За матеріалами видання “Вільне життя“

Марія Іванівна говорила в мікрофон своїм оксамитовим голосом. Виголошувала промову щиро і натхненно. Здавалося, що все навкруг завмирає, насолоджуючись її поетичним виступом: і учні, і вчителі, і небо, і верби, і сама школа, що примостилася на березі мальовничої річки. Директор був небагатослівним, не мав ораторського хисту, тому завжди надавав привітальне слово вчительці початкових класів Марії Іванівні.

«Передова» — називали її в школі, але з добром та щирою симпатією. Тендітна, голубоока білявка, вона завжди модно одягалася. Сама вміла шити, гарно співала, була веселою і товариською. Сорокарічна вчителька перебувала на піку розквіту професійної діяльності й мала заслужений авторитет серед колег, батьків та учнів. Сім’я у неї була невелика — чоловік Петро, теж учитель, але фізкультури і в іншій школі, син Дмитрик — семикласник, і мама — вже пенсіонерка.

Марії Іванівні пощастило з мамою. Вона, як справжня берегиня, була опорою їхнього дому. Зварити, спекти, випрати, прибрати, за внуком приглянути — все лягало на її плечі. Марії Іванівні навіть колеги-вчителі заздрили, мовляв, що тобі, коли прийдеш додому, а там усе зроблено. Вона справді мала на все час: і на підготовку до уроків, і на похід до перукарні, і на хобі — пошиття собі модних суконь та ділових костюмів.

Коли ж почали вчителі виїжджати за кордон, у Марії Іванівни теж засіялася така думка. З часом вона стала нав’язливою. Особливо, коли сусідка-подруга поїхала до Італії і заробляла там по тисячі євро на місяць. Тоді Марію наче підмінили. Вона стала нервовою та різкою. У мріях вимальовувала привабливі картини подальшого життя — красивого, забезпеченого, достойного її. Спершу сказала про свій задум матері, але та була категорично проти:
Марія Іванівна говорила в мікрофон своїм оксамитовим голосом. Виголошувала промову щиро і натхненно. Здавалося, що все навкруг завмирає, насолоджуючись її поетичним виступом: і учні, і вчителі, і небо, і верби, і сама школа, що примостилася на березі мальовничої річки. Директор був небагатослівним, не мав ораторського хисту, тому завжди надавав привітальне слово вчительці початкових класів Марії Іванівні.

«Передова» — називали її в школі, але з добром та щирою симпатією. Тендітна, голубоока білявка, вона завжди модно одягалася. Сама вміла шити, гарно співала, була веселою і товариською. Сорокарічна вчителька перебувала на піку розквіту професійної діяльності й мала заслужений авторитет серед колег, батьків та учнів. Сім’я у неї була невелика — чоловік Петро, теж учитель, але фізкультури і в іншій школі, син Дмитрик — семикласник, і мама — вже пенсіонерка.

Марії Іванівні пощастило з мамою. Вона, як справжня берегиня, була опорою їхнього дому. Зварити, спекти, випрати, прибрати, за внуком приглянути — все лягало на її плечі. Марії Іванівні навіть колеги-вчителі заздрили, мовляв, що тобі, коли прийдеш додому, а там усе зроблено. Вона справді мала на все час: і на підготовку до уроків, і на похід до перукарні, і на хобі — пошиття собі модних суконь та ділових костюмів.

Коли ж почали вчителі виїжджати за кордон, у Марії Іванівни теж засіялася така думка. З часом вона стала нав’язливою. Особливо, коли сусідка-подруга поїхала до Італії і заробляла там по тисячі євро на місяць. Тоді Марію наче підмінили. Вона стала нервовою та різкою. У мріях вимальовувала привабливі картини подальшого життя — красивого, забезпеченого, достойного її. Спершу сказала про свій задум матері, але та була категорично проти: