Однак доля, що вберегла військового від поранень на фронті, підготувала надскладне випробування після повернення в мирний Київ: медики діагностували у Дмитра серйозне захворювання, що потребує термінової трансплантації кісткового мозку.

Детальніше читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

“Не робіть із мене героя. Я військовий, я повинен був зробити свій внесок”
“Ви тільки не робіть із мене героя. Я не сидів в окопах – під “Градами” та “Смерчами”. Не ходив у розвідку. Не боронив ДАП чи Луганський аеропорт… У тому, що пішов в АТО, не бачу чогось героїчного. Не люблю пафосних слів про обов’язок і все таке… Але коли ти кадровий військовий і на твою країну нападає ворог – ти мусиш її захищати. Зробити свій внесок. Я так вважаю. Тому коли нам сказали, що треба офіцери, які готові їхати – я й зголосився”, – так розпочав розмову Дмитро.

Випускник Київського військового інституту телекомунікацій та інформатизації (нині – Героїв Крут), Дмитро Забажан 4 роки відслужив у військовій частині у Черкасах, потім – 2 роки в Нікополі, що на Дніпропетровщині. Останні 1,5 року – служить у Києві.

Як і тисячі українців, Дмитро у 2014-му вирушив на фронт. У гарячій стадії війни фахівці з захисту інформації (а саме цим молодий військовий займався професійно) були потрібні менше, ніж піхота, сапери, артилеристи чи водії. Тому коли у в/ч, де служив Дмитро, озвучили потребу у 4 офіцерах, які вирушать на Донбас, аби робити там те, у чому була необхідність – 23-річний тоді ще старший лейтенант Забажан зголосився їхати.

На той момент його донечці Олександрі ледь виповнилося 7 місяців.

“Наша донечка народилася 17 лютого 2014 року. 18 лютого вже почали стріляти на Майдані… Коли Саші було 7 місяців, Діма просто прийшов і сказав: я їду. Це навіть не обговорювалося. “Я військовий, мені треба їхати. Я мушу вас захищати”… І все. Ми його зібрали. Я залишилася вдома з дитиною сама. Не хотіла їхати ні до його батьків, ні до моїх. Пообіцяла: чекатиму на Діму тут, вдома. І він до нас повернувся… Діма не бачив, як наша Саша зростала. Як зробила перші крочки… Пам’ятаю, він повернувся додому пізно вночі. Мала якраз прокинулася – водички попити. І Діма її схопив на руки – і поставив на ніжки. Питаю: Дім, що ти робиш? А він каже: я хочу побачити, як ходить моя дитина”, – згадує дружина Дмитра Юлія, яка наразі теж проходить службу в ЗСУ.

В АТО Дмитро займався організацією автомобільних перевезень. Об’їздив чи не весь Донбас – Дебальцево, Попасна, Вуглегірськ… З Дебальцевого востаннє виїхав 31 грудня 2014-го. Повернутися в це місто ще раз не встиг: наприкінці лютого українські військові змушені були його залишити.

Дмитро Забажан не любить “розповідати історії” про війну. Каже: “Як хлопці в окопах, я не сидів. А деякі люди вважають, що якщо ти пробув в окопах – тільки тоді ти був на війні”. Дмитро зізнається лише, що ні навчання у військовому виші, ні попередня служба не підготували його до того, з чим доведеться зіштовхнутися в реальності. Ні до обстрілів, ні до того, що цивільні на Донбасі однією рукою братимуть привезену українськими військовими допомогу, а іншою – жбурлятимуть цеглу в їхні автомобілі.

“Спочатку здається, що це все сон. Що ти ось-ось прокинешся…”
Після повернення додому в 2015 Дмитро Забажан продовжив службу. Планував присвятити армії все своє життя. Будував плани, мріяв, жив. Допоки звичне буденне життя не перевернув озвучений медиками діагноз.

