Про це пише 20хвилин Тернополя.

Станом на 26 липня після розголосу хлопця відпустили.

Журналісти зустрічалися з дівчиною та її родиною та дізнавалися про події, які сталися 24 липня біля під’їзду за адресою: вулиця Іванни Блажкевич, 5, а згодом і на території територіального центру комплектування.

Вероніка Поступайло та її хлопець Максим — з Вінниччини. Місяць тому молода пара приїхала до Тернополя, аби хлопець міг підзаробити кошти на лікування. До кінця липня вони мали повернутися додому, переконують родичі. Тому на військовий облік тут він не ставав. Хоча має на руках військове посвідчення, де вказано, що він непридатний до служби та перебуває в запасі. Наступне медичне освідчення мав би проходити в жовтні поточного року.

Зі слів Вероніки Поступайло, люди у військовій формі викрали 26-річного Максима (саме так вона називає такі дії) біля під’їзду за адресою: вулиця Іванни Блажкевич, 5. Це сталося 24 липня близько сьомої ранку. За її розповіддю, він не доїхав на роботу, його забрали в центр комплектування. Максим о 8.30 повідомив про це своїй мамі, а згодом надіслав геолокацію дівчині. За першої ж можливості Вероніка прибігла до воріт військкомату.

— Я почала питати у військових, де знаходиться мій Максим, чому вони його викрали і чи можу я його побачити. Зі слів Максима мені відомо, що жодних документів працівники військкомату йому не надали, навіть не представлялися. Просто заламали руки і кинули в бус. Працівники військкомату не хотіли мене слухати. Вони відправляли мене додому, на інші ворота, а також стверджували, що у них таких немає, — розповідає пані Вероніка.

Дівчина каже, що дзвонила на лінію «102», і всі подробиці розповіла поліції.

— Я сказала, що мого хлопця викрали, їздила у відділок поліції і писала заяву. Після чого повернулася до воріт військкомату і намагалася нормально поговорити з військовими, щоб отримати повну інформацію про Максима. Також я просила, щоб мене пустили на територію, але все безрезультатно. Наскільки мені відомо, Максим у цей час проходив медичний огляд. А після йому почали підсовувати документи, що він добровільно прийшов та погоджується на проходження навчання. Я просила і прошу його нічого не підписувати, бо так порадила наша юристка, — каже співрозмовниця.

Максим відмовився підписувати документи, про це під час розмови стверджують рідні хлопця.

Вперше побачити хлопця Вероніці Поступайло вдалося 24 липня о 18.00. Тоді, каже, він на кілька хвилин вийшов на двір.

— Коли він вийшов, до поряд з ним завжди був повненький вусатий чоловік. Він сказав, що Максим нікуди не піде, поки не підпише папери. Ми повторювали, що підписувати нічого не будемо. Після чого цей чоловік так зловтішно посміхається і за ним до нас підходять ще четверо, — згадує пані Вероніка. — Я дзвонила до юристки і повідомила, що люди у військовій формі не дають нам проходу. А далі я вирішила знімати все на телефон і питати їх ім’я та прізвища. Один з чоловіків просто викручує мою руку, забирає телефон і йде. Я просила, щоб він повернув мені телефон і почала вириватися. Як тільки підбігла до нього, той у формі почав вивертати мої руки. Максим вирвався від військових і хотів мені допомогти. Тоді чоловік у формі з моїм телефоном почав кричати: «Чого ви стоїте, заберіть її від мене». Частина почала хапати Макса, а частина мене. Я відчула удар по обличчю. А Макса заламали, і він впав грудьми на землю. Його били…

Вероніка викликала працівників поліції до Тернопільського об’єднаного міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки, журналісти звернулися в поліцію.

— Так, 24 липня працівники поліції здійснювали виїзд за цією адресою. Виклик надійшов від дівчини, яка повідомила, що працівники військкомату викрали її хлопця та силою утримують у приміщенні ТЦК. А також застосовували силу до неї. Працівники поліції записали всі свідчення і передали в Державне бюро розслідувань. Працівники ДБР мали б внести до реєстру за статтею 125 Кримінального кодексу України «Умисне легке тілесне ушкодження», — розповів речник управління Нацполіції в Тернопільській області Сергій Крета.

А що кажуть в Державному бюро розслідування?

— Станом на 16 годину 25 липня, наші слідчі не отримали матеріалів. Сама передача інколи займає день чи два. 26 липня ще уточню в слідчого, — повідомила речниця Територіального управління ДБР у Львові Тетяна Муравель.

А ось отримати інформацію щодо того, чи приїздили 24 липня медики на територію ТЦК та до дівчини додому – журналістам не вдалося. У Центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф сказали: усе через запит.

Журналісти редакції не могли перевірити усі озвучені факти, оскільки від коментарів прессофіцерка обласного територіального центру комплектування Олена Величанська відмовилася. В ЗМІ скерували інформаційний запит у центр комплектування, аби там дали чітку відповідь про ймовірне застосування фізичної сили, якщо таке було. Натомість родина хлопця була ознайомлена редакцією про те, що вони несуть відповідальність за сказане. Співрозмовники погодилися говорити під відеозапис.

У військкоматі коментувати відмовляються. Пані Величанська запевнила, що нічого не знає про цю ситуацію і відмовляється коментувати. Також не вдалося додзвонитися до заступника головного комісара області Олега Новікова.

О 15.23 26 липня Вероніка Поступайло повідомила журналістам, що її хлопця Максима випустили з військкомату, і вони прямують додому. Нам вдалося зв’язатися з бабусею дівчини Людмилою Швець.

— Нам допомогли компетентні люди. Нас підтримали журналісти, юристи, був адвокат з Чернівців. Вони від 25 липня були з нами на зв’язку і консультували. Ми зверталися, де тільки могли. А ось зараз його відпустили, ми забрали Максима і веземо. Плануємо забирати речі з квартири і повертатися додому. Ми щасливі, що його нарешті випустили. Я не знаю, чи треба йому знов йти до військкомату і як там далі буде, — каже пані Швець.

Зі слів самої Вероніки, розголос дав свій результат. Наразі Максим дуже виснажений і до коментарів поки не готовий.

Рік тому спецпризначенець КОРДу Микола Самойленко потрапив у російський полон під Маріуполем. А в лютому 2023 року родині повідомили: їхній цілком здоровий, молодий і спортивний родич помер у полоні через запалення, а де похований – невідомо.

У сюжеті ТСН побратим Самойленка Костянтин Мороз розповів, що у той момент, коли Маріуполь вже окупанти брали в оточення, Микола вирішив поїхати в місто до своїх бойових товаришів.

У день, коли Самойленка захопили в полон, він разом з іншими військовими намагався вивезти цивільних з Маріуполя, навколо якого стискалося кільце. У цій автоколоні була Надія з 3-річним сином, вона побачила, як спецпризначенців КОРДу, які їх супроводжували, беруть у полон. Її чоловіка теж взяли у полон.

Микола Самойленко востаннє зателефонував мамі у вересні 2022 року. Він був в Оленівці, а потім родина дізналася, що полонених КОРДівців перевели до Донецького СІЗО, де зв’язку з ними не було.

28 лютого брату Миколи зателефонував начальник військового й сказав, що Коля помер у полоні 19 січня 2023 року. Йому було лише 26 років.

“Нам сказали, що у нього почалося гостре запалення легенів, а потім – гострий менінгіт. Де тіло мого сина, я не знаю”, – розповідає й плаче мати Миколи.

Побратими підтверджують, що у Самойленка був чудовий стан здоров’я, тож у полоні його просто зламали й убили. Що насправді сталося з Миколою й де він похований – наразі невідомо.

Умови утримання захисників України у російському полоні
Раніше священик ПЦУ Василь Вирозуб розповідав, що полонених українців у Росії жорстоко катувати – били струмом, запихали цвяхи під нігті, а також тримали без їжі, води й сну.

В Офісі українського омбудсмена розповідали, що з особливою жорстокістю тортури застосовувалися до офіцерського складу ЗСУ та бійців загону спеціального призначення “Азов”. Під час допитів українських військовополонених ставили на коліна, били прикладом від автомата по пальцях ніг та відкритих ранах, застосовували плоскогубці, закидали зашморг на шию і душили. Крім того, катували електрострумом, били киянкою та ногами.

А у ніч на 29 липня 2022 року внаслідок дій окупантів була знищена будівля на території колишньої виправної колонії у смт Оленівка, в якій утримувались українські військовополонені, виведені з заводу “Азовсталь”. Загинули понад 50 українських захисників, кількість поранених невідома.

Крім того, планується узаконити суму, яку зобов’язані будуть витрачати на літніх людей опікуни, які уклали з ними договір довічного утримання.

Про це повідомляє «Сегодня».

