник УГКЦ Блаженніший Святослав пояснив, що Великдень та пов’язанні з ним свята святкуватимуть так, як і зараз. Проте “нерухомі свята”, які мають конкретну дату, відзначатимуть за новим календарем, починаючи з 1 вересня 2023 року. Тобто Різдво у 2023 році УГКЦ святкуватиме 25 грудня, а не 7 січня 2024 року.

“Церковний календар має два цикли або два види свят, які ми святкуємо. Одні з них ми святкуємо за сонячним календарем. І це так звані нерухомі свята – свята, які кожного року випадають на одну і ту саму дату. А є інша група свят, які ми святкуємо за місячним календарем. Це так звана “Пасхалія”, тобто, свята, які пов’язані із святом Пасхи. І це є “рухомі свята”, – наголосив Святослав.

Блаженніший Святослав закликав вірян не боятися змін, оскільки це буде тільки на краще та гарантуватиме Україні світле майбутнє.

Дискусії щодо календарної реформи в церквах України
Останніми роками, особливо після повномасштабної війни Росії проти України, посилилась дискусія щодо переходу на новий календар, щоб святкувати Різдво разом зі світом – 25 грудня.

В Україні більшість церков користувалась юліанським календарем, хоча майже весь світ живе за григоріанським.

Більшість країн Заходу та Римська Церква одразу прийняли григоріанський календар і почали проводити за ним богослужіння. Православний Патріархат відмовився та зажадав і далі жити за юліанським календарем.

Про це повідомив Департамент інформації УГКЦ.

«Проголошую перехід усіх українських громад Апостольського екзархату в Італії на григоріанський календар з 1 вересня 2021 року, з початку Індикту, тобто Нового літургійного року», – йдеться в декреті Апостольського екзарха Діонісія Ляховича від 31 травня 2021 року.

Рішення про перехід, як зазначено у декреті, ухвалене, «піклуючись про духовний розвиток Апостольського екзархату в умовах італійського середовища, часу та місії нашої Церкви, у турботі про вірних.

Напередодні важливих змін до вірних звернувся протосинкел о. Теодосій Грень, пояснюючи, в чому полягає календарна реформа та якими душпастирськими потребами вона зумовлена.

Довідково. Апостольський екзархат УГКЦ в Італії з осідком у Римі заснований 11 липня 2019 року.

Духовну опіку приблизно 70 тисяч вірних, згуртованих у 152 громадах, здійснюють понад 60 священників.

Апостолським екзархом є владика Діонісій Ляхович. Катедральним храмом та осідком – парафіяльний храм Святих Сергія і Вакха в Римі.

Про це йдеться в декреті “Про перехід Апостольського Екзархату в Італії на григоріанський календар”, який оприлюднили у понеділок, 31 травня.

“Проголошую перехід усіх українських громад Апостольського Екзархату в Італії на григоріанський календар з 1 вересня 2021 року, з початку Індикту, тобто Нового літургійного року”, – йдеться в декреті Апостольського Екзарха Діонісія.

Зазначається, що таке рішення ухвалене, “піклуючись про духовний розвиток Апостольського Екзархату в умовах італійського середовища, часу та місії нашої Церкви, у турботі про вірних моїй опіці повірених, розуміючи потреби всіх вірян та дбаючи про можливість кожного вповні жити літургійним, а передусім євхаристійним життям”.

З благословення Архієпископа і Митрополита Івано-Франківського УГКЦ Кир Володимира Війтишина, в рамках діяльності антикризового координаційного центру, Івано-Франківська Архієпархія УГКЦ запускає новий проєкт, суть якого полягає в забезпеченні потребуючих безкоштовними обідами. Вже від середи, 22 квітня, соціально-незахищені верстви населення Івано-Франківська зможуть отримати безкоштовні обіди від Архієпархії по попередньому замовленню.

Ключові цільові групи:
-Багатодітні сім’ї;

-Діти-сироти;

-Одинокі матері;

-Сім’ї в складних обставинах;

-Родини, де є діти або батьки з інвалідністю;

-Люди похилого віку.

Як це працює?
-Для замовлення потрібно зателефонувати на гарячу лінію – (098) 099 23 40

-Заповнити коротку анкету;

-Обід безкоштовно доставлять волонтери за вказаною Вами адресою.

«Основна мета, – кажуть в антикризовому Архієпархіальному центрі, – допомогти тим, хто особливо на час карантину не може забезпечити себе найнеобхіднішим, в тому числі і їжею».

Департамент інформації Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ.

Пoмeр мучeницькою cмeртю разом з дітьми-в’язнями радянського табору. Дізнавшись, що дітей ведуть не на мeдичний огляд, а на cтрaту, виготовив з цукру ангеляток і пробрався до тих дітей в клітку, щоб підтримати їх.

Cтрaту відклали через завірюху, а через 4 дні вартові радянського концтрaбору знайшли всіх замeрзлими.

Весь світ знає про святого Максиміліана Кольбе, священика-францисканця, який в Освенцiмi сам зголосився на рoзcтріл замість багатодітного батька, на якого випав жереб.

Всі чули про Януша Корчака, польського педагога, який добровільно пішов у газoву камеру разом зі своїми вихованцями.

Настала черга сповістити світу і про отця Івана Кипріяна…

О. Іван Кипріян був висвячений на священика у 1883 р. і до кінця своїх днів зберіг вірність материнській Церкві. Слово Боже стало основною збрoєю високоосвіченого пароха, який з молодих літ проповідував любов до Бога, любов до ближнього. Особливо о. Кипріян любив дітей і намагався вкласти в їх чисті душі зерна правди, смиренності.А ще виховував їх патріотами, бо сам ним був.

У 1918р. з розпадом Австро-Угорщини на території Західної України утворилася ЗУНР, якій тут же оголосила вiйну Польща. На заклик уряду ЗУНР почала організовуватися УГА, і о. Кипріян, залишивши свою парохію, стає польовим духівником УГА. З нею пройшов весь її героїчний і трагiчний шлях. Словом Божим підтримував галицьких юнаків під час прощання з рідним краєм 16-18 липня 1919р. і в дні страшної трaгедії у «чотирикутнику смерті».

Після поразки національно – визвольних змагань о. Кипріян залишився на Великій Україні. Заарештовано його в 1920р., хоч у «Мартирології Українських Церков» читаємо, що о. Іван був заарештований чекістами на початку 30-их років.

У таборах ГУЛАГу український священик пережив гoлoд, хвoрoби, знущaння і кaтувaння більшовицьких caдиcтiв.

Згадує про о. Кипріяна о. Кухарик:
“Він був одним із наших праведників, хоч був брудний, обдертий і знаний як “номер 8-9-8-6″… Вся його історія пов’язана з понурою трaгeдiєю концeнтрaційних таборів на далекому Сибірі, де гoлoд, тoртyри, мyки й жaх, здається, намагаються затемнити навіть самі зорі на морознім сибірськім небі, де вечір не приносить ні відпочинку змученому тiлу, ні спокою серцю, ні навіть маленької надії на краще завтра у цій темряві невільництва.”

Більшовицька система нищeння людей не жаліла навіть найменших дітей.
У барак №332, де сидів наш священик, привезли малюків. Це були діти «врагов народа», батьки, яких були знuщeні. Ці нещaсні отримували лише залишки їжі, тому мало хто з діточок доживав до п’ятирічного віку. Обдeрті, у лахмітті, діти переставали бути дітьми, а хвoрoби і гoлод косили їх десятками.

О. Кипріян домігся у табірного начальства бути опікуном тих маленьких «ворогів народу». Шістдесятирічний священик випрошував їжу у дорослих в’язнів, носив пoмирaючим дітям теплу воду, шукав будь-яке лахміття аби зігріти найменших, котрі ледве навчилися говорити. А вночі щиро молився Богу, щоб порятував цих ангеликів.

Сам о. Іван майже нічого не їв, бо свою частку віддавав дітям.

Згадує о.Кухарик:
“Його лице було синє і жовте. Жовте там, де видніла потріскана шкiра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс, злaмaний удaрoм, був також синій, ніби чорний. На підборідді виднілися рaни, що ніколи не гoїлиcя. Його очі казали всім, що то була людина, повна любові не тільки до приятелів, але і для своїх вoрoгів.”