“Я завжди вважав, що маю відмінне здоров’я. Не пригадую, коли хворів так, щоб довелося відлежуватися. На лікарняному за 7 років служби був один раз – коли травмував ногу. А до того, ще курсантом, двічі звертався у шпиталь – коли носа рівняли і зуби мудрості виривав”, – розповідає Дмитро.

Десь так само – як про щось несерйозне – Дмитро спершу думав і про ті симптоми, які згодом привели його до Київського центрального військового госпіталю. Молодий чоловік раптом помітив, що йому стало важко підніматися сходами. Здолавши один сходовий прогін, Дмитро відчував настільки сильну задишку, що мусив зупинятися і відпочивати.

“Перша думка: може, на коронавірус перехворів безсимптомно чи ще щось. У мене дружина деякий час тому хворіла, тож я вирішив, що міг теж заразитися. Зробив тест – не підтвердилося. Тому й звернувся в госпіталь. Мені призначили здати низку аналізів. І щойно прийшли результати першого аналізу крові – лікарі сказали негайно звернутися в гематологічне відділення на консультацію. А тут уже сказали лягати на обстеження”, – пригадує Дмитро.

Три тижні медики проводили різноманітні аналізи та дослідження. Тим часом Дмитрові ставало гірше. Показники крові невпинно падали. Рівень еритроцитів, норма яких для здорового чоловіка складає 4.5-5.5*1012/л, у Дмитра знизився до 1,4*1012/л. Гемоглобін, показники якого у здорових людей мають становити 120-170 г/л, опускався до 68 г/л. Медики вимушені були регулярно переливати Дмитру кров – і продовжували шукати причини стрімкого погіршення його стану. І зрештою знайшли.

“Тиждень тому мені поставили остаточний діагноз: мієлодиспластичний синдром, рефрактерна анемія. Тобто мій кістковий мозок не виконує свою функцію й не виробляє в достатній кількості ні тромбоцити, ні еритроцити – нічого не виробляє… Лікування як такого для людей із таким діагнозом, як у мене, не існує. Прогресування хвороби, кажуть, можна сповільнити постійними переливаннями крові або певним препаратом, який коштує понад 100 тисяч гривень, але це лише підтримуюча терапія. Єдиний шанс на повне одужання – трансплантація кісткового мозку. Та в Україні таких операцій не роблять”, – розповідає Дмитро.

Водночас і згаданий препарат, і численні переливання, як пояснили військовому медики, мають небезпечний побічний ефект: посилюють загрозу відторгнення кісткового мозку після пересадження. А проходити цю процедуру йому необхідно в будь-якому разі.

Почути у 29 років, коли ти сповнений планів та надій на майбутнє, що тобі “не пощастило” страждати від того, на що хворіють переважно люди за 60 і що воно в будь-яку мить може трансформуватися в рак крові – надзвичайно важко.

“Спершу здається, що це сон. Думаєш: от зараз я прокинусь – і все буде добре. Але “прокинутись” не вдається. І потім приходить усвідомлення, що це все – насправді. Що це все відбувається з тобою. Кудись зникає сон. Ти практично не можеш спати. Якщо й провалюєшся ненадовго в сон – прокидаєшся від найменшого шурхоту. За вікном ще темно, а ти лежиш і розумієш, що більше не заснеш. Бо з голови не виходить, що це все правда. Відволіктися не вдається. І ти думаєш, думаєш, думаєш… Накручуєш себе. Залізеш в інтернет, почитаєш – і стає ще гірше. Ця хвороба, яку в мене діагностували – це сходинка до гострого лейкозу. Це ще не рак. Але якщо нічого не робити – за період від місяця до півтора року розвивається гострий лейкоз. І тоді робити трансплантацію все одно доведеться. Але разом із жорсткими “хіміями”, – ділиться військовий.

