Обидві дружини Наталі

На подвір’ї Віталія Солохи у селі Гірки Любешівського району гамірно. Малюки скачуть на батуті, старші хлопці трактором самі, без батькової допомоги, обробляють город, косять, дівчата хазяйнують на кухні, вивішують на мотузки випраний одяг, корів видоять і свиней попорають. Тато майструє на будові, мама заколисує найменше дитятко… Та не завжди у цій оселі було весело і щасливо.

Віталій одружився у 24 роки. І першу дружину, як і другу, звуть… Наталією. Один за одним у подружжя народилося троє діток. Жили з Віталієвою мамою, яка в усьому допомагала молодій сім’ї. Та коли Наталя носила під серцем четверте маля, прозвучав жахливий діагноз: рак. Потрібна термінова операція. А для цього необхідно зробити аборт. Але Наталя не погодилася і народила Павлика.

Одразу після пологів жінку перевели в онколікарню, де вона пройшла не один курс хіміотерапії. А чоловік з пологового забрав немовля додому, де до молодого тата тулилися ще троє малих діток. Віталій щодня дякує Богові, що в усьому йому допомагала мама. Вона з перших же днів годувала з пляшечки малюка, безсонними ночами підміняла втомленого сина. А молода мама поволі згасала то у лікарні, то у своїй хаті. Збиралася з останніми силами і не лежала у ліжку, а старалася допомогти у домашніх клопотах, ходила у церкву на зібрання. Тож рідні все ще жили примарною надією на диво.

– Перед смертю Наталя помучилася, – зітхає Віталій. – Померла вдома, раненько то було. Я якраз проснувся. Глянула так на мене… І…

Наталі було всього 27. Осиротила четверо малих діток. Найменшому, Павлику, минуло всього дев’ять місяців, Тані – три рочки, Віці – п’ять, Андрійкові – шість. Він якраз у перший клас йшов, коли маму хоронили.

– Щоб відволікти його, відправив на перший дзвоник, – гірко посміхається Віталій. – Тут недалеко школа, за пару метрів. А прийшов – і поховали маму.

Похорон був страшний. Голосили рідні, плакали дрібні дітки, ще до кінця не усвідомлюючи, що трапилося. Стояв біля труни згорьований чоловік. Його охопив страх, шок, біль. Як жити далі?

«Страху не було йти за вдівця»

«Йди між люди, у церкву, де молодь. А я погляджу малих, тобі треба шукати пару», – випроводжала мама Віталія з хати, аби не замкнувся у своєму горі.

І вже через рік він таки одружився! Його дружиною стала теж Наталя – на десять років молодша місцева дівчина, яку зустрічав на зібраннях у церкві. Він помітив її ще й у недільній школі, куди ходили його дітки. Бачив, як гарно і турботливо вона до них ставиться, як вони горнуться до своєї вчительки. Вдівець з чотирма дітьми їй теж сподобався. І вона зважилася поєднати з ним долю, коли запропонував заміжжя.

– Страху не було йти за вдівця, – усміхається жінка. – Ніхто мене не відмовляв. Тьотка Віталіка підбадьорювала, бо тоже колись пішла за вдівця з дітьми. Якось я помаленьку гляділа, тож не з пельонок.

Як і годиться, було весілля, святковий шалаш, Наталя у весільній сукні і вельоні. Може, трохи інакше, ніж в подруг. Бо до нареченої тулилися чоловікові дітки. І наступного дня, коли Наталя стала у хаті законною дружиною, вони, скучивши за материнським теплом і любов’ю, слідом ходили за нею.

– Зразу мамою стали називати, – усміхається жінка. – Свекруха ще молода була, то навіть зранку не будила мене. Я народила ще десятеро дітей. Помагала глядіти старша, Віка – то капітальна нянька була. Мала шість років, а можна на неї було малих лишити. І нагодує, і помиє.

Мають Солохи вже 14 дітей. «Сини Андрій, Павло, Вадим, Роман, Марко, дочки Віка, Таня, Яна, Соломія, Діана, Ангеліна, Орися, Маша, Каріна», – без запинки називає усіх тато. Щоб усім вистачило місця, хлопці живуть в одній хаті, дівчата – в іншій поряд на подвір’ї. Віталій з гордістю каже, що Наталя ніколи не робила різниці між його дітьми і спільними. Навпаки – просить, щоб в усьому допомагав старшим, хай вони і дорослі. Бо Віку і Андрія вже оженили та дочекалися онуків.

– Так смішно, як питають: «Коли поїдемо до баби Наташи?» – усміхається жінка. – Мені сорок, а вже баба.

Старші діти випурхнули з батьківської хати. Але стараються злетітися додому на Пасху, Різдво, на дні народження мами і тата – то святе. І тоді усі разом стареньким бусом виїжджають на озеро, смажать шашлики, веселяться, купаються. А Віталій щодня дякує Богові, що дав таку люблячу дружину, яка стала турботливою мамою для його сиріт. І вже думає-гадає, який то сюрприз їй зробити на 20-ліття сімейного життя, яке будуть святкувати наступного року.

– Щось на двадцятку придумаємо! – сміється.