Про це повідомляє Освіта.ua.

Так, педагоги мають поважати школярів та з розумінням ставитися до них.

Окрім того, у документі містяться поради щодо формування в учнів ціннісних життєвих навичок, національно-патріотичного виховання. Також розповідається про профілактику булінгу, вживання наркотиків та запобігання домашньому насильству тощо.

Виховання учнів у школі
Зокрема у виховання школярів повинно входити:

глибоке розуміння природи учнів, їх індивідуальних рис і можливостей,
повагу до особистості дитини,
постійна турбота про гармонійний розвиток учня,
встановлення взаємин співробітництва у навчально-виховному процесі.
У МОН кажуть, що передусім успіх виховного процесу залежить від відносин між вчителем і учнем. Важливо, аби вони будувалися на основі співдружності, співробітництва і ділового партнерства.

Окрім того, педагоги зобов’язані:

поважати гідність, права, свободи і законні інтереси всіх учнів;
на особистому прикладі утверджувати повагу до суспільної моралі та суспільних цінностей, зокрема правди, справедливості, патріотизму, гуманізму, толерантності;
захищати учнів під час освітнього процесу від будь-яких форм фізичного та психічного насильства, приниження честі та гідності, дискримінації, пропаганди та агітації тощо;
запобігати вживанню учнями та іншими особами на території школи алкогольних напоїв, наркотичних засобів, іншим шкідливим звичкам.

Мати наділа дочці нашийник і посадила її на ланцюг в якості виховання

Під Вінницею, в одному із сіл Чечельницького району мати посадила на ланцюг свою 14-річну доньку. Таким способом жінка хотіла перевиховати дитину.

Дівчинка сама звернулася в поліцію із заявою на власну матір і розповіла співробітникам правоохоронних органів, що змушена була провести кілька годин на ланцюгу і в нашийнику, через те, що мати вирішила таким чином її перевиховати. Подробиці розповіли у пресслужбі Національної поліції у Вінницькій області, пише Vinnitsa.Info.

30-річну жінку після звернення затримали та допитали. Вона розповіла поліції, що таким чином вона намагається “перевиховати” дочку. За словами матері, дівчина-підліток відмовляється їй допомагати по домашньому господарству і регулярно намагається втекти з дому.

Сусіди розповіли, що дівчинка дійсно проблемна дитина, часто конфліктує з матір’ю. Про матір відгукуються люди добре, кажуть, що вона господарська, в селі ні з ким не конфліктує.

В поліції завели справу і почали досудове розслідування за статтею 145 Кримінального кодексу України. Покарання за цією статтею передбачає обмеження волі або позбавлення волі строком до п’яти років. Ситуацію в родині будуть вивчати працівники ювенальної превенції, також справою займуться співробітники соціальної служби.

Виховання дітей — це досить захоплюючий процес, який потребує багато терпіння, витримки та знань.

Якщо дитина розуміє тільки після крику, значить десь пішов перекіс. Джерело

Постійний крик негативно впливає на дитячу психіку і викликає у дітей агресію, скутість та невпевненість в собі.

Як крик впливає на дитину.

1.Коли ми починаємо кричати на свою дитину, її організм виробляє велику кількість гормону стресу, тіло стає напруженим, а думки заблоковані.

2.Мозолисте тіло, яке з’єднує дві півкулі мозку, зменшується. Результатом цього є зменшення кровопостачання мозочка, зниження мозкової активності, погіршення пам’яті та уваги. Емоційна рівновага у дітей порушується.

3.Починаються поведінкові проблеми у підлітків та депресивні стани у малюків. Вони перестають навчатися, починають брехати та вступають в конфліктні ситуації.

4.Самооцінка знижується, дитина стає замкнута та починає думати, що вона нікому не потрібна.

Такі серйозні травми не виправиш подарунками та обіймам

Чому ж батьки не стримуються та кричать на дітей.

1.Батьки не можуть впоратися зі стресовою ситуацією, втрачають контроль над емоціями та виливають весь негатив на своїх найрідніших.

2.Тому, що їхні батьки робили так само, вирішували ситуації криком та скандалом. Це наслідок поведінки та атмосфери в їх родині, коли вони були дітьми.

Що робити, щоб перестати кричати на дитину.

1.Проаналізуйте ситуацію, що саме Вас дратує. Можливо Ви себе погано почуваєте, незібрані та роздратовані.

2.Перед тим як спалахнути, зупиніться, зробіть декілька глибоких вдихів або вийдіть з кімнати.

3.Не вимагайте забагато. Це ще незріла дитина, і вона не може бути такою ідеальною, як Вам хочеться.

Запам’ятайте, саме Ви є взірець для наслідування, підтримка і опора для свого малюка.

1. Заохочення самостійності

У звичайних сім’ях впевнені, що дитині забезпечений успіх, якщо вкласти в його голову розуміння «Я можу все».

Але куди важливіше вкласти в голову дитини істину «Я можу все сам». Завдяки такому типу мислення, дитина буде знати, що вона не просто йде в майбутнє, а будує його.

2. Лиха біда початок

А шлях до цієї самостійності лежить через те, що їх дитячі починання леліють і дбайливо зберігаються. Якщо дитина за щось взялася, скільки б її не було років, батьки її підтримують і підбадьорюють.

Якщо щось не виходить, старші родичі нагадують: добрий початок, малюк.

3. Довіра — найкраща похвала

Як же пестити і заохочувати до починань? Не цукеркою ж дитину за звершення нагороджувати.

Потрібно пам’ятати, що для дитини, яка робить перші кроки в якомусь починанні, найважливіша цінна похвала — довіра. Якщо малюкові починають цілком довіряти якусь справу, значить, він достатньо в цьому досяг успіху.

4. Зовнішнє — не головне

Ще одна важлива відмінність полягає в тому, що майбутніх геніїв ніколи не зациклюють на зовнішньому.

Річ у тому, що утримання дитини в ідеально чистому вигляді — заняття, що віднімає дуже багато сил і в матері, і у її чада. А між тим, на думку мудрих мам, ніякої користі для розвитку особистості чистий одяг не несе. До того ж дітям абсолютно наплювати, як вони виглядають.

5. Прийняття неохайності

Навколо дітей теж часто панує хаос, який нікого з мудрих батьків не гніватиме. Тут розуміють: діти неохайні і поруч з ними завжди щось падає, проливається, прокидається і брудниться.

Тому замість того, щоб зациклити дітей на чистоті будинку, їм дозволяють жити в комфортних умовах, поступово розповідаючи про користь порядку.

6. Батарейки повинні сідати

Звичайні батьки під час прогулянки часто кричать дітям «Не лізь», «Не чіпай», «Заспокойся».

Однак, наймудріші батьки знають, що дитина має виплеснути всю свою невгамовну енергію в дитинстві. Після цього, у дорослому житті їй буде простіше бути наполегливою в якомусь одному починанні.

7. Розумна свобода

Можливо, геніям в дитинстві справді було занадто багато дозволено. Однак є межі, за які не можна виходити навіть такій дитині і стосуються вони поваги до старших.

Навіть, якщо ви вирішили не сварити дитини і заохочувати всі її починання, у разі образи старшого родича треба бути жорстким, щоб окреслити рамки дитячої свободи самовираження.

8. Тато головний, а мама — разом з ним

Повагу до старших потрібно прищеплювати якомога раніше. Діти повинні бачити, що на першому місці в сім’ї — тато з мамою і все, що вони роблять.

Так, нащадки не будуть у майбутньому висіти на батьках з криками «зроби» і «хочу», а будуть намагатися всього добиватися самостійно.

9. Дитячий самоконтроль існує

Натомість, як карати дитину через позбавлення, краще створити правила, які обіцяють нащадку якусь винагороду за правильні вчинки.

Якщо дитина не живе у вузьких рамках заборон і покарань, вона вчиться коригувати поведінку заради свого ж блага.

10. Ніщо не залишається непоміченим

Сучасні психологи радять не хвалити дитину за кожну каракулю, стимулюючи її таким чином до розвитку. Однак, батьки майбутніх геніїв впевнені, що потрібно заохочувати будь-які звершення.

Навіть, якщо такій мамі її чадо принесе кілька незрозумілих мазків на шматку зошитового листа, вона знайде в картині плюси і, що важливо, похвалиться цим твором перед іншими родичами.

Причиною такого стало те, що він нібито сказав, що ненавидить російську землю і росіян. Завідувачка штовхнула дитину на землю зі словами: “Цілуй, тварюко”.

“На коліна, покидьку, і землю цілувати! Цілуй землю, тварюко! Ти росіянин, ти виріс на російській землі! Де наше моральне виховання, якщо дитина каже, що ненавидить росіян і Росію”, – пояснила педагог.

Вихователька Емма Мільнер входить до рейтингу найкращих педагогів Краснодарського краю. Інцидент зняла на мобільний телефон і виклала в мережу жінка, чия дитина раніше ходила в цей дитсадок.

9 квітня в Томаківському районі Дніпропетровської області чоловік вистрелив у голову 13-річному хлопцеві. Стрілок мотивував свій вчинок тим, що хотів перевиховати хлопця, тому і застосував зброю.

Сутичка трапилася на тракторній бригаді. Юнак зайшов у приміщення сторожа і в нього стався конфлікт з 26-річним охоронцем.

Зі слів затриманого, хлопчик не слухався і не реагував на його зауваження. Тоді він вирішив його налякати і вистрелив із пневматичної зброї і потерпілого госпіталізували з проникаючим пораненням голови.

Правоохоронці затримали підозрюваного чоловіка за умисне тяжке тілесне ушкодження. Стаття ККУ передбачає покарання за такий злочин терміном від 5 до 8 років позбавлення волі.

Гріх перший: надмірна опіка

Якими можуть бути наслідки надлишку батьківського піклування та уваги до дітей?

Люди, які в житті стикалися з труднощами, часто вирішують, що їхні діти матимуть життя, усипане трояндами. Вони прагнуть усунути всі труднощі і проблеми з дороги своїх чад. Ті, хто виріс у бідних сім’ях, де треба було займатися братами і сестрами, прибирати та готувати, працювати на канікулах, щоби дозволити собі поїхати на кілька днів з друзями на природу — коли стають дорослими, пам’ятають про ці жeртви і хочуть, щоб їхні діти такого не переживали.

Але чому б і ні? Давайте запитаємо себе, чому нас це навчило? Може виявитися, що ми навчилися цінувати гроші, або вперше відчули гордість за себе, тому що самі чогось досягли. Чи насправді ми хочемо позбавити цього своїх дітей? Життя ставить перед нами виклики — приймаючи їх, ми перевіряємо, чого насправді варті. Ми перевіряємо, хто ми, які наші сильні сторони, а чого не можемо і над чим треба працювати. Надмірна опіка позбавляє дітей ініціативи та мотивації. Бо чому маю щось робити, якщо і так отримаю від батьків все, що забажаю? Це як котитися з гірки.

Гріх другий: захист від помилок

Кожен із нас має на своєму рахунку принаймні кілька таких помилок, від яких хотів би вберегти свою дитину. Так, часто ми щось забороняємо через страх, що дитина переживе поразку. На жаль, це хибний шлях. Добра порада «вчитися на помилках інших», часто є тільки мрією. Насправді, ми не можемо цього зробити, або можемо лише частково. Бо, як я можу зрозуміти всю природу чиєїсь помилки: контекст, обставини, мотивацію, а потім глибоко це пережити і перенести на своє життя? Це дійсно важко. Не неможливо, але важко. Тим паче, для дитини. Так що ж, як бути, щоби наші діти робили якнайменше помилок?

Є два шляхи, які взаємодоповнюються. Перший — це дозволити на помилку. Другий — розмовляти про наслідки. Дозволити на помилку — означає вибрати момент, коли помилка не буде дитині дорого коштувати і дозволити їй цю помилку зробити. Використаю метафору. Якщо ніколи не дозволяти дитині впасти з поні, то коли вона сяде верхи на великого коня, падіння буде дуже болючим. Тобто, нехай ваша дитина робить помилки в безпечному середовищі, перш ніж почне їх робити там, де не буде достатньої підтримки, де вона змушена буде покладатися тільки на себе. А тоді поговоримо про наслідки помилки, про те, що сталося, хто постраждав, що можна було зробити по-іншому. Таким чином ми допоможемо дитині опанувати поразку, пропрацювати її та зробити висновки. Другий спосіб, тобто, розмовляти про наслідки і навчити дитину передбачати, як на мене, не менш важливий.

Якщо не хочете, щоби ваша дитина вживала нaркoтики, дайте їй подивитися фільм про те, що нaркотики роблять з людиною, і поведіть діалог. Важливо розмовляти, а не моралізувати. Послухайте, що думає дитина, що відчуває. Запитайте: «Що станеться, якщо…?», «А як можна зробити інакше?», «Що в цій ситуації є доброго?» Кожне питання відкриває перспективу і будує порозуміння.

Гріх третій: вивищення понад небеса

Від коли батьки розуміють, що хвалити дитину важливо, спостерігаємо різні підходи. Деякі з них — хоча випливають з добрих намірів — у кінцевому рахунку, шкідливі для дитини. Остаточно слово «хвалити» хочу замінити словом «цінувати». «Хвалити» асоціюється у мене з дресурою, тобто, коли хвалять за хорошу, бажану поведінку. Як собака, яка отримує кістку в якості нагороди за виконаний трюк. В той час, як цінування, є знаком визнання досягнень. Дитина отримала в школі хорошу оцінку, а я кажу, що пишаюся нею, що бачила, скільки вона працювала, і захоплююся її завзятістю. Це дуже глибокий комплімент, а подальший діалог з дитиною показує їй, що ми дійсно нею цікавимося.

Але можна було би сказати: «Чудово! Ну, то повертайся на урок!» — і це вже поверхова, стандартна відповідь, а не справжній інтерес до успіху, тому що ми не присвячуємо свого часу, щоб оцінити перемогу дитини. Чимось іншим є перебільшення похвали. Коли підносимо дитину понад небеса, засипаємо компліментами та надмірно хвалимо її перед іншими: «Катруся така здібна, найрозумніша дитина в школі, отримує тільки найвищі оцінки!» І що доброго ми тоді робимо? По-перше, ми будуємо нереальний образ дитини — тому що ніхто не може бути в усьому і завжди найкращим. Таким чином ми виховуємо нарциса. Але ще гірший наслідок — це те, що коли дитина чує про себе такі найвищого ступеню похвали, вона не розуміє, що може зробити помилку, що може впасти. Адже, підведе батьків. Таким чином, формує в собі жaхливий страх невдачі та тиск досягнень, щоби порадувати батьків. В усьому, і в похвалі також, потрібно мати міру.

Гріх четвертий: приховування

Приховування має багато вимірів і завжди в корені має страх бути справжнім. Візьміть, для початку, приховування від дитини чогось, щоби не брала. У себе вдома я завжди знала, де лежать гроші. Батьки іноді перераховував їх при мені. Для мене це не було табу. Завдяки цьому у мене ніколи не було спокуси вкрасти гроші. Яи було потрібно, запитувала батьків, чи можу взяти. Якщо в наших сім’ях не буде заборонених тем, то кожну ситуацію можливо буде щиро пропрацювали.  Як, наприклад, з пошуками захованих перед Різдвом подарунків

Інший тип приховування — казати дитині, що все добре, коли це не так. Дитина спостерігає і бачить, наприклад, що вдома нервова атмосфера. Коли вона запитує й отримує відповідь, що все в порядку, то ще більше переживає, тому що підсвідомо знає, що якщо їй не хочуть відповісти, це означає, що справа серйозна. Крім того, почувається знехтуваною та покинутою. Я не розумію, чому, наприклад, не можна сказати дитині, що у нас фінансові проблеми, і ми повинні затягнути паски? Сідаємо за стіл і кожен говорить, від чого він може відмовитися і на чому будемо тепер заощаджувати. Також можна розмовляти з дитиною про хворобу або cмepть. Чому вона не повинна знати, що бабуся погано себе почуває, що вона хвoра, і що ми хочемо відвідати її та додати їй сили? Це ми, дорослі, боїмося хвороби і смeрті і передаємо ці страхи дітям. Ми захищаємо їх, приховуючи правду про життя: що люди хворіють і вмuрають, іноді занадто швидко.

Гріх п’ятий: заперечення емоцій

«Не плач. Мама поцілує і перестане боліти», — можна часто побачити таку реакцію батьків, коли дитина розбила коліно. Сама ловила себе на цьому неодноразово. На перший погляд — це тепла, красива сцена, коли дитина переживає біль в обіймах мами чи тата. Але чи насправді переживає? Отож, ні, тому що ми не дозволяємо їй пережити біль, лише маскуємо та заперечуємо його існування.

Таким чином, ми даємо їй повідомлення, що її емоції помилкові, що біль не існує. А цей біль насправді реальний, і дитина не бреше, а так відчуває. Найкраще було би, визнати правоту дитини та сказати, що нам дуже шкода, сказати, що не знаємо, як швидко, але біль пройде — тому що так зазвичай буває. Найгірше — кричати: «Не скигли, це ж зовсім не боляче!», — бо крім заперечення емоцій, додатково принижуємо дитину. Правильна реакція на біль іншої людини це співпереживання, а не добрі поради, заперечення або висміювання.

Гріх шостий: самопожeртва

Не знаю, звідки у нас, батьків, такий великий порив принести себе в жеpтвy для «добра» дитини. Нам здається, що якщо ми знехтуємо нашими потребами і одночасно відповімо на всі потреби дитини — вона буде щаслива. Ніщо не може бути далі від істини. Можна занедбати себе і за рахунок своїх власних потреб задовольнити потреби інших людей, але кінець кінцем, ці кілька місяців або років занедбання дадуть про себе знати.

Відомий польський терапевт Войцех Ейхельбергер в своїй книжці «Як виростити щасливих дітей» так відповідає на питання в заголовку: «Для того, щоб виростити щасливих дітей, потрібно самому бути щасливим». Я вбачаю в цьому велику простоту і, в той же час, мудрість. Той, хто в житті буде нехтувати собою, відмовляти собі в щасті, самореалізації, гідності — не спроможний одночасно передати ті ж цінності дитині. Не спроможний, тому що діти є прекрасними спостерігачами, і вони бачать, що слова батьків не узгоджуються з їхньою поведінкою. Отримувати радість від життя, бачити добро, тішитися успіхами — все це потрібно показати дитині, а не просто сказати.

Гріх сьомий: планування майбутнього дитини

Батьки часто говорять, що «підштовхують» дітей в якомусь напрямку, допомагаючи їм зробити «правильний» вибір. Це має бути виявленням їхньої «турботи» про дитину. Часто, однак, це прояв страху, потреби контролю, а також вигода для батьків. Моя дитина буде лікарем, адвокатом, архітектором… Батьки мріють про світле майбутнє свого чада, що воно буде успішним, знайде ідеального партнера та народить їм онуків. Але при цьому ми часто не звертаємо уваги на потреби дитини, вважаючи, що ми краще знаємо, тому що знаємо життя. Чому планування майбутнього дитини може бути ознакою страху або потребою контролю? Адже, ми не знаємо, що принесе майбутнє, тому хочемо його трохи приручити. Саме тому ми будуємо плани і очікуємо, що дитина в них впишеться. Проте, ми повинні знати, що це будуть наші плани, а не нашої дитини. Що це буде не її вибір, а наш. І що таким чином ми відповідаємо не на для її потреби, а на свої власні. А це, скорше, страх за майбутнє.

Кажуть, що дорога в пeклo вимощена благими намірами. Я вірю, що ми всі хочемо для своєї дитини найкращого.

Проте, варто іноді стати на мить збоку і запитати себе чи когось близького: чи я, часом, не хочу «занадто добре»? І чи насправді те, що я роблю, в майбутньому дасть добрі плоди?

У світі, де багато що засноване на статусі, багаті батьки всіляко намагаються підкреслити, що не тільки вони, а й їхні діти належать до “вищого суспільства”. Як правило, робиться це за допомогою предметів розкошу, пише jizn.net.ua.

Безумовно, буде виглядати дивно, якщо батьки з достатком привчатимуть дітей до аскетизму. Діти є членами сім’ї, тому вони повинні жити так само, як і батьки. Але коли батько і мати починають переконувати дитину в тому, що розкіш – це життєва необхідність, а ті, хто не може собі її дозволити, – повні невдахи, можуть виникнути проблеми.