“За 8 років я жодного разу не бачила Діминих сліз… А зараз йому дуже важко”
“Діма тримається. Знаєте, у кожної

“Діма тримається. Знаєте, у кожної людини є своя захисна реакція. Діма будь-які проблеми завжди намагався зустрічати з усмішкою. За майже 8 років нашого подружнього життя я жодного разу не бачила його сліз. Але коли лікар озвучив йому діагноз – він не витримав. Казав потім, що йому дуже соромно за це, що він чоловік і не може показувати власну слабкість… Я добре знаю свого чоловіка. І бачу: він повністю розбитий, страшенно переживає”, – каже Юлія Забажан.

Сама вона, розповідаючи про випробування, що випало на долю їхньої сім’ї, не може стримати сліз. І від шоку, і від страху перед майбутнім, і від втоми: нервове перенапруження, виснажливі очікування результатів аналізів та необхідність розриватися між чоловіком, дитиною і роботою даються взнаки.

“Перші дні після встановлення діагнозу я так наридалася… Пам’ятаю, приїхали ми з дитиною до Діми в госпіталь у вихідні. Тоді сніг такий випав, що не можна було проїхати… Ми взяли з собою санчата – і гуляли по території госпіталю. І мене накрило: я розплакалася так, як, мабуть, ніколи в житті не плакала… Зараз намагаюся триматися. Щоб Діма не бачив моїх сліз. Щоб Саша не бачила… У неї 17 лютого був день народження, вона напередодні підійшла до мене – і каже: мамо, ти будеш знову сумна? Ти не будеш завтра плакати? І що мені сказати дитині? Я пообіцяла, що не буду. Стараюсь, щоб вона не бачила. Але коли розмовляю телефоном – Саша ж усе чує, все розуміє”, – розповідає Юлія.

Маленька Саша знає: тато захворів, тому поки не може бути вдома, з нею. Вона ще не розуміє, наскільки серйозна татова хвороба – і страшенно за ним сумує. Юлія каже: Дмитро від самого народження донечки став для неї найкращим у світі батьком.

“Діма хороший батько. Я спокійно можу залишити його з Сашею удвох на місяць, коли мушу їхати у відрядження – і йому не потрібно жодної допомоги. І уроки разом повчать, і їсти він приготує, і пограється з Сашею, і вдома лад наведе, і зустріне мене… Для Діми сім’я завжди була на першому місці”, – розповідає Юлія.

Так це залишається і зараз. Бо коли йдеться про боротьбу з хворобою, яка зараз лише починається, Дмитро говорить не про себе. “У мене чудова дружина і неймовірна донечка. Мені… мені є заради чого жити”, – каже він.

Дмитро досі не знає, на якій стадії його хвороба і скільки часу в нього є, аби не допустити ускладнень. Відповідні дослідження в нашій країні коштують десятки тисяч гривень. І у разі звернення до закордонної клініки, яка візьметься за проведення трансплантації, їх доведеться робити знову. Як і всі решту досліджень, які Дмитро вже проходив в Україні. Тож визначати стадію хвороби зараз – марне витрачання часу і грошей.

А грошей Дмитрові Забажану та його родині знадобиться чимало. Наразі військовий звернувся до двох закордонних клінік, які спеціалізуються на проведенні трансплантацій кісткового мозку – у Туреччині та в Іспанії. Турецькі медики виставили рахунок на 126 тисяч доларів, у цю суму входить не тільки трансплантація, а й підготовка та реабілітація після пересадження. Їхні іспанські колеги готові рятувати Дмитрові життя за 150 тисяч євро. Розцінки на лікування пацієнтів із таким діагнозом, як в українського військового, в Ізраїлі та Німеччині – значно вищі і стартують від 250 тисяч доларів.

У разі, якщо донором підійде рідна молодша сестра Дмитра, кінцева сума може знизитися на кількадесят тисяч доларів. Однак шанси на це – один із чотирьох. І тоді виникне необхідність витрачати не тільки гроші, але й інший надзвичайно цінний у випадку Дмитра ресурс: час, який знадобиться на пошуки неродинного донора.

