– Тепер буду кожен день із цих тарелів їсти, як людські діти…

Мене до восьми років не могли навчити читати. Ні батьки-вчителі, ні вчителька шкільна. Я не вірив, що чорні черв’ячки на папері можуть щось означати. Я не складав літери в склади, а намагався вгадати, що від мене хочуть почути. Був певен, що дорослі, заглядаючи в книгу, просто вигадують якісь історії. Зневірені батьки махнули на мене рукою. А напівписьменна тітка, коли я гостював у селі, взяла газету «Известия» і по заголовках навчила мене читати за один вечір. Може, через це я і став газетярем…

З тіткою був пов’язаний ще один секрет. Усі жінки довкола заздрили її розкішному волоссю. Густе-густе, лискуче, як каштан. І хоча вродою вона не вдалася, зате обличчя завжди було свіже, а шкіра – молодою, ніжно-рум’яною. До глибокої старості.

І хто б не запитував, у чому справа, тітка ніяково знизувала плечима. А я розгадав секрет своєю шкірою. Студентом допомагав їй у селі. Ввечері попросив мило, щоб помитися в потічку за парканом. Ніколи раніше не мився таким чорним, кусючим і смердючим милом. Поцікавився, як це пекельне мило називається. Тітка повела мене в стайню, розгребла солому і я побачив дерев’яні ящики. На пожовклій етикетці прочитав «Дьогтеве мило». Колись у неї квартирував колгоспний ветеринар і залишив ці ящики. Все життя тітка милася тільки цим милом. Із дьогтю, вивареного з берези.