Небезпечна розкіш

Надмірна розкіш в дитинстві може стати причиною ряду проблем у дорослому житті. Перш за все, діти впадають в залежність від штучних потреб. Їх пріоритетом стає філософія солодкого життя, і подорослішавши вони легко відмовляються від справжніх цінностей на користь тих сумнівних ідеалів, які їм нав’язували в дитинстві.

Як правило, рішення за таких дітей приймають батьки, а самі вони не дуже противляться цьому, побоюючись втратити легкі гроші. Щоб задовольнити своїх батьків, діти з багатих сімей часто змушені погоджуватися з нав’язаними їм захопленнями, професією, друзями і навіть чоловіком чи дружиною.

Ще одна проблема пов’язана з тим, що багатство нівелює різницю між достатністю і надлишком. Дітям хочеться отримувати від батьків все більше. Коли вони виростають, то весь час відчувають, що їм чогось не вистачає.

Навіть якщо людина може дозволити собі все, вона часто залишається незадоволена життям. Вона відчайдушно намагається знайти те, що здатне принести йому щастя. Спочатку здаватиметься, що покупка нової квартири або автомобіля може зробити її щасливою, але потім знову дуже швидко відчуває потребу купити ще що-небудь. Тому діти мільйонерів постійно незадоволені своїм життям, відчуваючи ілюзорну недостатність.

Головне – цінності

Психолог Еріх Фромм визначив два способи існування людини – “бути” і “мати”. Вони позначають дві протилежні життєві позиції. У першому випадку мова йде про творця, а в другому – про споживача. Батьки, які домоглися визнання завдяки своїм зусиллям і таланту, можуть вважати себе творцями. Їх діти є споживачами. Вони бачать, що батьки добре живуть, але не підозрюють, скільки для цього знадобилося часу і зусиль.

Дітям потрібно пояснити, що тільки улюблена справа може приносити задоволення від життя, а кар’єрні успіхи дарують набагато більше радості, ніж покупка нових брендових речей.

Завдання батьків – переконати дітей в тому, що процес творення чогось приносить набагато більше радості, ніж безцільне споживання. З іншого боку, діти повинні розуміти, що визнання і можливість витрачати гроші – це нагорода за їх досягнення. Фінансові ресурси повинні бути не основою існування, а стимулом до досягнення нових цілей.

Але спочатку батькам потрібно розібратися в собі і своєму ставленні до грошей. Якщо мати мало не щодня говорить, що їй потрібна нова сукня, дитина сприймає це як заклик до дії. Замість того щоб в черговий раз говорити зі своїм чадом про покупки, краще поговорити про речі, які допомагають нам відчути свою цінність і самодостатність. Це може бути що завгодно: робота, благодійність, турбота про рідних і близьких і так далі.

Не можна намагатися замінити дефіцит уваги матеріальними стимулами. В іншому випадку дитина замість турботи, уваги і стосунків буде цінувати тільки гроші. Головне – передати дитині знання і досвід, навчити її бути відповідальною і самостійною. Тільки намагаючись прокласти свій шлях, людина може стати по-справжньому щасливою. І гроші, звичайно, можуть допомогти в досягненні поставлених цілей, але вони не повинні бути сенсом життя.

1. Головне благополуччя сім’ї — стан здоров’я мами.

2. В школу краще йти в 10 років, а закінчувати в 11. Погано, що дитині там не дають рухатися.

3. Це вилікуватися складно, а знайти захворювання при сучасному рівні медицини — елементарно.

4. Розфарбовування дитини зеленкою є особистою справою батьків, визначається їх любов’ю до живопису і не має ніякого відношення до лікування.

5. Діти повинні бути худими і з шилом у дупі.

6. Щаслива дитина — це насамперед дитина здорова і тільки потім вона вже читає і грає на скрипці.

7. Ніколи і ні за яких обставин не треба примушувати дитину їсти.

8. Гарний дитсадок — той, в який просять принести плащик і чобітки, щоб гуляти на вулиці, коли падає дощ.

9. По понеділках діти хворіють частіше. Тому що по неділях ходять до бабусь, а мірилом любові у нас, на жаль, вважається їжа.

10. Посилення імунітету — це посмішка, відпочинок, подорожі, гарний настрій, любов, прогулянки, мінімум обжерливості, фізична активність.

11. Не витрачайте час і нерви на постійне вишукування “неправильностей” у власної дитини!

12. Головний закон: кількість їжі еквівалентна кількості витраченої енергії.

13. Дитина нікому і нічого не винна.

14. Дача завжди краща, ніж будь-яке море. Якщо дитина 2 місяці бігає голодна, брудна, боса — це відновлює її здоров’я за весь рік.

15. Давайте боятися правильно: не лікарні та лікарів, а власної ліні і незнання!

“Перемогла дружба”
Цією фразою люблять закінчувати конкурси та змагання для дітей. Але правило про те, що кожен учасник отримує однакову винагороду, нівелює саме поняття змагання, і не дає нічого, крім дитячого розчарування в кінці.

Причина в тому, що такий підхід дозволяє кожному малюку відчувати себе особливим, найкращим, не дивлячись на об’єктивні досягнення. Однак в процесі дорослішання він однозначно почне помічати, що захоплення близьких з приводу його особистості чомусь не поділяють всі навколишні. І таке зіткнення з реальністю буде в рази болючіше, ніж розчарування від поразки в дитячих змаганнях.

Невмотивовані нагороди
Часто ми даруємо або купуємо нашим дітям щось не з бажання зробити приємне, а у вигляді відкупу. Наприклад, якщо в сім’ї кілька дітей, і одна дійсно заслужила заохочення, другу ми теж не хочемо обділяти – як так, адже вона засмутиться. Або ще варіант: дитина робить з нами щось не дуже приємне (йде до стоматолога, вчасно виконує домашнє завдання і т.д.), а за це ми “розплачуємося” з нею чимось матеріальним.

Ця система заохочення неправильна, адже наш малюк, знову ж таки, виростає непідготовленим до реальності. Ми не виховуємо в ньому розуміння, що кожну річ на світі треба заробити своєю працею або просто заслужити – ми вчимо безпідставно вимагати що-небудь для себе, мотивуючи це тим, що хтось поруч отримав подарунок. Ми вчимо торгуватися замість того, щоб розвивати внутрішню мотивацію і силу волі.

Повчання без прикладу
Фраза “я в твої роки” коробить всіх дітей і підлітків. Їм не цікаво, що робили ви колись. Тому що ось він ви, живий і дорослий, реальне продовження і наслідок своїх дитячих вчинків. І саме ви-теперішній є лідером в сім’ї і прикладом для малюка. Йому важливо те, як ви чините кожен день: порушуєте правила дорожнього руху, даєте хабар, брешете близьким. Ось те, чого дитина навчиться, адже діти дуже уважні. Тому, щоб змінити їх свідомість, починати завжди доводиться з себе.

Розумний – не означає дорослий
Всі батьки, бабусі і дідусі вважають, що їхній малюк – найбільш розумний, обдарований і талановитий. Це може бути і дійсно правдою, однак не варто плутати розумну дитину з дитиною дорослою. Якщо вона з легкістю освоює нове, це зовсім не означає, що вона здатна самостійно доїхати на інший кінець міста або приготувати обід. Будьте чесні з собою і співставляйте свої бажання з дійсністю.

Але і в протилежну крайність не можна пускатися, адже надмірна опіка не принесе нічого хорошого крихітці. Найкращий варіант – це уважно стежити за однолітками дитини. І якщо одного разу ви побачите, що вони набагато самостійніші за вашого малюка, це і буде вірним знаком, що ви даєте йому недостатньо волі.

Не забуваємо сказати про свої помилки
У ранньому дитинстві батьки для дитини подібні божествам – вони все знають і вміють. І буде куди краще для майбутнього вашої дитини, якщо свої повчання ви самі почнете супроводжувати розповідями з власного досвіду – про те, як ви допускали подібні помилки.

Ось побачите: дитина дуже здивується, а одночасно стане більше вам довіряти. Адже рано чи пізно вона сама зрозуміє, що і ви не безгрішні. Головне, щоб це не опустило ваш авторитет в її очах. Говоріть про свої промахи. І обов’язково – про те, які висновки ви з них зробили!

Плюшевий світ
Ах, як стpaшно уявити, що ваш малюк впаде, злaмaє ногу, посвариться з другом або закохається не в ту дівчинку. Але це необхідний етап дорослішання! І якщо ви спробуєте захистити дитину від бoлю і стpaждань, то надасте йому ведмежу послугу. Подібні речі не можна прибрати з життя, їх можна тільки відкласти.

І якщо малюк не дізнається всієї гіркоти втрат, болю в розбитих колінах і радості примирення зараз, йому доведеться зіткнутися з усім цим потім. Потім – в дорослому житті, коли вас не буде поруч так близько, щоб допомогти.

“Я сам”
Іноді нам просто не хочеться чекати, поки дитина сама зав’яже шнурки, адже ми можемо швидше. Іноді – лінь пояснювати, як виконати будь-яке доручення – простіше зробити самому. Так ми закладаємо в малюка упевненість, що не потрібно взагалі нічого робити.

Якщо почекати, хтось неодмінно виконає твою роботу. А якщо робити помилки, прийде хтось розумний і сам все виправить. Як думаєте, легко їм прийдеться в дорослому житті з такими установками?

Зараз дитина перебуває у реанімації без свідомості, підключена до штучної вентиляції легенів, повідомляє ТРК “Step”.

“Як розповів вітчим дівчинки, він знаходився вдома, а дружина пішла на роботу. Чоловік почув гуркіт зі спальні. Коли прийшов туди, побачив, що дівчинка завалила поличку, яка висіла на стіні. Таким чином чоловік вирішив “виховати” дитину – вдарив її по сідницях і потилиці. Після цього дівчинка впала і вдарилася головою об поличку”, – каже Андрій Большак із міського відділення поліції.

Лікарі кажуть, що дитину несвоєчасно привезли в лікарню.

“Зараз дитина знаходиться на штучній вентиляції легенів. Якби повідомили своєчасно, поки дитина була в свідомості, то можна було б переправити в нейрохірургію. І тоді можна було б все відновити. В даному випадку батьки цього не зробили. Ми два дні боремся за життя дівчинки, – прокоментувала Неля Тарасьєва із лікарні, де перебуває дитина.

За фактом нанесення тілесних ушкоджень правоохоронці відкрили кримінальне провадження.

Дослідження показало, що діти у віці трьох років, батьків яких учили так званому “чуйному вихованню” (“responsive parenting”), мали нижчі індекси маси тіла, ніж діти із контрольної групи.

Харчова поведінка і режим сну формуються у дуже ранньому віці.

І якщо їжу використовують, аби заспокоїти немовля, або ж в якості винагороди – а не лише тоді, коли дитина голодна – вона може почати пов’язувати їжу із вгамуванням стресу у старшому віці. А це може призвести до ожиріння.

У новому дослідженні взяли участь 279 матерів. Вони отримували поради акушерок упродовж перших шести місяців після народження дитини, а також у віці одного і двох років, щодо того, як реагувати на потреби їхніх дітей.

Команда дослідників зосередилася саме на матерях, адже зазвичай саме вони відіграють головну роль у перші місяці і роки життя дитини.

Зокрема, поради стосувалися режиму сну, способів втихомирення метушливих дітей (не пов’язаних із їжею), розпізнавання сигналів голоду і ситості, фізичній активності дітей.

У віці трьох років лікарі оцінили стан здоров’я дітей, з чиїми матерями працювали дослідники. У тих, чиїх матерів навчали технікам “чутливого виховання” зафіксували нижчі індекси маси тіла. При цьому на дівчат це вплинуло значно більше, ніж на хлопчиків.

Дослідники продовжать стежити за їхнім станом здоров’я до 9 років.

За словами професора Єна Пола із університету штату Пенсильванія, який очолив дослідження, фокусом дослідників стало навчання матерів “розпізнавати сигнали і потреби їхніх дітей” і швидко відповідати на них у відповідний спосіб.

“За нашими графіками, 20-25% дво- і п’ятирічних дітей уже мають надмірну вагу чи ожиріння. Це значна проблема, яку складно вирішити, – каже він. – А діти, які мають надмірну вагу чи ожиріння у ранньому віці, мають і значно вищі ризики мати ожиріння у старшому віці”.

У Британії цифри схожі. Майже кожна четверта англійська дитина має проблеми з надмірною вагою до того часу, як іде у перший клас, і майже кожна третя – у віці 11 років.

Тож британські вчені погоджуються зі своїми американськими колегами. “Це [дослідження] показує, що можна досягти незначного, але стабільного ефекту від втручання у виховання дитини у ранньому віці, і цей ефект зберігається до трьох років”, – каже професор Ніна Моді із Королівського коледжу педіатрії і дитячого здоров’я.

Вночі 25 травня в поліцію надійшло повідомлення про те, що лісі біля села Тарашани Чернівецької області, зник 8-річний хлопчик.

Приїхавши додому до дитини, правоохоронці дізналися, що напередодні ввечері, 33-річний батько запідозрив одного зі своїх синів у крадіжці грошей. Спочатку він вирішив з ним просто поговорити, щоб дитина добровільно повернув вкрадені гроші, але хлопчик не зізнавався в крадіжці, тому як насправді грошей він не брав. Після розмов, батько завіз сина в ліс, залишив його одного в лісосмузі і, йдучи, порадив, щоб той подумав над своєю поведінкою. Через кілька хвилин повернувся, але сина на місці вже не знайшов.

На пошуки зниклого хлопчика були задіяні поліція, кінологи, лісники, і просто небайдужі люди. Хлопчика швидко знайшли і зараз його життю і здоров’ю нічого не загрожує. Співробітники ювенальної служби провели бесіди з батьком хлопчика.

Справа була у 1998-1999 роках. В общагу поселяли першокурсників. До нас в кімнату хотіли поселити дівчину Таню, тиху, скромну сільську дівчину. Але не склалося, передає Ukr.Media.

В кімнату зайшла Вона. Мама Тані. Губи курячої гузкой, у погляді презирство. Швидко окинула кімнату поглядом і оголосила вирок:

– Моя дочка тут жити не буде.

Кімната була кімната, нічим не відрізнялася від інших. Але мамі щось не сподобалося.

У підсумку Таню підселили до дівчат з ВІП-зони. Вчилися разом з нами родичі (близькі і далекі) педагогів та адміністрації нашого навчального закладу. Кімнати були точно такі ж, але жили, як мама Тані сказала, небидло. Сусідками по кімнаті, дівчата стали дві дівчата з нашої групи.

Як ви розумієте, слова про небидло відразу розлетілися по всій общазі і додали недоброю популярності Тетяні.

Жила дівчина скромно, на тусовки не ходила, старанно зубрила предмети. Страности ми стали помічати не відразу – рідко перетиналися, розклад не збігалося. Але дещо сусідки Тані нам розповіли.

Купивши пачку соку, дівчина старанно відмивала її і протирала спеціальної ганчірочкою. Всі фрукти обеззараживались спеціальним засобом. Руки Таня мила ну дуже часто. Зубна щітка змінювалася строго раз на 30 днів, у дівчини був календарик. За всі дверні ручки бралася тільки через паперову серветку, яка одразу викидалася і діставалася нова. Речі після прання Таня сушила на своїй мотузці, знову-таки ретельно протертою. Ручки, олівці, випадково впали, вона піднімала теж через серветку і протирала будинку.

Маму Тані ми зустріли через місяць. Вона приїхала на батьківські збори і гидливо ходила по коридорах, всім своїм виглядом показуючи, що їй гидко тут перебувати.

У Тані сусідки з’ясували, що мама її – медичний працівник, що вона з дитинства розповідала доньці про полчищах бактерій і мікробів, які покривають шарами все навколо. Розповідала вразливою дівчинці страшні історії, як в лікарню надходили люди, які не дотримуються гігієни, і що з ними було далі (все закінчувалося погано). Природно, вдома у мами була кришталева чистота, підлоги милися кілька разів на день.

З часом дивацтва в поведінці Тані стали зникати, під кінець першого курсу вона просто мила яблука з милом і всього один раз. А спочатку було так: з милом, з спецзасобом, потім яблука укладалися на обробну дошку (протерту) для сушіння і починався довгий і ретельне миття рук.

На другому курсі спочатку Таня суворо виконувала всі мамині настанови, а потім вона зустріла свого Єдиного і Неповторного.

Тут-то все і сталося. Телефон у нас в гуртожитку був один, на першому поверсі, мобільників тоді ні в кого не було і студенти годинами просиджували в холі, чекаючи дзвінка. Тому свідками, як Таня в розмові з мамою заїкнулася про першої любові, була добра чверть общаги. Мама не кричала, немає, але Таня все повторювала “Так, мамо”, “Добре, мамо”, “Ні, я дуже тебе люблю і не хочу, щоб ти померла”, “Мамочка, я дуже люблю тебе”.

Таня не плакала. Розповіла сусідкам, що чоловіки – розповсюджувачі мікробів, що від них антисанітарія, що від них смердить, бо вони не миються, як усі пристойні люди, тричі в день. І лягла спати.

А вночі дівчата прокинулися від гучного ляскоту. Включили світло. Таня лупила тапком по стінах і перелякано кричала: “Я винна, це я їх привела! Це через мене!” Вона била тарганів, які повзали по шпалерам, по шафі, по килиму…

Як ви розумієте, тарганів не було.

На навчання Таня так і не повернулася.

А мама її, як виявилося, дійсно медпрацівник. Підлоги мила на сільському Фапі (фельдшерсько-акушерському пункті).

Не знаю, чи був зрушення у мами або вона спеціально розповідала страшилки дочці, щоб та не пішла від мами. Якщо друге, то незрозуміло, як вона відпустила її вчитися і чому на педагога. Точно ми знали тільки те, що мама була впевнена: у начальства мікробів немає, вони суперчистоплоті.

Багато років я дізналася, що ось така тяга до чистоти – це вже показник якщо не повноцінного захворювання, то його початку.

Таню дуже шкода. Мама своїми руками спакувала дочка в психлікарню.

Мораль?
Займаючись вихованням дітей, не перестарайтеся

Скандал у дитячому садочку в Миколаєві. Мати 4-річної дівчинки звинуватила виховательку в пoбuтті своєї дитини.

Анастасія Крицька твердить, що бачила все на власні очі, коли випадково забігла до закладу посеред дня, щоби здати гроші на театр. “Відкрила двері та побачила: вона хапає дитину за спину, за плаття, кuдає її, та пaдає, після чого були кілька yдaрiв ногою в область спини.

Дитина закрuчала, я закричала, вихователька повернулася в шoкoвому стані, сказав: пробачте, це вперше, такого більше не повториться”, – розповіла матір дівчинки. Жінка одразу пішла скаржитися до завідувачки, одна та вмить стала на бік виховательки, бо в неї 40 років бездоганного стажу.

“Вона намагалася заспокоїти дитину під час нaпaду такого, щоб дитина не рoзбила собі голову, і принести її до групи. І в цей час з’явилася мама і сказала, що дитину бuли”, – твердить керівник дитсадка №131 Вікторія Штока.

Попри це, вихователька того ж дня звільнилася за власним бажанням. Мама маленької Соні твердить, що ніколи не помічала у доньки жодних нaпaдів, про які їй розповіли педагоги, тому вирішила звернутися до поліції.

“Жодна дитина не заслуговує такого ставлення до себе, якою б вона не була. Моторна – не моторна, вередлива – не вередлива”, – не стримує сліз Анастасія Крицька. Слідчі вже викликали на допит виховательку, та свою провину заперечила. “Я чекаю, коли переможе справедливість”, – заявила Марина Єсєнкова.

Проте інші батьки стверджують, що Соню вихователька бuла не вперше, і не тільки її, однак про нacилля у садочку діти почали розповідати лише після того, як дізналися, що їхній педагог до групи більше не прийде. “Мене, каже, не бuли, але бuли дуже сильно Софійку та Поліну – Марина Леонідівна”, – переповідає слова своєї дитини Надія Задіранова.

У поліції констатують, що тепер, швидше за все, виховательці загрожує покарання за завдання легких тiлесних yшкоджень. “Передбачена відповідальність як у вигляді штрафу, так і виправних та громадських робіт”, – пояснив начальник Корабельного відділу поліції Миколаєва Віталій Маренчук.

