П’яні росіяни щодня ґвалтували маленьку дівчинку після того, як убили її матір. Це сталося під час окупації Київщини.

Її вдалося врятувати волонтеру Костянтину Гудаускасу. Про це він розповів в ексклюзивному інтерв’ю для TSN.UA.

Чоловік – громадянин Казахстану, а його ім’я вже відоме далеко за межами України. Загалом він врятував понад 200 людей з окупованих територій.

“Вона розповіла, що на її очах вбили матір. Її підстрелили в ногу, вона стікала кров’ю і померла. Це було в підвалі. Її ґвалтували кожного дня. П’яні приходили і її по черзі ґвалтували. Я знаю, що вона пройшла багато реабілітації і зараз перебуває в Європі. Знаю, що вона ніколи не зможе мати дітей. Їй пошкодили все, що можна”, – розповів Костянтин Гудаускасу.

Про смерть колишнього освітянина повідомляє “Терміново”.

Василь Лазарчук був директором 17 школи протягом 19 років.

Попри свій поважний вік, Василь Дмитрович був активним тернополянином, був громадським інспектором ТМР. А у 90 років віддав власну автівку на ЗСУ.

Декілька місяців тому не стало дружини Василя Дмитровича, пані Людмили Юріївни. Тепер вони навіки разом.

Вагнерівці намагаються усіх переконати, що Перрі та його товариш Ендрю Бегшо воювали на боці ЗСУ, бувши оформленими як волонтери.

Інший телеграм-канал розпускає “фейк”, що при собі загиблий мав спорядження зі зброєю та амуніцією, яка дозволяє брати участь у бойових діях, що ніби-то виключає його з низки конвенційних захистів.

“Обидва волонтери, які неодноразово вивозили мирних людей з Бахмута і Соледара. Нічого, що говорило б про їхню приналежність до Збройних сил, у них не було”.

Військовий кореспондент телеканалу 1+1 Андрій Цаплієнко.

Також журналіст додав, що волонтери зникли під час спроби евакуації української жінки з вулиці Дачної в Соледарі. Їхній автомобіль останній раз бачили на повороті з траси в бік Соледара, але до адреси вони не доїхали. Телефони не працюють.

Про це повідомила дружина Яна Єднак, пише Галас.

“Біль, пустота і страх. Але попри все це, треба знайти сили і з такою ж гідністю в наполегливістю, яку мав ти, йти далі. Я постараюсь, я зможу, ти так хотів… і я справлюсь.

Важко мені навіть описати як ти любив всіх і кожного, любив життя, а життя любило тебе. Твоя допомога для цього світу безцінна! В кожному серці ти лишив теплий спогад і безмежні слова вдячності… Дякую долі, що нас звела і я мала велике щастя розділити з тобою життя. Воно було прекрасне Дякую тобі за все, що було… і пробач, якщо чогось ми не встигли… Ти був нашим ангелом охоронцем на землі, а тепер на небі… Дякую, що боровся і показав мені, якою сильною може людина, я буду брати приклад і зроблю все можливе, щоб наші дівчатка виросли достойними, добрими і найкращими, так як ми і хотіли… Дякую всім за таку сильну підтримку, за теплі слова, за співчуття В останні дні життя Вася мені якось сказав, що всі ми неправильно живемо, насправді життя прекрасне і досить просте, але ми цього не бачимо і все ускладнюємо… варто замислитись кожному А ще маю кілька слів від Васі, які він хотів залишити тут для всіх: «Для любимої, коханої, дружини з найкращими побажаннями в майбутньому! Вибач якщо зробив щось не так. Я хотів зробити як найкраще для жінки і дітей що міг. Я вірю, що ти побудуєш і вистроїш в дітях справжнє і найсвітліше майбутнє. Я хотів як найкраще, хоч і не був найкращим чоловіком. Я хотів найкраще для нас. Я Тебе кохаю. Я не хочу вбивати майбутнього дітей, вони мають самі створити його. Даша і Злата Я Вас дуже люблю і обнімаю. Ви є майбутнє, Ви є моє майбутнє. Звертаюсь до своїх однокласників, друзів, одногрупників! Я щиро вдячний, що ви були присутні на моєму життєвому шляху. Ви вклали великі сходинки в моєму житті. Вони були як негативні так і позитивні, але більше позитивні. Можу про кожного багато розказати, але самі знаєте як це все проходило. Я дякую кожному з Вас! Хотів би подякувати своїй кар’єрній сходинці, і всіх кого я зустрів на цьому шляху. Починаючи від інституту Амосова, відділення швидкої медичної допомоги 3-го відділення, і в подальшому проходженні клінічної ординатури в інституті хірургії та трансплантації імені О.О. Шалімова. Також дякую усім в своїй подальшій кар’єрі які дали мені сучасний підхід в хірургічному розвитку. Дякую своїм батькам і родинні. Ви самі знаєте як я вас усіх сильно обнімаю. Дєд все ОК. Я не показував, але я тебе любив.

Сестро, ти сама найкраща сестра. Я жорстко виказував свою думку, але я завжди мав добрі наміри. Дякую і вибачте якщо щось не так. Обнімаю усіх. Єднак Василь Ігорович.»

Ти назавжди в моєму серці”, – написала пані Яна.

“З сумом повідомляємо,що сьогодні перестало битися серце нашого дорогого племінника Єднак Василя Ігоревич,,,Просимо всіх рідних і знайомих згадати його у молитві”, – йдеться у повідомленні.

Про смерть колеги повідомили і на сторінці “Національного Інституту хірургії”:

Василь Єднак народився та виріс у Бучачі, останні роки проживав в Польщі, де боровся із страшною недугою.

Після початку повномасштабного вторгнення росії, активно займався волонтерською діяльністю. Збирав та відправляв гуманітарну допомогу для медичних закладів в Україні, воякам та тимчасово переміщеним особам.

В районі Бахмута загинув волонтер медичного батальйону зі Швеції, який допомагав евакуювати поранених українських військових.

Про це повідомляє телеканал SVT.

Загибель 20-річного громадянина Швеції підтвердило МЗС країни та поінформувало про це сім’ю волонтера.

Відомо, що чоловік загинув унаслідок зіткнення з бойовою машиною під час евакуації пораненого в районі Бахмута на Донеччині. Він займався волонтерством у складі медбатальйону “Госпітальєри”.

Таке порівняння зробив шоумен і волонтер Сергій Притула в інтерв’ю РБК-Україна.

Притула каже, що “хороших росіян” зараз він “на горизонті не бачить”.

“Я оцю ситуацію з пошуком хороших росіян візуалізую так: уявіть собі, що є діжка, наповнена лайном, і вона дуже погано тхне і тобі хтось каже: там в лайні є кілька діамантів, знайди їх. Але щоб знайти їх, треба дуже вивалятись в тому лайні”, – говорить він.

Волонтер пояснює, що він “не любитель подібних процесів”, бо хоче дружити з “адекватними країнами”.

“І адекватними людьми, які не ставлять собі мету довести всьому світу, що вони богообрані, ходять у вбиральню на вулиці і розказують, що у всьому винні українці, які збирались на них напасти, щоб в їхньому засратому Альметьєвську викрутити лампочку в під’їзді”, – додає Притула.

“Я не розумію, як можна бути такими конченими, якими вони є”, – резюмував Сергій Дмитрович.

Від початку війни Галина Зелінська підтримувала українських захисників, їздила на передову. Її поважали і цінували краяни за щирість, відданість і патріотизм, пише НОВА.

“Сьогодні покинула нас волонтерка, хороша, добра людина Галина Зелінська. Сум і біль…” – написала у Фейсбуці її подруга, голова БФ “Чесна Україна” Любов Солтис.

“Пішла з життя людина прекрасної душі, відкритого і доброго серця. Не вистачає слів, щоб передати смуток та біль, який чорним крилом торкнувся не лише сім’ї, а й усіх людей, які знали її. До втрати близької людини ніколи не можна бути готовим, адже з нею йде частинка нашої душі, розбивається наш звичайний світ. Важко знайти слова втіхи, неможливо притупити біль та гіркоту від втрати, коли зупиняється серце рідної людини, проте світлі спогади про неї завжди будуть сильнішими за смерть… Нехай світла пам’ять про Галину Євгенівну назавжди залишиться в серцях близьких та знайомих, а Бог подарує їй вічне життя та спокій!” – висловила співчуття Ольга Пінькас.

Про юну волонтерку з Рівного розповіли в “Суспільне”.

6-річна Іринка – дочка героя Олександра Васильєва, який загинув в Миколаївській області. Після загибелі батька в березні 2022 року дівчинка вирішила допомагати ЗСУ – вона почала робити своїми руками прикраси і їх продавати.

“Якось вона прокинулася і каже мені: “Мій батько захищав Україну? Захищав. Він загинув? Загинув. Тепер я буду захищати Україну”, – розповіла мама Іринки Вікторія Васильєва.

Іринка робить різні прикраси – віночки, шпильки, гумки та безе. Свої вироби вона продає на благодійних ярмарках і в соціальних мережах.

“Спочатку мій дядько загинув, потім батько загинув. І так я вже займаюся цим творчим заняттям, допомагаю ЗСУ”, – розповідає Іринка.

Менше ніж за два місяці Іринка зібрала гроші на два тепловізори. Дівчинка їх вже передала на передову – в роту, де служив її батько.

“Перший тепловізор вона збирала десь близько місяця. Коштує 1400 Євро. Другий тепловізор вже коштував 1700 євро. Вона вірить, що Бог побачить, які вони класні чоловіки й всіх військових він поверне”, – додала Вікторія.

Тепер 6-річна Іринка збирає гроші на автомобіль для військових і мріє придбати їм потужну зброю.

“Я мрію про Javelin” – каже юна волонтерка.

Нещодавно ми писали про те, що родина Петра Колесника просила небайдужих людей допомогти фінансово для лікування чоловіка, але сьогодні вранці стало відомо, що його не стало. Про непоправне повідомив староста с.Білокриниця на Кременеччині, звідки був родом волонтер. Тепер збір коштів зупинено.

“Важко знайти слова підтримки, які зможуть зменшити душевний біль від втрати рідної людини….. Висловлюємо свої співчуття рідним та близьким з приводу тяжкої втрати, смерті Петра Колесника. Поділяємо Ваше горе і сумуємо у годину скорботи. Царство небесне тобі наш друже….. Панахида відбудеться сьогодні 26.06.2022р по місцю проживання покійного в 19.00. Похорон завтра о 12.00”, – написав Роман Пшевлоцький

У Чернівцях, куди він із мамою змушений був тікати від обстрілів, школяр розвісив оголошення, що готовий допомагати з хатніми справами за незначну платню, аби наскладати грошей для підтримки військових. Оголошення потрапило в соцмережі й уже наступного дня люди обривали телефон Максима, йдеться в ТСН.

За гору бронежилетів, українські воїни дякують маленькому хлопчику. Їх придбали за зібрані ним кошти і здається сам Максим досі не вірить у це. «У мене було одне: «Вау, я це зробив», – каже хлопчик.

Місяць тому 11-річний Максим з мамою втекли від війни з рідного Покровська і опинилися у Чернівцях – відтоді школяр не міг всидіти без діла. Його не полишали думки про рідну домівку, яка опинились під обстрілами. «Незручно, що ми граємося, їмо солодощі, відпочиваємо, а там зараз стріляють, бомблять», – каже дитина.

Тож вирішив по-дорослому заробити гроші для бійців, які нині боронять його місто. Максим впродовж місяця виконує дрібні доручення від містян за символічну плату. «Я пропоную в цьому оголошенні приносити воду, виносити сміття і гуляти з тваринками», – розповідає хлопчик.

Оголошення хлопчика-переселенця хтось виклав у соцмережі і воно миттю розлетілося і розчулило користувачів – телефон розривався від охочих підтримати його ініціативу. «Бувало в один день десь за 30 хвилин зателефонували 3 клієнти і мені потрібно було дуже швидко це зробити», – пригадує Максим.

Найнеочікуваніше замовлення було від військового, який попросив малого привітати його дружину.

Історія хлопчика-переселенця, який збирає гроші на потреби армії, згуртувала сотні людей. «Дуже багато людей хотіли просто підтримати ініціативу Максима і щоб його заохотити і подякувати за те, що він вирішив це зробити, надсилали гроші просто на карту», – каже мама хлопчика Олена.

Максим сподівався назбирати на один бронежилет, але вдалося аж на 22. Гривня до гривні і родина придбала для військових у Покровськ ще й тепловізор та п’ять розгрузок. Максим про свої досягнення говорить дуже скромно. «Як зробив я, так може кожна людина і кожна дитина зробити», – переконаний він.

А ще школяр надіслав кошти на реабілітацію військового, який втратив у боях ногу. Родина Максима планує волонтерити надалі. Хлопчик тепер вирішив роздавати листівки. Втім, поміж думок про допомогу він залишається дитиною, яка мріє повернутися додому ы просто погратись із друзями.

Російські військові 15 квітня обстріляли Лисичанськ Луганської області. Внаслідок ворожої атаки загинув волонтер, а його дружина потрапила до реанімації.

Про це повідомив голова Луганської обласної військової адміністрації Сергій Гайдай.

“В одному з віддалених районів Лисичанська сьогодні під час ворожого обстрілу загинув волонтер, його дружина у тяжкому стані в лікарні”, – йдеться в повідомленні.

“Подружжя від перших днів війни волонтерило, вони доставляли гумдопомогу лисичанам. Мирні, добрі, позитивні”, – додав Гайдай.

Сьогодні в лікарні помер рівненський волонтер Сергій Ільчук. Його автомобіль 11 березня розстріляли рашисти під Бородянкою, коли чоловік вивозив та рятував людей.

На Київщині обстріляли гуманітарний вантаж із Рівного: двоє поранених

Автомобілі були з написами «Евакуація» та червоними хрестами, але це не зупинило росіян від відкриття вогню…

Волонтера прооперували в Житомирській області та доправили додому, в Рівне. Сьогодні він помер у лікарні.

В Сергія залишилась дружина та шестеро діток.

Героя ховатимуть на кладовищі в с. Колоденка.

Прощання відбудеться завтра, 18 березня, о 14:00 в Церкві Святої Трійці (вул. К. Литвина 2, мікрорайон Червоні Гори).

У Києві у п’ятий день війни одружилися медсестра гастроентерологічного центру Київської обласної клінічної лікарні і волонтер.

Про це повідомила директорка департаменту охорони здоров’я Київської ОДА Олена Єфименко у Facebook, опублікувавши світлини молодих.

Церемонія шлюбу відбулася у лікарні. Молодята були одягнені у медичну форму.

Колеги новоспеченого подружжя назвали їхнє весілля вірою у перемогу України та їхнім оберегом у цей складний час.

“Життя продовжується! Саме цими словами я привітала молодят, які на 5 день війни вирішили одружитися. Марія – медсестра гастроентерологічного центу Київської обласної клінічної лікарні, Дмитро – IT спеціаліст, волонтер! І вони кохають один одного!

І ніщо не може змінити їхні плани, навіть війна!

Можливо, не про таке весілля вони мріяли, але сьогоднішній день для них став знаменним!

Очі світяться щастям! І ці очі чітко знають, що любов переможе Війну! І по іншому не може бути, адже уже завтра Весна.

На весіллі-колеги: лікарі, медсестри, керівник лікарні, у яких теж світяться очі! Усі вони вірять в завтрашній день, в наші збройні сили, в Президента, в Україну, в її народ!

Нехай їхнє весілля буде для них оберегом у цей важкий час, а для нас стане вірою в Перемогу. Слава Україні! Героям Слава!” – написала Єфименко.

Про цю повідомила очільниця волонтерського проєкту “Корпорація монстрів” Катерина Ножевнікова в Facebook. За словами Ножевнікової, коли хвора дівчина звернулася до лікарів з проханням дати щось її мамі, аби та не мучилася, їй відповіли, мовляв, в Україні так не роблять. Молода дівчина весь час сидить біля мами, тримає її за руку, поїть з трубочки, змінює памперси. Вона зізналася, що дуже втомлена та не розуміє, що робити. Крім того, пацієнтка додала, що кожного дня в палаті хтось помирає. Волонтерка обурюється, що подібна ситуація сталася 21 столітті. На жаль, це далеко не єдина моторошна історія, яку розповіла керівниця волонтерського проєкту. Вона також розповіла про Ларису Павлівну, яка мешкає з із сестрою та мамою 95 років.

Усі троє захворіли на коронавірус, декілька разів викликали “швидку” для того, щоб літню маму забрали до лікарні. Проте, як виявилося, це неможливо, оскільки жінка лежача, а в лікарні її не зможуть забезпечити необхідним доглядом, адже не вистачає медпрацівників. Волонтерка додала, що через нестачу медсестер в одеських лікарнях виникають серйозні труднощі в догляді за пацієнтами. Крім того, їм доводиться досить довго чекати оформлення усіх необхідних документів під час переведення пацієнтів з однієї медустанови в іншу. Катерина Ножевнікова зазначила, що залишила повідомлення про ситуацію в лікарнях Одеси на всіх гарячих лініях, написала заступнику міністра, надіслала фото та відео, як докази. За її словами, місцева влада просто “забила” на все. Проте вона подякувала співробітникам Обласного департаменту, які до 4 ранку допомагають їй вирішити низку питань стосовно інших пацієнтів. Місць майже немає. Носіть маски! Ножевнікова закликала одеситів носити маски та дотримуватися дистанції, адже місць в лікарнях майже немає. Волонтерка наголосила, що потрапити у сортувальну лікарню – небезпечно для життя.

Волонтерка Наталя Юсупова, у себе на сторінці у фейсбук, дуже гостро прокоментувала цю статтю:

“Я написала комент до цієї статті і на мене налетіли шанувальники Кварталу, мовляв хіба так можна говорити, це ж дитина.

Я сказала, що тато дівчинки принижує Україну і українців, це неправда?

А скажіть, дітям Віталія Кличка приємно, що його батька, всесвітньо відомого спортсмена, в рідній країні, кварталец Кошовий постійно зображує обмеженим дебілом?

Може у Кошового заслуг більше, ніж у Кличка? Може це Кошовий прославив Україну на весь світ як великий спортсмен??

А дітям або батькам людей, яких вбивали на Майдані приємно, коли над ними знущався Квартал?

А коли Кошовий стояв на стадіоні поруч з ветеранами війни та вдовами в футболці «По..уй», це теж норм?

А як знущалися над українцями-зарабітчанамі, які пашуть день і ніч на будівництвах, щоб свої сім’ї прогодувати. За все в житті треба відповідати. Коли ви ображаєте народ, який бореться і проливає кров, то не чекайте, що всі Вас будуть любити і поважати. ви самі винні, що над вашими дітьми знущаються.

Відома українська волонтер Людмила Савченко, більш відома серед військових як бабуся Люда, всі останні роки свого життя присвятила допомозі українським бійцям, які захищають кордони нашої країни. Трагічну новину передає боєць Олена Білозерська у Facebook.

Як повідомляється, волонтерка допомагала військовим навіть після 90-річчя.

“Сумна звістка – померла бабуся Люда, Людмила Савченко – мабуть, найстаріший в Україні волонтер. У віці під 90 вона варила супчики та годувала ними поранених у лікарні в Дніпрі, а також допомагала у пункті відпочинку для військових “Вокзал Дніпро.” Я мала честь знати цю Людину, писала про неї у своїй книзі  Вона пережила Голодомор, Другу світову, її родина була репресована,” – розповідає військова.

Одна мрія залишилася невиконаною у Людмили Савченко – вона так і не встигла з’їздити на фронт.

“Пам’ятаю, що вона мріяла побачити власними очима фронт, але коли їй, в подяку за все зроблене нею, запропонували звозити її в “АТО” – вона відмовилася, щоб не бути нікому тягарем… Завжди хотіла допомагати сама, а коли стала відомою і небайдужі люди намагалися допомогти їй, відмовлялася, брала тільки те, що можна віднести солдатам… Земля пухом бабусі Люді, вічна пам’ять…” – додала боєць.

У 2014 році Савченко однією з перших взялася допомагати пораненим у госпіталі імені Мечникова, возила гарячі обіди та продукти.

“Треба допомагати тим, хто оберігає нашу землю, бо держава – це люди,”  – каже Людмила.

Жінка віддавала всі свої матеріальні запаси на благо армії, тому її родичі проводять збір коштів на похорони волонтерки. Про це йдеться в публікації в Facebook Марти Туманової.

“Світла пам’ять бабусі Лю   Упокій, Господи… Допомога на поховання – 4731219105546299 Счасна Анна,”  – йдеться у публікації.

Про це повідомляє “Це моя Україна” з посиланням на Олену Ловчиновську.

За словами Олени Ловчиновськової, Інна Янголенко померла в ніч з 11 на 12 жовтня.

“У 2014 вона, будучи цивільною людиною, пішла захищати Україну. Вона завжди була поруч з чоловіком. Не побоялася і вирушила з батальйоном в АТО. У 2015 машину, в якій знаходилися Андрій та Інна Янголенко, підірвали. Тоді, отримавши численні поранення, Інна буквально повернулася з того світу. у них двоє прекрасних синів, які люблять Україну, – повідомила Олена Ловчиновський в Facebook. – Легені Інни сильно постраждали під час вибуху і не витримали цю нову інфекцію COVID. Страшна втрата для родини, друзів і України. Дуже співчуваю мамі Інни,   чоловікові Андрію Олександровичу і синам. Тримайтеся ” – зазначає Олена Ловчиновська.

Тетяна Чорновол також написала свої спогади про Інну Янголенко:

“Померла добробатівець Інна Янголенко. Фактично, від поранень легень, отриманих внаслідок теракту 2015 року в Харкові. Короновірус доконав її діряві легені.

З Інною я познайомилася в 2014 році у Волновасі. Разом з чоловіком Андрієм і його братом Сергієм вона пішла на фронт в першій хвилі добровольчого руху. В кінці серпня – на початку вересня 2014 року я сама була в складі добровольчого батальйону «Азов» і якось нас підняли рано вранці, щоб перекинути на захист Волновахи. Тоді, внаслідок атаки російських військ, під Іловайськом почалася паніка, “посипався” фронт. Була небезпека, що російські війська просто підуть в Крим, минаючи Маріуполь з заходу. Треба було утримати Волноваху – головне місто на їх шляху.

Однак ми, «Азов», на порятунок Волновахи так і не рушили… залишилися на базі в Маріуполі. Нам повідомили, що немає сенсу, бо Волноваха вже не наша… Проте, на щастя для Маріуполя, Волноваха не пала. Ми її утримали завдяки двом добровольчим батальйонам – «Харків» та «Слобожанщина», що керувалися братами Янголенками, які єдині виконали наказ піти на захист міста. Тоді в складі батальйонів була і Інна, матір двох дітей…

В двох батальонах було всього близько півсотні бійців, тому, повірте, роль кожного з них в обороні Волновахи була велика! І це не була оборона Волновахи – це, по суті, була оборона Маріуполя. Не скажу, що там велися активні бої, головне, що в потрібний момент батальйони взяли місто під контроль, замінували мости і проїздні шляхи, створили ефект присутності й тим виграли кілька надзвичайно необхідних для української армії днів, поки минулася паніка.

А далі був Харків…

В 2015 році в результаті теракту (в той час Харковом прокотилася хвиля терактів проти діячів національно-патріотичного руху) під авто, на якому їхали Андрій та Інна Янголенки, зірвалася міна. Подружжя чудом вижило… Більшість осколків дісталося легеням Інни, і зараз вони просто не витримали…

Світла пам’ять воїну світла – Інні!

P.S.Так багато, ще хочеться сказати і багато до кого звернутися… Я не забуду і буду нагадувати. Інна заслужила на справедливість.”

Про це на своїй сторінці у фейсбук пише чернівецька волонтер Марта Левченко.

“Їй виповнилося лишень 9 і вона тільки закінчила 3 клас. Але в неї господарство, старенька бабуся після інсульту і прикута до ліжка мама.

Щодня куховарити, прати руками в льодяній воді, виносити відра сечі, город, виводок голодних кошенят і песик, а ще закупи і безліч абсолютно недитячих завдань. Вона потайки дістає у мами книжки, бо все, що є вдома, вже перечитала, і єдині слова на папері – це мамині романи. Кажуть, вона для них ще замала, але їй так хочеться читати бодай щось. Соціальний працівник каже, що маленька читає 300 слів на хвилину.

Вона спить у мами в ногах на малесенькому матрацику, на який вже не поміщаються її ноги. Ніколи не виїжджала за межі свого села. Хіба що пригадує, як її везли в лікарню, відтоді вона думає, що Чернівці – це місце де є тільки лікарня. Окрім магазину і школи вона нікуди не ходить. Хоча захоплено розповідає, що якось їх зі школи водили на екскурсію, за поворот вулиці, на якій стоїть школа. Вона від того була дуже щаслива, бо на інші екскурсії її з класом не запрошують. Дуже хоче піти до церкви, але не знає, де та церква в селі, повести її нема кому, а по дорозі до школи чи магазину вона церкву не зустрічала. Тому вона молиться пошепки вдома, каже за всіх молиться – за маму, за добрих людей і за своїх кошенят.⠀

Та й нема коли їй кудись ходити: вдома вже 2,5 роки до ліжка прикута її мама, яку не можна на довго залишати саму, в них в домі є навіть спеціальний дзвіночок для тривоги. Ви б чули, як вона розповідає про хатні справи! Наче досвідчена домогосподарка! Із розумінням каже про борщ і пиріжки, тушену капусту і, навіть, натуральний сок. Але ж дитині 9 років, а в неї немає друзів, іграшок та часу на ігри.

Каже, що з неї сміються в школі, кажуть, що її мама інвалід, а вона доглядальниця. Вона прив’язана до своєї хатки наче цуценя на ланцюжку. Не знає, яка ріка в рідному селі, бо ніколи її не бачила. Все що існує не на її звичному маршруті школа-магазин- дім абсолютно невідоме дитині…⁣⁣⠀

⁣⁣Я просто не могла це усвідомити, і сьогодні вперше вивезла Богданку в Чернівці. Ви б чули ті крики в машині! До речі, в машині вона теж їхала єдини раз – в лікарню три роки тому. Тільки ми минули її село, вона вигукнула, що так далеко ще не була. Місто Добра, діти, піца (до якої вона не доторкнулася, поки я не пообіцяла відвезти піцу і мамі також), Університет, фонтан, площа з голубами… дитина кричала, що сьогодні найкращий день у її житті, і що нічого красивішого в житті вона ще не бачила.⁣⁣⠀

Але ж так не може бути! Ну не може дитя так жити! І її мама, яка 2,5 роки не бачила вулиці, бо не має інвалідного крісла, бо пороги високі, бо сходинки, бо в двері не пройде коляска. Люди не мають так жити! Ми ж можемо допомогти! Безліч матусь доглядають своїх дітей будучи на інвалідних візках, просто треба мамі Богданки теж дати таку можливість

Ми можемо зробити житло Богданки і її мами доступним для них, зняти пороги, залити підлогу, змінити двері, вибити цвіль зі стін, зробити душ в який заїде коляска, і кухню, в яку зможе добратися мама, і сама куховаритиме своїй дочці, туалет з поручнями, замість відра посеред кімнати. Потрібні також пральна машинка, щоб дитя не здирало собі пальці у лідяній воді та бойлер. А ще кімнатка принцеси для Богданки, з її власною книжковою поличкою, ЛІЖКОМ, і місцем для уроків. Це ж все реально змінити, щоб до дитини повернулося дитинство, її мама стала мамою, і могла піклуватися про свою маленьку, могла нарешті помитися.

Такий розпач і приреченість у цьому домі. Прикута до ліжка мама у підземеллі, замучена старенька дитина позбавлена всіх орієнтирів в житті, мрій і віри в чудеса, та 82-річна бабуся після інсульту… Попередній прорахунок робітників – необхідні 90 тисяч гривень, аби все привести до ладу. І це без меблів і опалення. Для родини це захмарні, неможливі гроші!

Я щаслива, що завдяки неймовірній людині, небайдужому і дійсно відповідальному соціальному працівнику Зінаїді, я знайшла Богданку, яка втратила дитинство у 6 років. І разом з вами маю шанс його їй повернути! ⁣⁣⠀

Дуже прошу допомогти! 10-100 гривень, кожна копійка – це зміна їхнього життя! Ми маємо розпочати щонайшвидше! Адже стільки треба зробити!

Прошу репост! Створюйте аукціони, акції, об’єднуйтесь з колегами по роботі. Кожна ваша ідея – це зміна у Богданкиному житті! Тут страшна біда і без нашої допомоги їм не воратися!”

⁣⁣Монобанк⁣⁣ 4441 1144 4663 3370

ПриватБанк: 5169 3305 2004 4568 картковий рахунок БФ «Я майбутнє України» оформлений на керівника фонду Левченко Марту ⁣⁣⠀

Розрахунковий рахунок: валюта UAH ПАТ КБ «Приватбанк» м. Чернівці МФО 356282⁣⁣⠀

ЕДРПОУ 37830229⁣⁣⠀

UA373562820000026008051509451⁣⁣⠀

⁣⁣Призначення платежу: Дім для Богданки ⁣⁣⠀⁣⁣⠀

PayPal: дім для Бонданки ⁣⁣⠀

Kidsfutureukraine@gmail.com⁣⁣

Кожна дитина має право на щасливе дитинство

Попрощатися з коханою з 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” відпустили її чоловіка, де вони разом служили.

Що відомо про сильну й відчайдушну жінку – читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

“Я не могла бути осторонь”
Ірина родом із міста Надвірна Івано-Франківської області. Там також жила й легендарна Степанівна – медикиня-волонтерка Євдокія Попович.

Коли парамедикиня дізналася про її поїздку на війну, попросила наступного разу взяти з собою. “Тому що після тих боїв, “котлів”, новин із телевізора, безсонних ночей і сліз я дуже перейнялася цією бідою й не могла бути осторонь”, – розповідала жінка.

У грудні 14-го року вони вирушили в селище Піски під Донецьком облаштовувати в підвалах маленькі медичні пункти. Потрібно було місце, щоб стабілізувати поранених перед відправленням до лікарні. Після цього Ірина стала постійно їздити на фронт і нарешті разом зі Степанівною залишилася в Пісках на багато місяців.

Ірина згадувала, що тоді її вразили розгромлені будинки й воронки від обстрілів. “Ми реально побачили, що це не “опір ополчення”, а повномасштабна війна з кров’ю”, – говорила вона.

Як розповіли в 93-й бригаді, в цивільному житті волонтерка була далека як від медицини, так і від військової справи. У неї було дві вищі освіти – інженер і бухгалтер-економіст. До війни працювала на підприємстві, а в Пісках навчилася робити перев’язки, уколи тощо. Коли медики виїжджали за пораненими, готувала операційний стіл.

Історія кохання під обстрілами
Із майбутнім чоловіком Іра познайомилася на війні. Коли Степанівна їздила у справах, “Артистка” залишалася сама на господарстві. Постійно потрібні були чоловічі руки – дров наколоти, щось піднести, полагодити генератор.

Вона розповідала, що була “сильною й незалежною”, справлялася сама, але насправді було соромно викликати когось по рації. Тоді Степанівна сказала, що так не годиться – жити жінці одній у будинку на самому передку, адже селище постійно бомбардують. І поставила Володимира з позивним “Бик” за нею доглядати. Тоді й почалася їхня історія кохання.

Після підписання контракту з 93-ю ОМБр Ірину оформили санінструкторкою в рембат, де служив і Володя. Але через деякий час забрали діловодом у штаб.

“Називали “доцею”
Волонтерка, лідерка Всеукраїнського жіночого руху “За вільну Україну” Раїса Шматко розповіла OBOZREVATEL, що познайомилася з Ірою на війні.

“З жовтня 2014 роки я їздила на Донбас. Легендарна Степанівна – польовий хірург, а Іринка постійно їй допомагала… Я навіть не знаю, скільком нашим хлопцям вона надала допомогу. Сотням! Це настільки світла людина, що на словах не передати. Її всі любили”, – додала Раїса.

За її словами, незважаючи на те, що Ірині було за 50, виглядала вона набагато молодшою.

“У неї недарма був позивний “Артистка” – неймовірно красиві риси обличчя, вся гарна. Коли ми познайомилися, я до неї постійно зверталася “доця”. А потім якось Іринка підійшла до мене і сказала: “Раю, я ж не доця, я не набагато молодша за вас”. І ми так сміялися”, – згадує волонтерка.

У Ірини залишилися дорослий син, батько, якому вже за 80, і чоловік.

“Володя зараз служить у 93-й бригаді. Це страшно – чоловік приїхав із фронту ховати дружину, яка загинула вдома”, – поділилася Шматко.

Таку думку в ефірі 24 каналу озвучила волонтерка Світлана Печена. Однак вона пояснила, можливо був близький бій, який вони не чули.

“Я можу сказати однозначно, що приблизно годину йшов обстріл наших позицій. Ми вже стільки років в такій ситуації, то ми вже знаємо, хто куди стріляє. Ми лише чекали, коли все ж дадуть наказ і наші будуть відстрілюватись. Ми розуміли, що там наші солдати і коли просто “луплять” без передиху, то ми понад годину чекали, коли все ж почнеться відстрілювання”, – зазначила Печена.

“В нас постійно відбуваються бойові дії, але сьогодні це була “яскраво”. Десь о 5:30, коли ми проснулись, то почули звуки обстрілу наших позицій. Ми перебували недалеко – в п’яти кілометрах від цього,” – пригадала волонтерка.

Також додала: “Це було дуже жорстоко. Я думаю, продовж двох чи трьох років такого не було, як сьогодні”.

Президент України Володимир Зеленський на честь Міжнародного дня волонтера нагородив державною нагородою телеведучого Сергія Притулу.

У відповідному указі президента уточнюється, що відомий волонтер отримав орден “За заслуги” III ступеня.

“За громадянську мужність, вагомий особистий внесок у розвиток волонтерського руху, зміцнення обороноздатності та безпеки Української держави, активну благодійну і гуманістичну діяльність”, – йдеться в указі.

Як відомо, з початку війни на Донбасі Притула постійно допомагав українським бійцям. Він возив необхідні речі, організовував збори коштів у всій країні, а результатами ділився у соцмережах, розповідаючи громадянам про те, в яких умовах на передовій перебувають наші захисники.

Також нагороди за заслуги отримали ще 24 волонтери. Орден III ступеня отримали: голова Всеукраїнської організації “Пласт” Андрійчук Станіслав Вікторович, член громадської організації “Міжнародний союз волонтерів України” Коваль Сергій Олексійович, активіст громадського об’єднання “Хелп Армії” Таубе Андрій Борисович.

Також в списку: водій-санітар благодійної організації “Перший добровольчий мобільний госпіталь імені Миколи Пирогова” Тіра Юрій Степанович і волонтер Тополь Тарас Володимирович.

Про це повідомляє 24 канал.

Волонтер Єгор Шишкін подарував військовим літак АН-2, та зізнався, що про власне авіасудно мріяв з дитинства. За подарунок він був удостоєний грамотою.

“У кожного з вас, мабуть, є дитяча мрія. Це була моя дитяча мрія – мати літак. Придбав його у 2015 році, зараз дізнався, що у військових є необхідність у даному літальному засобі – вирішив його передати військовим”, – сказав він.

Як зазначається, 10 бригада морської авіації є єдиною військовою частиною, в якій використовуються літаки типу АН-2.
“Нам економічно доцільно використовувати такі літаки для підготовки військовослужбовців. Крім того, це є унікальний літак, який може знаходитися з однієї заправки у повітрі до 7 годин”, – заявив заступник командувача ВМС ЗС України з авіації Ігор Бедзай.
Раніше літак використовувався для пасажирських перевезень, а тепер – для підготовки екіпажів, військових та десантників. Військові кажуть:ця техніка незамінна, коли треба відпрацювати десантування, а підрозділ знаходиться поза місцем постійної дислокації. Наприклад, в зоні проведення ООС.
“Виконує основні завдання для підготовки особового складу морської піхоти з парашутно-десантної підготовки. Так, як морська піхота зараз знаходиться в різних місцях в нас, розкидана по Україні. Більша частина на Сході. То ми виконуємо такі відрядження,” – зазначив заступник командира ескадрильї Максим Тюпін.

У Києві раптово помер відомий доброволець Юрій Майборода, який захищав Україну на Донбасі з самого початку російської агресії – з березня 2014 року. Про це повідомив на своїй сторінці в Facebook волонтер Антон Колумбет.

“Київ втратив ще одного захисника. Пішов з життя Юрій Майборода. Дуже щирий, працьовитий і сильний. Доброволець з березня 14-го, він за власні кошти відремонтував ті іржаві корчі, які були мобілізовані з ”народного господарства“, і поставив їх на лад. Юра був скелею – спокійний і дуже приємний в спілкуванні“, – повідомив він.

Також він підтвердив причину смерті і висловив співчуття близьким Юрія.

“Тромб.

Спочивай, брат. Так і не попили ми кави. Співчуття рідним і близьким”, – додав він.

Нагадаємо, за жовтень 2019 року в зоні дії операції Об’єднаних сил на Донбасі в боях загинули 9 українських бійців, в мережі були опубліковані їх фото та біографії.

Однією із загиблих виявилася Ярослава Никоненко, вона народилася в Миргороді, 25 серпня 1983 року. Навчалася в середній школі №4, потім в школі №1. Отримавши дві вищі освіти – економічну та юридичну, Ярослава жила і працювала в Києві.

Її батько, Сергій Никоненко був ветераном Афганістану, воював на Донбасі як доброволець батальйону “Айдар”. Загинув 18 січня 2015 року внаслідок обстрілу російських окупантів села Трьохізбенка.

Про це повідомляє інтернет-видання “УСІ”.

Прощання з хлопцем відбулось у сквері Гамова. Попрощатись із хлопцем прийшли кілька сотень людей. Однолітки несли труну з його тілом.

Зазначається, що Марко Редькін був волонтером. Він допомагав пенсіонерам та дітям, котрі опинились у складних життєвих ситуаціях. Також хлопець грав у місцевому гурті. Загиблий Марко був релігійним та навіть брав участь у міській хресній ході.

Того трагічного дня хлопець їхав, щоб безплатно навчити підлітків грати на гітарі.

Відомо, що підліток був із багатодітної родини.

Про це у мережі повідомив Ігор Сенич, пише Фіртка.

“Знайомтеся, це Арам (Aram Ibrahim)! Арам – викладач англійської мови, який приїхав до нас з Іракського Курдистану для участі в проекті пришкільних мовних таборів GoCamp (GoGlobal). Наступні кілька тижнів Арам проведе викладаючи англійську мову дітям Гринівської гімназії”, – йдеться у дописі.

Трагедія сталася 30 червня, повідомили в Facebook волонтер Юліана Березуцька.

“Не стало гідної, хорошої, чуйної Марини Шеремет. Громадянка з великої літери, волонтер, людина, яка любила життя і вчила його любити інших”, – написала вона.

Користувач соцмережі Margo White повідомила подробиці ДТП з Шеремет. Вона розповіла, що аварія сталася в районі села Носівка нібито через те, що машина на швидкості злетіла в кювет і врізалася в дерево. В результаті чого авто розбилося повністю.

Шеремет отримала удар головою об бічне скло. Разом з жінкою їхав її чоловік. У нього черепно-мозкова травма і травма руки. Зараз він знаходиться в реанімації.

За словами Margo White, у поліції поки немає версій про причини аварії.

“Поліцію викликали проїжджаючі мимо, скільки вони там були поки невідомо, і як швидко Марина померла скаже тільки судмедекспертиза”, – відмічено в повідомленні.

Про трагедію на своїй сторінці в соціальній мережі Facebook повідомив користувач під ім’ям Руслан Трамп.

«Максим Курчашов, пішла з життя людина, Волонтер, батько, чоловік, друг…… Ще минулого тижня він відправив мені свою броню, ми говорили з ним по телефону, а тепер його не стало…. Чесно, коли мені подзвонили, присів на стілець і скам’янів….. Земля пухом, брат», – написав він.

Як передає видання KHARKIV Today з посиланням на коментар ветерана АТО Леоніда Маслова, Максим наклав на себе руки. У нього залишилася дружина і троє дітей.

«Максим Курчашов був справжнім патріотом, щирою людиною. Ми були клієнтами один одного. У Максима був бізнес по обслуговуванню офісів», – поділився з журналістами ветеран АТО.

Як зазначає видання, до свого 46-річчя, яке він повинен був відзначати 10 травня, чоловік не дожив усього декілька днів. Що стало причиною такого відчайдушного кроку патріота, не повідомляється.

У Київській області сталося страшна дорожньо-транспортна пригода, в якій загинув відомий патріот України і генеральний директор однієї з найбільших українських агропромислових компаній Allseeds.
Про це повідомив журналіст Юрій Бутусов на своїй сторінці в Facebook. Він додав, що це був бізнесмен дуже високого класу. Він загинув в ДТП.

За його словами, загинув Володимир Слабовський, який багато допомагав української армії з самого початку війни на Донбасі.

«Його компанія демонструє вражаючі темпи зростання, це один з лідерів з інвестицій у виробництво в Україні, топ-менеджери такого класу – це унікальні і незамінні люди. Але перш за все це був громадянин », – повідомив журналіст.

Відомо, що чоловік народився в Донецьку, а з початку війни не вагаючись залишив там власність і бізнес.

“Бійцям він завжди говорив:” я не повернуся на рідний Донбас, поки окупантів не вижену, і я буду допомагати нашій армії, поки Донбас знову не стане українським “, – написав Бутусов.

Слабовський багато допомагав українським воїнам на Сході України. Його компанія придбала і обладнала важка вантажівка МАН з великою душовою і пральними машинами. Також він перераховував гроші на закупівлю великої і сучасного намети для комфортного розміщення бійців, а також інших предметів постачання на базу.

Нападник є близьким знайомим жінки, але його ім’я вона не називає. Як написала Бикова на своїй сторінці в Facebook, вона сама відкрила зловмисникові двері, оскільки не очікувала нічого поганого.

“На мене напали у власній квартирі і я сама відчинила двері. Так, після третьої ночі. Це було дуже близьке оточення. Я жива. Зі мною все ок. Я намагалася набирати, коли могла, друзів. Ніхто не відповів. Воно і зрозуміло. Ні на кого не ображаюся”, – розповіла потерпіла.

У коментарях до свого посту Ксенія написала, що не зверталася до поліції, оскільки з певних причин не може цього зробити.

За даними видання 048, жінка померла від важкого онкологічного захворювання близько 5 години ранку.

Волонтер і громадська активістка Наталя Кручинина розповіла, що Осмачко з перших днів агресії Російської Федерації в Україні зайнялася допомогою солдатам. Одночасно, жінка боролася зі своєю недугою.

Вона плела для військових костюми-потвори і маскувальні мережі та в’язала шкарпетки, які стали в нагоді українцям на поле бою. Крім того, Осмачко допомагала в зборі коштів.

Нагадаємо, останнім часом українські волонтери часто помирають з різних причин. Так, в лютому загинув у ДТП Леонід Краснопільський, який був переселенцем з Донецька. 6 квітня, після важкої хвороби помер одеський волонтер АТО Віктор Погодін. Десять днів по тому помер волонтер і учасник АТО Віталій Макогон.

Про це повідомляють його знайомі в Facebook.

“Вітя помер …. Слів немає … емоцій немає …. біль. У душі порожнеча. Пробачте нас. Ми не впоралися”, – пише на своїй сторінці знайома волонтера Наталія Богаченко.

Віктора відрізняла його підкреслена аполітичність. Він допомагав тим воїнам, які знаходяться на самому “передку” – лінії вогню. Особливо йому вдячні одесити з самих різних з’єднань. Допомагав Віктор практично з останніх сил і зовсім недавно був на фронті з черговою порцією допомоги одеситам нашої армії.

В кінці березня стало відомо, що Погодін з шлунковою кровотечею потрапив до лікарні. Волонтер потребував дорогого лікування і його знайомі збирали для цього гроші, але не встигли допомогти.

Редакція приносить свої співчуття родичам Віктора.

Користувач Facebook Олександр Український 23 лютого опублікував фото страви, яку видали в їдальні навчального центру. У тарілці військовий виявив щось, схоже на нитку.

“Хто мені скаже, що це? Той виграє похід до їдальні Десни”, – підписав він знімок.

Інцидент також прокоментував волонтер Роман Доник. Він зазначив, що в навчальному центрі “Десна” на даний момент працює безліч комісій.

Варто відзначити, що це не перший подібний випадок неприємних знахідок в їжі, якою годують в їдальні “Десни”. Так, в 2016 році військові виявили в солдатському обіді черв’яка.

Дівчина народилася в 1978 році в Дніпропетровську. Здобула освіту економіста в Національній металургійній академії та почала займатись власним підприємництвом. У 2013 році вона навіть відкрила свою пекарню. ЇЇ життя кардинально змінив чоловік – Вадим Ричков, з яким Тетяна одружилася в 2000 році. Чоловік був завзятим патріотом і під час Революції Гідності одним з першим вийшов на Майдан.

У 2014 році він став добровольцем у 25-тій повітряно-десантній бригаді, яка захищала Слов’янську, Краматорську та Луганську області. Жінка не могла залишити чоловіка на фронті самого, тому стала волонтером, продала пекарню та дачу, та купила для 25-ої бригади необхідні речі: форму, генератори, військове обладнання. За турботу дівчини бійці навіть прозвали її мамою.

“Таня купувала пацанам броники, каски, форму. Одна з перших волонтерів взагалі. Кажуть, зібрала за місяць допомогу на мільйон гривень, але особисто я думаю, що грошей було в рази більше – вона реально залишила на той момент 13-річного сина на батьків і поїхала допомагати пацанам і словом, і ділом”, – розповідає демобілізований військовий з 25-ї бригади.

Але в серпні 2014 в житті Ричковою сталася трагедія, чоловік загинув під час боїв в Донецькій області. Тетяну після смерті коханого запросили в Міністерство оборони, де вона стає керівником нового державного підприємства, що займалось матеріальним забезпеченням військових. З цього моменту кар’єра дівчини починає злітати вгору. Вона стає помічником міністра оборони з реформ, потім помічником начальника Генштабу.

А в 2016 році, Ричкова вирішує стати депутатом і балотується шляхом самовисування і з успіхом проходить до Верховної Ради. Але такий успіх дівчини викликав не мало питань, тому до неї почали придивлятись більш детально і, виявилося, що на момент отримання мандату, вона декларувала більше мільйона гривень доходу. В електронному звіті за 2015 рік, в графі інше вона вказала прибуток розміром 1 689 315 гривень. Сама Тетяна стверджує, що цих грошей в руках ніколи не тримала.

“В мене була кредитна квартира. Після того, як я все продала і віддала в АТО, я не могла оплачувати кредит. Моїм поручителем був мій чоловік. Банк нараховував пеню, штрафи, потім подав на мене до суду. Вже після загибелі чоловіка надіслали моїй свекрусі повістку на чоловіка до суду. Я звернулася в банк, де мені сказали, що є програма для атовців. І ось банк запропонував мені оплатити частину, яку я можу, а решту вони мені пробачають. Я віддала 609 тисяч гривень компенсації, які виплачуються всім сім’ям, які втрачають членів сім’ї на Донбасі. Але в банку мені вказали, що вся сума, яку вони мені “списують”, вважається моїм чистим доходом”, – каже Ричкова.

Але багато людей не повірили дівчині, і приписували такі доходи її роману з Павлом Тарасюком – керівником секретаріату Київської організації БПП. Навіть поговорювали про їх вінчання під час спільної подорожі до Китаю. Але подруги нардепки розповіли, що це був фейк.

«Я сама поцікавилася у Тані, бо був вкрай здивована цією інформацією. Так от насправді, це вони вирішили так пожартувати. Ніякого весілля не буде»

Сама ж Ричкова інформацію не спростувала і не підтвердила. Але привернути до себе увагу чоловіків Тетяна любить. Так, стався скандал у Верховній Раді, куди на засідання вона прийшла у дуже пікантній сукні й своїм бюстом привернула увагу всіх депутатів.

Жінка за свою роботу волонтером отримала Орден княгині Ольги ІІІ ступеня. Зараз вона виховує сина Тимура.

Про це у Фейсбуці повідомила його дружина, волонтерка Олександра Возняк.

«Ось такий дарунок сьогодні мені від якогось покидька», – написала О.Возняк, оприлюднивши фото.

У поліції Львівщини підтвердили факт про те, що в Дрогобичі місцева мешканка виявила в себе на подвір’ї предмет, схожий на гранату Ф-1. Його вибухотехніки вилучили та скерували на експертне дослідження.

«У Дрогобицький відділ поліції сьогодні, 6 лютого, близько восьмої ранку звернулася 46-річна місцева мешканка. Жінка повідомила, що на власному подвір’ї біля паркану вона виявила предмет, схожий на гранату. На місці події працювали експерти-вибухотехніки та слідчо-оперативна група. Правоохоронці предмет, схожий на гранату Ф-1, вилучили та скерували на експертне дослідження.

За цим фактом відкрито кримінальне провадження за ч.1 ст.263 (незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами) Кримінального кодексу України. Санкція статті передбачає покарання – від трьох до семи років позбавлення волі», – повідомили в поліції.

https://www.facebook.com/aleksandra.voznyak/posts/2045299548834638

Такою думкою в соцмережі поділився волонтер та журналіст Тім Златкін.

“Сьогодні був у лікарні на Оболоні (кашляю давно) і “доповідаю вам через мордокнигу” – пролізти крізь секрети і інші пости орків було куди легше, ніж через натовп пенсіонерок до терапевта”, – зазначив волонтер.

За словами Златкина, шквальний артилерійський вогонь не зрівняється з чергою в поліклініці, хрін прорвешся. Особливо радує система талончиків на прийом до лікаря. Інквізитори Толедо і нацисти в концтаборах не могли придумати більш витонченого знущання над болючими тілами жителів і гостей столиці на зразок мене.

Водночас журналіста обурило, що здати аналізи і зробити флюорографію теж виявляється складає велику проблему.

“А знаєте, коли я зможу зробити флюорографію і здати кров? Післязавтра, Карл! Хто там хвалив реформи, підніміть руки?”, – поділився волонтер.

На думку Златкіна, в Україні совок невикорінний, легше звільнити це міністерство (Міністерство охорони здоров’я. – ред) до дідька і створити нове, ніж щось змінювати, тому що міняти треба все.

