26 червня у Києві на блокпосту суддя Олексій Тандир на смерть збив нацгвардійця Вадима Бондаренка – у нього залишилася дружина Анна та троє дітей. Вдова військового каже, що разом із її чоловіком підозрбваний убив і усі плани родини на майбутнє життя.

“Воно настільки сильно тяжко, я вам передати не можу. Всередині так болить”, – каже в інтервʼю ТСН дружина загиблого Вадима Бондаренка, тримаючи в руках кепку чоловіка. Її Анні віддали в частині, де він служив. Жінка каже, що на ній ще є запах її чоловіка.

Нині жінка майже не заходить до будинку, де ще до повномасштабної війни жила їхня родина – Анна, Вадим та троє дітей. Вона мешкає поруч, у батьків.

“Мені важко сюди заходити. Тут все про нього нагадує, все ми робили разом”, – ділиться вона.

Із Вадимом вони познайомилися три роки тому і вже за три місяці одружилися. Анна розповідає: Вадима не налякало, що в неї вже є двоє дітей. Тоді 19-річний чоловік наполягав, що Анна та її діти носитимуть його прізвище.

“Хто йому такий приклад дав? Я не знаю. Але він так був налаштований, для нього це було так важливо”, – пригадує дружина нацгвардійця.

Майже одразу після весілля Вадим пішов на строкову службу до Нацгвардії. Поки служив, у пари народилася донька Поліна. Повернутися молодий батько мав навесні 2022 року, проте через російське вторгнення всім строковикам термін служби продовжили. Анна з дітьми виїхали до Фінляндії. Жінка думала повертатися, коли звільниться чоловік, однак приїхати довелося раніше.

“Аня, ти мене чуєш, Вадима немає. Ну як немає? Не могло це трапитися зі мною і з моїм Вадимом. Не могло”, – згадує вона.

У ніч проти 26 травня голова Макарівського районного суду Київщини Олексій Тандир на блокпосту в Києві збив на смерть 22-річного нацгвардійця Вадима Бондаренка. Він загинув миттєво.

“Ноги повивертало повністю в інший бік. Там вони не були цілі. Там був перелом основи черепа”, – розповідає Анна.

Суддю Олексія Тандира затримали на час слідства. Сам він назвав себе не винуватцем ДТП, а лише причетним до смерті нацгвардійця.

“Ну як може у країні, в якій іде війна, суддя собі дозволити напитися і ганяти в комендантську годину по Києву?” – питає Анна.

Тепер вдова загиблого чекає справедливого правосуддя.

“Хотілося б його дуже покарати. Я думаю, що 10 років для нього – це ніщо. Він забрав ціле життя, а від нього заберуть тільки 10 років”, – наголосила дружина Вадима.

Збиття нацгвардійця на блокпосту: суд над Тандиром
У ніч проти 26 травня голова Макарівського районного суду Київщини Олексій Тандир на блокпосту в Києві збив на смерть 22-річного нацгвардійця Вадима Бондаренка. Це сталося на початку комендантської години. Свідки заявили, що суддя був нетверезим, а всередині його авто знайшли напівпорожню пляшку алкоголю. Вища рада правосуддя відразу після інциденту дала згоду на арешт Тандира – суд відправив його за ґрати. Загиблого нацгвардійця провели в останню путь на Черкащині.

Сьогодні, 19 червня, під час апеляції адвокати судді заявили, що немає експертизи крові Тандира, та переконували, пʼяним на момент ДТП він не був. Проте судді інстанції Тандиру та його адвокатам відмовили.

На засідання суду приїхала і родина загиблого військового – батько, брат і дружина.

Після трьох днів подружнього життя чоловіка не стало. Про це інформує УНН.

Захисниця Маріуполя Валерія Карпиленко (позивний “Нава”) на “Азовсталі” стала нареченою, дружиною та вдовою. 5 травня український прикордонник Андрій (позивний “Борода”) та дівчина з “Азову” одружилися, а вже за три дні чоловік загинув. Дівчина пообіцяла коханому вибратися з облоги — і жити за них двох.

“Мені лишилося твоє прізвище, твоя любляча родина і спогади про щасливий час разом”, — каже Валерія.

У повітряному бою над селом Тригірʼя Житомирської області загинув командир авіаційної ланки авіаційної ескадрильї Севастопольської бригади тактичної авіації імені Олександра Покришкіна Дмитро Чумаченко. Його дружина опублікувала зворушливий допис про чоловіка.

Про це повідомило Командування Повітряних сил ЗСУ.

“Вечір. Я сиділа на ліжку, Діма стояв поряд. Ми любили багато балакати. Зайшла тема про польоти, а саме про катапультування”, – йдеться в дописі вдови молодого пілота.

Жінка також передала свій діалог з чоловіком:

– А як катапультуватися?

– У тебе поміж ніг є така ручка, за яку потрібно смикнути.

– А з літаком що?