Мама побuтої Соні каже, що дитина досі тремтить від перeляку, і в неї сuнці на спині та колінах, а ще зазвичай активна дівчинка поводиться надзвичайно тихо. “Відучвається, що дитина пcихoлогічну тpaвму зазнала.

Недовіра, в першу чергу, і замкнутість”, – констатує дитячий пcихoлог Оксана Склярук. За кілька днів уже мають бути готові результати судмедекспертизи, а поки Соня займатиметься з дитячим пcихoлогом, аби реабілітуватися після пoбuття в дитсадку.

Сидимо ввечері, п’ємо чай. Чоловік дивиться телевізор і байдужим тоном заявляє:

– Іра, ти з прибиранням не справляєшся, ну і чopт з ним. Від завтрішнього дня прибирати у тебе в кімнаті буду я.

У мене очі як блюдце, дочка не може отямитися від радості, а чоловік продовжує:

– Вранці я застелю твою постіль, порозгрібаю речі у столі, а потім в гардеробі. Упевнений, нічого незвичайного я там не знайду.

Дочка від таких новин трохи чаєм не вдавuлaся. З тих пір сама прибирає в кімнаті і тепер там ідеальна чистота.

А що такого незвичайного вона там ховає – я так і не дізналася, а чоловік береже її таємницю.

У Запоріжжі засудили місцевого жителя, який виховував своїх трьох дітей, старшому з яких виповнилося лише 8 років, а молодшому -6, варварськими методами.

Чоловік по кілька разів підносив пальці дітей до запальнички на очах у інших, завдаючи опіки.

26 вересня Запорізький райсуд засудив багатодітного батька до 6 місяців тюремного терміну – повідомляє прес-служба прокуратури.

Вона робить таку цікаву річ. З дерева або куща вона відламує гілочку, бере її в дзьоб, піднімається на велику висоту і з цієї гілочкою починає там кружляти. Навколо самки починають літати орли, тоді вона кидає цю гілку вниз, а сама дивиться. І ось якийсь орел підхоплює цю гілку в повітрі, не давши їй впасти, а потім приносить її до самки дуже обережно, з дзьоба в дзьоб. Орлиця бере цю гілку і знову кидає вниз, самець знову її ловить і приносить їй, а вона знову кидає… І так повторюється багато-багато разів. Якщо протягом певного часу і неодноразових падінь гілки орел кожен раз підхоплює її, то самка вибирає його, і вони спаровуються.

Навіщо вона це робить, ви потім зрозумієте.

Потім вони збираються високо на скелі, в’ють гніздо з жорстких прутів, досить жорстке, і мама з татом починають видирати з себе, зі своєї власної плоті, дзьобом пух і пір’я. Цим пухом і пір’ям вони покривають гніздо, забивають всі дірки в ньому, роблять його м’яким і теплим. У таке м’яке і тепле гніздечко орлиця відкладає яйця, потім вони висиджують пташенят. Коли з’являються орлята (а вони приходять на Світ Божий такими маленькими, голенькими, немічними), батьки прикривають їх своїм тілом, поки вони не зміцніють. Затуляють крилами від дощу, від палючого сонця, носять їм водичку, їжу, і пташенята ростуть. У них починає рости пір’я, міцніють крила і хвіст.

І ось вони вже оперилися, хоча ще маленькі. Тоді мама з татом бачать, що вже час…

Тато сідає на край гнізда і починає бити по ньому крилами: лупить, б’є, трясе це гніздо. Для чого? Для того, щоб вибити все пір’я і пух, щоб залишився тільки жорсткий каркас з гілок, який на самому початку вони сплели і склали. А пташенята сидять в цьому витрясенному гнізді, їм незручно, жорстко, і вони не розуміють, що ж сталося: адже матуся і татусь були раніше такі лагідні і дбайливі. Мама в цей час летить кудись, ловить рибку та сідає десь метрів за п’ять від гнізда, щоб пташенята бачили. Потім на очах у своїх пташенят починає цю рибу потихеньку їсти. Пташенята сидять у гнізді, кричать, пищать, не розуміють, що ж сталося, адже раніше все було по-іншому. Мама з татом їх годували, поїли, а тепер все пропало: гніздо стало жорстке, пір’я і пуху вже немає, і ще батьки самі рибу їдять, а їм не дають.

Що ж робити? Їсти ж хочеться, треба вибиратися з гнізда. І тоді пташенята починають робити рухи, які вони ніколи раніше не робили. Вони і далі їх не робили б, якби батьки продовжували з ними панькатися.

Пташенята починають вилазити з гнізда. Ось орлятко вивалюється, таке незграбний, ще нічого не вміє, нічого не знає. Гніздо стоїть на скелі, високо-високо, щоб ніякі хижаки не наблизилися. Пташеня зривається з цього схилу, черевом по ньому їде, а потім летить у прірву. І тут тато (той, який ловив колись гілочки) кидається вниз і ловить собі на спину це орля, не давши йому розбитися. І потім, на спині, він піднімає його знову в незручне гніздо, знову на скелю, і все починається спочатку. Пташенята падають, а батько їх ловить.

У орлів жодне орлятко не розбивається.

І ось в якийсь із моментів падіння орлятко починає робити рух, якого ніколи раніше не робило: воно розправляє на вітрі свої бічні відростки-крила, потрапляючи в потік повітря і таким чином починає літати. Так орли вчать своїх пташенят. І як тільки пташеня починає літати саме, батьки беруть його з собою і показують місця, де водиться риба. Вони вже не носять її йому в дзьобі.

Це дуже хороший приклад того, як нам виховувати своїх духовних і фізичних дітей. Як важливо не перетримати їх в тепленькому гніздечку! Як важливо не перегодувати їх рибкою, коли вони і самі вже можуть її ловити! Але з якою турботою ми повинні навчити їх літати, присвячуючи цьому свої сили, і свій час, і мудрість, і навички! Не дарма самка вибирає самця, кидаючи гілочку. Вона ж не хоче, щоб її діти розбилися. Вибереш недбайливого татуся без перевірки, а потім дітей недорахувалися … У орлів і так пташенят мало, одне або два…

Часто на старість матері залишаються самотніми через те, що від них відвернулись їхні діти, яких ті залишили маленькими, поїхавши за кордон. Спілкуючись із дітьми, чиї батьки на заробітках, розумієш, що у кожної сім’ї – своя життєва драма, різні обставини. Але всіх об’єднує одне – батьки покинули дітей не через хороше життя.

Попри те, що мама чи тато висилають гроші, дорогі подарунки – в дитячих очах можна побачити сум від нестачі материнської любові, адже навіть найдорожчі подарунки не замінять маминого тепла, обіймів.

В Україні вступає у доросле життя покоління дітей, чиї батьки свого часу виїхали на заробітки за кордон. Вони зустрічаються з багатьма проблемами, про які не можна мовчати, про які треба говорити вголос і які повинні хвилювати не тільки соціальні, але й правоохоронні служби.

Усім відомо, що найголовніші з життєвих цінностей діти всмоктують ще з молоком матері, а перші уроки життя отримують від батьків і найближчих родичів. Саме рідні люди стають для малюків початковим взірцем для наслідування, розвивають їхній духовний світ. У майбутньому діти, виховані в любові, привчені до моральних і соціальних норм, досягають успіхів як в особистому, так і професійному житті, збагачують надбаними цінностями інших.

На жаль, така позитивна тенденція спостерігається не в кожній родині.

…Нещодавно в місті зустріла знайому, з якою не бачились довгий час. Вона поспішала, поговорити не мали часу, тож запросила мене ввечері до себе «на каву».

Переступивши поріг її оселі, я подоброму їй позаздрила: розкішна чотирикімнатна квартира, шикарний євроремонт, дорогі меблі – відчувалося, що сюди вкладено чимало грошей. За філіжанкою кави розговорилися і Марічка розповіла, що все це – подарунок від мами, яка вже кілька років працює в Італії.

Колись жінка працювала на заводі хімволокна, а коли його закрили, нової роботи знайти не змогла, а треба було трьох доньок вчити, тому позичила гроші і поїхала в Італію, залишивши дівчат на бабусю. Марічка зі сумом в очах розказувала, як нелегко їм було без мами. Перше кохання, перші студентські будні, гуртожитське життя – все це було без мами.

Іноді так хотілось поділитися своїми переживаннями, болями з найдорожчою людиною, а її не було поряд. І хоча мама знайшла хорошу роботу і щомісяця висилала донькам гроші на навчання і різні потреби, їм її так не вистачало. Марічка опанувала професію медсестри, мама влаштувала її на роботу. Було проблемно добиратись із села до Сокаля, бо маршрутки ходять не часто, тому мама купила квартиру, через рік зробили ремонт, обмеблювали її. Старші дівчата повиходили заміж, мають уже своїх дітей, проте мама їм і далі помагає, бо ж нема для них в Україні роботи.

Під час розповіді, подрузі на очі навернулися сльози і вона схлипнула: «Мені так бракує мами». Здавалося б, ненька дала їй хорошу освіту, влаштувала на роботу, купила квартиру, тож повинна бути щасливою. Але подруга зізналася, що навіть сьогодні вона у цій розкішній квартирі самотня. Інколи так хочеться виговоритися мамі, обійняти її і сказати, як сильно любить, – а її немає поряд.

Дівчина ладна була б жити в скромній хаті в селі, тільки би мама була поруч. А жінка уже звикла жити в далекій Італії, там знайшла чоловіка і в Україну повертатись не хоче. Марічка нині боїться задумуватись про створення сім’ї, бо каже, що переживає, коли народиться дитинка, чи зможе їй віддати всю свою любов і тепло, яких самій не вистачало від мами.

Ви теж відчуваєте, як у вас волосся дибки стає від цього всього? Ось це за замовчуванням надане при народженні ярмо «господині», якій світить три мільйони немитих тарілок?

Я не вчу доньок мити посуд. Не вчу готувати. Не вчу прибирати. Не вчу займатися «рукоділлям». Не вчу пришивати ґудзики. Не вчу слухатися старших. І не вчу стримувати сльози і приховувати емоції, як належить “справжній жінці”. Не вчу «бути розумнішими, пробачити і зрозуміти». Або зрозуміти і пробачити. Не важливо.

Я вчу їх колупатися в землі і розглядати товстих дощових черв’яків. Вчу водити машину і робити презентації з картинками. Вчу любити чистоту і поважати чужу працю, захоплюватися геніальними рішеннями і великими творіннями. Вчу писати без помилок і фарбувати волосся в різні кольори. Вчу підбирати крем від сонця, заплітати коси на бік, вибирати купальник по фігурі і друзів за інтересами. Вчу зупинятися, коли потрібно, і швидко-швидко рухативися, коли піджимає ситуація. І відрізняти одне від іншого.

Вчу відрізняти важливе від термінового. І мокре від теплого. Вчу діяти за обставинами, плавати по правильній техніці, переходити дорогу на зебрі, пристібати ремінь безпеки, налаштовувати навігатор і читати дорожні карти.

Я вчу дочок відчувати в собі різні настрої і проявляти їх: ридати, кричати, якщо хочеться, співати в караоке і без караоке, ходити по річці босоніж і розфарбовувати шишки лаками для нігтів. Вчу стукати в двері перш ніж входити, і питати «хочеш, покладу тобі салату?». Перш ніж брати собі. Вчу говорити: «Мені боляче» або «Мені страшно» або «Я дуже хочу, але поки не можу собі цього дозволити». Або «Ти засмучує мене, піди, я хочу побути одна».
Скажімо, це моя принципова позиція – вона приблизно настільки ж важлива, як і «мийте руки перед їжею» або «кидайте фантики від цукерок в смітник, а не під ноги».

Тому що немає ніякого героїзму в побутовів рутині, немає ніякого п’єдесталу пошани на горах картопляного лушпиння, і навіть вичищена до блиску мідниця для варіння варення не відображає в собі жіночої душі.

Серед сотень методик відомих і не дуже педагогів і психологів, складно вибрати просту і відповідну саме вам.

Але цей спосіб, який використовує звичайна мама з Санкт-Петербурга Таїсія Кудашкіна, перетворює виховання дітей в дивну пригоду. Завдяки цьому методу, дитина стає впевненою у собі, дисциплінованою, вчиться зосереджуватися на важливих, а головне, позитивних речах. І це ще далеко не всі позитивні моменти. Головна принадність цього методу – він займає всього кілька хвилин в день.

Отже, що ж треба робити, щоб перетворити свою дитину на щасливу людину?

Таїсія Кудашкіна кожен день записує в щоденник п’ять досягнень своїх дітей. Спочатку було зовсім непросто згадати вчинки, якими можна було б похвалитися. Але потроху через все «не знаю», «не хочу» і «не можу» метод став працювати і приносити результати. У цьому способі записувати успіхи за день є купа позитивних ефектів.

Це сторінка з щоденника маленької дочки. Для когось це просто смішні дитячі записи, а для батьків – справжня гордість. А з цього милого запису вже мама зробила свої п’ять позитивних висновків.

«Спочатку нам було складно, ніяк не придумати, відразу п’ять, через силу і« не знаю ». Це дисциплінує, раз. Вчить рефлексувати над тим, що з ними за день сталося, два. Формує впевненість в собі, три. І мама знає, що у них там в голові / за день сталося, чотири. Ну і просто таку насолоду потім ці «успіхи» читати, п’ять. Уже зараз, через два місяці насолода. А через 5-10 років читати? Захоплення буде, ностальгія, і прекрасна пігулка від всяких депресій і меланхолії, ось».

Витоки «Щоденника успіху»
Цей спосіб – зовсім не новинка. Його використовували багато психологів і бізнесменів. Найвідоміший фінансовий консультант, письменник і бізнесмен Бодо Шефер пропонував своїм слухачам вести «Щоденник успіху». Хоча його методика розрахована на дорослих людей і спрямована на досягнення професійного, особистісного та матеріального зростання, її з таким самим успіхом можна застосовувати з дітьми.

Вести «Щоденник успіху» треба кожен день. Писати в зошиті або блокноті звичайною ручкою і конспектувати не менше п’яти досягнень за день. Важливо писати саме досягнення, а не плани або бажання. Треба сконцентруватися на досягнутому, а не тільки на бажаному. Найкраще записувати щоденник ввечері. У цьому також є свій позитивний момент – засинати ви будете в гарному настрої, адже перед сном згадаєте все хороше, що з вами сталося.

Думаєте, ви не робите за день нічого важливого? Здається, адже така незначна справа як приготування обіду або прогулянка на свіжому повітрі може бути маленьким досягненням. Але на наступний день приготування звичайної картоплі або перегляд наукової передачі вам вже не здасться таким важливим, і ви захочете зробити щось більше. Наприклад, почнете вчити іноземну мову або підете на якісь курси.

А через 90 днів, за твердженням автора, ваш дохід зросте на 20%. І мова не тільки про матеріальне становище. Адже знання – найважливіша наша інвестиція.

Чому це працює?
Багато хто пам’ятає негативні моменти свого життя яскравіше, ніж позитивні. Але психологи стверджують, що це нормально, оскільки людському мозку складніше концентруватися на позитивних емоціях, ніж на негативних. З раннього дитинства дитина постійно чує «ні», «не можна», «небезпечно», «туди не ходи». Як і наші батьки, ми програмуємо наших дітей на заборони і невдачі. Не тому, що ми погані, насправді ми, звичайно, хочемо вберегти своїх дітей від небезпеки, але таким способом все більше вселяємо в них невпевненість.

Саме тому метод «п’яти досягнень» має колосальне значення, адже дитина вчиться концентруватися на позитивних речах у своєму житті і взагалі вчиться розуміти, що таке добре і погано. Записавши свої успіхи, дитина їх візуалізує, запам’ятовує, «фотографує» в своїй пам’яті.  А батьки, в свою чергу, можуть дізнатися у мовчазного малюка, як пройшов його день і що для нього дійсно важливо, адже саме в деталях можна вловити всю суть картини.

Позитивні моменти методу «п’яти досягнень»
1. Підвищується самооцінка. Людина не може почувати себе невдахою, якщо кожен день у неї є досягнення.

2. Дитина навчиться мотивувати себе. Навіть якщо вона не розуміє, що таке мотивація. Дитині цікаво буде збільшувати значення своїх досягнень з кожним днем.

3. Гарний настрій. Якщо частіше думати про позитивні речі, вони оволодіють нашими думками. І не буде місця сумним спогадам.

4. Впевненість в собі. Все, до чого ми докладаємо зусиль, вже стає важливим. Навіть якщо кінцевий результат не виправдав очікування, завжди можна знайти позитивні моменти в процесі роботи.

5. Оптимізм. Навіть на одну і ту ж річ дитина навчиться дивитися з різних сторін. І в невдачі можна знайти позитивний момент. Тільки тоді вона буде пам’ятати НЕ негативні емоції, а позитивні. Наприклад, мама затрималася на роботі і не змогла допомогти з домашнім завданням, за яке отримано погану оцінку. Зате сам повечеряв і почистив зуби без нагадування.

6. Спільна справа з дитиною. І батьки, і діти можуть вести свої щоденники успіху, разом записувати досягнення, при цьому об’єднуватися за спільною справою.

7. Економія часу. Сучасним зайнятим мамам і татам не так просто знайти час для занять з дітьми, а тут треба витратити всього кілька хвилин в день, а результат не змусить себе чекати.

Єдиний мінус цього методу в тому, що вести щоденник можна з дитиною від 4-5 років, коли вона розуміє значення своїх дій. Але якщо писати з малюками, це буде стимул для мами вдосконалити себе.

А для себе можна записати досягнення  малюка:

1. Прокинувся вчасно

2. Пішов в садочок без сліз

3. З’їв яблуко

4. Допомагав прибирати іграшки

5. Сам заснув

Бачите, зовсім нескладно! Хочете зробити життя своїх дітей щасливішим? Тоді не зволікайте, і нехай першим вашим досягненням цього дня буде запис про покупку свого щоденника успіху. І сподіваємося, через кілька тижнів ви з подивом зауважите позитивні зрушення в житті своїх дітей, та й всієї своєї родини!

Я закликаю батьків, що піклуються про майбутнє своїх дітей, почути те, що я говорю в цій статті. Навіть якщо ви не згодні з моєю точкою зору, будь ласка, дотримуйтесь рекомендацій в кінці цієї статті. Після того, як ви побачите позитивні зміни в житті вашої дитини, ви зрозумієте, чому я говорю те, що говорю!
Саме зараз в наших будинках розгортається мовчазна трагедія, яка зачіпає найдорожче, що у нас є: наших дітей!

Наші діти перебувають в жахливому емоційному стані!

Більш того, за останні 15 років статистика психічних розладів у дітей жахає:

● кожна п’ята дитина має розлади психіки;

● поширеність синдрому дефіциту уваги зросла на 43%;

● поширеність підліткової депресії зросла на 37%;

● частота самогубств серед дітей 10-14 років зросла на 200%.

Що ще нам потрібно, щоб подивитися правді в очі?

Ні, відповідь не в поліпшенні діагностичних можливостей!

Ні, вони не народжуються такими!

Ні, це не вина школи і системи!

Так, як би боляче нам не було це визнавати, в багатьох випадках саме МИ, батьки, повинні самі допомогти своїм дітям!

Що не так:

Сучасні діти позбавлені основ здорового дитинства, таких як:

● Емоційно доступні батьки.

● Чітко окреслені межі і настанови.

● Обов’язки.

● Збалансоване харчування і достатній сон.

● Рух і свіже повітря.

● Творчі ігри, спілкування, вільне проведення часу.

Замість цього діти мають:

● Абстрактних батьків.

● Батьків, які дозволяють дітям все.

● Відчуття, що їм всі винні.

● Незбалансоване харчування і недостатній сон.

● Сидячий домашній спосіб життя.

● Нескінченну стимуляцію, технологічні забави, миттєве задоволення.

Хіба можна виховати здорове покоління в таких хворих умовах? Звичайно, ні!

Людську природу обдурити неможливо: без батьківського виховання не обійтися! Як ми бачимо, наслідки жахливі. За втрату нормального дитинства діти розплачуються втратою емоційного щастя.
Як це виправити?

Якщо ми хочемо, щоб наші діти виросли щасливими і здоровими, нам треба прокинутися і повернутися до основ. Ще не пізно! Я знаю це, тому що сотні моїх клієнтів бачили позитивні зміни в емоційному стані їх дітей протягом тижня (а в деяких випадках навіть днів) після реалізації цих рекомендацій:

Встановлюйте обмеження і пам’ятайте, що ви — батьки дитини, а не його друзі.