Раніше турбота про літніх непрацездатних батьків була моральним обов’язком, але тепер її також буде регламентувати законопроєкт, що знаходиться на стадії громадського обговорення, «Про захист майнових прав окремих категорій осіб і відшкодування витрат на догляд за такими особами».

Як сказано в пояснювальній записці до законопроєкту, на практиці закон про допомогу літнім батькам або іншим родичам часто ігнорують. Покарання за це немає, а люди похилого віку змушені користуватися допомогою державним коштом. Законопроєктом вводиться норма, за якою зобов’язання компенсації витрат, які несе державний бюджет на утримання літніх людей, лягає саме на плечі родичів. Їм доведеться оплачувати всі соціальні витрати, які раніше несла держава – за послуги соцпрацівника або ж за утримання в спецустанові, і т. д. В іншому випадку держава може вимагати відшкодування витрат через суд.

Схожі зобов’язання накладаються на опікунів, які укладають з самотньою літньою людиною договір довічного утримання за право успадкувати його житло або інше майно, в іншому випадку опікунів позбавлять права на майно за договором, і воно відійде державі.

Договори довічного утримання планується зробити більш суворими стосовно опікунів, які зараз можуть брати на себе зобов’язання або за змістом, або по догляду за літньою людиною, або обидва варіанти відразу, проте новий законопроєкт зобов’яже робити їх і те й інше. Крім того, він вимагає в обов’язковому порядку обумовлювати всі види забезпечення і всі види догляду, які зобов’язаний надавати опікун і встановлює мінімальну суму забезпечення – в розмірі двох прожиткових мінімумів.

Люди, які успадковують майно літньої людини за договором довічного утримання, зобов’язані будуть оплачувати всі «розумні витрати, які були зроблені… іншою особою (фізичною або юридичною) на утримання, догляд, лікування та поховання».

Зараз влада зобов’язана запобігати незаконному відчуженню житла літніх людей і людей з інвалідністю. У разі необхідності та за бажанням цих людей на них лягає обов’язок організувати їм догляд або влаштувати в спеціалізований заклад, де їм буде забезпечений такий догляд. Але законом дозволено укладення з літніми людьми договору про забезпечення органам соцзахисту – в обмін на те, що їх житло потім відійде державі.

Також органи соціальної опіки стежитимуть за якістю надаваних послуг – і за тим, щоб опікуваних не позбавили майна.

Джерело: нардепка від “Слуги народу” Галина Янченко після засідання фракції

Пряма мова: “Абсолютні різні є законодавчі ініціативи. Я, наприклад, сьогодні внесла законопроєкт про позбавлення Конституційного суду державного фінансування до моменту його оновлення.

Утримання одного судді конституційного органу обходиться бюджету, а конкретно платникам податків, в 21 мільйон гривень на рік. І ці люди зараз ставлять під сумнів велику частину антикорупційної реформи.

Деталі: Янченко вважає, що після рішення суддів державне фінансування КС викликає питання.

Наразі текст законопроєкту № 4308 відсутній на сайті Верховної Ради. Водночас із його назви зрозуміло, що гроші, які заплановані на утримання суддів Янченко пропонує перенаправити на освітні програми.

Наразі у Конституційному Суді працює 15 суддів, ще 3 місця залишається вакантними. Таким чином, утримання лиш чинних суддів обходиться бюджету у близько 315 млн на рік, не враховуючи інших видатків на Суд.

Передісторія:

27 жовтня за поданням 48 народних депутатів Конституційний суд визнав неконституційними окремі положення антикорупційного законодавства, зокрема ст. 366-1 Кримінального кодексу. Рішення КС розцінили як скасування електронного декларування, скасування повноважень Національного агентства з питань запобігання корупції на повну перевірку та моніторинг способу життя, декриміналізацію недостовірного декларування.

НАЗК ввечері 28 жовтня закрило реєстр електронних декларацій на виконання рішення Конституційного суду, однак потім відкрило його на вимогу Кабінету міністрів.

Президент Володимир Зеленський пропонує припинити повноваження суддів Конституційного суду, визнати його рішення про декларування “нікчемним”, залишивши без правових наслідків, відновивши дію закону “Про запобігання корупції”.

Голова Конституційного суду Олександр Тупицький заявив, що законопроєкт президента має ознаки конституційного перевороту, що Зеленський хоче створити “кнопочний суд”. Тупицький запевнив, що не збирається подавати у відставку на чиюсь вимогу.

Так ось, брат відчуває себе цілком комфортно, ніде в свої майже 40 не працює і навіть не намагається шукати роботу.