Зібрати таку величезну суму самотужки родина Дмитра Забажана не зможе. Сам він уже продав власний автомобіль. Батьки Дмитра навіть думають про продаж квартири, бо готові на все заради порятунку сина. Однак житло в невеликому районному центрі на Кіровоградщині коштує недорого. Та й сам Дмитро навряд чи прийме таку жертву: його батькам та молодшій сестрі тоді просто не буде де жити.

Тож сподіватися Дмитру та його родині лишається тільки на допомогу людей. А їх – тих, хто досі зберіг здатність співпереживати та допомагати – чимало.

“Батьки намагаються зробити все, що можуть. У командуванні допомагають, пишуть у різні фонди… У Міноборони ми зверталися, можливо, вони зможуть чимось допомогти… Подали документи на державне фінансування. Але я поки не знаю, яка там черга. І скільки часу є… А так переважно допомагають звичайні люди. Багатьох із них я навіть не знаю… Я навіть уявити не можу, що так багато є людей, яким не байдуже. Саме вони відгукуються”, – розповідає Дмитро.

Уже наступного тижня Дмитро збирається летіти до обраної клініки, аби остаточно підтвердити діагноз і встановити стадію захворювання, а також з’ясувати, чи зможе його сестра стати донором для трансплантації. А далі – у дуже стислі терміни – йому доведеться знайти величезну суму грошей. Непідйомну для звичайної української родини.

Втім, якщо кожен, хто читає ці рядки, відмовиться хоча би від однієї чашки кави і перекаже її вартість на допомогу Дмитру Забажану – разом ми зможемо допомогти йому одужати, жити нормальним життям, бачити, як зростає його донечка, і продовжувати захищати Україну. Так, як майор Дмитро Забажан робив це досі.

Монобанк (гривні):

Карта 4441114410314155, Забажан Дмитро Олегович

IBAN – UA783220010000026208310665932

ПриватБанк (гривні)

Карта 5168 7573 9659 8122, Забажан Юлія Юріївна (дружина)

IBAN: UA143052990000026207697133175

Рахунок отримувача: 26207697133175

РНОКПП отримувача: 3484511387

ПриватБанк (гривні)

Карта 5168 7554 5914 3174, Забажан Оксана Анатолівна (мати)

IBAN: UA453052990000026209898775761

Рахунок отримувача: 26209898775761

РНОКПП отримувача: 3484511387

У районі Новомихайлівки на Донбасі в суботу, 6 лютого, підірвалися і загинули двоє молодих бійців – Назарій Поліщук та Олексій Подвезенний. Вони служили в 28-й ОМБр імені Лицарів Зимового Походу. Незважаючи на молодий вік, обидва кілька років провели на фронті. У вівторок, 9 лютого, їх поховають у рідних селах на Луганщині та Черкащині.

Детальніше про це читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

Загинув за тиждень до закінчення контракту

Назарію Поліщуку було всього 24 роки. Через кілька днів, 14 лютого, у нього закінчувався контракт і він мав повернутися додому. Батьки вже чекали його, готувалися до приїзду. Але, на жаль, він загинув.

“Назарій на контракт пішов у 2017 році, сам. Школу закінчив за три роки до цього. Потім трохи навчався і працював. У сусідньому селі в нього була дівчина, у них народилася донька, їй уже 6 років. Але якось у них не склалося, вони розійшлися, зараз його колишня дружина заміжня. Але на похорон у вівторок, 9 лютого, вони приїдуть.

У Назарія дуже проста сім’я, мама більше вдома, а батько працює на тракторі. Родина багатодітна. У нього ще є старша сестра і три молодших брати”, – розповіли нам у сільраді.

Останнім часом у Назарія були стосунки з дівчиною з Донецької області на ім’я Вікторія. Вони навіть створили окрему сторінку в соцмережі. Після загибелі Назарія Вікторія написала на своїй сторінці “Ми тебе ніколи не забудемо”.

