Щойно ми побачили нехай трохи кумедний, але російський авіаносець, послухали три роки лекцій про “смєющієся іскандери” та надсучасні російські засоби протиповітряної оборони…
Щойно здалося, що з цією бідою треба вчитися якось жити і виживати…
І тут прилетіли “Томагавки”, які нібито не потрапили в ціль. А за ними прилетів Тіллерсон.
Ще донедавна вважали, що Тіллерсон нібито настільки проросійський, що навіть має орден “Дружби народів” з рук особисто Путіна. Але…
Супердержави не приймають у себе міністрів закордонних справ країн, які щойно завдали по них чи по їхніх інтересах ракетного удару.
Цього не роблять навіть не супердержави, якщо у них є почуття гордості.
Супердержави не дозволяють іноземним міністрам закордонних справ на своїй території виставляти публічний ультиматум: ви там почухайтесь і вирішуйте, з ким ви – з Сирією чи з США?
І хоча це технічно трошки складніше, але навіть публічно дискутувати тему – чи ви нас обманули щодо сирійської хімічної зброї, чи просто некомпетентні (некомпетентні дурні – так не прозвучало, але читалось) – цього теж супердержави не повинні дозволяти з собою робити.
18 років тому був схожий епізод в історії РФ. Коли НАТО розпочало бомбардування Югославії, російський прем’єр Євгеній Примаков летів до Вашингтона. Над Атлантикою він розвернув літак і повернувся до Москви, демонструючи, що після застосування сили проти російського союзника Югославії йому немає про що говорити з США.
А тепер сила (бомбардування) застосовано не лише проти іншого союзника Росії – Сирії, але фактично і проти самої Росії, чиї військові допомагають сирійській армії.
Російська політична традиція і імідж Путіна мали би примусити їх скасувати візит.
Але нинішня реакція РФ на ракетну атаку виявилася просто безсилою злобою. Адже ракети таки потрапили в ціль, і Росія нічого цьому не змогла протиставити.
Кілька днів тому в ефірі “П’ятого каналу” в студії дискутували з Іллею Новіковим, який зауважив, що це все дурниці, бо Путін пояснить росіянам все інакше. Я не втримався і у відповідь зауважив, що росіяни традиційно схильні перебільшувати значення того, що їм пояснює Путін, і що вони з різного приводу думають.
Адже нинішню ситуацію з “супердержавою на розкарачках” бачать усі інші.
І не лише українці, яких це надихатиме ще більше і сильніше звільняти Батьківщину від росіян. Це бачать не лише європейці, які і так вже, схоже, зробили не лише висновки, що таке Росія, але і склали плани, що з нею робити.
Але бачать це навіть казахи, білоруси і вірмени. Тобто усі.
Путін блефує. В міжнародних відносинах він поводить себе як дворовий чи шкільний бузило – чіпляється, пресує, вдає із себе крутого. Але варто проявити проти нього реальну силу або не дай Бог після чиєїсь відсічі у нього з носа капне кров – і стає зрозуміло, що це лише жалюгідне закомплексоване створіння.
І якщо Путін і росіяни не здатні чи не хочуть бачити сумну правду про себе – що економічно та технологічно вони нікчемні, а у військовому плані можуть бути сильними, лише доки це не обходить американців, – то це лише зробить їх майбутнє складнішим.
Ну, і нехай.