Він живе на дачі, будує там свій будинок. Будує його вже багато років, оскільки грошей ні на матеріали, ні на працівників немає. Та й звідки їм узятися, якщо він не працює? Запитайте, як він живе, що їсть і так далі? Йому пощастило, тому що у нас є жаліслива мама, яка віддає йому майже всю свою пенсію, а потім сама сидить без копійки і просить у мене і у сестри на продукти.

Мені не шкода для мами грошей, розумієте? Мені шкода, що вона весь свій дохід віддає дорослому мужику, який не в змозі влаштуватися на роботу або навіть спробувати. Вона шкодує його, як мати, а він її зрозуміти або пошкодувати взагалі не намагається.

Кілька днів тому і я, і сестра відправили їй грошей, а сьогодні вона дзвонить і плаче, що немає ні масла, ні хліба в будинку. Що їхати на дачу (до синочку) нема на що, навіть на електричку грошей немає. Але ми-то знаємо, що не могла вона так швидко все витратити – там багато було. Вона всі продукти йому відвозить, а сама сидить потім напівголодна. Я злюся на брата, що він допускає таку ситуацію – коли мати сидить голодна, а всі її гроші у нього.

Чому я, наймолодша, ледь закінчила університет, повинна годувати старшого братика, який вже давно повинен міцно стояти на ногах? Чому сестра повинна віддавати йому частину грошей, яку могла б витратити на своїх дітей?

Страсний тиждень цього року триває з 2 до 7 квітня. Протягом цих семи днів потрібно особливо дотримуватися посту.

Страсний понеділок

У понеділок можна їсти сирі овочі та фрукти, а також хліб, мед і горіхи. Рекомендується їсти один раз на добу – ввечері.

Страсний вівторок

Так само як і попередній день, дозволено сирі фрукти та овочі, мед, горіхи та хліб. Бажано їсти лише ввечері.

Страсна середа

Можна також їсти хліб, овочі та фрукти, холодну сиру їжу без масла.

Чистий четвер

У цей день дозволяється їсти гарячу рослинну їжу з олією двічі на день.

Страсна п’ятниця

У страсну п’ятницю взагалі утриматися від прийому їжі.

Велика Субота

У суботу можна один раз на день поїсти гарячої рослинної їжі, але без олії.

Великодня неділя

А уже у неділю, 8 квітня, на Великдень, знімаються всі обмеження на прийом їжі.

Crying beautiful woman photo

На шостому році заробітчанського життя Миросю здолала неймовірна ностальгія. І сни прибігали з рідної землі тривожні.

Її підопічна, майже вісімдесятилітня сеньйора Беттіна, мала добру пам’ять і любила розмовляти з українкою. Стара італійка не була зарозумілою. А ще їй було невтямки, чому освічена Мирося, яка прочитала багато книг, могла підтримати розмову на різні теми, швидко вивчила мову, змушена працювати не бібліотекаркою у своїй країні, а тут, на чужині, доглядальницею.

Мирося пояснювала сеньйорі, що на Батьківщині за роботу платять мало, а життя дорожчає майже щомісяця.

– Але ж ти маєш чоловіка, – зауважувала Беттіна. – Він що, альфонс?

– Чому альфонс? – захищала благовірного Мирося. – Чоловікам у нас також мало платять.

– Чому він не поїхав заробляти гроші для родини? – не здавалася Беттіна.

Мирося опускала очі.

– Альфонс! – безапеляційно винесла вердикт сеньйора.

Коли ж Мирося сказала, що повинна допомагати ще й Ліді, хворій рідній сестрі, Беттіна так демонстративно закотила очі.

І ось вона вирішила провідати рідних. Попросила відпуску в сеньйори. Складала подарунки у валізи. Звіряла список, аби когось не забути. Похресниця Майя, похресник Михайлик, подруга Таня, сусідка Леся.

Нікому не повідомляла, що збирається додому. Вирішила: хай це буде сюрпризом. Хвилювалася. Донька вже стала дорослою. Тамарі – дев’ятнадцять. Бідний Олесь, шкодувала благовірного. Змушений сам давати раду.

На лавці біля під’їзду, традиційно сиділа збірна місцевих пліткарок.

– Добрий день, – привіталася Мирося.

– Добрий, – непевно відповіли ті. – У відпустку чи назавжди?

– У відпустку.

Мирося зайшла в під’їзд. А котрась із «збірної» вслід кинула:

– Ой, не добрий день, дорогенька, не добрий.