“Сім’я дуже побожна, всі ходять до церкви, Назарій теж ходив. А в школі він був спортсменом. Найкраще грав у футбол, волейбол, баскетбол. Можна сказати, рівних йому не було. Дуже товариський, у нього багато друзів, його всі знали. Зараз майже всі в селі переживають через його загибель, батьків дуже шкода”, – розповів один із місцевих жителів, який знав Назарія в школі.

Любив риболовлю і футбол

Інший загиблий – Олексій Подвезенний, йому було всього 23 роки. Олексій родом із Луганської області, село Червоний Деркул. Навчався в школі сусіднього села Красна Талівка.

Пані Тетяна, одна з учительок, яка викладала в Олексія українську мову в середніх класах, сказала нам: “Це був дуже добрий, усміхнений хлопець. Доброзичливий, із ним багато хто дружив, він такий відкритий, привітний. Він дуже любив риболовлю, часто бігав вудити рибу на річку. Це велика трагедія для нас, все село переживає за нього, як за рідного. Похорон буде у вівторок, 9 лютого. У Олексія залишилися мама і сестра Тамара”.

Директорка Красноталівської школи Олена Чепель теж запам’ятала Олексія як дуже доброго хлопця.

“От ніякої агресії, характерної для нинішніх підлітків, у нього ніколи не було. Це був звичайний хлопчик, дуже старанний і сумлінний. Любив поганяти м’яча з хлопцями. Він ріс у простій родині. Тато в нього працює кочегаром на заставі, мама – на сільськогосподарському підприємстві, на току.

Ще є старша сестра, але вона живе окремо. Наскільки я пам’ятаю, спочатку Олексія призвали в армію, а потім уклав контракт. Він пішов служити в 18 років. Дуже багато наших випускників зараз служать тут, на заставі (Станиця Луганська. – Авт). У 2014 році багато хлопців тут були поранені, а ось загиблих не було, Олексій став першим. Для села це велике горе, ми всі разом його переживаємо”, – каже директорка.

Третього військового, який був разом із Назарієм та Олексієм, важко поранено. Зараз за його життя борються лікарі Дніпропетровської лікарні ім. Мечникова. За словами головного лікаря закладу Сергія Риженка, у хлопця серйозні множинні поранення.

Про це повідомляє Одинадцята Окрема Бригада, передає “Це моя Україна.”

“З глибоким сумом повідомляємо, що 18 січня 2021 року трагічно загинув військовослужбовець 11 окремої бригади армійської авіації «Херсон» старший лейтенант МУЛЯВКА Олександр Ігорович, який виконував службові обов’язки у складі 18 окремого вертолітного загону Місії ООН зі стабілізації в ДР Конго.

Командування та особовий склад 11 окремої бригади армійської авіації «Херсон» висловлює щирі співчуття батькам, рідним та друзям у зв’язку з трагічною загибелю офіцера, друга, побратима.

Ми завжди пам’ятатимемо тебе! Вічна пам’ять   – зазначається у дописі.

Український військовослужбовець дістав сьогодні поранення від кулі снайпера російсько-окупаційних військ у районі Світлодарська на Донеччині.
Як передає Укрінформ, про це повідомила у Фейсбуці Українська делегація для участі в ТКГ

«Сьогодні о 10:46 у районі н.п. Луганське (Світлодарськ) внаслідок вогню снайпера отримав поранення один український військовослужбовець. Наразі він знаходиться у лікувальному закладі, його стан стабільний», – йдеться у повідомленні.

В Українській делегації також поінформували про реакцію на цю ситуацію. «1. Через координаційний механізм заведено «режим тиші». 2. Направлено письмове повідомлення до СММ ОБСЄ. 3. Спостережна група УССЦКК здійснює заходи щодо верифікації події», – зазначили в делегації України.

Як повідомлялося, минулої доби, 3 грудня, на Донбасі було зафіксовано дев’ять порушень режиму припинення вогню з боку збройних формувань Російської Федерації та її найманців.

Детальніше про ситуацію – у матеріалі OBOZREVATEL.

