Вітер дує по всьому вагоні, як на горі Говерла. Зранку на голову дівчини впав залізний прут з фіранкою “Львівська залізниця”. В туалеті неможливо вмитися, бо вікно десь поділось, провалилось вниз, не закривається. Переживаєш, щоб не просквозило…

У людей уже виробився імунітет до таких умов. Правда, після таких подорожей з’являється нежить і головна біль. Чи то від неспання, чи то від сквозняків? Без перебільшення, після такої поїздки можна стати інвалідом, або просто можна стати не таким, яким ти був, коли заходив у вагон.

І не кажіть, що, мовляв, колись ще й не на таких їздили. Але “тоді” не витрачались мільйони і мільярди на залізницю. Стільки читаю про розвиток цього виду транспорту в Україні, а за 20 років вагони стали ще більш дирявими і шумними (все скрипить). Щоправда, тепер вони гарно пофарбовані в синьо-жовті кольори ззовні. Можливо це лише тільки на цьому напрямку так?

Зранку недовольний чоловік з вусами сказав, що платимо за квиток як в Америці, а їздимо, як в Радянському Союзі. І це чиста правда. Хто їздив потягом за кордоном, той знає. Вже навіть іноземці керують Укрзалізницею, але і далі їздимо, як їздили.

З плюсів сьогоднішньої поїздки хочеться особливо згадати запах диму з дров, якими провідниця намагалася зігріти людей у вагоні. Моментами здавалось, що ти лежиш на природі, під зірками, вітер ніжно розвіває твоє волосся і десь горить багаття. От тільки зірок не видно. Але це питання часу – через такі корозії в реформах за декілька років і дах вагону прогниє.

Вже їду в маршрутці. Завершую свій твір-опис, бо пальці уже не попадають по дисплею. Не через холод, а через ями, якими рясно встелений Луцьк…