Обох бійців поховали в неділю, 14 листопада, на цвинтарі в Миколаєві. У чоловіків залишилися сім’ї та діти.

Докладніше про це читайте у матеріалі OBOZREVATEL.

Загинули на небезпечній ділянці фронту
Як повідомив ветеран АТО та волонтер фонду “Повернися живим” Андрій Римарук, Прусов та Федосєєв загинули на одній із найнебезпечніших ділянок на Луганщині. Автомобіль із військовими підірвався на протитанковій міні між селищем Станиця Луганська та містом Щастя.

“Там окупанти мають стратегічну перевагу. Перебуваючи на висоті, вони можуть переглядати наші позиції в глибину на 2-8 км. Трагедія не поодинока. Схожу тактику ворог застосовує регулярно, оскільки вона найбільш дієва в “політичних умовах” і деморалізує в плані війни” – розповів Римарук.

Нагадаємо, приблизно на тому ж місці два місяці тому підірвався КрАЗ із українськими військовими, тоді один із них був поранений.

Вадим Федосєєв
51-річний майстер-сержант із Миколаївщини присвятив армії практично все своє життя. Ще з 14 років він був вихованцем військового оркестру.

Як розповів OBOZREVATEL товариш по службі загиблого чоловіка Олександр, Вадим показував своїм друзями старі відеозаписи (зроблені приблизно в 1989-1990 рр.), на яких відображені моменти стройової підготовки молодих військових. І серед них ішов юний барабанщик – Вадим Федосєєв. Неподалік села, де виріс боєць, розташувалася військова частина, де й виховувався майбутній десантник.

Вадим вибрав професію військового та ніколи її не зраджував. “Ми з ним познайомилися в 1993 році, коли разом почали служити. Але крім того, що Вадим був десантником, він ще й грав у військовому оркестрі. Він був хорошим другом, дуже ревний, ретельний щодо обов’язків. Він був командиром ремонтного взводу, де ремонтують парашути. Фактично, він ніс відповідальність за життя хлопців, за те, як спрацює парашут у небі”, – розповів Олег, ще один його друг.

У 2009 році Федосєєв вийшов на військову пенсію, але все одно залишився працювати у рідній частині. А в березні 2014-го чоловіка мобілізували.

“Коли твоя батьківщина в небезпеці, ти лежати на дивані не будеш. Дали наказ, підвівся і пішов захищати”, – каже Олег про захисника України.

У загиблого військового в Миколаєві залишилися дружина та дорослий син. У них були дуже добрі стосунки, Вадим дзвонив коханій по кілька разів на день, згадує Олександр:

“Він постійно про неї дбав, немов і не минуло багато років як вони побралися. Її звуть Наталя Григорівна. А у Вадима ще було тонке почуття гумору. Буває, ще в мирний час засидимося десь, але він чітко у певний час встає каже, мовляв, усе, хлопці, піду додому, бо “Наталя Григорівна світло вимкне”.

За словами чоловіка, Федосєєв також виділявся серед командирів в армії – ніколи не кричав і не лаяв солдатів за помилки. Навпаки, міг підійти і заспокоїти людину, сказати, що з кожним буває таке, що головне – не повторювати цих помилок і все буде добре.

До майстерні Федосєєва привозили ремонтувати парашути, за які ніхто не брався, але він умів їх відновлювати.

“Знаєте, у нього в майстерні в ремонтному зводі народ постійно юрмився. Він був напрочуд комунікабельний, веселий, добрий. Люди тяглися до нього, особливо молоді солдати. Він виховав дуже багатьох офіцерів, вони приходили до нього по пораду. Він умів знайти підхід до будь-кого, тож людина довіряла йому, але це зовсім не означає, що він був надто м’яким. Так, добрий, веселий, але характер був у нього сталевий… Усі знали, що якщо йому щось доручили, він виконає і перевіряти його не треба. Йому дати завдання не встигнуть, а в нього вже все готове”, – згадує Олександр.

Також стало відомо про ще один цікавий факт із життя чоловіка – Федосєєв служив у Югославії в складі миротворчої місії. Там він потрапив у полон до сербів, його катували і життя бійця висіло на волосині. Про це він згадувати не любив. Але тільки сильна духом людина могла витримати таке випробування.

Руслан Прусов
У 44-річного підполковника залишилися дружина та маленька донька. Знайомі згадують його як відповідального чоловіка, який готовий завжди прийти на допомогу.

Ось що говорить про бійця волонтерка Антоніна Селіна, яка познайомилася з Русланом кілька років тому: “Це було в трагічний період, коли ми разом виконували останню волю нашого друга, морпіха-підполковника, хворого на онкологію. Ми разом проводжали його в останню путь. Відтоді підтримували дружні стосунки з Русланом. Він був гіпервідповідальним товаришем, не любив пустословити. До нього можна було дзвонити в будь-який час і він завжди був готовий прийти на допомогу, вислухати, дати пораду”.

За її словами, Прусов був порядним офіцером і терпіти не міг корупціонерів, а ще дуже любив свою дружину. “Він якось мені зізнався: “Мені так пощастило з дружиною, носив би її на руках цілодобово. Кому мені дякувати?” Тільки справжній чоловік здатний на таке кохання”, – згадує волонтерка.

Зі своєю дружиною Оленою Руслан одружився у 2017 році. Незабаром у них народилася дочка, яку чоловік теж шалено любив.

Протягом минулої доби зафіксовано N обстрілів з боку російських окупантів…” – такі фрази у фронтових зведеннях повторюються день у день. Миготять, наче спиці в колесі. Перетворюються на білий шум. Стають непомітними для очей простого обивателя. Людина звикає до всього, і до війни теж. Навіть ті, хто раніше з нетерпінням чекав новин із фронту, тепер фокусують увагу на інших темах. Вигоріли, збайдужіли, “відскочили”, сховалися за стіною? Всього потроху. З точки зору психології це зрозумілі реакції. Але є обставина, яку не має права ігнорувати ніхто в Україні. Це – загиблі воїни. Адже, якби не армія і її щоденна жертва, колесо війни проїхало б по всіх нас. І розчавило б – якби на Сході не стояли стіною кілька десятків тисяч військових. Цей травень став останнім для шести героїв, які віддали свої життя за Україну в результаті бойових дій, пише Новинарня. Дмитро Товчигречка, Сергій Коробцов, Юрій Опришко, Віктор Городніченко, Павло Колесник, Максим Польовий. Три солдати, два сержанти, один офіцер. Найстаршому – 42, наймолодшому – 22. Дві безповоротні втрати в 58-й мотопіхотній бригаді, по одній – у 81-й аеромобільній, 53-й і 93-й механізованих, 128-й гірсько-штурмовій. Відповідно, один полеглий у Луганській області, решта – на Донеччині. Знову криваву данину збирають російські снайпери: у травні принаймні троє наших воїнів загинули від їхніх куль. Два бійці померли в шпиталях від важких поранень, отриманих у квітні. Ще 13 воїнів у травні були поранені. Також пресцентр штабу Об’єднаних сил повідомляв про 284 обстріли – це трохи менше, ніж у квітні (315), але цілком на рівні весни минулого року, коли про перемир’я також уже не йшлося. Полеглі віддали життя за своїх друзів, свій народ, і вони житимуть довіку. Але – якщо ми їх пам’ятатимемо. Якщо ми не забудемо цю війну, її героїв та жертви в ім’я України.
1. Дмитро Товчигречка

Дмитро народився 28 лютого 1984 року в Кривому Розі. Здобув середню спеціальну освіту, майже 20 років пропрацював газорізником на рудозбагачувальному підприємстві РОФ-1 (Північний гірничо-збагачувальний комбінат). Чоловік захоплювався риболовлею, з гордістю виставляв свій улов на сторінках у соцмережах.
Дмитро народився 28 лютого 1984 року в Кривому Розі. Здобув середню спеціальну освіту, майже 20 років пропрацював газорізником на рудозбагачувальному підприємстві РОФ-1 (Північний гірничо-збагачувальний комбінат). Чоловік захоплювався риболовлею, з гордістю виставляв свій улов на сторінках у соцмережах. “Він дуже любив із дружиною і друзями вирушати на природу, порибалити. Для нього було навіть неважливо, наловить він рибу чи ні. Головне – провести час із рідними на природі, посидіти, поговорити про життя”, – розповіла сестра дружини бійця, Тетяна. За її словами, з дружиною Галиною Дмитро познайомився багато років тому. Своїх дітей подружжя не мало, але Діма дуже любив племінника (сина Тетяни) – проводив із ним багато часу, завжди дарував подарунки. Склалося так, що Дмитро з Галиною розійшлися. Але через півтора року чоловік повернувся. “Він непокоївся через те, що так сталося, і дуже хотів загладити свою провину. Мріяв про те, що з часом зможе купити їм квартиру, зробить там ремонт, вони поїдуть відпочивати на море”, – згадала Тетяна. У січні 2021 року Товчигречка підписав контракт на службу в Збройних силах. Старший солдат, механік-водій механізованого батальйону 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. Цієї весни була його перша ротація на передову, в Донецьку область. Побратими по бригаді розповідають, що Дмитро був неговірким, але від завдань ніколи не відмовлявся. “Видно, що життя його потріпало”, – вважав боєць із позивним “Тихон”. “Я відчув стійкість цієї людини, тому що був у нашій бригаді насправді недовго. Але всі побратими відчували цю здатність виконувати своє слово. Він сказав щось – і він це робив максимально. Ось ця стійкість потрібна сьогодні в армії, потрібна воїнам”, – зазначив військовий капелан бригади Олександр Карапетян. “Шостого травня вранці він подзвонив Галі. Знову просив пробачення. Цікавився родичами, як у них справи. Обіцяв, що вийде на зв’язок увечері. Але так і не встиг. Незабаром Галі подзвонили з частини і повідомили, що Діма загинув”, – розповіла сестра дружини. Обстріл почався посеред білого дня – з РПГ і стрілецької зброї. “Бійці чистили окопи. Ворог виждав, коли хлопці зупинилися і спокійно розмовляли, й атакував. Пролунав постріл, потім ще один. Наш медик відразу кинувся допомагати. Дмитра винесли на носилках, він був ще живий, у нього були розплющені очі. А коли його стали перев’язувати, то він відкинув голову – і все…” – переповів “Тихон”. Множинні осколкові поранення не залишили старшому солдату Товчигречці шансів на життя. “В область серця, ліворуч… Я прибіг, коли його вже поранило, виносили. Не встиг”, – розповів товариш загиблого, командир танка Іван Лисенко. Поховали Дмитра у Кривому Розі. Залишились мати і дружина.

2. Сергій Коробцов

Сергію було 22. Він народився 2 липня 1998 року в Коростені на Житомирщині. “Він був дуже вихованою, дуже чемною дитиною”, – згадує Галина Нижник, директорка навчально-виховного комплексу №12, який закінчив Коробцов. За її словами, хлопець вирішив стати військовим іще у школі – прагнув захищати свою рідну землю (хоча це було ще до війни). Як розповідає родич солдата, Олексій Литвинчук, спершу Сергій пішов служити на строкову службу. А згодом вирішив підписати контракт із ЗСУ. Закінчивши курси операторів БПЛА, прийшов у 58-му окрему мотопіхотну бригаду імені гетьмана Івана Виговського. У Коростенській РДА назвали його звання й посаду: солдат, розвідник 3-го розвідувального відділення 2-го розвідувального взводу розвідувальної роти. “Він любив життя, любив людей. Але долю свою пов’язав з військовою службою. Це в нього була перша ротація…” – зітхає Литвинчук. На передовій Коробцов відслужив чотири місяці. Ще через місяць мав іти в відпустку. Вдома його дуже чекали молода дружина і дворічний син. Але 6 травня позиції ЗСУ біля селища Піски на Донеччині обстрілював ворожий снайпер. Куля влучила Сергієві в голову. “В нього було сильне поранення – верхня частина голови фактично знесена”, – слова Литвинчука. Поховали Сергія Коробчука в селі Ушомир під Коростенем. Залишилися дружина і маленький син.

3. Юрій Опришко “Боня”