– Тебе викидає, літак падає.

– Ого…

– А ти думала. Але перш за все треба думати не про катапультування.

– А про що?

– Наше завдання – врятувати людей, за можливості – літак. Я маю, перш за все, спрямувати літак у місце, де немає будинків, а вже потім думати про себе.

– Але ж ти можеш не встигнути катапультуватися…

“Він не встиг, але врятував сотні життів. Відважність, героїзм, безстрашність. Поки наше небо та землю захищають такі люди, нам нічого боятись. Бо вони готові покласти своє життя на вівтар смерті, щоб кожен із нас міг зранку прокинутись не від повітряної тривоги, а від співу пташок”, – написала вдова Чумаченка.

“Я пишаюсь, що 15.12.2018 життя звело мене з тобою. Пишаюсь, що стала твоєю дружиною. Пишаюсь, що ти не завагався і виконав вчинок, про який знають та знатимуть всі. Герої не вмирають!” – наголосила дружина загиблого пілота.

Під час цинічного ракетного обстрілу Росією території “Яворівського військового полігону” на Львівщині загинув, зокрема, й український захисник 22-річний Костянтин Руденко, який працював інструктором у навчальному військовому центрі. Його 19-річна дружина на 9-му місяці вагітності встигла поговорити з ним за декілька хвилин до трагедії. Про це дівчина розповіла виданню “Радіо Свобода”.

За декілька хвилин до трагедії хлопець встиг зателефонувати до Соломії.

“О 5:50 він мені зателефонував, сказав, що у нас також стріляють. Сказав, щоб я не переживала і спускалася на перший поверх підвалу, бо ми жили на 5 поверсі. О 6-й годині я йому зателефонувала, буквально 5 хвилини минуло, і він був поза зоною досяжності”, – розповіла 19-річна Соломія.

Через нервове напруження Соломія потрапила до лікарні, де через добу і дізналася про смерть чоловіка.

“Як нам сказали, їх просто в підвалі придавило великою плитою. І наступного дня ми поїхали забирати його до моргу”, – пригадує вона.

За її словами, від чоловіка у неї залишилися, зокрема, його форма і годинник, який вона подарувала коханому на їхній останній Новий рік. Годинник Соломія хоче залишити на пам’ять для їхнього сина Артема, який ось-ось має народитися. До слова, саме таке ім’я військовий хотів дати дитині.

Нині Соломія готується до пологів. Дівчина каже, що намагається пережити трагедію і триматися заради їхньої майбутньої дитини: ” маю зробити все, щоб наша дитина була щасливою”.

Речі для немовляти допомогли зібрати волонтери.

“Ніколи не думала, що поїду машиною “Вантаж 200″ забирати свого чоловіка. Взагалі ніколи не могла подумати, що стану вдовою в 19 років. Ще й залишуся сама з дитиною”, – каже вона.

Загиблий Костянтин, як зазначається, родом із Чернігова, але відвезти туди його неможливо, оскільки російська окупаційна армія бомбардує й обстрілює місто. Військового поховали в Дрогобичі.

Ірина Сушкова, яка працює журналісткою в одному з українських видань, написала в Facebook в пам’ять про нього зворушливий допис, повідомляє Про Львів.

“Я сейчас напишу самые страшные слова в своей жизни. Напишу на русском, последний раз, потому что на нем я говорила только с тобой. Не писать не могу, я хочу чтобы весь мир кричал, каким ты был. И без тебя я умею только одно – писать.

Я сижу рядом с мертвым мужем. Моя жизнь лежит рядом со мной в закрытом гробу. Моя жизнь, которая вытирала мне слезы и говорила, что никогда не оставит. Которая всю ночь гладила меня, когда было плохо. Которая хвасталась мной на каждом шагу. А я хвасталась тобой. И благодарила Бога, что ты такой есть. Меня как будто больше не существует.

Я не знаю более чистого, доброго и достойного Человека. Ты был лучшим во всем. Не потому что мой. Так и было, у тебя все получалось. Тебя везде ценили.
Мне звоном в ушах стоят все твои слова. Только ласковые, других ты не говорил ни разу. Если у нас дома появлялось что-то классное, ты в тот же момент говорил, с кем мы поделимся. Если что-то случалось, я держалась только из-за тебя. Одного «зззая!» хватало, чтобы стояла по струночке смирно.

Ты летел со службы домой с полными карманами шоколадок, чтобы я не грустила. А все, что брал с собой, вечно раздавал похвастаться как я готовлю. Ты никогда ничего не боялся, ни разу. Ты сиял улыбкой каждый день, даже если все было плохо. «Я тепло одет и хорошо кушаю», – на все случаи жизни.. Ты строил планы на год вперед, когда мы поедем к родителям. «Я тебе хоть раз в чем-то отказывал?» – отвечал ты на все мои самые глупые глупости. «Вот я тебя подлечу и все точно будет хорошо, нам еще детей рожать», «Какая работа, главное, чтобы ты была здоровая и счастливая», «Хочу себе такую маленькую девочку», – говорил ты каждый божий день.
И всегда помогал, я могла просить, что угодно. «Ты что командирша?» – подшучивал ты с хитрой улыбкой. «Хуже, – говорила я, – я жена командира» и целовала в нос.
Я могла тебе рассказать то, что не говорят никому и никогда, а ты всегда понимал.