Потай від рідних підписав контракт

Данило Скрябін народився і жив в Ізюмі Харківської області. Це всього за 50 кілометрів від Слов’янська, де 2014 року почалися перші бойові дії на Донбасі. Під окупацію потрапила частина його родини.

“Розумієте, це стало особистим. Але через мій вік в армію неможливо було потрапити”, – каже Скрябін.

Тоді хлопцеві було всього 17 років, він відучився – став лікарем-ветеринаром. Трохи попрацював в елітній клініці, але не витримав і “втік” на війну. На момент підписання контракту Данилу Скрябіну було 19 років.

“Тоді багато моїх друзів вже пішли в Збройні сили й захищали Батьківщину. І я не зміг жити, вдаючи, що це мене не стосується. Потай від рідних підписав контракт і вирушив на фронт”, – розповів Данило.

Відразу туди, де гаряче

2016-2017 роки в складі 92-ї механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка воїн захищав населені пункти Донецької області – Мар’їнку та Красногорівку. Там Данило вперше побачив російських військових, важку техніку, смерті цивільного населення, яке потерпало від обстрілів окупантів.

“Найважче було втрачати товаришів: годину тому вони їли й пили зі мною за одним столом, а потім не поверталися з бою… Деяким було всього по 20 років. “Йшли” і цивільні – люди допомагали нашим військовим, вірили в нас, а наступного дня гинули від мінометів або снайперських куль”, – згадує Данило.

За порадою командира воїн вирішив вступити до ВНЗ, щоб стати офіцером і змінювати нашу армію на краще ізсередини, наближати її до стандартів НАТО. А в день від’їзду його приголомшили трагічною новиною: ворог під своїми ж обстрілами зайшов на одну з позицій наших військових. Страшний підсумок: сімох побратимів Данила вбили на місці, а трьох забрали в полон.

“Це стало потрясінням – я довго не міг отямитися. Не пам’ятаю як, але опанував себе і склав іспити”, – розповів Скрябін.

У листопаді 2019 року курсант Військового інституту танкових військ Національного технічного університету ХПІ, який захоплювався спортом, став погано почуватися. У Харківському військовому госпіталі після обстеження хлопцю сказали: онкологія. Діагноз – “негоджкінська ненодальна В-клітинна лімфома з клітин мантійної зони 4В стадії”. Одразу перевели на лікування до військового госпіталю в Києві.

Данило вже переніс шість тяжких курсів хіміотерапії, зараз – стадія ремісії, проте, на думку лікарів, вона довго не триватиме. І важливо саме зараз зробити пересадку кісткового мозку, який було уражено.

На запит про пересадку відгукнулася турецька клініка й виставила рахунок майже в 30 тисяч доларів.

Як розповіла OBOZREVATEL волонтерка Наталя Юсупова, половину необхідних коштів на лікування в зарубіжній клініці вже вдалося зібрати. Долучилися й волонтери зі США. Але у випадку з Данилом час не чекає, необхідно терміново зібрати решту 14 тисяч доларів.

Усі небайдужі можуть дати шанс 23-річному хлопцю, який заслуговує жити й бути щасливим.

Реквізити, на які можна перерахувати кошти, щоб Данило якомога швидше відправився на лікування в турецьку клініку:

5168 7456 0406 3518 (Приватбанк) Скрябін Данило Володимирович

Facebook Данила Скрябіна – тут.

Про це повідомляє пресслужба поліції області.

Зазначається, що попередня причина смерті – механічна асфіксія. Остаточну ж причину має встановити судово-медична експертиза.

Правоохоронці провели першочергові слідчі дії та з’ясували, що у скоєнні злочину обґрунтовано підозрюється 25-річний військовий, з яким у загиблого виник конфлікт через неприязні відносини. Поліція стверджує, що нападник задушив колегу.

Наразі чоловіка затримано у порядку ст.208 Кримінального процесуального кодексу України. Відкрите кримінальне провадження за ч.1 ст.115 “Умисне вбивство” Кримінального кодексу України. Йому загрожує від 7 до 15 років позбавлення волі.