Молодший сержант 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53-ї окремої механізованої бригади Юрій Опришко виборов у смерті майже місяць. “Від таких поранень не виживають. Але він намагався, бо знав, що вдома чекає сім’я, дружина і двоє дітей”, – кажуть побратими. Юрій народився 12 листопада 1978 року в селі Ялинці Кременчуцького району на Полтавщині. “Дуже веселий він був. Дитинство з ним ми провели разом. Товаришували, як у селі буває. І корів разом пасли, і по господарству поралися. Поганого за героя Юрія нічого не можу сказати”, – розповідає друг загиблого Олександр Драпчак. У 2015 році Опришка мобілізували. Відслуживши рік, він повернувся додому. Вдруге одружився, народилася донечка (від першого шлюбу в Юрія є дорослий син). Але збагнув, що не може весь час “відсиджуватися” в тилу, коли “десь там” триває війна. І 2019 року повернувся у військо – на цей раз за контрактом. Служив у штурмовому батальйоні “Айдар” на посаді головного сержанта штурмового взводу. “Одразу ми потрапили на навчання. Туди приїхав командир набирати людей в «Айдар». Стояло три тисячі чоловік. Він говорить: «Ми стоїмо на передовій і воюємо. У нас гине дуже багато людей. Хто дійсно хоче не зарплатню отримувати, а батьківщину захищати?». Нас вийшло 30 людей, Юра – один із нас. Він пішов за ідею, а не через гроші. Він був дуже відданий. Про таких кажуть – йдуть найкращі”, – каже побратим загиблого Олександр Павперов. “Юрій був дуже хорошою людиною, сильним воїном і гарним товаришем”, – запевняють у батальйоні. “На нього завжди можна було покластися. Він був не лише моїм підопічним, а й досить хорошим другом”, – говорить командир роти Максим Павленко. Фатальне поранення – наскрізне в потилицю – Опришко отримав у свій останній день на передовій. Сталося це 9 квітня поблизу Старогнатівки на Донеччині. Попри тяжку травму, Боня боровся за життя до останнього. Спершу – в лікарні у Маріуполі, потім – у Львівському шпиталі. Поряд постійно була дружина. “Він дзвонив мені з госпіталю, як у Львові лежав. Казав: «Діма, синок, приїжджай. Я в госпіталі». Два рази повторив мені й усе, після того більше нічого не сказав… Людина була дуже добра та хороша. Спокійний, усім завжди допомагав. Ніколи в житті нікому не відмовляв. Захищав нас. Пішов туди, щоб ми жили спокійно та мирно. Дякую йому за це, пам’ятатиму завжди”, – розповідає син бійця Дмитро. На жаль, 7 травня серце 42-річного воїна не витримало й зупинилося. Поховали Юрія Леонідовича в Ялинцях. Залишилися дружина, 4-річна донька і 20-річний син.

4. Віктор Городніченко “Вітямба “

Віктор Городніченко – старший солдат, старший навідник гранатометного відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти 5-ї батальйонно-тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади. Він народився 19 лютого 1996 року в селі Покровська Багачка на Полтавщині. Мешкав у Ромодані Миргородського району. Після дев’яти класів сільської школи вступив до Кременчуцького військового ліцею – “на льотчика”. “Тихенький хлопчик, скромний та привітний. Йому подобалися точні науки, математика. Вдумливо сидів над задачами… Рахував усе, і йому це вдавалося. У нас дуже дружні відносини були з Вітею. Він кожну вільну хвилинку, коли бував в Ромодані, завжди приходив до мене”, – розповідає перша вчителька Городніченка Валентина Зінченко. “Він був дуже чемним, вихованим і ввічливим. Завжди попереду. Любив сидіти за першою партою. Любив багато читати. Два роки тому він прийшов до нас у школу і ми, вже зрілі люди, питали в нього: «Чому ти не завершуєш служити в ООС? Чому не перейдеш на мирну роботу?» А він сказав: «Якщо не я, то хто?» І ці слова закарбувалися у нас в пам’яті назавжди”, – згадує класна керівниця Віті Оксана Демченко. “Віктор не шукав у житті легких шляхів. Маючи за приклад свого старшого брата Миколу, він теж планував присвятити своє життя військовій службі й усіляко прагнув до цього. У лиху для країни годину він не став ховатися від випробувань, а без роздумів став до лав захисників її Незалежності”, – підтверджує колишній начальник Кременчуцького ліцею, полковник запасу Володимир Поляков. У військо Городніченка призвали 2016-го. Прослуживши три роки у 36-й бригаді морської піхоти, він перейшов у десантно-штурмові війська. 28 квітня 2021 року поблизу Зайцевого на Донеччині у Віктора поцілив ворожий снайпер. Куля влучила нижче бронежилета, прошивши черевну порожнину. “Евакуювання відбулося дуже швидко. В місті Бахмут протягом восьми годин проходила операція. Потім Віктора доставили у Харків”, – розповідав заступник командира військової частини Петро Гоц. Одним із тих, хто евакуював пораненого бійця, був Богдан Нос. Тоді він бачив Віктора востаннє. “Він за себе не думав, а думав за нас. Просив, щоб ми зупинилися, перекурили. Ми його завантажили в літак. Я ще пам’ятаю: він говорити вже не міг, але мене взяв за руку, поплескав по плечу. Це був знак – наче показати, що він при тямі. Він дав мені руку, що він притомний і з ним все добре. Після того я вже його не бачив. Ми надіялися, що він виживе…” – згадує Богдан. “Брат завжди був із посмішкою на устах. Завжди усміхався, навіть коли почував себе недобре. І завжди у всьому бачив позитив. У лікарні він був у стані медикаментозного сну, не міг говорити…” – розповідає брат, Микола Городніченко. Востаннє він говорив із Віктором за три дні до його поранення. “У них вже підходив час до закінчення ротації. В нього було багато планів, мрії про повернення до дружини та доньки”, – переказує Микола. Віктор помер у госпіталі в Харкові через півтора тижня після поранення, 8 травня. Поховали воїна в Миргороді на Алеї Героїв міського кладовища. Залишилися мати, брат, дружина та донька.

