Оцінки “по блату” молодому тату
У нашій групі було 25 студентів. Молоді, зелені… Міські одразу відрізнялися від сільських, дещо зляканих, невпевнених учорашніх школярів. Уже з перших днів група розділилася на окремі компашки. Ні до кого не примкнув лише веселий хлопець із Коломиї Андрій. Він рідко ходив на пари. Не йшли йому гуманітарні науки. Любив з технікою мати діло, будь-яку дрібничку легенько повертав до життя. Йому б у технічному інституті навчатись, але батьки постановили, щоб син пішов у інтелігенти, вчителем став.
Андрій лише перед екзаменами брався за розум. Просив у відмінниць конспекти. Мав усе переписати, довчити. Правда, тієї мудрості йому надовго не вистачало. Конспекти губилися десь серед гуртожитського безладу. Одногрупниці сердилися і обіцяли більше не вестися на вмовляння хлопця. Той задобрював їх цукерками, запрошував на каву. І якось відмазувався. Проте наступного семестру історія продовжувалася. Професори вже добре знали цього проблемного студента. Ходив за ними кілька тижнів, щоб перездати двійку. І їм морока, і хлопцеві зайві нерви. А одного разу Андрій перевершив самого себе.
Знервовані одногрупники тупцялися перед аудиторією. Ніхто не наважувався заходити. Їхня добра старенька професорка Ніла Петрівна, яка була закохана у філософію, захвoріла, і замість неї прислали якогось незнайомця з кафедри.
– Ото буде валити! В мене подружка в його групі вчиться, – розповідала староста Оля. – Каже, що він схиблений на софістах. Ви знаєте, хто то такі? – повела бровою до інших студентів.
Ті всадили носи в телефони.
– О, є! Софісти – це перші в світовій історії платні вчителі мудрості, давньогрецькі педагоги, – прорік Юрчик.
– Певно, й нам прийдеться йому платити, бо іншого виходу не бачу, – почала агітувати всіх староста.
Міркування студентів перебив плaч немовляти, що залунав у коридорі. Всі здивовано повернули голови у його напрямку і мало не попадали з подиву. До аудиторії, трясучи на руках заповиту дитинку, мчав Андрій.
– Що там? Як там? – і кивнув на двері. – Як настрій? Що ставить?
Ошелешені хлопці й дівчата не могли второпати, де взялося дитя і чого Андрій припер його на екзамен.
– Це чиє?
– Мій синочок, – гордо випнув груди новоспечений тато. – У дружини теж сесія, то я сьогодні за няньку. То я пішов? І не дочекавшись відповіді, шарпнув за двері.
– Ото зараз буде! Вилетить з тріском… – і всі затамували подих.
Минула хвилина, друга… і двадцять пролетіло. Вийшов щасливий тато з аудиторії. В одній руці дитинча, в другій – заліковка.
– Трояк, – аж сяяв хлопець, для якого така оцінка прирівнювалася до п’ятірки з плюсом. – Не помню, що було в білеті, але я згадав якогось Гіппія – прочитав у Ольчиному конспекті. Більше нічого не знав, бо ж то нелегке діло – наука і батьківство. Так і сказав молодому викладачу. Він мене поняв, бо ж сам, виявляється, нещодавно став татом. То ми поговорили, як то важко з маленькою дитинкою, і він поставив оцінку.
Про цей випадок ми згадували неодноразово. А найцікавіше було те, що, коли хлопці через кілька днів притисли Андрія, щоб ставив могорич за синочка, той, сміючись, зізнався, що взяв дитину “напрокат” у подружки. Вона, поки йшов екзамен, стояла в кінці коридору і чекала.
Доля занесла на край світу
На четвертому курсі Андрій узагалі всіх “вбив” – одружився на нашій старості. Красуні, розумниці Олі. Що вона знайшла у цьому розбишаці? Вічно розхристаний, навіть вмитися часто забував. Патли такі завів, що жоден гребінець вложити їх не міг. З перегаром, бувало, на парах з’являвся… А Олічка?! Світла, чиста дівчинка. Її в приклад завжди ставили крутим модницям, які за салонами про науку й не думали. І тут так влипла!
– Заклепав Андрій їй “бебіка”, то мусить за нього йти, – криво посміхались одногрупниці.
Оля ж, опускаючи очі, зізнавалася, що сама не помітила, як закохалась у патлатого одногрупника. Чи зачарував його спів на гітарі? В чому-чому, а у співах і дископлясках Андрій був першим. Тому й крутилися біля нього й першокурсники, й старші.
Весілля відгуляли скромне, але веселе. На те воно й студентство. Випивки вистачало, і закуска сяка-така була. Чого ж ще хотіти? Підпивши, молодий лабав на гітарі, а наречена не зводила з нього закоханих очей.
Такими і запам’яталися вони нам – ці дві абсолютно протилежні людини, яких звело докупи велике почуття. Після отримання дипломів кожен пішов своєю дорогою. Хто більше дружив, ще телефонували, але особливих новин ні про кого не мали. Тож, одержавши запрошення на зустріч випускників, радо почали збиратися. Правда, її кілька разів Оля, яка й займалась організацією свята, переносила, бо точно не знала, коли з Китаю прилетить Андрій. Що ж він там робить?
– Ой, хлопці й дівчата, ото мене занесло! – весело почав розповідати. – Пожили ми два роки з Олічкою, а бабла особливого нема. Хіба на вчительську зарплату розженешся? Ото й надумав я в Польщу податися. Спочатку в пана садки обрізав, а якось у нього мобілка поламалась. Я трохи розбирався в тому, поладив. Потім сусіду його. Не зогледівся, як до мене з усього села почали зломки зносити.
Через місяць приїхав син якогось сусіда і запропонував роботу в його майстерні з обслуговування мобільних телефонів у Варшаві. Ясно, що погодився. Краще сидіти в теплі й колупатися в детальках, аніж у дощ по деревах лазити, гілля різати. Ну, й зарплата там більша була. Ось так я став майстром. А через чотири роки підняли мене на вищу посаду, але для того треба було постажуватися в Китаї. От я і поїхав. Навіть англійську вивчив. Що зробиш: в університеті наука не йшла, а тут життя заставило.
]]>