За добу 28 квітня на Донбасі сепаратисти 17 разів обстріляли позиції українських військових. Про це повідомляє прес-служба штабу ООС в середу, 29 квітня.

“У результаті обстрілу 28 квітня загинув один український військовий”, – інформують в штабі. При цьому попередні дані розвідки свідчать, що українські військовослужбовці поранили щонайменше двох сепаратистів.

Сепаратисти застосували заборонені до розміщення на лінії зіткнення артилерійські системи калібрів 152 мм і 122 мм, міномети калібрів 120 мм і 82 мм, а також гранатомети різних систем, великокаліберні кулемети і стрілецьку зброю.

“Для припинення ворожих обстрілів українські захисники ефективно застосували чергові вогневі засоби. Відчувши на собі рішучість дій наших воїнів, окупанти відмовилися від подальшої активності”, – говорять в штабі ООС.

У районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання Схід сепаратисти вели вогонь по позиціях ЗСУ неподалік від Кам’янки з міномета 82-го калібру, автоматичних станкових гранатометів і великокаліберних кулеметів. Опорні пункти Об’єднаних сил неподалік Опитного противник обстрілював з ручного протитанкового гранатомета. Біля Павлополя противник вів вогонь з автоматичних станкових гранатометів, великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї, а неподалік Старогнатівки – з великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї.

Також сепаратисти вели вогонь з важких озброєнь в районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання Північ. Українські військові поблизу населеного пункту Кримське вранці тричі перебували під ворожим вогнем. Противник з напрямків від окупованих смт Донецький, Сентянівка і Слов’яносербськ випустив 30 мін 120-го калібру. Ворог використовував гранатомети різних систем, озброєння бойових машин піхоти і великокаліберні кулемети. До вечора противник обстрілював захисників Кримського з автоматичних станкових гранатометів, великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї. По захисниках Хутора Вільний сепаратисти стріляли двічі – з артилерійських систем калібру 152 мм і 82 мм мінометів. Вранці по захисниках Попасної ворог випустив 6 мін 82-го калібру і вів вогонь зі станкових і ручних протитанкових гранатометів, а ввечері обстрілював зі стрілецької зброї.

По околицях Оріхового ворог з мінометів калібру 120 мм і 82 мм випустив дев’ять мін, а неподалік від Новолуганського застосовував гранатомети різних систем і стрілецьку зброю. Поблизу селища міського типу Новотошківське ворог двічі відкривав вогонь із заборонених мінських угодами озброєнь. Загалом сепаратисти використовували тут 25 артилерійських снарядів калібру 152 мм і 122 мм, а потім вели вогонь з мінометів калібру 120 мм. Увечері сепаратисти вели вогонь по позиціях ЗСУ неподалік Зайцевого з мінометів 82-го калібру, а також гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї.

“Крім цього, противник з великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї двічі здійснив обстріл ділянки розведення №3 Богданівка-Петровське. Українські захисники вогонь у відповідь не відкривали, дотримуючись режиму тиші”, – повідомили в штабі ООС.

Сьогодні у Харківській міській клінічній лікарні помер військовослужбовець, який отримав поранення внаслідок вибухів в Балаклії. Про це передає УНН із посиланням на пресслужбу Генерального штабу ЗСУ.

“Сьогодні, у Харківській міській клінічній лікарні швидкої та невідкладної медичної допомоги помер військовослужбовець, який отримав поранення внаслідок надзвичайної події на Центральній артилерійській базі м. Балаклія, Харківська обл.”, — йдеться в повідомленні.

За інформацією Генштабу, решта військовослужбовців, які також постраждали внаслідок події, знаходяться на лікуванні, загроза їхньому життю відсутня.

Раніше УНН повідомляв, у Харків після вибухів у Балаклії були доставлені троє військових. Один у задовільному стані, а двоє — у тяжкому. Що ж стосується поранень, то сапери отримали опіки та осколкові поранення.