После свадьбы к сердечку возле моего контакта ты добавил домик и сказал «Теперь ты – навсегда мой дом».
Я знала, какими мы невыносимыми будем в старости («ззззая, опять сковородка не на своем месте», «зззая, зззая, кто кофе пил и капсулу не достал»), я знала, какие глаза будут у наших детей. Я давно придумала,что дарить тебе на первую годовщину свадьбы. А выбирать пришлось венок на могилу. В последнем разговоре ты сказал, что охраняешь мой сон. Теперь я охраняю твой до конца своей жизни.

Ты офицер с таким внутренним кодексом чести, что этим с..кам и не снилось. Ты – мое сердце! Ты – моя душа! Был и будешь. Я безмерно тебя люблю и горжусь.
Я проклинаю этих фашистов за тебя, родной, за наших с тобой нерожденных детей, за украденную жизнь, твою и мою.
Я сижу рядом с мертвым мужем. Я вдова в 25. Мою жизнь украли нелюди. Мою жизнь украла е..учая россия.”

Також Ксенія згадує про те, наскільки близькими і довірливими були їхні стосунки з чоловіком, наскільки він відчував її навіть на відстані і завжди у всьому підтримував, наскільки чудовим батьком він був для свого маленького сина.

“Це просто бути щасливими, радіти життю, радіти один одному і навіть на секунду не подумати, що може настати кінець!!! Сьогодні один рік. Це коли знаєш, що такого більше ніколи не буде”, – завершила вона своє проникливе звернення до коханого.

Нижче наводимо повний текст поста Ксенії Кизило без змін.

Також Ксенія згадує про те, наскільки близькими і довірливими були їхні стосунки з чоловіком, наскільки він відчував її навіть на відстані і завжди у всьому підтримував, наскільки чудовим батьком він був для свого маленького сина.

“Це просто бути щасливими, радіти життю, радіти один одному… і навіть на секунду не подумати, що може настати кінець!!! Сьогодні один рік. Це коли знаєш, що такого більше ніколи не буде”, – завершила вона своє проникливе звернення до коханого.

Нижче наводимо повний текст поста Ксенії Кизило без змін.

Це наше перше і останнє спільне фото! Між ними майже 4 роки різниці. Це 4 роки безмежного кохання, щастя, радості! Це прокидатися від твоїх смс “доброго раночку” і засинати, слухаючи тебе в телефоні! Це, мріяти про щасливу сім’ю і навіть встигнути створити її. Це щастя дивитись як ти граєшся з синочком, таким любимим. Це обняти і знати що тебе обнімуть ще міцніше. Це знати що тебе кохають. Що тебе завжди чекають дома! Це коли можна, про все поговорити, безкінечно слухати чи просто мовчати. Це знати що є людина, якій довіряєш більше чим собі. Це коли говориш вже такі дурниці а тобі кажуть “так, ти в мене умнічка”. Це коли вийти без шапки, і знати точно що через п’ять хвилин тобі задзвонить телефон і ти таке послухаєш про себе так-так, відчував що мені холодно! Це просто бути щасливими, радіти життю, радіти один одному і навіть на секунду не подумати що може настати кінець! Сьогодні 1 рік. Це коли знаєш що такого більше ніколи не буде.

“Доля покрила чорною хусткою молоду жіночку, відібравши коханого. Є синочок, він подарує любов! Душа відновить крила! Життя триває!”, “Щирі співчуття! Вічна Пам’ять! Дякую Тобі, наш Захисник!”, “Герої не вмиpaють! Вони вічно будуть в наших серцях жити і з небес нас захищати. А ви будьте здорові, тому що вам треба ще піднімати сина. Низький уклін вам!”, “Вічна пам’ять! Сил, заради синочка і пам’яті!”, ”Дуже шкода, але він залишив вам свою таку гарнюню копію. Слава Герою. Майте надію”, ”Мотopoшно, жaхливо. Співчуваю, немає слів. Слава Героям! Вічна слава Героям України!”, ”Мурахи по шкірі, як так. Брате, нехай земля тобі буде пухом, Герої не вмиpaють”, ”Я кричу і проклинаю цю вiйну!”, ”Боляче і несправедливо. І пережити неможливо. Добре, що сина після себе залишив. У багатьох і цього немає. Тільки сива мати біля мoгили. Господи, за що?”, ”Боже, я не можу стримати сліз. Біль. Пробачте нас, сонечки”, – пишуть люди.