Подзвонила в двері. Відкрив незнайомий хлопець?

– Вам чого? – запитав.

– А ти хто?

– Ааа, Томко, певно, це твоя мама.

Донька навіть не знітилася.

– Тато де?

Тамара подзвонила до сусідки Лесі:

– Тата покличте.

Олесь висунув голову.

– Що сталося?

– Мама приїхала!

Мирося нічого не розуміла. Дивилася на всіх. А вони мовчали. Переминався з ноги на ногу незнайомий хлопчисько. Олесь ховав очі. Леся привідкрила двері.

– Ти виходиш заміж? – запитала у доньки перше, що спало на думку.

– Ну ми живемо разом із Валеркою. Він студент.

– Давно?

– Що давно? Студент?

– Живете давно?

– Ну

– А тітка Ліда? Як її здоров’я?

– Та нічого, – відповів Олесь.

Мирося заглянула в одну кімнату, в іншу. У доньки дорога мобілка і ноутбук. Шафа ломиться від одягу. Купа взуття. А де ж чоловікові речі?

– Ти нічого собі не купував? – запитала в Олеся.

Знову мовчання. Незручну паузу перервав стукіт у двері.

– О, тітка Ліда! – вигукнула Тамара. – А в нас гості.

Ліда виглядала квітучою і доглянутою. Жодного натяку на хворобу. Замість кинутися в обійми сестрі й подякувати за допомогу, почувалася ніяково.

– Як ти? – запитала Мирося.

Всі глянули на Ліду. Та опанувала себе:

– Навіщо замотувати все в папірчик? Все одно, хтось розповість. Ще й прибрешуть. Наші люди такі. Присядь, Мирославо. Значить, так

Виявилося, все змінилося, поки вона заробляла гроші для сім’ї. Олесь четвертий рік живе з Лесею. «Пошкодував» самітню сусідку. А вона – його. Чоловік не працює. Йому вистачає Миросиних євро. Ще й Лесі перепадає.

Тамара живе з бойфрендом. Валерці комфортніше у їхній квартирі, аніж у себе вдома, де батько пиячить, а мати його так «перевиховує», що півбудинку чує. Фактично, Тамара утримує кавалера. За мамині гроші.

– А тепер – про Ліду, – мстиво мовила Леся, яка слухала через привідкриті двері одкровення Миросиної сестри. – Хворою вона не була. Просто, шантажнула Олеся, що все тобі розповість. І тоді єврикам настане кінець. То ж вирішили: краще платити дорогій родичці за мовчання. І, знаєш, Миросю, треба було попередити про свій приїзд.

– Щоб підготуватися? Перенести назад Олесеві речі, аби засвідчити його подружню вірність? Чи спровадити в лікарню Ліду, щоб підлікувати її наглість?

– Мамо, ти поїдеш назад чи залишишся? – не в тему запитала донька.

Мирося нічого не сказала. Їй було образливо, боляче, незатишно у своєму помешканні. Почувалася обманутою, приниженою, зрадженою.

Першою забралася з квартири Леся. За нею вислизнув Валерка. За ним – Тамара.

– Я також піду, – мовила Ліда. – Але ще скажу. Знаєш, Мирославо, ти викручуєшся там, а ми – тут. Кожен, як може. То ж не осуджуй.

Олесь стояв ні в тих, ні в сих.

– Йди вже, йди! – спроваджувала благовірного Мирося.

– Ти мене проганяєш? Певно, там.

– Там я працювала, щоб ти завів і утримував коханку. І ще: колись ти прийшов сюди в зяті. Тепер, вважай, ти в зятях у сусідній квартирі. Ми розлучаємось. Альфонс!

Донька повернулася додому пізно.

– Мамо, а де подарунки, до речі?

Мовчки віддала Тамарі пакунки.

– Ображаєшся? Думаєш, нам з татом було легко без тебе?

– То чому не сказали? Я повернулася б.

– А за що ми жили б?

– І так зле, і так недобре. Там багато жінок працюють по десять і більше років. І все у них вдома гаразд.

– Ти впевнена?

– Не впізнаю тебе, Тамаро. Ти була такою доброю дитиною.

– Ми просто стали чужі, мамо. Чужі!!! І не треба все ламати. Ти приїхала і поїдеш назад. Адже поїдеш?

– Поїду. Але грошей і пакунків більше висилати не буду.

– Чому? Тут все таке дороге. Як же ми?

– Ми ж чужі.

Автор – Ольга Чорна

За матеріалами видання “Наш День“