Забезпечте дітям те, що їм потрібно, а не те, що їм хочеться. Не бійтеся відмовляти дітям, якщо їх бажання розходяться з потребами.

● Давайте здорову їжу і обмежуйте снеки.

● Проводьте час в день на природі.

● Щодня влаштовуйте сімейні вечори без електроніки.

● Грайте в настільні ігри.

● Щодня залучайте дитину до справ (складати білизну, прибирати іграшки, розвішувати білизну, розбирати сумки, накривати на стіл і т. д.).

● Укладайте дитину спати в один і той же час, не дозволяйте брати в ліжко гаджети.

Навчайте дітей відповідальності та незалежності. Не захищайте їх від дрібних невдач. Це вчить їх долати життєві перешкоди:

● Не складайте і не носіть за дитиною ранець, не приносьте їй в школу забуту їжу/домашню роботу, не очищайте банан для 5-річної дитини. Навчайте їх самостійно робити все це.

Навчіть бути терплячими й дайте можливість вільно проводити час, щоб у дитини була можливість занудьгувати і проявити свої творчі пориви:

● Не оточуйте дитину постійними розвагами.

● Не підсовуйте техніку як ліки від нудьги.

● Не заохочуйте використання гаджетів за їжею, в машині, в ресторані, в магазині. Нехай мізки дитини вчаться самостійно розганяти «нудьгу».

Будьте емоційно доступні, вчіть дітей соціальним навичкам:

● Не відволікайтеся на телефон, спілкуючись з дитиною.

● Навчіть дитину справлятися зі злістю і роздратуванням.

● Навчіть дитину вітатися, поступатися, ділитися, співчувати, поводити себе за столом і в розмові.

● Підтримуйте емоційний зв’язок: посміхайтеся, цілуйте, лоскочіть дитину, читайте їй, танцюйте, стрибайте й повзайте з нею разом!

Ми повинні змінити своїх дітей, інакше отримаємо ціле покоління на пігулках! Ще не пізно, але часу залишається все менше…

Найефективніший спосіб розмовляти з дитиною – використовувати прості формулювання, які дають зрозуміти, що ви цінуєте її почуття, але разом з тим наполягаєте на дотриманні встановлених правил. Не підривайте свій авторитет, не додавайте в кінці кожного речення із проханням або вимогою такі застереження, як «домовились?». Якщо ви даєте дитині можливість сказати «ні», вона може скористатися своїм правом, і буде здаватись, що ви не в повній мірі зацікавлені в тому, про що кажете.

У даній статті пропонуються кращі фрази для мам, які враховують багато важливих нюансів, їх треба частіше повторювати своїм дітям, щоб вони виросли щасливими й самостійнимилюдьми.

1. «Мені треба подумати про це»

Мами часто страждають від того, що миттєво реагують на подію. Багато з них уважають, що повинні міркувати й схоплювати все на льоту, блискавично придумувати відповіді й неодмінно досягати консенсусу зі своєю чотирирічною дитиною. Якщо ви поспішаєте висловити перше, що спадає на думку, це може призвести до розчарування та змусити пошкодувати про сказане як вас, так і вашу дитину. Але якщо ви говорите: «Мені треба подумати», це додає вам авторитету, дає час на роздуми, а також знайомить дитину з думкою про те, що люди взагалі-то думають і зважують усі «за» і «проти», перш ніж відповісти.

Також така фраза сприятиме формуванню в дитини відповідної звички. Якщо ваша дитина часто чує, як ви кажете «Я збираюсь це обміркувати», вона навчиться не поспішати приймати власні рішення, що принесе їй користь у довгостроковій перспективі. Коли дитина досягне віку середніх класів, вона настільки звикне думати, перш ніж щось сказати, що, швидше за все, скаже своїм друзям: «Я збираюсь подумати над цим питанням», перш ніж візьме участь у необачному, незаконному або просто безглуздому занятті.

2. «Що ти відчуваєш із цього приводу?»

Останнім часом дуже багато йдеться про те, що батьки купають своїх дітей у надмірній кількості похвал: «Ти поїв? Який молодець!»,«Оце так! Ти сам зав’язав шнурки!». Замість такого надмірного ентузіазму, коли діти роблять щось гідне похвали, фахівці пропонують поставити їм таке запитання: «Що ти відчуваєш із цього приводу?». Навіть з урахуванням того, що воно має трохи пасивно-агресивний характер (діти знають, коли ви намагаєтеся примусити їх казати те, що самі хочете почути), така реакція дає вам можливість утриматись від похвали й допомагає дитині усвідомити почуття задоволення, а не думати лише про кінцевий результат.

Це питання також ефективне і в менш приємних ситуаціях. Наприклад, ваша дитина два дні поспіль забуває свій шкільний рюкзак, а ви докладаєте неймовірних зусиль, щоби приховати свою досаду, питаєте її про почуття із цього приводу. Вона відповідає: «Я відчуваю роздратування та злість». Ваше запитання примусило її зупинитись і замислитись над тим, наскільки вона роздратована; імовірно, вона ніколи б цього не зробила, якби ви не спитали її про це. Наступного ранку перед виходом у школу ваша дитина, швидше за все, скаже вам: «Сьогодні я свій рюкзак не забув».

3. «Нічого собі, оце так»

Використовуйте цю фразу, коли дитина ставить перед вами проблему або зробила якусь шкоду і знає, що це призведе її до неприємностей (наприклад, перекинула пакет молока після того, як ви попросили відсунути його від краю столу). Просте «Нічого собі» дозволяє їй зрозуміти, що ви усвідомлюєте, що сталось, але не поспішаєте з відповіддю. Це дасть вам час, щоб оцінити ситуацію в перспективі та з’ясувати, як можна з нею впоратися. Ця батьківська реакція дисонує з усією нашою культурою миттєвих, поспішних відповідей. Додаткова користь при цьому полягає в такому: ви можете використовувати таку реакцію довгі роки, а коли дитина стане підлітком, поміняти «нічого собі» на «оце так» чи щось подібне.

4. «Давай шукати в цьому позитивні моменти»

Дощовий день… Кинутий шедевр з конструктора, частини якого валяються по всій підлозі. Або найбільший жах із жахів: візит друга скасували. Такі ситуації пригнічують дитину. Секрет, який допоможе малюку впоратися із прикрістю, полягає в тому, що не треба поспішати рятувати його від поганого настрою. Замість цього допоможіть йому потренуватись справлятись із ситуацією у стані розчарування та фрустрації. Звісно, не так просто вислуховувати слізні голосіння дитини про те, що вона ніколи в житті більше не буде ні з ким грати.

Але, після того як вона вдосталь наплачеться, сядьте поруч з нею та скажіть: «Давай знайдемо позитивну сторону в ситуації, що склалась». Будьте готові до деяких труднощів; урешті-решт, важко побачити позитивне в тому, що дитині нема з ким грати. Усе ж проявіть наполегливість і попросіть її знайти позитив, незважаючи ні на що, і визначити, що можна зробити в цьому становищі всупереч жалю (хоча Сашко й не прийде, ми все одно можемо спекти пиріг). Так ви навчите дитину адаптуватись та управляти ситуацією, яка склалась у поточний момент.

5. «Прислухайся до свого організму»

Багато мам знають організм дитини краще, ніж свій власний. Ми знаємо, скільки дитина спала, коли востаннє їла, ходила в туалет – навіть коли їй вісім років, а не вісім місяців. Та якщо ви постійно контролюєте фізичні потреби вашої дитини, вона вирішить, що їй не обов’язково робити це самій і не треба вчитись контролювати себе в цілому. Коли дитина каже: «У мене болить живіт», не поспішайте ділитися своїми висновками-коментарями (такими, як: «Ще б пак, адже ти не ходив у туалет/не їв/останні 48 годин не їв нічого, крім бутербродів з маслом»), краще допоможіть дитині визначити ймовірні причини такого болю. Зрештою, коли вона навчиться звертати увагу на власний організм, то зможе відрізняти «метеликів у своєму животі» від голодного болю. Або зрозуміє, що не може заснути, бо думки все ще снують у її голові.

Коли ваша дитина навчиться визначати, що відбувається з її організмом, вона зможе реагувати відповідним чином: буде знати, коли треба припиняти грати, вставати та йти в туалет або визначати, коли з’їденої кількості їжі буде достатньо для насичення. До того ж, коли дитина прийде до вас і скаже, що не може заснути, вона, принаймні, зможе розповісти вам про те, чому це відбувається.

6. «Зроби глибокий вдих, перепочинь»

Усім нам час від часу необхідно уповільнити темп, але у прагненні встигнути на автобус, на прийом до лікаря, на тренування й т. п. легко забути, як це робиться. Коли ви кажете дитині «перепочинь», то зупиняєте її відчуття екстреності, яке відчувають більшість дітей під час зміни видів діяльності, до того ж ви нагадуєте самим собі, що варто перепочити. Це все одно, якби ви вдягли кисневу маску спочатку на себе, а потім на вашу дитину.

Діти відображають наш настрій, і якщо ви здатні зупинятись і робити перепочинок, то й дитина навчиться знижувати темп та управляти стресовими ситуаціями. Так перезавантажується загальна атмосфера дня, і ви обоє отримуєте можливість відчути себе у згоді із самими собою – і, можливо, навіть посміятись над тим, що не можете відшукати другий черевик. Кращий спосіб досягти заспокійливого ефекту від ваших слів – нахилитись до рівня очей вашої дитини, взяти її за руку та зробити кілька глибоких вдихів. Коли ви закінчите, то обоє відчуєте себе більш розсудливими й узгодженими, і вам буде значно легше відшукати другий черевик.

7. «Ти хочеш переглянути свою поведінку?»

Коли ваша дитина відмовляється їсти корисні продукти, не хоче ділитись іграшками із приятелем або ниє, щоб ви негайно відвели її в парк, запитання «Ти хочеш переглянути свою поведінку?» – хороший спосіб делікатно нагадати їй про те, якої поведінки ви від неї очікуєте. Ефективність цього запитання полягає в тому, що ви даєте зрозуміти, що поведінка дитини неприйнятна, не ображаючи й не лаючи її при цьому. Це запитання однаково дієве, і коли ви знаходитесь удома, і коли стоїте в черзі, бо воно доброзичливе й не лякає дитину.

Можна перефразувати його так: «Давай переглянемо твою поведінку», і тоді ця фраза буде ще більш ефективною, тому що вона не підлягає обговоренню. Ви зараз разом маєте намір переграти момент, і дитина не може відповісти «ні». Крім того, ця фраза допомагає їй уникнути незручного становища і робить вас однією командою. Коли дитина відчує, що ви її союзник, вона охочіше піде на співпрацю з вами.

8. «Це чудова ідея»

Підтримуйте великі й маленькі ідеї вашої дитини, це допоможе їй усе зрозуміти й повірити в те, що вона може ефективно вирішувати свої проблеми. Якщо ваш дворічний малюк розмірковує над тим, що він хоче вдягти, або шестирічна дитина обдумує, як вона хоче провести вечір, або ж восьмирічний син обговорює з вами історію, яку збирається написати, відповідайте йому: «Це чудова ідея». Дитина зрозуміє, що те, що вона придумала дійсно цінне, а вона має здатність цікаво мислити й аналізувати ситуацію в цілому.

Приклади висловлювань

Якщо ви втомились від того, що вас ігнорують, або сперечаєтесь з дитиною через найменшу дрібницю, ось кілька ефективних формулювань.

Десять простих та ефективних способів сказати «ні»:

«Ні».
«Усе-таки…», «Як би там не було…».
«Незалежно…», «Як не крути, але…».
«Це не обговорюється».
«Ні, і крапка».
«Я не готовий (а) до цього».
«Я ще трохи подумав (ла) і збираюся сказати ні».
«Я пригадую, що відповів (ла) на це відмовою».
«Я не збираюсь змінювати свою думку про це».
«No, nein, нет» (або іншою мовою за вашим вибором).
​Десять веселих і надихаючих способів сказати «так»:

«Так!».
«Звісно».
«Цілком правильно».
«Чудово!».
«Звісно! Ми можемо/будемо/повинні».
«Я з радістю тобі допоможу».
«Це звучить цікаво».
«Я був (ла) би щасливий (а)».
«Безумовно».
«Із задоволенням».

Зв’язок поколінь

Саме бабуся розповість дитині про те, хто вона така і звідки. Тому що засмикана роботою мама навряд чи буде поглиблюватися в спогади про справи давно минулих днів. Вона, можливо, і зовсім про них не знає. Сімейна пам’ять в нашій країні рідко простягається далі прадідусів і прабабусь, все, що далі – туман і найдавніша історія.

Увага

У бабусі часу набагато більше, ніж у тебе. Якщо вона вже спокійно вийшла на пенсію, то справ у неї небагато, і дитя ні від чого істотного її не відволікає. Тому діти, які часто бувають у бабусь, без проблем отримують свою дозу уваги. І у них вже немає необхідності вибивати її з дорослих дрібним емоційним шантажем.

Вибір ролі

Як правило, батьки більш суворі за бабусь – на них ж Відповідальність! Бабуся, з їх точки зору, надмірно потурає і взагалі псує всю дисципліну. І правильно робить. Жодна людина не може ходити струнко 24/7.

Опинившись в безпечному середовищі, де можна випендрюватися з мінімальним ризиком отримати по попі, дитина досліджує межі свого впливу і пробує різні соціальні ролі. Простіше кажучи, якщо з мамою краще не перти на рожен і бути слухняною, при бабусі можна протестувати режим «кара божа» і подивитися, що вийде.

Релакс

Дитина – це твій проект. З бюджетом, стратегіями, тактиками, плануванням і кризовим управлінням. А для бабусі це внук, солодкий пиріжок і зайчик. Вона своє управління вже відбула, тепер твоя черга паритися. Бабуся ж тепер нарешті отримає задоволення спілкування з підростаючим поколінням без всіх цих турбот і тривог. У сенсі педагогіки бабуся легковажніша, спілкування з дитиною для неї – розвага, а дитина з нею відпочиває від правил і покладених на неї надій.

Гарний настрій

Неправда, що з віком характер псується. Псується він тільки у тих, хто і в 20 років був холериком. А в середньому ж люди з роками, навпаки, заспокоюються і нарешті починають дивитися на світ поблажливо.

По-перше, вони вже достатньо розумні, щоб не знатися з неприємними людьми, по-друге, вони вже не сіпаються через роботу або того, що хтось там на них косо глянув. По-третє, вони вже не те щоб бояться майбутнього – власне, все, що могло трапитися, вже трапилося.

Цю радісну картину трохи псує гормональний дисбаланс і менопауза, але бабусі все ж позитивніші і вміють відрізняти вселенську трагедію від будного дня. А ось мами – не завжди.

– Які основні помилки батьків у вихованні дітей?
У кожному з нас живе внутрішня маленька дитина, яку ми несемо з собою протягом усього дорослого життя. І, на жаль, ця дитина уособлює не лише позитивні спогади, але й букет підсвідомих негативних програм, паралізуючих установок і страхів, які нам подарували ще в ранньому дитинстві. 95% тих страхів є фіктивними.

Позбавитися від цього непотребу насправді дуже складно з кількох причин. По-перше, ми всотали ті переконання і бачення світу несвідомо, будучи ще малятами. По-друге, ми почуваємося винними, якщо намагаємося скинути руйнівний багаж.

І ось виходить так, що всі свої установки і страхи ми починаємо прививати, чи то пак нав’язувати своїм дітям з перших днів життя, думаючи, що з нашими переконаннями вони стануть щасливішими, ніж ми. Абсолютна нісенітниця!

Батьки часто роблять дитину частиною себе. Особливо це стосується матусь, адже чоловіки відпускають легше. Часто гіперопікунство триває навіть не до повноліття чада, а протягом усього життя дитини. І це біда, бо надзвичайно важливо відпускати вчасно.

Ви мені не повірите, але багато моїх клієнтів так і не змогли емоційно попрощатися з матерями і батьками з усіма їхніми каталогами оперізуючих установок, незважаючи на те, що ті вже давно померли.

Одна 65-літня жінка, професор із двома захищеними докторськими дисертаціями, досі боялася, аби мама не насварила її за щось, хоча та багато років назад відійшла на небеса. Через два роки терапії ми таки добралися до завершення цього гнітючого процесу. Ми пішли на кладовище до могили її матері, аби нарешті попрощатися на емоційному рівні. Та жінка прожила ще вісім років, і, як зізналася вона мені перед своєю смертю, це були найкращі роки за ціле її життя.

Ви мені не повірите, але багато моїх клієнтів так і не змогли емоційно попрощатися з матерями і батьками з усіма їхніми каталогами оперізуючих установок, незважаючи на те, що ті вже давно померли.
– Чому так важливо вчасно відпустити дітей?
Це жорстоко, коли замість того, аби допомагати маленькій людині стати внутрішньо вільною і самостійною, навчити брати відповідальність за власне життя, її просто роблять частиною свого майна, яке постійно захищають від усього світу. Ба більше, мама ще й пишається тим, що дорослі діти й досі тримаються за її спідницю. Батьки, отямтеся! Це ж несправедливо! Аби навчити дитину ловити рибу, потрібно не робити це замість неї, а дати вудочку і показати, як нею користуватися.

Аби навчити дитину ловити рибу, потрібно не робити це замість неї, а дати вудочку і показати, як нею користуватися.
– Який вік у психологічному розвитку дитини є найважливішим?
Лише приблизно у чотири роки дитина вперше для себе відкриває власне «Я». Досі, наприклад, дівчинка Надія, коли хотіла щось про себе сказати, то говорила не «я хочу», а «Надя хоче». Адже дитина ще не усвідомлювала, що означає «Я», де його межі й чим воно наповнене.

Лише приблизно у чотири роки дитина вперше для себе відкриває власне «Я».
У перші чотири роки життя когнітивні можливості мозку ще не достатньо розвинуті, аби мислити абстрактно і критично. У цей час маленька людина, наче губка, всотує в себе те, що бачить навколо, сліпо наслідує батьків. Саме тому ці чотири роки не тільки дуже важливі, але можуть бути і вкрай небезпечними – якщо батьки недбало поставляться до виховання малечі.

У цей період вирішується, ким виросте дитина: полохливим зайцем чи сміливою та відкритою до світу особистістю. Досвід, закарбований протягом перших чотирьох років життя, може стати доволі травматичним для подальшого майбутнього. Це, зокрема, можуть бути болючі моделі поведінки, які дитина пронесе з собою крізь дорослі роки. Адже майже всі страхи, комплекси і установки, які ми носимо у наплічнику життя, нам насадили ще в ранньому дитинстві. Зазвичай, батьки.

Майже всі страхи, комплекси і установки, які ми носимо у наплічнику життя, нам насадили ще в ранньому дитинстві. Зазвичай, батьки.
Це не означає, що одразу після народження в дитячу голову треба запхнути все, що буде необхідне для подальшого життя. За цей час малюк повинен навчитися, що має право цікавитися всім, випробовувати  себе в різних сферах, запитувати про все, що хоче, і найголовніше – дитина мусить розуміти, що робити кроки і помилки – не страшно.

– Яку систему покарань для дітей вважаєте найбільш ефективною?
Якщо покарання стає злою помстою батьків, то втрачається його сенс. Коли малюк не дотримався домовленості, яку уклав із батьками, то покарання є правильним рішенням. Але про його форму можна домовлятися з самою дитиною – нехай вона сама собі його вибере.

Я завжди практикував таке з власним сином Крістіаном. І ви не повірите, він завжди пропонував значно дієвіші покарання, ніж я: коли пропозиція йде від дитини, це свідчить про усвідомлення нею провини. Відповідно, й результат не забариться.

Важливо, що й Крістіан мені чи дружині вигадував покарання, якщо ми завинили перед ним. Наприклад, одного разу я забув попередити сина, що не заберу його з гуртка, аби відвезти на святкування дня народження найкращого друга. Тож я мав бавитися з Крістіаном не лише увечері в середу і п’ятницю, а ще й у суботу.

Батьки і діти повинні стати партнерами: такі діти виростуть вільними особистостями, які завжди братимуть відповідальність за власне життя. Радість від життя і життєву силу дитина розвиває тоді, коли відчуває, що може собі довіряти.