Враження волонтера від відвідування лікувального закладу природньо викликали відповідну реакцію в соцмережі, так як, на думку українців, насправді розрекламована медична реформа, по суті, не покращує, а з кожним кроком погіршує ситуацію з медичним обслуговуванням в країні.

“Цирк ще той, краще збирати гроші на часину клініку”, “Були жахливі болі, в резістратуре записали на УЗД через три тижні”, “Кого не стосувалося, той і хвалить”, – пишуть обурені користувачі.

Волонтер повідомив, що машину з речами для воїнів АТО, зупинили та конфіскували полісмени, а сам він знаходиться у відділку.

Друзі на передовій Сашко Присяжнюк, Александр Примак, Irakli Kurasbediani, Ni Ka, Станислав Керод, вибачте, але я до вас сьогодні, на жаль, не доїду. І книги не довезу, й оптику снайперам також.

Півгодини тому поліція відібрала машину благодійного фонду, під моїм керуванням разом з усім волонтерским вантажем, та відігнала на штрафмайданчик “до з’ясування”.

Так, забрали прямо на трасі, посеред поля.

Так, вночі.

Так, за мінусової температури.

Так, я їхав в АТО, з книгами та замовленим обладнанням, а не, як кажуть в фільмах, в “напрямку державного кордону”.

Машина якимсь чином потрапила в “орієнтування ГПУ”. Зараз сиджу в райвідділку, з’ясовую деталі.

Щавновні, #ЮрійЛуценко, якщо є до мене питання — я ж не ховаюсь, викликайте, допитуйте, з’ясовуйте.

Але відбірати вночі машину на трасі — це ієзуїтство, яке властиве каральним органам тоталітарних режимів, а не правоохоронцям демократичних країн. Ви ж памятайте, як вас забирали в СІЗО з прогулянки з собакою. Чи як під час вашого голодування охоронці жарили яєшню у вас на очах. Ну це ж просто знущання. Це не розслідування.

Не знаю й чого чекати на свій день народження…

38-річна Олена Білозерська, снайпер Української добровольчої армії, показує відео, котре вона раніше викладала в Інтернет. На екрані – запис з тепловізійного прицілу гвинтівки Білозерської. Маленькі, майже мультяшні, чоловічки світлими плямами вирізняються на темному тлі. «Ворожа ДРГ», – коментує Білозерська. На відео негучний хлопок – і одна із постатей падає. Другий хлопок – і ще одну мішень поцілено. Далі – пауза. «Поки триває евакуація пораненого, я не стріляю», – говорить Олена. «Це правило, яке діє завжди?», – запитую. «Принаймні, я його дотримусь», – каже вона.

Снайпером Білозерська стала нещодавно. До війни вона займалася журналістикою, організувала агенство «Поряд з вами». Все змінилося у 2014-му – Олена пішла на фронт добровольцем. 3,5 роки на передовій здатні, м`яко кажучи, втомити кого завгодно. Білозерська каже, що лишатиметься на війні доти, доки їй дозволятиме здоров`я, та й про майбутню дитину подумати не завадить також… Хоча суто «профільних» питань (на кшталт «як жінці налагодити свій побут на війні») Білозерська не любить. Власне, й без них з нею є, про що поговорити.

Олено, у 2013 році ви виграли конкурс The Bobs-Deutsche Welle – за версією читачів, вас визнано найкращим блогером. До того ви пропрацювали біля 10 років у журналстиці і вже не були новачком. Не маєте жалю за тими можливостями, які втратили пішовши на війну?

Момент, коли про мене почула вся Україна, був трохи раніше, десь у 2010-2011 роках, завдяки двом обшукам, пов’язаним з моєю журналістською діяльністю. А перемога на конкурсі була «непоганою позицією» головним чином завдяки скандалу, влаштованому українськими та європейськими платними друзями Кремля. Вони звинуватили мене у фашизмі і домоглися, що того року держава Україна була викинута з конкурсу. Якби я спокійно отримала своє перше місце, про це дізналося б лише вузьке коло інформаційників. Завдяки ж грандіозному скандалу про мене довідався весь Інтернет. А оскільки всім відомо, що поганих людей «вата» не «піарить», українці мене таки трохи заповажали (сміється).

Мені здається, що я б, навпаки, перекреслила свої можливості і здобутки, якби не пішла на війну. У чесних людей, взагалі-то, прийнято відповідати за базар. Як би я могла закликати інших на фронт, якби робила це з дивану? І якщо я вважаю, що зараз головне виграти війну, а для цього треба брати автомат і йти в окоп – то нащо мені, наприклад, висока посада, що б я з нею в окопі робила?

Ви кажете, що й на війні продовжуєте «знімати, писати, висвітлювати, але вже без журналістського статусу, на який не маю права. На шоломі у мене завжди закріплена action-камера…». Ваші 33 тисячі фоловерів, безперечно, цінують ваші пости, але ви, мабуть, збираєте інформацію не лише для того, аби викласти її на фейсбуці?

Ну, по-перше, це фіксація для історії. Я з великим трепетом ставлюся до цієї подарованої Богом можливості – бути в епіцентрі історичних подій і фіксувати їх для майбутнього. Відчуваю при цьому: «хто, якщо не я?». А якщо трошки «знизити градус» – думаю змонтувати після війни документальний фільм. Також це свідчення нашої діяльності, до мене вже кілька разів зверталися люди, яким потрібно було довести, що вони воювали на передовій, і я надавала їм фото і відео. Також це пам’ять особисто для мене і моїх побратимів – я людина сентиментальна і люблю подовгу проглядати старі фото.

А ще це доказ того, що ми воюємо на передовій. Люди в тилу, в тому числі волонтери, повинні постійно бачити звіти про нашу фронтову діяльність, бо підрозділам, які не на передку, вони не допомагають і правильно роблять. А для нас волонтерська допомога є життєво важливою, бо ми ж добровольці, держава нас не забезпечує. Не буде фото й відео з фронту – не буде волонтерської допомоги – не зможемо воювати далі.
«Ні для кого не секрет, що в армії страшний некомплект»

До фіксації всього, що відбувається, на фронті ставляться негативно. Це – з ваших же слів. «Мої побратими-бійці мені мало що камеру не розбили…». Є ризик, що ви наражаєте їх на небезпеку?

На щастя, не всі так негативно ставляться: є на фронті і нормальні в цьому розумінні люди – ті, які, наприклад, не брешуть близьким, що вони на заробітках у Польщі чи, у крайньому випадку, стоять на блокпостах у тилу, не змушені приховувати своє перебування на фронті від начальства, не вірять у різні дурнуваті прикмети і не ховають свої обличчя від Інтернету. До речі, кожного, хто потрапив на мої фото чи відео, я обов’язково перепитую, чи можна викладати його обличчя у мережу.

Звичайно, намагаюся звести можливу небезпеку до мінімуму – ніколи не публікую те, що є військовою таємницею (на кшталт фото з прив’язками до місцевості, поки вони не застаріють), не тягаю за собою свої архіви на бойові завдання, де вони можуть потрапити в небажані руки, і взагалі добре їх ховаю. Звичайно, повністю до нуля звести ризики неможливо. От, наприклад, під час згаданих вище обшуків у мене всі мої архіви за багато років потрапили до рук міліції. Відтоді я зробила висновки і вдома нічого подібного не тримаю.Але навіть і більш вагомий ризик – не привід відмовитись від фіксації того, що надолужити потім буде неможливо.