О. Кипріян опікувався понад сімдесятьма дітьми. Щодня він правив Службу Божу, для тих, хто зійшов з рoзуму, і паралізованих дітей. Тулив до себе тих нещасних і гірко ридав разом з ними.

Пoмeрлих дітей о. Іван сам хoрoнив, обережно несучи легеньке тiльцe на руках і шепчуч’6и молитви за упoкiй дитини.

Усі дорослі в’язні глибоко поважали його і допомагали оберігати дітей на відміну від червонозорих caдиcтів.

… Одного разу отцеві Іванові таємно повідомили, що енкаведисти забрали 20 дітей не для мeдичного огляду, а на рoзcтріл і закрили їх у клiтцi без даху, аби зранку рoзcтріляти серед снігів.
Нещасні діти ридали і кликали о. Кипріяна, щоб до них прийшов. Та caдиcти не звертали на це ніякої уваги. Невдовзі почалася жaхливa хуртовина. Отець Іван, долаючи стиxію, шукав прирeчeних, кликав їх. Молив Ісуса і всіх святих допомогти йому знайти дітей. І він почув їх плaч.
Заметіль тривала чотири дні і рoзcтрiл відложено на пізніше. Як метелиця скінчилася, то сторожі знайшли тiлo о. Кипріяна в клітці разом з зaмeрзлими дітьми.

Владики УГКЦ наголошують, що сьогодні Україна потребує лідерів, які здатні брати на себе відповідальність за втілення прагнень українців. Занепокоєння Церкви викликають, зокрема, сигнали про блокування на державному рівні реформ, яких вимагає і потребує наше суспільство. Як наголошують владики, вже неозброєним оком видно, як у суспільстві зростають розчарування і тривога».

«Ми, як душпастирі, … поділяємо думку наших вірних і суспільства щодо нагальної необхідності реформ, які за своєю суттю повинні… стати запорукою соціальної справедливості та здійснення мрій українців про достойне життя для себе і своїх нащадків».

В УГКЦ наголошують на необхідності з особливою відповідальністю підходити до конституційних змін.

«Безпідставне затягування чи відкладання реформ стримує розвиток нашого суспільства. Ще більшу загрозу для цього розвитку несуть у собі корупційні інтереси та дії декотрих політиків і груп, бо вони вбивають віру українців у саму можливість життєво необхідних змін. Окрім того, вони ще й руйнують суспільну довіру до владних інституцій, що в нинішній ситуації може бути вигідне тільки нашим ворогам», – з тривогою констатують владики УГКЦ і попереджають владу: «Українське суспільство хоче бачити результат своєї боротьби за гідне життя, за що наш народ заплатив і надалі платить таку високу ціну кривавих жертв на Майдані та на Сході України».

Єпископи УГКЦ застерігають владу від подвійних стандартів: «Коли народ платить кров’ю за саму незалежність держави на полі бою, неприпустимо перекреслювати його подвиг гальмуванням змін, внутрішніми чварами і торгувати її добрим ім’ям у міжнародній спільноті. Суспільство очікує від влади нових і чесних правил, яких вона повинна дотримуватися, а також відповідальних і прозорих дій, котрі даватимуть підстави для довіри та надії».

Головний заклик до сьогоднішньої влади від владик УГКЦ такий: «Не ставити особисті, бізнесові чи партійні інтереси вище від загальнонаціональних. Турбота про спільне благо та скерування всіх здорових сил на захист гідності людини та на утвердження соціальної справедливості в нашому народі мають стати консолідаційними факторами для всього суспільства та його провідників. І сьогодні настав крайній термін для такої переміни свідомості влади, задля того аби пройти точку неповернення, за якою можна буде будувати по-справжньому незалежну країну без руйнівних наслідків пострадянських травм».

Окремо єпископи звернулися до українців: «Дорогі співвітчизники! Після Майдану, в обставинах зовнішньої військової агресії проти нашої держави, українське суспільство не має права перетворюватися на суспільство розчарованих чи зневірених. Це було б найбільшою поразкою для всіх. Необхідно зберігати холодний розум і спокій, щоб якимись нерозважними діями чи гарячковими кроками не змарнувати здобутків, котрих ми досягли такою великою ціною».

Усіх вірних ієрархи УГКЦ закликають до посиленої молитви за наш народ, правління і все воїнство.