Батьки і діти повинні стати партнерами: такі діти виростуть вільними особистостями, які завжди братимуть відповідальність за власне життя.
До речі, дуже важливо, аби обоє батьків дотримувалися єдиної стратегії у вихованні, інакше дитина навчиться маніпулювати цими суперечностями.

– До яких наслідків може призвести таке покарання, як рукоприкладство?
Дитина ніколи не забуде, що до неї поставилися нечесно. А вдарити за те, що завинив, – це якраз дуже нечесний вчинок, адже тато чи мама є втричі сильнішими від малюка. Батьки, які застосовують фізичну силу, навіть якщо йдеться про невідчутний ляпас – або занадто дурні, або просто ліниві й не хочуть  шукати альтернативу. Їхні діти все життя підсвідомо відчуватимуть агресію щодо батька чи матері, які підіймали руку на них.

Ба більше, такі діти потім у дорослому житті ще й можуть підсвідомо притягувати до себе людей, які їх зневажатимуть, принижуватимуть, або ж ситуації, де почуватимуться несправедливо ображеними. Бо ж вони із самого дитинства звикли до відповідної моделі стосунків. До речі, саме в таких авторитарних сім’ях виросли всі відомі в історії диктатори: Гітлер, Сталін, Мао Цзедун…

– Нещодавно Україною прокотилася серія дитячих самогубств, до яких призводила участь у так званій смертельній грі, котру популяризували в соцмережах. Чому діти стають жертвами таких течій?
Йдеться про потребу дитини заявити про себе. У неї відсутній зв’язок як із собою, так і зі своїм оточенням, й аби завоювати увагу, тепло, прихильність, визнання власної цінності, дитина зважується на відчайдушні ігри. Таким підліткам, як правило, бракує любові. Вони потрапляють під вплив тих, хто дає можливість нарешті бути побаченим і почутим, навіть якщо йдеться про цілковито протиприродні способи. Це своєрідний крик про допомогу.

Більш м’яким проявом цього явища також можна вважати фарбування волосся в кольори веселки, ірокези, пірсинг по всьому тілу тощо. Йдеться про підсвідомий меседж світу: «Нехай я виглядаю жахливо, але я є! Побачте мене нарешті!».

– Такий науковий напрямок, як психосоматика, стверджує, що хвороби дітей є віддзеркаленням психологічних проблем їхніх батьків, принаймні до підліткового віку. Чи є в цій теорії зерно істини?
Безумовно. До речі, це стосується і дорослих. Будь-яка недуга виникає внаслідок ослаблення імунної системи – коли людина не змогла впоратися з якимось негативним психологічним станом, емоціями. Хвороба – це послання душі через тіло. Якщо діти хворіють, їхнім батькам треба звернути увагу на себе або стосунки в сім’ї.

– Протягом тижня ви мали чимало зустрічей із місцевими працівниками освітніх установ різних ланок: учителями, методистами директорами… За вашими спостереженнями, в чому головна проблема педагогів?
Найперша – це мізерна зарплата, хоча вчителі мали б заробляти найбільше в державі. Окрім цього, вони не можуть і надалі бачити себе лакеями системи, а повинні бути лише педагогами. З грецької слово «педагог» перекладається як «друг дитини в іграх»…

Кожен педагог є вчителем, але далеко не кожен вчитель є педагогом, тобто тим, хто допомагає дитині розкривати потенціал та інтереси, підтримувати її нахили. Важливо розуміти, що діти мусять зростати внутрішньо вільними. Успіху в цій справі досягають тоді, коли одночасно працюють і з дітьми, і з батьками, і з педагогами.

Важливо розуміти, що діти мусять зростати внутрішньо вільними.
– Але майбутніх вчителів цього не навчають в університетах…
Не варто обмежуватися лише вивченим у виші, не забуваймо про самоосвіту. Якщо вчитель не відчуває в собі внутрішнього поклику до роботи з дітьми, він має піти з професії.

Нинішні вчителі та вихователі через років 20 не будуть затребуваними. Адже вже сьогодні маємо широкий доступ до величезного об’єму різних даних. А нині вчителі, на жаль, слугують лише провідниками інформації.

Однак педагог буде потрібний завжди і в будь-якому суспільстві, хоч сучасна форма шкільної освіти і залишиться в минулому. Натомість працюватиме школа, де пріоритетним буде індивідуальний підхід.

Якщо держава триматиметься за стару систему, намагатиметься бути всеконтролюючим органом, вона швидко зазнає краху. Важливе компетентне управління, а не віддавання наказів згори.

У Великій Британії мати трьох дітей Бріоні Естер була змушена годувати грудьми свою найменшу дитину, стоячи у поїзді, бо ніхто не поступився їй місцем, пише The Sun.

Цей інцидент трапився ще тиждень тому, однак історія набула розголосу лише після того, як жінка написала пост на Facebook і він став віральним.

Коли Бріоні зайшла у потяг, то запитала у чоловіків, чи може вона сісти на місця, де лежали валізи. Її запитання проігнорували.

Не поступився їй місцем і велосипедист, який сидів на місці для людей з інвалідністю, а поряд припаркував свій ровер.

Жінка написала обурений пост зі світлинами чоловіків і закликала друзів поділитися ним: “Я хотіла, щоб їхні матері, подруги та дружини побачили, як вони ведуть себе”.

Відповідаючи на запитання друга, що люди, можливо, не зрозуміли, що вона годує груддю, Бріоні заявила: “Вони на 1000 відсотків точно про це знали”.

Зрештою жінці довелося зайняти місце за 4 ряди від старшої доньки, бо ніхто так і не поступився їй місцем.

Публікація Facebook викликала бурхливу реакцію користувачів – понад 6000 уподобань та майже 22 000 поширень.

Варто сказати синові: «Перед сном прибирай іграшки», і він почав щовечора справно складати їх в коробку? Так це справжнє диво! Частіше буває зовсім не так: доводиться багато раз говорити одне і те ж на всі лади. Є кілька причин, чому діти нас не розуміють, і сім способів говорити так, щоб вони прислухалися до нас.

Ми публікуємо поради з книги дитячих психологів, мами і доньки Зоряни і Ніни Некрасових «Без небезпеки: від народження до школи».

Причини нерозуміння

Діти вважають себе безсмертними істотами (що само по собі непогано), і жодній дитині якось не віриться, що саме з ним може статися нещастя. Звідси – той самий наліт легковажності або пофігізму, на який ми так часто натикаємося, особливо коли розмовляємо з підлітками.

Діти взагалі влаштовані інакше, ніж дорослі. І через цю «інакшість» вони дійсно часто не розуміють нас. Або розуміють, але зовсім не так, і бачать зовсім не те, що ми мали на увазі. Бувало, скажеш доньці чи синові: «Прибери у своїй кімнаті», дитина трудиться, прибирає і начебто старається, а в результаті ви виявляєте все той же мотлох і сміття, тільки переставлені в іншому порядку. З вашої точки зору, це неподобство. З дитячої – повний порядок, тому що цінні (красиві!) і потрібні речі нерозумно засовувати куди подалі.

Те ж саме відбувається, коли ми про щось попереджаємо, або про щось просимо, або в чомусь намагаємося переконати дітей. Дитяче мислення конкретне і практичне. До високих абстрактних істин воно доростає у середніх, а частіше – у старших класах. Тому загальні міркування, як правило, не зачіпають їх. А нотації і повчання взагалі викликають позіхання.

До речі, батьків часто дратує коли дитина киває головою, погоджується, ніби все зрозуміла, а потім з’ясовується, що не зрозуміла НІ-ЧО-ГО. Але ображатися не варто. Здається, що розумні діти підтакують нам з найбільш гуманних міркувань: батьки намагаються – і так не хочеться їх засмучувати.

Що ж робити? Говоріть з дітьми їхньою мовою, і вони прекрасно зрозуміють, від чого ви хочете їх застерегти.

1. Пояснюйте наочно і образно.

Щоб дитина як слід запам’ятала щось, їй мало почути. Вона повинна:

– побачити;

– відчути;

– сприйняти через органи чуття і емоційно (до слова сказати, наша підсвідомість працює так само, як для нього рідна мова – образи і почуття).

Отже, хочете, щоб дитина вас зрозуміла, по-справжньому – створіть образ і задійте її органи чуття. Образи корисніші, ніж довгі промови і слова, не тільки для маленьких дітей, а й для старших. Вони прямим ходом йдуть в підсвідомість, а що туди потрапило – ніколи не пропаде.

2. Грайте.

Гра – кращий спосіб донести до дитини потрібні відомості. Причому так, щоб вони міцно закріпилися в її пам’яті і в потрібний момент «виринули» звідти.

Поки дитина маленька, всі «уроки безпеки» повинні проходити ненав’язливо, в ігровій формі. Втім, і старші діти засвоюють важливі поняття краще, якщо ненав’язливо, «граючи» пояснювати їм. Чому? Тому що грати для дітей так само природно, як ходити і дихати.

Коли граєте, будь-які поради сприймаються зовсім інакше, без внутрішнього протесту, тому що вони завжди до речі, тому що ви на рівних, ви партнери, ви співучасники і друзі.

3. Розповідайте казки.

Один з кращих способів щось донести до дитини – розповісти казки, де в такі ситуації потрапляють милі персонажі, яких дитина, може бути, несвідомо співвідносить з собою.

4. Уроки між справою.

Згадайте ненависний предмет перед іспитом і то, як швидко і благополучно ви його забули, як тільки здали. Тут те ж саме. Те, що набридло і з-під палки, засвоюється насилу. Винен той самий внутрішній протест!

Уроки безпеки теж найкраще проводити:

– ненав’язливо;

– викликаючи цікавість і бажання дізнатися;

– цікаво – чим цікавіше будуть ваші уроки, тим більше гарантія, що дитина засвоїть їх на «відмінно».

Головний принцип навчання – вчити так, щоб дитина захотіла вчитися.

Посадити дитину і прочитати їй лекцію – можливо. Неможливо змусити її слухати це цілу годину. Якщо ви почали говорити, говорити, говорити і бачите, що очі вона підняла до стелі, рукою підперла голову, голову схилила набік, ворушить губами, смикає ногою або щось малює, можете бути впевнені, вона вже давно не в цій кімнаті, не з вами.

Лекції можна читати, якщо ви:

– хороший оратор і володієте даром переконання;

– відчуваєте невщухаючий інтерес дитини.

Лекція навіть дорослими засвоюється і відкладається в довгу пам’ять відсотків на п’ять. Так що говорите чітко, коротко і образно.

5. Покажіть, як треба робити правильно.

Якщо ви хочете дати дитині рости і розвиватися, вам доведеться навчитися протистояти громадській думці. Трафаретами, звичкам, правилам давньої давнини, думкам якихось перехожих, яким до всього є діло.

Легше погодитися з криками з підворіття, а краще – думати своєю головою. Але думати доведеться або заздалегідь, або про наслідки. До речі, і дитині теж не завадить вчитися спочатку думати, а потім робити (лазити, стрибати, бігати, скакати…).

6. Підступне «НІ».

Про підступність «не можна» багато батьків вже знають. З «ні» і «не…» справи ще гірше. Ну не хоче наша підсвідомість його сприймати!

Будь-яку заборону наша психіка не сприймає. І щоб послухатися і прислухатися (а тим більше засвоїти), доводиться докласти зусиль, переступити через своє власне «не хочу – не буду».

Згадайте, як ви самі злитесь на заборони в сім’ї або на роботі. А дітям таке зусилля зробити ще важче (хоча б тому, що вони – народ волелюбний). Ось і виходить: ми говоримо «Ні! Не можна!», а дитина почути нас не готова, у неї  «банани у вухах». Ми говоримо «не роби», а їй чується «роби, і скоріше…».

З риторичними питаннями відбувається чомусь те ж саме: і дітей, і навіть вашу підсвідомість вони швидше дратують, тому що на них не потрібно відповіді. Особливо зляться підлітки, коли з-за вашого питання визирає щось єхидне і заборонне типу «Я тобі рідною мовою кажу: до яких пір…?!».

Що з цього випливає?

– Намагайтеся будувати фрази так, щоб обійтися без «не», «ні» і «не можна».

– Уникайте риторичних запитань (особливо коли у вас поганий настрій).

– Будьте обережно-тактовні зі злегка іронічними натяками, це дуже часто виглядає як варіант такого собі витонченого підколювання і теж сердить, особливо підлітків (вони і так не впевнені в собі).

– А якщо вам все-таки доводиться говорити «ні», підсолодіть пігулку.

Отже, ваша мова повинна бути позитивна і конкретна, добра, але не іронічна.

7. Повторюйте по-різному.

Будь-яка нова інформація надходить в короткочасну пам’ять. Там вона зберігається приблизно три дні, а потім або стирається, або переходить в пам’ять довготривалу, тобто запам’ятається надовго.

Інформація переходить в довготривалу пам’ять:

– коли інформація яскрава, емоційна.

– коли людина повторює її, повертається до неї. Цим вона ніби говорить мозку: мені знадобиться, це важливо, пам’ятай!

В ідеалі має бути так: засвоїв новий матеріал, потім – повторювати: через три дні, через тиждень – через місяць. І повторення повинне проходити різними способами: так цікавіше! Про одне й те ж – по-різному.

Послідовно, поступово поглиблюючи і повертаючись до пройденого, треба говорити і про прості і про більш складні речі. Дитина росте, але правила не змінюються. Вони лише доповнюються і розширюються, з’являться нові підпункти, нові повороти, але суть одна.

Порада №1

Не треба дітей до школи нічим навантажувати. Ніяких шахів, іноземних мов та іншого інтелектуального розвитку. До 6-7 років мозок дитини фізіологічно не готовий сприймати великі обсяги інформації. Ви втратите гроші, а вона – дитинство.

Порада №2

Не шукайте для першокласника круту школу. У початковій школі головне для дитини – психологічний комфорт. Тому вибирайте нормальну школу поруч з будинком. Дитина не буде витрачати час і сили на дорогу, і їй буде легше налагодити відносини з однокласниками, якщо вони живуть по сусідству.

Порада №3

Перша вчителька повинна бути не «сильна», а добра. Вам потрібна просто адекватна жінка, яка любить дітей і працює в школі за покликанням. Для цього підійдіть до обраної школі навесні і розпитайте батьків про вчителів, які випускають 4-й клас.

Порада №4

Школа – це відповідальність вашої дитини, а не ваша. Можете взяти відпустку на перші два тижні першого класу, а потім краще домовитися з дитиною так: «Мене не турбує твоя школа, я не турбую тебе».

Порада №5

Припиніть запитувати про уроки і реагувати на оцінки. Нехай тема школи стане для вас табу. Якщо дитина хоче, поговоріть з нею, якщо не хоче – не треба вивідувати, як там і що.

Порада №6

Уроки з дитиною робити не треба, портфель збирати не треба, форму перевіряти не треба. Подумайте про себе, адже вашій дитині потім жити і годувати вас в старості! А якщо ви будете все робити за неї, з цим будуть великі проблеми.

Порада №7

Звичайно, ви можете допомогти своїй дитині. Тут важлива річ – хто перший почав. Почати повинна дитина. Це вона повинна попросити: «Мама, я тут не розумію». А не ви підходите і питаєте, чи все нормально. Якщо він нічого не просить, значить, у нього все добре.

Порада №8

Якщо вчитель не любить вашу дитину, проблему треба вирішувати. Спробуйте спочатку поговорити з учителем, потім з директором, якщо не виходить – йдіть в РВНО. Можна перевести в іншу паралель або взагалі в іншу школу. Ні в якому разі не треба залишати дитину в стані тривалого перманентного стресу.

Порада №9

Пубертат – найважчий період в житті вашої дитини. Починається він приблизно з 12-14 років і триває до 15-16 років. Це час складних психічних і фізичних змін, звідси гормональний дисбаланс, психологічні проблеми, стомлюваність. Причому саме в цей час дитині треба здавати іспити. Так, вона може почати гірше вчитися, скотитися на трійки. Моя порада наступна – якщо ви не хочете конфліктів і важких проблем, включаючи суїцидальні спроби, – просто не чіпайте дитину. Ваше завдання – якомога швидше і спокійніше цей час пережити, щоб цей кошмар закінчився.

Порада №10

Не треба відкрито конфліктувати зі школою – швидше за все, ви програєте. Коли вас запрошують на розмову і говорять про сильну школу, складну програму і необхідність займатися з дитиною – не сперечайтеся. Погоджуйтеся. І продовжуйте робити по-своєму.

Порада №11

Таланти дитини не обов’язково спеціально розвивати і реалізовувати, якщо дитина сама не хоче цього. Талант повинен давати радість, він не для того, щоб його використовували. Не треба напружуватися, шукати педагогів і чекати «у що це виллється». Найчастіше ні в що не виливається, і в цьому немає нічого трагічного.

Порада №12

Найголовніше – навчиться приймати свою дитину, нічого не чекаючи від неї. Неважливо, як вчиться дитина і як себе веде. Любіть її такою, яка вона є. Так, в 15 років це важче, ніж в п’ять. Дитина не повинна викликати у вас відторгнення. Але для цього вам треба спочатку полюбити себе.

Отже, питання, які варто задавати:
1.Як пройшов твій день?
Якщо спочатку ваш малюк буде говорити «нормально», «все добре» і т.д. не варто одразу налітати з допитом і, що називається, «витягувати розповідь». Можна сказати: «Ну добре, якщо захочеш, потім розкажеш. А ось я сьогодні робив те і те. А сьогодні за день, уявляєш, сталося це і це ». І повірте, навіть найбільш сором’язлива, потайна дитина почне з вами ділитися тим, що у неї на душі.
2. Як справи у твоїх друзів?
Наприклад: «Хто з твоїх друзів, по-твоєму, подобається мені більше за всіх? Чому? Розкажи мені про свого кращого друга. Які якості повинні бути у хорошого друга? Ким зі своїх друзів ти пишаєшся найбільше? Чому? Якби ти дізнався, що твій друг вкрав щось, що б ти зробив?
3. Що хорошого сталося з тобою за день?
Навіть в день коли на вулиці погана погода або в день, коли була складна контрольна робота з математики складно пригадати щось приємне, що сталося з тобою за день. А якщо не згадується, то потрібно самостійно себе розвеселити. Наприклад, незаплановано сходити в кіно, пограти в яку-небудь настільну гру і т.д. Такі фантазії виведуть і вас, і дитину з тяжких роздумів на хвилю позитивних емоцій.
4. Тобі потрібна моя допомога?
Всі ми знаємо, як іноді складно просити допомоги у когось. Дитина, яка не звикла отримувати допомогу в дрібницях, навряд чи звернеться до вас за допомогою в складній ситуації. Тому починайте з малого – запропонуйте допомогти прибрати в кімнаті, допоможіть з домашнім завданням і т.д. Не бійтеся розбалувати сина або дочку, адже чим більше ви допомагаєте по дрібницях, тим вище ймовірність, що в разі серйозного конфлікту дитина прийде за порадою до вас. Втім, це не означає, що потрібно почати робити все замість дитини.

Порада:
Слухаючи розповідь вашої дитини, не перебивайте її і не поспішайте виносити судження, коментуйте тільки тоді, коли вас про це попросять. Не ігноруйте тілесний контакт, обійміть вашого малюка, або візьміть за руку. Якщо ви зараз в поганому настрої або у вас немає часу – чесно скажіть дитині про це і домовтеся, коли ви зможете поспілкуватися пізніше.

Почитайте уважно, аби не допускати цих помилок. А може, ви жертва такого виховання? Аналізуйте! Це не просто, але це варте того, аби не вчинити тих же помилок у власній сім’ї.

Авторитарні батьки
Кредо цього типу батьківства – «Буде так, як я сказав! І ніяк інакше». Це батьки тирании, котрі намагаються виховувати дітей покараннями, а не заохочуваннями. До того ж часто вони карають дітей в приступах гніву. Їх діти виростають зазвичай заляканими, невпевненими в собі та непристосованими до дорослого життя. Більше того, діти самі виростають авторитарними батьками і повторють цикл.

Потураючі батьки
Такі батьки не розставляють для дітей ніяких обмежень і часто плутають із любов’ю вседозволенність. Цим батькам важливо отримувати одобрення з боку дітей, як наслідок діти отримують реальну владу над батьками і виростають розпещеними егоїстами, впевненими, що хтось завжди їм щось винен. Коли ж не отримують бажаного, то закатують істерики, просто як в дитинстві.

ВООЗ б’є на сполох щодо поширення депресії в світі.

Ще в далеких 1960-х відомий американський психолог Діана Баумринд описала та класифікувала типии батьківської поведінки, з того часу її роботи можна зустріти в багатьох психологічних підручниках. Але час тече наче вода, і класифікації з того часу розвинулись. Ми пропонуємо вам почитати про 9 основних видів неправильної батьківської поведінки та й взагалі помилок виховання, а також доповнимо їх висновком про правильний батьківський тип.

Авторитарні батьки
Кредо цього типу батьківства – «Буде так, як я сказав! І ніяк інакше». Це батьки тирании, котрі намагаються виховувати дітей покараннями, а не заохочуваннями. До того ж часто вони карають дітей в приступах гніву. Їх діти виростають зазвичай заляканими, невпевненими в собі та непристосованими до дорослого життя. Більше того, діти самі виростають авторитарними батьками і повторють цикл.

Потураючі батьки
Такі батьки не розставляють для дітей ніяких обмежень і часто плутають із любов’ю вседозволенність. Цим батькам важливо отримувати одобрення з боку дітей, як наслідок діти отримують реальну владу над батьками і виростають розпещеними егоїстами, впевненими, що хтось завжди їм щось винен. Коли ж не отримують бажаного, то закатують істерики, просто як в дитинстві.

Наводимо дані дослідження, яке довело, що обійми життєво важливі для дитячого розвитку.

Обійми розвивають мозок

Дослідження, результати якого опубліковані в журналі Current Biology, було проведено в загальнонаціональній дитячої лікарні в Колумбусі, штат Огайо.

Вчені вивчили реакції 125 немовлят і прийшли до висновку, що обійми формують в мозку немовляти особливе почуття. Воно необхідне для встановлення соціальних і емоційних зв’язків, а також для своєчасного розвитку нервової системи.

Так як зорова система у новонародженого ще дуже незріла, його розвиток сильно залежить від дотику і звуку.

Чим більше приватного контакту було у немовляти з батьками та близькими людьми, тим сильніше він реагував на дотик, і навпаки.

Одна з дослідників, доктор Наталі Майтреи (Nathalie Maitre), говорить:

Ніжний дотик шкіри до шкіри – одна з найважливіших речей, яку батьки можуть зробити для своїх новонароджених дітей.

2. Якщо дитину часто критикують – вона вчиться засуджувати.

3. Якщо дитину часто хвалять – вона вчиться оцінювати.

4. Якщо дитині демонструють ворожість – вона вчиться битися. Джерело vk.com

5. Якщо з дитиною чесні – вона вчиться справедливості.

6. Якщо дитину часто висміюють – вона вчиться бути боязкою.

7. Якщо дитина живе з почуттям безпеки – вона вчиться вірити.

8. Якщо дитину часто ганьблять – вона вчиться відчувати себе винною.

9. Якщо дитину часто хвалять – вона вчиться добре до себе ставитися.

10. Якщо до дитини часто бувають поблажливі – вона вчиться бути терплячою.

11. Якщо дитину часто підбадьорюють – вона набуває впевненість у собі.

12. Якщо дитина живе в атмосфері дружби і відчуває себе необхідною – вона вчиться знаходити в цьому світі любов.

13. Не говоріть погано про дитину – ні при ній, ні без неї.

14. Концентруйтесь на розвитку хорошого в дитині, так що в підсумку поганому не залишатиметься місця.

15. Завжди прислухайтеся і відповідайте дитині, яка звертається до вас.

16. Поважайте дитину, яка зробила помилку і зможе зараз або трохи пізніше виправити її.

17. Будьте готові допомогти дитині, яка перебуває в пошуку і будьте непомітними для тієї дитини, яка вже все знайшла.

18. Допомагайте дитині освоювати неосвоєне раніше. Робіть це, наповнюючи навколишній світ турботою, стриманістю, тишею і любов’ю.

19. У поводженні з дитиною завжди дотримуйтеся кращих манер – пропонуйте йому найкраще, що є у вас самих.

Почитайте уважно, аби не допускати цих помилок. А може, ви жертва такого виховання? Аналізуйте! Це не просто, але це варте того, аби не вчинити тих же помилок у власній сім’ї.

Авторитарні батьки. Кредо цього типу батьківства – «Буде так, як я сказав! І ніяк інакше». Це батьки тирани, котрі намагаються виховувати дітей покараннями, а не заохочуваннями. До того ж часто вони карають дітей в приступах гніву. Їх діти виростають зазвичай заляканими, невпевненими в собі та непристосованими до дорослого життя. Більше того, діти самі виростають авторитарними батьками і повторюють цикл.

Потураючі батьки. Такі батьки не розставляють для дітей ніяких обмежень і часто плутають із любов’ю вседозволенність. Цим батькам важливо отримувати одобрення з боку дітей, як наслідок діти отримують реальну владу над батьками і виростають розпещеними егоїстами, впевненими, що хтось завжди їм щось винен. Коли ж не отримують бажаного, то закатують істерики, просто як в дитинстві.

Гіперопікуни. Цей тип батьків бажає дітям лише добра, але насправді гіперопіка – ознака невпевненості батьків, котрі проектують цю невпевненість на своїх дітей, не даючи їм вчитись на власних помилках та виробляти таким чином впевненість в собі. Діти виростають такими ж тривожними, як і батьки, більше того, ці діти виявляються нездатними до порання із життєвими складнощами.

Батьки, що нехтують обов’язками. Цей тип батьків часто не займається вихованням дітей. Іноді це трудоголіки, або ж батьки, котрі постійно у сварках. Вони заглиблені у власний світ, як наслідок, діти виростають нездатними поратись із життєвими складнощами, із низькою самооцінкою, а також не можуть обходитись без сторонньої підтримки.

Різнополярні батьки. Іноді батьки мають абсолютно різні підходи до виховання. Елементарний приклад: авторитарний та вседозволяючий. В таких сім’ях діти швидко вчаться маніпулювати батьками, а найчастіше припадають на сторону того, хто дозволяє більше. Такі діти виростають без навику конструктивного спілкування і не зовсім розуміють, що таке нормальні стосунки.

Батьки нарциси. Нарциссичні батьки використовують дітей у власних цілях. За їхнім уявленням, не батьки мають піклуватись про дітей, а діти про батьків. Іноді дітям доводиться грати роль батьків, а іноді, просто говорити те, що хочуть почути батьки (інакше чекай гніву праведного). Іноді батьки нарциси за рахунок дітей намагаються реалізувати власні амбіції (наприклад, у мистецтві). Чудовий приклад батьки-артисти, що намагаються схилити дітей до свого ремесла. Такі діти виростають розгубленими. Вони постійно потребують підтримки.

Залежні батьки. Залежні батьки не хочуть відпускати від себе дітей. Вони створюють легкі та зручні умови біля себе та викликають почуття провини у дітей, котрі хочуть поїхати від них та будувати власне життя самостійно. Такі батьки тримають дітей в інфантильному стані (збереження дитячих рис), діти ж переконуються, що не можуть жити самостійно. В результаті діти виростають із низькою самооцінкою, не вміють бути незалежними та відстоювати власні інтереси.

Ізольовані батьки. Доволі часто трапляється так, що батьки живуть наче в соціальній ізоляції, не спілкуючись з друзями чи родиною. Вони не вміють будувати стосунки навіть один із одним. Саму тому нерідко, виховують дітей одні. Діти не вчаться спілкуватись , будувати стосунки та відчувають себе відчудженими, ізольованими.

Токсичні батьки. Токсичні батьки – найгірший варіант. Вони можуть відноситись до будь якого, із вищеназваних типів виховання, ба навіть до кількох. Але при цьому батьки старанно прикидаються люблячими, ховаючи свою «отруту». Діти токсичних батьків часто починають розуміти, що з ними відбувалось лише в дорослому віці. Жаліючись батькам, чують у відповідь лише сміх. А від сторонніх людей, після розповіді, нерідко чують щось на кшталт: «та як тобі не соромно? Вона тільки й говорить про те, як про тебе піклується».

Авторитетні батьки. Єдиний правильний тип виховання, котрий виділила психолог Діана Баумринд – авторитетний. Батьки авторитетні поводять себе твердо, але без жорстокості та схильності до постійних покарань. Відкриті для діалогів, вчать дітей вибудовувати конструктивні стосунки та адаптуватись до ситуацій. Вони люблять своїх дітей і розуміють, що іноді виховання потребує строгості. Їхні діти виростають самостійними, здатними співпереживати, незалежними та пристосованими до життя.

В першу чергу, варто звернути увагу на реакцію самої дитини. Найчастіше, він переляканий, відчуває себе в небезпеці, і дивиться на маму (тата) — чекає підтримки.

Тому, батькам важливо захистити дитину. Перший крок — фізично загородити дитину від стороннього, якого дитина сприймає як загрозу.

Далі, потрібно повернути ситуацію так, щоб стороння людина звертався до вас, а не до дитини. Але пам’ятайте, ваша дитина знаходиться поруч, і потрібно показати йому правильну модель поведінки. Для цього, продемонструйте повагу до опонента і, спокійним голосом з’ясуйте причину конфлікту.

Якщо ви згодні з тим, що дитина поступила неправильно — варто вибачитися. А з дитиною обговорити цю тему вже віч-на-віч, пояснивши йому, яка поведінка прийнятна в таких ситуаціях.

“Знаєш, як я люблю тебе”. Автор Сем Макбратні
Ця книга підкорила читачів з усього світу, її було переведено на 53 мови і продано більше 30 мільйонів екземплярів. У книзі розповідається про маленьке зайченя та його тата, які змагалися, хто кого любить більше.

“Закоханий Сплет”. Автор Роб Скоттон
Тут розказана історія про серйозний чоловічий вчинок маленького кошеняти. Йому треба подарувати валентинку однокласниці, яка йому дуже подобається. Він хвилюється, що його валентинка не сподобається обраниці, до того ж він не знає, які почуття вона до нього відчуває.

“Нуар та Бланш”. Автор Антон Соя
Історія, яка вчить ніколи не здаватися і боротися за свою любов. Тут розказано про двох закоханих котиків в Парижі. Вони познайомилися в зоомагазині, але кішку купила якась дама і відвезла в невідомому напрямку. Кот розуміє, що не може без неї жити і відправляється на пошуки.

“Вафельне серце”. Автор Марія Парр
У цій книзі описуються кумедні пригоди хлопчика Триллі і його подружки Оленки. Історії не завжди веселі, адже друзям доводиться боротися з труднощами і переживати розставання. Але цю книгу варто прочитати не тільки дитині, а й дорослому, особливо, якщо ви не вірите, що 9-річна дитина здатна на глибокі почуття.

“Маленька книжка про любов”. Автор Ульф Старк
Історія про хлопчика Фреда, який переживає першу закоханість. Книга читається дуже легко, незважаючи на те, що теми в ній піднімаються зовсім нелегкі.

“Книга, яка розповість все про хлопчиків і дівчаток”. Автор Франсуаза Буше
Книга наповнена веселими ілюстраціями і кумедними фразами, легко розповідає про те, чим хлопчики відрізняються від дівчаток. Тут розповідається про перше кохання, перші стосунки та перший поцілунок.

Виховання – одне з найбільш непростих, але значущих життєвих завдань для батьків. На жаль, народна мудрість і хибні уявлення про правильний підхід до виховання можуть призвести до неефективного спілкування й боротьби за владу в сім’ї.

Деякі батьки вибирають авторитарну модель виховання, яка не дозволяє дитині мати свою власну думку або відчувати себе необхідною. Інші ж батьки проявляють зайву турботу й увагу, вибираючи виховання, яке дозволяє все, абсолютно не вчить дітей самоконтролю та необхідності обмежувати свої бажання. Дослідження показують, що зазначені крайнощі можуть негативно позначитись на здатності дітей регулювати свої емоції й формувати здорові стосунки.

Найкращий вид виховання – це справедливе, гнучке, шанобливе виховання, яке має на меті навчання, а не підпорядкування собі. Чути й поважати почуття, дозволяти вибирати, але встановлювати справедливі й чіткі обмеження на неприйнятну поведінку – це і є той здоровий баланс, до якого ми всі повинні прагнути. Ця стаття навчить вас, як уникнути неефективних способів спілкування, що порушують рівновагу і призводять до боротьби за владу чи знижують самооцінку дитини та її батьків.

1. Занадто багатослівні й виснажливі бесіди з дитиною

Коли батьки продовжують і продовжують щось казати, діти налаштовуються проти них. Дослідження довели, що людський мозок здатний утримувати одночасно тільки чотири «порції» інформації (або унікальних ідей) в короткостроковій (активній) пам’яті. Це становить приблизно 30 секунд або одне-два речення.

Неефективний приклад: «Я не впевнена, що в цьому навчальному півріччі ти зможеш ходити й на балет, і на футбол. Знаєш, напевно, ти не зможеш це робити, тому що заняття футболом щовівторка, у середу й четвер о 16:00, і в ті ж дні балет. А отже, тобі доведеться нашвидкуруч перевдягатись і ходити не завжди охайним, бо в тебе не буде достатньо часу на себе, тим більше тобі треба буде складати всі необхідні речі для балету в понеділок увечері, отже, усе треба випрати ще в неділю…».

У цій промові стільки різних ідей, що малюк буде плутатись і мимоволі налаштовуватися проти батька. Крім того, вислів має в цілому негативний, тривожний тон, який може викликати в дитини реакцію, наповнену сумнівами й тривогою. Не треба викладати малюку всю інформацію відразу. Краще розбийте її на окремі фрагменти, щоб вона стала більш легкою для сприйняття. Перш ніж піднімати питання про всілякі перешкоди, спочатку дозвольте дитині розповісти про свої власні вподобання.

Ефективний приклад: «Якщо в цьому півріччі ти підеш і на балет, і на футбол, тобі доведеться кілька вечорів іти відразу з одного заняття на інше. Давай сядемо й подумаємо, чи має це сенс для тебе і для мене».

У цьому прикладі батьки обмежують розмову двома пропозиціями, що полегшує дитині сприйняття інформації. Вони також дають чіткі уявлення про спільну мету (працювати на благо обох) і подальші кроки (сісти й обговорити це питання). Нарешті, така розмова повідомляє про готовність співпрацювати та враховувати дитячі потреби, як і потреби дорослих.

2. Обурення й багаторазові попередження

Більшості мам знайома ситуація раннього ранку, коли всі поспішають, і кожному треба допомогти зібратись, наприклад, перевірити, чи взяли діти спортивну форму для фізкультури або музичні інструменти «на музику», зібрати їм їжу, підписати щоденник і ще багато-багато іншого. Дитина, яка відволікається і здається невмотивованою до того, щоб зібратися вчасно, – це найбільший виклик для зайнятих батьків. Багато з них відчувають, що не можуть контролювати ситуацію, й відчайдушно намагаються зробити це за допомогою обурення, претензій або критики. Проблема в тому, що тим самим ви фактично вчите дітей ігнорувати вас, тому що незабаром вони вже з досвіду будуть знати, які нагадування чутимуть по дорозі на заняття. Доки діти зовсім маленькі, їм потрібно більше допомоги та навчання, але коли вони стають старшими, досвідчені батьки дозволяють своїм дітям брати на себе більшу відповідальність за наслідки своїх вчинків або за бездіяльність.

Неефективний приклад (з 10-річною дитиною): «Я розбудила тебе на годину раніше спеціально, тому що ти ніколи не можеш зібратися вчасно. Ти повинен почати одягатися просто зараз. Чи повинна я щось підписати у твоєму щоденнику?».

Десятьма хвилинами пізніше: «Я ж сказала тобі збиратись, а ти все ще байдикуєш. Через тебе ми всі запізнимося. Піди почисть зуби та вдягнись».

Десятьма хвилинами пізніше: «Де твій щоденник? Я ж попросила тебе принести його мені на підпис. І ти досі не закінчив одягатись. Ми вже запізнюємось» тощо.

Ця мама бере на себе занадто багато відповідальності й побічно дає дитині зрозуміти, що не довіряє їй управління ситуацією без широкого інструктажу та втручання. Вона немов «нависає» над дитиною, намагаючись у кожній дрібниці скеровувати життя свого сина чи доньки. Це так зване «вертолітне виховання», яке може призвести дітей до невпевненості в собі, зайвої залежності, позбавити їх можливості відчути свою автономність і компетентність. Тон також є негативним і нав’язливим, що, швидше за все, викличе роздратування, обурення, образу та опір або пасивну агресію дитини.

Ефективний приклад: «Ми будемо виїжджати до школи рівно за 45 хвилин. Якщо ти не готовий до уроків, тобі доведеться пояснити це своїм учителям».

Ці інструкції є короткими, передають чітке й конкретне очікування з наслідком при його невиконанні. Вони вільні від осуду, тривоги та спроб контролювати дії дитини. Батьки дозволяють дитині набути досвіду закономірних наслідків її власної поведінки.

3. Використання почуття провини й сорому, щоб зробити дитину піддатливою

Один з найбільших уроків, які кожний отримує як батько чи мати, полягає в тому, що маленьким дітям часто не властиво відчувати усвідомлене співпереживання (емпатію) й увагу до ваших потреб. Вони розвиваються поступово, у міру дорослішання, відчуваючи батьківську емпатію по відношенню до себе. Тому очікування того, що маленькі діти зможуть стати на ваше місце й подивитись на певні речі вашими очима, дещо передчасне. Коли дитина відмовляється виконати якусь указівку, це зовсім не означає, що вона «черства», недбайлива або байдужа. Просто дитина орієнтована на отримання задоволення тут і зараз, а також на пізнання своїх кордонів і меж, щоб дізнатися, що для неї є прийнятним, а що ні.

Більшість батьків перебуває у стресовому стані через безліч завдань, що стоять перед ними, часто вони навіть забувають подбати про самих себе. Тому, якщо діти не проявляють бажання до взаєморозуміння, це може спричинити образи та обурення батьків. Важливо виділити час і побути наодинці зі своїми почуттями, заспокоїтись, використовуючи глибоке дихання або розмову із самим собою, і зробити це треба раніше, ніж дозволити негативним емоціям виплеснутись і звести нанівець усе напрацьоване спілкування з вашою дитиною.

Неефективний приклад: «Я неодноразово просила тебе привести в порядок свої іграшки, і що? Ось вони валяються по всій підлозі у вітальні. Хіба ти не бачиш, що я весь день на ногах, працюю, не покладаючи рук, – заради вас же. Тепер я повинна перечіплятись через твої іграшки або витратити свій дорогоцінний час на їх прибирання! Що з тобою, чому ти така егоїстка?».

Цей батько (мати) виплескує велику кількість негативної енергії. І хоча всі ми можемо поспівчувати його (її) фрустрації, звернення до дитини обвинувачувальне й неповажне. Називати дитину «егоїстичною» або мати на увазі, що з нею щось не так, дуже шкідливо. Діти засвоюють ці негативні ярлики й починають сприймати себе з негативної сторони. Образа, приниження чи сором дитини можуть на фізичному рівні негативним чином сформувати провідні шляхи в її головному мозку. Називайте неприйнятною поведінку дитини, але ваш малюк усе одно повинен залишатись у ваших очах милим і привабливим.

Ефективний приклад: «Я бачу, що іграшки ще не прибрані, і мене це засмучує. Для мене важливо, щоб у домі був порядок і всі ми могли жити в ньому комфортно. Усі іграшки, які тобі не потрібні, треба буде сьогодні ввечері відправити спати в гараж. Ти зможеш отримати їх назад, коли прибереш решту іграшок завтра».

Цей батько/мати явно декларує свої власні почуття й потреби без гніву та звинувачень. Він/вона застосовує чітку, зрозумілу, але не надмірно каральну реакцію й надає дитині можливість завтра спробувати ще раз і досягти успіху в наступній спробі. Він/вона не приписує малюку негативну мотивацію й не вішає ярлик на його особистість.

4. Небажання вислухати своїх дітей

Усі ми хотіли б навчити наших дітей поважати інших людей. Кращий спосіб зробити це – моделювати шанобливе та дбайливе поводження в наших власних стосунках. Це допоможе дитині зрозуміти цінність поваги та емпатії, навчить прийомів ефективного спілкування. Часто уважне слухання – найскладніше для батьків, бо діти весь час перебивають нас або наш розум обтяжений безліччю різних доручень. У даному випадку правильним буде сказати малюку: «Мені зараз важко вислухати тебе, тому що я зайнята приготуванням обіду, але через десять хвилин я до тебе прийду». Краще відкласти розмову й виділити для неї інший час, ніж вислухати наполовину, без ентузіазму або ображено. Однак пам’ятайте, що дітям важко довго чекати, вони хочуть, щоб їх почули скоріше!

Неефективний приклад: реакція батьків на сина, який розповідає, що він забив гол на футболі (не дивлячись в очі): «О, це добре, любий. Тепер іди й пограй зі своєю сестрою… (Бурмочучи про себе): Так… яку ж температуру мені виставити для курочки?».

Ефективне вислуховування передбачає невербальне залучення, таке як зоровий контакт, передача нашого розуміння за допомогою виразу обличчя й голосу, кивка голови й пантоміміки в цілому, а також передбачає використання слів, щоб відобразити наше розуміння почутого. Ця мати вчить свою дитину не турбувати її, що речі, важливі для дитини, не важливі для неї. А отже, малюк, швидше за все, відчує себе самотнім і не досить хорошим.

Ефективний приклад: реакція батьків на сина, який розповідає, що він забив гол на футболі. «Ти забив гол?! Фантастика! Я бачу, що ти дуже радий і пишаєшся тим, як ви грали. Я хочу почути про те, як усе відбувалось».

Ці батьки проявляють інтерес та ентузіазм, запрошуючи малюка уточнити й описати те, що сталось. Вони співзвучні невербальному вираженню стану дитини й відображають його почуття, тим самим допомагаючи малюку усвідомити власні реакції. Цей тип відповіді призводить до того, що дитина буде відчувати себе важливою й гідною уваги та турботи. Такий тип емпатичного резонансу допомагає малюку формувати більш якісні провідні шляхи в головному мозку, а також розуміти зміст і значення емоцій.

Виховання дітей – це важка робота, в якій усі ми час від часу припускаємось помилок. Ефективне спілкування з нашими дітьми вимагає часу й енергії. Ми повинні усвідомити наші власні почуття й автоматичні реакції і сповільнитись настільки, щоб мати можливість встигнути вибрати більш турботливий та уважний підхід. Проводячи дітей через обмеження й наслідки, уважно вислуховуючи їх і надаючи їм автономію, ми навчимо їх поваги.

Обов’язково бережіть себе і дбайте про себе так, щоб у вас завжди було багато енергії для дітей. Можливо, вам варто переглянути пріоритети й дозволити деяким речам відбуватись безконтрольно. Це того варте, повірте. Діти, які мають поважаючих їх, хоч і зайнятих, але послідовних батьків, учаться регулювати свої емоції більш ефективно, краще розуміти самих себе й будувати більш успішні стосунки з оточуючими.

Кажуть, що найважча робота на Землі — це бути батьками. І мова тут йде не лише про обов’язки дорослих людей, а про те, що варто їм робити, щоб бути найкращими батьками на світі?!

Відповідь на це запитання кожен дає свою, і проявляється вона у вихованні. Хтось ні на секундну не залишає своє чадо без нагляду, хтось навпаки — дає дитині волю. І правда в тому, що нема єдино правильних настанов, як виховувати дітей, кожен робить це по-своєму, опираючись на чийсь досвід, поради і т.д.

Та все ж таки існує один нюанс, який потрібно врахувати, якщо ви хочете, щоб ваша дитини виросла самодостатньою. Мова іде про гіперопіку.

Отож, що потрібно робити, виховуючи дитину? Перш за все, дати відповідь на запитання “А що ж таке виховання?”. І вона дуже проста: виховання — це захист дитини. Батьки вчать, як варто робити, чого краще уникати, як поводитись в тій чи іншій ситуації; вони опікуються. Однак завжди потрібно пам’ятати, що опіка має мати межі, перетнувши які, можна зруйнувати дитині життя.

Рано чи пізно ми покидаємо батьківське гніздо і намагаємось самостійно справлятись з усіма викликами життя. Але як це має робити людина, яка з дитинства звикла, що за неї все вирішують інші?!

Іноді батьки вважають, що приділяти весь свій час дитині — це саме те, чого вона потребує. Тому намагаються бути поруч при першій же нагоді. Це стосується навчання, вільного часу з друзями та ін. Однак вони не задумуються над тим, що в один момент життя може стати для дитини справжнім випробуванням, і вона не знатиме, що з ним робити.

Ще одна помилка батьків — покладання великих надій на дитину, адже вона найкраща! Але як тільки дитина починає щось робити по-своєму, батьки розчаровуються, бо її дії не збігаються з їхніми очікуваннями.

І все б нічого, але коли дитина бачить розчарування в очах батьків, то сприймає себе як невдаху. Розуміючи, що планка, встановлена ними, знаходиться занадто високо, діти впадають в депресію. Навряд чи це саме те, чого хочеться батькам.

Тому не намагайтесь виховати “правильних” дітей, бо в цьому випадку зазвичай забувається, що ніхто не застрахований від провалів.

Тож напрошується ще одне запитання — як зробити так, щоб дитина, вийшовши в світ широкий, знала, що робити із власним життям? Ось 4 пункти, які варто пам’ятати:

1. Захищаючи дитину, дозвольте їй робити помилки

Всі батьки намагаються вберегти власну дитину від болю та розчарувань. Підтримуйте її, скеровуйте на правильну дорогу, та, незважаючи на це, дозволяйте робити помилки, щоб вона мала змогу вчитись на них.

2. Захищаючи дитину, дозвольте їй самостійно приймати рішення

Коли батьки дозволяють дітям самостійно приймати рішення і робити щось самим, такі діти виростають більш винахідливими. Просто спостерігаючи за діями, ви вчите як самим допомагати собі, і це хороший урок, який рано чи пізно знадобиться в житті.

3. Захищаючи дитину, робіть так, щоб вона відчувала, що ви завжди поруч

Перш за все, вона повинна відчувати саме захист, а не те, що потрібно у всьому підпорядковуватись іншим.

Не забувайте, що настане час, коли їй самій потрібно буде приймати рішення і інколи ви з ними не погоджуватиметесь чи не схвалюватимете. Але завдяки цьому вона знатиме, що несе відповідальність.

4. Не варто робити для дитини те, що вона сама здатна зробити

Дуже часто батьки настільки турботливі, що все самі роблять замість свого чада, допомагають там, де ті не потребують. Тому важливо дочекатись моменту, коли дитина сама попросить допомоги: є ймовірність, що вона все-таки впорається зі всім самостійно.

Звичайно всі батьки хочуть вберегти свою дитину і надіються, що світ не буде жорстокий. Але варто також розуміти, що насправді він ніколи не буде поблажливим. Світ — це реальність, і якщо батьки завжди намагатимуться вберегти своїх дітей від усіх випробування, то цим самим захищатимуть їх від винагород, якими наповнене життя.

Тому не забувайте, перемагає лише той, хто сам готовий приймати виклики, не ховаючись за плечима інших.

Надмірна батьківська допомога може перешкоджати розвитку впевненості в собі, адже бере початок від з’ясування всього самостійно

Думка про те, що добре — це лише так, як роблять батьки, може перешкоджати намаганням щось зробити по-своєму. Прагнення відповідати очікуванням, які не відповідають віку дитини, можуть знизити впевненість в собі

Найчастіше батьківська критика понижує самооцінку та розуміння власної важливості

Нема значення, наскільки сильно ми стараємось уникнути батьківських настанов. Є велика ймовірність, що в результаті вони все-таки вплинуть на наше рішення

1. Намагайтеся зрозуміти вашу непокірну дитину

Якщо ви батьки дитини, яка поводиться зухвало, важливо, щоб ви постарались її зрозуміти. Що б не було, перш за все треба демонструвати їй свою безумовну любов. Якщо дитина або підліток поводиться зухвало, це означає, що вона або він уважає себе рівнею вам і не бачить у вас наставника, старшого, головного. Дитині необхідно, щоб дорослі розуміли її почуття, в іншому випадку вона відчуває розчарування, образу та проявляє гнів. Усі діти переживають подібні емоції в той чи інший момент, але діти із зухвалою поведінкою не можуть упоратися з тим фактом, що їх не розуміють.

2. Вилучайте дитину із ситуації

Якщо ваша дитина починає поводитися зухвало, відразу ж вилучіть її із ситуації! Скажіть, що пора йти додому, і негайно йдіть. Не дозволяйте, щоб вона просила вас залишитись або торгувалася з вами.

3. Стримуйте власні реакції, підкріплюйте слова справами

Якщо ви помічаєте, що дитина поводиться зухвало, у першу чергу зробіть крок назад. Вдихніть глибше. Ніколи не втрачайте самовладання у присутності дитини. Скажіть їй спокійним голосом, що її поведінка є неприйнятною і що ви порозмовляєте з нею пізніше. Дайте дитині деякий час на обдумування того, що вона зробила та можливих наслідків своїх учинків. За цей час заспокойтесь, опануйте себе та продемонструйте їй правильну реакцію.

4. У першу чергу контролюйте себе

Крики батьків примушують дитину поводитися ще гірше. Крики можуть дуже швидко вивести ситуацію з-під контролю. Коли ваша дитина чує, як ви кричите, вона відчуває, що ви втратили контроль над собою. Вона робить висновок, що емоційні сплески цілком припустимі. Зробіть глибокий вдих і заспокойтесь. Потім почніть розмовляти з дитиною переконливим і спокійним голосом. Це дуже важливий крок, який допомагає вирішувати проблеми проявів зухвалої поведінки й пом’якшувати протиборство.

5. Зберігайте контроль над ситуацією

Суперечка з дитиною дає їй можливість контролювати те, що відбувається, отже, дозволяє їй поводитися ще більш зухвало й агресивно. Якщо між вами виникло протиборство, скажіть дитині так: «Ти вже знаєш наслідки своїх учинків!». Після цього підіть. Якщо ви йдете в той момент, коли останнє слово залишилося за вами, то, як і раніше, контролюєте ситуацію.

6. Покладайте на дитину відповідальність

Перед тим як починати коригувати будь-якого роду прояви зухвалої поведінки, проведіть сімейні збори, зробіть це тоді, коли ви всі спокійні та врівноважені. Установіть для неслухняної дитини домашні правила й поясніть їй, які на неї покладено обов’язки по господарству, як і коли вона повинна робити домашню роботу, коли лягати спати, приходити додому із прогулянки, як треба ставитись до людей, які її оточують. Складіть список проявів неприйнятної поведінки, в який можна включити грубість, фізичну агресію у гніві, відмову виконувати свої обов’язки та зневажливу поведінку. Покладіть на дитину відповідальність та опишіть наслідки за порушення домашніх правил.

7. Описуйте наслідки, що відповідають віку дитини

Є дві категорії наслідків, які застосовуються в якості методів дисципліни. Одна з них – це вилучення, наприклад, вилучення дитини зі своєї кімнати, тайм-аут (одна хвилина на кожний рік віку) або «вилучення» улюблених іграшок.

Друга категорія – це примус, наприклад, примус оплатити штраф за погану поведінку та внесення цієї суми у скарбничку, додавання господарських обов’язків, похід разом з вами в магазин замість ігор на вулиці із друзями тощо.

Вилучення, як правило, працює краще для дітей молодшого віку, а примус зазвичай допомагає при вихованні дітей старшого віку й підлітків.

8. Не поступайтесь, не торгуйтесь, не робіть другу спробу

Ви повинні непохитно стояти на своєму, дотримуватися стратегії дисципліни в той момент, коли коригуєте зухвалу поведінку дитини. Якщо ви послідовні, дитина буде знати, що ваші слова не розходяться з ділом. Якщо ви поступаєтесь або піддаєтесь, вона не сприйматиме вас всерйоз. Якщо дитина каже комусь погані слова, ви повинні відразу припинити прояв подібної поведінки. Скажіть дитині так: «Не можна казати такі слова іншим людям. Вирушай у свою кімнату». Будьте послідовними. Торгуючись і даючи дитині другий шанс, ви дозволяєте їй поводитися зухвало.

9. Дітям необхідне позитивне підкріплення

Батькам надзвичайно важливо підкріплювати позитивну поведінку дитини. Підкріплюйте будь-який позитив, будь-який хороший учинок дитини. Багато й часто хваліть її, коли вона поводиться добре, нагороджуйте її за співпрацю. Це підсилює почуття відповідальності дитини за свої дії.

10. Постійно спілкуйтеся з дитиною

Коли між вами й дитиною налагоджуються добрі стосунки, більше спілкуйтеся з нею й розповідайте про свої очікування. Поясніть дитині, що ви як батьки робите все можливе, щоб навчити її корисних життєвих навичок, щоб вона виросла відповідальною людиною. Скажіть, що ви не намагаєтеся завдати їй неприємності, але хочете, щоб вона була сильною й задоволеною життям.

11. Нехай дитина бере участь, робить свій внесок

Коли ви обговорюєте з дитиною ваші очікування від неї, обов’язково дозволяйте їй висловлюватись. Давайте їй можливість вибору того, чим вона хоче займатися. Це дає деяке почуття контролю й допомагає знизити градус опору. Спитайте в дитини, в який час вона хоче виконувати свої домашні обов’язки або які обов’язки вона б хотіла виконувати.

12. Знайте, коли варто піти на компроміс

Важливо не торгуватись, а вчити непокірну дитину досягати компромісу. Ви трохи поступаєтесь, вона трохи поступається – і всі щасливі. Наприклад, якщо ви рано відправляєте дитину спати за погану поведінку, а вона просить тримати світло ввімкненим, щоб мати можливість почитати, не відмовляйте. Ви вилучили її з деструктивною ситуації й описали необхідні наслідки, цього достатньо.

13. Докладіть усіх зусиль, щоб ваша сім’я стала командою однодумців

Роз’ясніть усім членам сім’ї дисциплінарні правила й переконайте всіх дотримуватися їх. Ви й ваш чоловік/дружина повинні домовитися про те, яку поведінку вважати прийнятною, а яку неприпустимою. Якщо старші діти-підлітки наглядають за маленькими дітьми, вони повинні дотримуватися ваших принципів і бути послідовними при імплементації стратегій дисциплінування. Молодша дитина має знати, що під час вашої відсутності головним у домі є її старший брат або сестра, при цьому старші очікують від неї такої ж поведінки, що й ви.

Виключіть варіант опозиційно-зухвалого розладу

Якщо ви зовсім не можете контролювати зухвалу поведінку дитини, то повинні переконатися, що вона не страждає на так званий ОЗР – опозиційно-зухвалий розлад. Коли дитина протягом шести місяців постійно проявляє зневагу, поводиться зухвало, її важко контролювати, є велика ймовірність, що в неї ОЗР. Симптоми такого розладу включають непомірні істерики, постійні звинувачення інших у власних помилках, відмову дотримуватися правил, ворожість і мстивість. Якщо в дитини є ОЗР, їй будуть потрібні психотерапія та/або медикаментозне лікування. Крім того, ви зробите правильно, якщо будете послідовними в дисципліні, вихованні та будете виконувати рекомендації лікаря.

Її оповідки та анекдоти про пригоди мами-американки в Парижі поміж французької системи виховання та освіти – дуже дотепні, тож їх читають не лише батьки.

Як це часто буває з подібними “легкими” текстами, книжка оголила низку глибших сюжетів.

Почуття провини та буття “поганою матір’ю”.

Пошук балансу між материнством і кар’єризмом.

Родинна підтримка та справедливий розподіл роботи між батьками.

Про це, а також про те, що єднає мам з України та Бразилії, ми й поговорили в цьому інтерв’ю.

– Заголовок вашої книжки – “Brinding Up Bébé”. Що для вас означають ці слова – і “ростити”, і “маля”?

– Це гра слів за мотивами старого американського фільму “Bringing Up Baby” з Кері Грантом. Я саме про це хотіла пожартувати.

У мене народилась дитина у Франції. Це була бажана дитина, але саме у Франції вона народилася випадково. І я була захоплена тим, як у Франції функціонує батьківство та материнство.

Не знала, що це щось особливе, але виявилося, що воно існує, і нам є чому повчитися з досвіду французьких батьків і матерів.

– І що ж це за батьківство і материнство по-французьки?

– Я називаю це “французьким батьківством”, але, звичайно, усі родини живуть по-різному. Назагал воно поєднує низку звичок і колективної мудрості, що існують у нинішній Франції.

Звичайно, це чимало принципів, але центральним мені видається дотримання балансу між потребами дитини та потребами родини.

– Чи дуже від цього відрізняється батьківство й материнство по-американськи?

– Нині в США, як і в багатьох інших країнах, практикують те, що я називаю “інтенсивним батьківством”. У Норвегії це називають “кучерявим батьківством”, у Китаї про цей принцип говорять “дитя-імператор”. Такі терміни позначають спільну ідею: “Весь дім має крутитися навколо дитини та її потреб”.

Тобто, чим більше ви жертвуєте собою, тим кращими батьками ви є.

– Чи є у французькому батьківстві якісь правила?

– Немає правил, немає єдиного лідера, котрий би диктував французьким батькам, що саме і як саме робити.

Але існує декілька важливих спільних принципів. Їх можна знайти у всіх глянцевих журналах, у всіх книжках для батьків, навіть у школі чи дитячому садочку це присутнє, ніби літає в повітрі.

Один із головних принципів – “c’est moi qui décide”, тобто “я вирішую”.

У Франції бос – це батьки, а в родинах існує чітка ієрархія.

Бути суворими батьками – значить бути хорошими батьками. Так, всі французькі батьки вважають себе дуже суворими, навіть якщо вони дуже добрі.

– Чому так? Де лежить коріння такої культурної особливості та ідеї про ієрархію у французьких родинах?

– Я думаю, що в багатьох країнах щось подібне існувало – у США, наприклад, це було присутнє у вихованні покоління моїх батьків.

Можливо, Франція просто змінилася менше, ніж інші країни. Саме так, певною мірою, виховували і мене у 1980-х.

Але баланс влади змінився, влада хитнулася в бік дитини, тож тепер діти мають більше можливостей самостійно робити вибір.

Я не думаю, що це погано.

Колись ставлення батьків до дітей було справді суворішим. Наприклад, дітей мало бути “видно, але не чутно”.

А мої французькі однолітки згадували, що в дитинстві за сімейним столом під час обіду чи вечері їм не дозволяли подати голосу, поки до них не звертався хтось з дорослих. Це доволі традиційна модель.

Але сьогодні всі ми маємо набагато більшу рівність у всіх галузях – і між чоловіками та жінками більше рівності, і в інших стосунках меншості з більшістю. На роботі начальство не може ображати підлеглих, чіплятися до них.

Тож лібералізація стосунків батьків із дітьми лежить у тренді загального розкріпачення. Тобто, прийшло усвідомлення, що діти – це теж люди, у них теж є права, і їх теж треба почути.

Але французька ідея полягає не в тому, що французькі батьки авторитарні – а в тому, що вони мають авторитет.

Ти слухаєш дитину, чуєш усе, що вона тобі говорить, приділяєш цьому належну увагу, але насправді ти не мусиш робити все, що тобі скаже дитина. Так само ти не мусиш давати дитині все, що вона забажає.

Давати треба тільки те, що для дитини потрібне, корисне.

Добре, що я про це говорю. Це нагадало мені, що треба саме так чинити й із власними дітьми.

“Нині в США, як і в багатьох інших країнах, практикують те, що я називаю “інтенсивним батьківством”. У Франції головним мені видається дотримання балансу між потребами дитини та потребами родини”. Тут і далі – усі фото Бенжамен Барда

– Вам самій було важко народити у Франції двох дітей і ростити їх “по-французьки”?

– Звичайно, ні. Навіть у Франції ростити дитину – це багато роботи, і ти ніколи точно не знаєш, чи все робиш правильно, чи даєш дитині все необхідне… Але іноді у Франції мені здавалося, що французи знають якесь чарівне слово.

Візьмемо, наприклад, їжу. Думаю, що й в Україні, як і в США та багатьох інших країнах, у ресторанах існують “дитячі меню”, де пропонують одне й те ж – піцу, спагеті, чізбургери, хрустка смажена курка. Ніби діти – то якісь тварини, неспроможні насолоджуватися іншими видами їжі.

А тут, у Парижі, коли моя 2-річна донька ходила в ясельну групу, то її в їдальні годували, назагал, такою ж їжею, що їм я – овочеві супи-пюре, салат-цикорій, смачну курячу печеню з овочевим гарніром.

Моя донька полюбила салат, а діти взагалі полюбили всі ці непрості пахучі французькі сири.

Звичайно, мої діти були би щасливі, якби їх годували піцою, але вони не їдять її щодня. В їхні очікування від трапези входить очікування різноманітності та різних смаків.

Друга дуже важлива та показова річ щодо “французького батьківства” теж пов’язана з їжею.

У Франції їжа – це колективний досвід. Так, я знаю, що всюди люди разом їдять. Але у Франції не вважається, що ти толком поїв, якщо ти поїв сам.

Діти, обідаючи разом із батьками, навчаються насолоджуватися такою ж їжею, що й дорослі, а також буквально всім тим самим досвідом. І це для французької культури фундаментальна навичка.

– Можливо, з вами траплялися цікаві анекдоти, котрі б свідчили про культурні розбіжності між досвідом вашим і досвідом друзів-французів?

– Пам’ятаю, коли моя донька була дуже маленька, ми разом із друзями були в супермаркеті. Вона, як і всі маленькі діти, буквально хотіла торкатися всього, діставати та скидати речі з полиць.

Це була просто катастрофа, і вона дуріла. Мої французькі друзі побачили, як вона себе поводить, і здивовано запитали, чому я з нею просто не поспілкуюсь та не поясню, як поводитися правильно.

А як же я могла з нею поговорити? Вона ж щойно навчилася ходити, вона “toddler” та навіть не вміє говорити сама.

І моя подруга зголосилася показати, як це працює.

Пам’ятаю, вона підійшла до моєї доньки, котра саме намагалася витягнути книжку з полиці. Подруга сказала моїй доньці “Ні”, поставила книжку на місце та пояснила спокійним голосом, що книжок торкатися не можна.

І я побачила, що донька почула, зрозуміла та послухалася! Просто магія!

Виходить, що з дитиною можна просто поговорити! Французька ідея полягає в красивому та потужному припущенні, що навіть немовля – це особистість, що може мислити логічно. Тобто вони переконані, що маленькі діти здатні зрозуміти дорослих.

Наприклад, коли новонароджених привозять додому з пологового будинку, їх знайомлять з квартирою чи будинком, показують власну кімнату та кімнату батьків, представляють йому бабусь і дідусів, представляють запланований розпорядок дня, навіть говорять про якісь проблеми, що виникають.

Вони переконані, що дитина може почути та послухатися: звичайно, ідеться про щось просте, прохання покласти щось на місце абощо.

В осерді французького виховання лежить ідея про те, що навіть маленька дитина є незалежною особистістю.

Звичайно, не всі французькі батьки сформулюють цю ідею саме так, але вони це сприймають як щось саме собою зрозуміле.

– Ця віра в раціональність і логічність дитини нагадала мені дискусії, що є в Україні: за чи проти раннього розвитку дітей. Чи варто “натаскувати” та навчати з раннього дитинства? Чи може краще залишити дітям можливість бути дітьми та щасливо прожити дитинство?

– Я думаю, що французька система виховання передбачає наявність великої кількості часу для гри та розваг, відкриття світу. Їм не потрібні велика кількість іграшок чи екрани планшетів. Натомість  їм потрібен простір для гри.

Вони мають навчитися нудьгувати та розважати себе, мають навчитися чекати. Здається, у Франції дітям дають багато часу на те, щоби бути дітьми.

Поки я була в Києві, у мене склалося враження, що тут дуже підштовхують дітей до раннього навчання – вивчення цифр, іноземної мови тощо.

Французи так не роблять, там немає шкіл раннього розвитку. Так, можливо дітей самостійно навчають батьки, та й самі діти розвивають по-різному.

Французьке виховання передбачає радше опанування “soft skills”, тобто навчають емпатії, спілкуванню, взаємодії, роботі в групі.

До речі, те ж саме сьогодні радить робити нейронаука і в США: малі діти створення не для “hard skills”, а для “soft skills”.

“Французька ідея полягає в красивому та потужному припущенні, що навіть немовля – це особистість, яка може мислити логічно. Тобто вони переконані, що маленькі діти здатні зрозуміти дорослих”.

– Ваші діти ростуть. Як вони у старшому віці сприймають те, що ви описали свій досвід материнства та винесли назагал історію їхнього народження та дорослішання в книжці?

– Вони ще не читали книжки, тому я не знаю. Я думаю, що вони будуть не проти.

Коли працювала над рукописом, то намагалася писати про них шанобливо.

– І не було ніяких сумнівів про приватність?

– Я розповідала маленькі милі історії про дітей. Не думаю, що я надто далеко тут зайшла.

Єдина особа, про яку варто було б тут хвилюватися – це я сама. Я так багато про себе написала в цій книжці! Я ніколи стільки публічно про це не говорила, тому дуже нервувала, та й досі нервую. Те, що люди тепер стільки про мене знають – це дивно.

– А тепер, через декілька років після виходу книжки, чи ви переосмислили якісь її ідеї, чи змінилися ваші погляди?

– Радше Франція змінилася. Наприклад, тепер матері відчувають більше тиску щодо тривалого годування груддю.

Адже коли я писала книжку, то у Франції ще не існувало почуття провини, пов’язаного з годуванням груддю.

Також у нинішній Франції з’явилося більше книжок про батьківство та материнство, про виховання дітей. Є академічний тиск, і батьки ніби більше змагально почуваються щодо того, хто “правильно” виховує дитину.

Але, звичайно, це ніщо, якщо порівнювати з ситуацією в Нью-Йорку. Коли я туди приїжджаю, то просто шокована. Франція цього ніколи не наздожене.

– Що саме вас шокує?

– Діти, яких я там зустрічаю, працюють, ніби вони професіонали.

Наприклад, один хлопчик уже танцює в трупі New York City Balley, інший – клоун і вчиться в школі клоунів, а третій уже складає музику, що звучить як справжній витвір мистецтва. Коли я це бачу та чую, коли порівнюю з власним материнським досвідом, то почуваюся доволі некомфортно.

– Коли я читала “Французьке виховання”, то думала про цю книжку як про феміністичну, що пропонує жінкам більше простору свободи. Чи ви самі поділяєте цей погляд на вашу книжку? Чи самі поділяєте ідеї фемінізму?

– Дуже цікаво, що ніхто раніше на цьому не наголошував. Я припускаю, що в Україні тепер має йти потужна боротьба жінок на свої права.

У Франції би сказали, що дитині корисне все, що корисно для матері. Дитина не отримає користі з надмірної уваги.

Так, діти потребують тепла, любові, підтримки. Але вони також потребують “власної кімнати” для зростання, дорослішання, вони потребують власного простору.

Думаю, у Франції жінки, навіть ті, хто вважає себе поганими матерями, знайшли баланс. Вони справді слухають своїх дітей.

– Ви самі вважаєте себе феміністкою?

– Можливо, тут знадобиться визначення фемінізму, але так, вважаю.

– Я маю на увазі цілком словникове значення слова – боротьбу за рівні права.

– Так, я вірю в рівну платню для жінок і чоловіків, у якісні партнерські взаємини, у виборче право для всіх громадян.

“Французькі матері отримують багато підтримки від держави. Існують декретні відпустки, безкоштовні ясла, садочок”.

– В Україні материнство широко обговорюється у феміністичному контексті. Бути “просто матір’ю” – чи робити кар’єру? Чи, може, є якась точка між цими полюсами? Що може додати до цієї дискусії ваш французький досвід? Як воно – бути мамою-феміністкою?

– Я думаю, у Франції це робити набагато легше.

У США багато говорять про сімейні цінності. Але це кліше в американських політичних дискусіях. Насправді в США дуже мало і погано підтримують матерів. Немає жодної підтримки, поки дитина не досягає віку 4-5 років.

До того часу жінка залишається сама чи майже сама, ще й разом із непевною якістю дорогих медичних послуг. Немає національної програми оплачуваних декретних відпусток. І цей факт завжди шокує слухачів у інших країнах.

– Натомість у Франції є оплачувана декретна відпустка.

– Так, французькі матері отримують багато підтримки від держави. Існують декретні відпустки, безкоштовні ясла, садочок.

Це важливо, оскільки в кожній країні й без того існує розрив у кар’єрах та зарплатах жінок і чоловіків. Жінкам після народження дитини складно повертатися на роботу. Натомість державна система підтримки робить легшою справу поєднання ролі працівниці та матері.

Але найбільше допомагає суспільна віра в те, що поєднання цих ролей – це добра ідея. Віра в те, що жінка може мати власне життя та власну кар’єру.

Поміж французькими жінками назагал є дуже феміністичне спільне відчуття щодо потреби мати власну кар’єру – інакше баланс між родиною та роботою порушується.

– Чи є тут місце для почуття провини?

– Звичайно. Американська ідея материнства взагалі полягає в тому, що почуття провини – це добре. Почуваєшся винною – значить ти добра мама.

А у Франції натомість ідея полягає в тому, що почуття провини – це погано, і йому треба протистояти.

– Пам’ятаю, декілька років тому у Франції була хвиля книжок про “поганих матерів” від французьких авторок, які говорять про свою волю не бути досконалими. А от у вашій книжці “батьківство і материнство по-французьки” постають як доволі легка справа, ні?

– Як трохи легша справа.

– Але французькі матері також пишуть про свою свободу – свободу бути “поганими матерями”.

– Я думаю, це відносно. Те, що вони називають “поганими матерями”, не обов’язково означатиме “погану матір” в іншій країні.

Водночас, французькі матері справді починають відчувати більше провини, пов’язаної з годуванням груддю, наприклад.

Але, навіть якщо вони і переймають частину іноземного досвіду виховання дітей, назагал вони сприймають як щось самоочевидне ідею про повернення на роботу.

– Але чому матері відчувають цю провину? Звичайно, це питання загальне, воно радше про культурні практики в окремій країні.

– Думаю, в Україні також популярні ідеї “природного батьківства”, “attachment parenting”. Існує цілий порадник щодо того, як правильно практикувати “природнє батьківство”, написаний відомим педіатром Вільямом Сірсом.

Але навіть ті батьки, що не дотримуються усіх його порад, можуть називати себе “природними” батьками. Витоки цього факту полягають в ідеї про те, що проведення великої кількості часу не з новонародженою дитиною може дитині зашкодити.

Ідеться про те, що лише матір або батько можуть дати дитині правильний рівень уваги та достатній догляд, турботу.

І без цієї уваги в перші декілька років життя дитина зазнає шкоди – навіть якщо замість матері чи батька дитиною займатиметься добра доглядальниця.

Звідси ідея про те, що дитина має спати разом із батьками, що дитину треба носити на собі в слінгу, і що груддю годувати треба якомога довше.

– Думаю, ту постає велике запитання про те, хто контролює культурний контекст.

– Це культурний дискурс: в суспільстві існують наративи про те, які жінки є добрими матерями, а які – поганими.

Мені було дуже цікаво набути певної дистанції та отримати досвід перебування в іншому контексті – не тільки американському, але й французькому.

Саме це дозволило мені краще побачити, які особливості материнства по-американськи є культурно зумовленими.

– Якщо говорити мовою культурних кодів, то що означає бути доброю американською мамою та доброю французькою мамою?

– Якщо ви запитаєте в американської мами, яка її мета виховання дитини, вона відповість: “Хочу, щоби дитина була щасливою”.

Я би відповіла, що хочу, аби дитина мала добре почуття гумору. Але це можна пояснити тим, що мій чоловік – британець.

Якщо ви запитаєте про це ж саме у французької мами, то вона скаже, що хоче, аби дитина була “bien dans sa peau”, тобто добре почувалась “у власній шкірі”, була собою.

Це також про щастя, але не про “позитив” і не про усмішки – це не про щастя в американському розумінні. Французьке розуміння передбачає злагоду з собою, впевненість і прийняття себе.

Я думаю, що це дуже цікава мета виховання. Мені би хотілося іти таким шляхом.

– Продовжуючи мову культурних кодів: що означає бути дитиною у Франції та деінде?

– Наприклад, у нас є британські знайомі, які дали няні завдання ніколи не казати дитині “ні”, коли батьків немає вдома. Так, звучить це трохи екстремально, але ці крайнощі віддзеркалюють культуру бачення дитини як чистої досконалої істоти.

Це та ж культура, що прагне бачити дитину креативною, вільною, стимулює дитину самовиражатися. Ця ж культура застерігає дорослих від заборон і перешкод як від фактору, що може деформувати особистість та зашкодити дитині в дорослому віці.

Французи не поділяють цієї візії дитини як сирого матеріалу, який можна деформувати.

Вони натомість мають ідею про необхідні рамки, поза межами яких починається саморуйнування.

Дитина також потребує рамок і меж – для зростання та творення власної ідентичності.

“Якщо ви запитаєте в американської мами, яка її мета виховання дитини, вона відповість: “Хочу, щоби дитина була щасливою”. Я би відповіла, що хочу, аби дитина мала добре почуття гумору”.

– А чи помітна різниця в поведінці ваших дітей у порівнянні з американськими однолітками? Така собі вправа на спостереження та опис…

– Так, я іноді хвилююся з приводу їхнього навчання у французькій школі, де набагато менше уваги, ніж у США, приділяють креативності та самовираженню.

У Франції школа спирається на запам’ятовування та вивчення на пам’ять багатьох речей. Моїм дітям треба вчити на пам’ять так багато віршів. Водночас, це по-своєму прекрасно, мати повну поезій голову. Можливо, мої діти більш слухняні.

А ще в них є фантастичний міжкультурний досвід, де важко розрізнити, де американське, де французьке, а де британське та щось інше. Вони більш міжнародні.

– Я ще пригадую дітей моїх французьких друзів. Вони ніби більш відкриті до спілкування – з ними легше розмовляти та бувати в публічних місцях.

– Можливо, вони мають більше досвіду спілкування з дорослими. Дивно, але американські чи британські діти іноді можуть навіть “добрий день” не сказати у відповідь.

Моє здивування походить з дуже французької ідеї про те, що діти повинні говорити “чарівні слова” – “доброго дня”, “до побачення”, “дякую”, “будь ласка”.

Тут навіть не має значення, чи тобі три роки, чи тридцять – просто всі повинні вітатися.

– Чи для вас особисто шкільний досвід дітей став нагодою краще інтегруватись у життя у Франції?

– О, так! До того, як моя донька пішла до школи, я ніяк не могла збагнути всі ці безкінечні французькі свята. Ми час від часу приходили в ясла, і там було зачинено, бо була Трійця чи якесь інше свято.

Також за цей час у мене з’явилося більше друзів. Все це стимулювало мене більше зануритись в культуру, яка би пройшла повз мене, якби діти не ходили тут до школи.

– Можу припустити, що ви й самі чомусь навчилися.

– Так, я виявила, що є межі в бутті наполегливою мешканкою Нью-Йорка. Наполягання не завжди працює, особливо якщо йдеться про французьких шкільних вчителів і систему загалом.

Не завжди можна отримати те, чого хочеш.

– Якби треба було коротко, кількома словами сформулювати ідею батьківства та материнства “по-французьки” – то як би ви це сформулювали?

– Про дві ідеї ми вже згадали: це бути “в своїй шкурі” та “я вирішую”.

Також дуже важливе розуміння “attends”, тобто “зачекай”, і це з маленькими дітьми добре працює, навчаючи їх терпінню та розумінню, що не все можна отримати негайно.

І, звичайно, слово “kaka boudin” – його можна перекласти як “ображена гімняшка”. Це дитяче лайливе слово, обсценна лексика для маленьких. Це так красиво, хоча це й доволі огидно.

– Так, це дуже цікавий французький феномен – існування дитячої лайки. Воно ніби залишає простір для розуміння про межі трансгресії. І дає трохи свободи: ти можеш бути дитиною та мати свою “темну сторону”, бути “поганим”.

– У французькому вихованні є поняття “bétise”, тобто “дурничка”, “дурість”. Ним позначають несерйозні порушення, невеликий непослух. Назагал існує очікування, що діти можуть бути неслухняні, оскільки їм дають чимало свободи.

Тут ідеться не про факт буття дурним – а саме про непослух, про щось маленьке та несерйозне.

– Французька ідея про те, що дитину можна віддати в ясла вже у віці 1,5 рочки може лякати чималу кількість мам в Україні. Чи тепер, у світлі пережитого досвіду, ви відчуваєте, що дали дітям достатньо уваги, тепла та емоцій?

– Я відчуваю, що ні. Мені ніколи не здається, що я даю дітям достатньо. От сиджу тут і думаю, чому я не з ними, чому не торкаюся їх, чому не розмовляю з ними.

Але я не думаю, що це якась французька проблема, пов’язана з яслами. Напевно, це в мене щось особисте.

Водночас, я не впевнена, що дітям було б краще, якби я з ними проводила 24 години на добу. Думаю, я й сама такого б не витримала та воліла би піти.

– Якби ви були матір’ю в США з усіма описаними модами на дуже прив’язане та “природне” батьківство – чи відчували б менше провини?

– Думаєте, я тепер вільна від американського почуття провини? Зовсім ні.

Наприклад, тепер у США точиться дискусія про дитячий сон. Ідеться про “тренування” сну протягом цілої ночі, коли мама залишає дитину поплакати протягом певного часу, щоб та навчилася засинати сама. Кажуть, такий досвід для дитини дуже шкідливий, і що жінка, котра так робить, – погана матір.

Але наукові дослідження говорять, що набагато більш шкідливо – це мама, що не виспалася, це родина, в якої порушений режим сну через те, що хтось щоразу встає вночі заколисати дитину.

Для цілої сім’ї найкорисніше мати маму, що виспалася та не дратується через недосипання та стрес.

Знаючи це, я би не відмовлялася від низки французьких прийомів у вихованні.

– У світі існує так багато книжок для батьків про виховання дітей. Що підштовхнуло написати ще одну?

– Так, книжок дуже багато, але вони всі написані фахівцями – педіатрами, психологами. Немає книжок про материнство, писаних журналістами. Немає книжок, написаних як збірка історій, де є хронологія, розвиток історії.

А ще моєю метою було написати смішну книжку, читаючи яку, батьки та матері могли б розважитися.

– Давайте поговоримо про рецепцію вашої книжки в інших країнах. Про що зазвичай запитують читачі та читачки, батьки та матері, якщо ви помітили тут якісь спільні знаменники?

– Цю книжку я написала з позиції американки, котра живе в Парижі. Тому я не очікувала, що по всьому світові – в Україні, Бразилії, Норвегії, Росії, Кореї – мені писатимуть про одне і те ж.

Виявилося, що гіперопіка та надто інтенсивне батьківство є глобальним феноменом, епідемією.

Усі численні батьки середнього класу, що їх так багато у світі, не знають, як чинити, і коли зупинятися.

Тут є національні особливості. Але, так чи інакше, всі ставлять собі запитання про успішність дітей у глобалізованому світі. До тривоги додаються ще й наукові відкриття щодо того, скільки слів до віку 3 років має почути дитина, як харчування вагітної впливає на плід на новонародженого тощо.

Усе це збільшує рівень стресу.

Якщо згадувати про запитання, то, наприклад, у Китаї часто запитували про те, чи допоможуть ці поради виростити успішних дітей.

У Бразилії найбільше питали про матерів – і подібні запитання також ставлять в Україні.

У США розпитували, чи треба дотримуватися всіх приписів. Але ж це не релігія, тож батьки можуть робити все, що захочуть.

– А у Франції як сприйняли?

– Дуже дивно. Вони наполягали, що я назвала їх “найкращими батьками на світі”.

Але це не так, так просто називається одна з частин моєї книжки. А вся книжка про те, як я одного разу приземлилась у Франції та залишилася народжувати та ростити дітей.

Однак обкладинки та статті в заголовках наполягали: “Ми – найкращі матері на світі”.

Я ніяк не могла цього зрозуміти. Ніби вони книжки не читали.

Довелося в інтерв’ю заперечувати таке прочитання, але воно для них все одно було незмінним.

Думаю, це вже пов’язане не з книжкою, а з усвідомленням власного місця на землі та ностальгією за минулою величчю. Така класична французька проблема з падінням імперії.

Але насправді я знаю, що французи були здивовані. Вони самі переживають кризу сприйняття батьківства та не впевнені, що щось роблять якось особливо.