5. Павло Колесник

Павло народився 23 березня 1982 року в селі Нове (нині Седнівська ОТГ Чернігівського району) на Чернігівщині. Односельці розповідають, що хлопець був дуже працьовитий, добрий і хазяйновитий. Працював трактористом. На передову вперше потрапив за мобілізацією. А вдруге прийшов сам – у вересні 2019 року підписав контракт на службу в ЗСУ. Сержант, старший водій мотопіхотної роти 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Виговського. “Людина, яка воює вже дуже давно, має дуже великий досвід, надійна допомога командиру. Декілька днів назад ми з Павлом розмовляли, жартували, обговорювали побутові питання, і буквально за пів години він пішов заступати на бойове чергування. О 18:10 нам надійшла доповідь, що куля ворожого снайпера обірвала життя нашого побратима”, – розповів побратим полеглого воїна, В’ячеслав Саврацький. Сержант Колесник загинув під Донецьком 13 травня. Поховали воїна в рідному Новому. Залишилися дружина і 16-річна дочка.

6. Максим Польовий

Майор, заступник командира 15-го окремого гірсько-штурмового батальйону 128-ї Закарпатської бригади Максим Польовий воював за Україну від самого початку російської агресії, з 2014 року. Пройшов бої за Луганський аеропорт, Дебальцеве, Старогнатівку, Новотошківське, Побєду та інші населені пункти на сході. Під час артилерійського обстрілу поблизу Станиці Луганської був поранений. Але після лікування повернувся у військо – не збирався йти на відпочинок аж до самої перемоги. Максим Польовий народився 18 грудня 1984 року в селі Юхимівці Волочиського району Хмельницької області. Мешкав у селі Наркевичі, там же закінчив школу. Класний керівник Максима Тетяна Кравчук каже, що хлопець любив навчатися і ще з дитинства мріяв стати військовим. “Він був дуже добрий, завжди справедливий. Перші роки після школи ми з ним переписувалися всім класом – не було ще тоді ні мобільних, нічого. В нас є листи, він завжди і жартувати міг, і писав дуже багато”, – пригадує однокласниця Максима Ольга Шевчук. Наступного року його клас планує зібратися на 20-річчя закінчення школи. Але Польовий одразу попередив, щоб його не чекали. “Він сказав: «Вибачайте, друзі. Та я приєднаюся до вас з превеликим задоволенням тоді, коли відсвяткуємо перемогу України у війні на Донбасі»”, – розповідає однокласник і друг дитинства, також майор Вадим Гуменюк. Вони з Польовим були нерозлийвода ледве не з пелюшок: разом ходили в дитячий садочок, потім – до школи, разом вступили в Академію сухопутних військ в Одесі, навчалися в одній роті. “Коли отримали лейтенантські погони, доля нас розвела. Я поїхав до Новограда-Волинського служити в «тридцятку», а він – до Закарпаття, у 128-му [бригаду]. Максим чудова людина, завжди допомогав, принциповий був. Дуже переживав за своїх підлеглих. Хороший друг, спілкувалися постійно телефоном. А зустрічалися дуже рідко. Він рідко приїжджав, казав мені постійно: «Вадиме, ось виграємо війну – тоді зустрінемося» “, – сумує майор Гуменюк. “Такі, як він, – зразок, еталон офіцера у ставленні до свого обов’язку. Чесний, справедливий, принциповий, вимогливий до себе і до підлеглих, хороший сім’янин”, – каже про Максима Польового заступник командира 128 огшбр підполковник Андрій Грузінцев. Майор Польовий загинув уранці 27 травня внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ поблизу Новотошківського на Луганщині. Поховали замкомбата в Наркевичах. Залишилися батьки, брат, дружина (також військовослужбовиця) та двоє синів – віком 11 та один рік. Вічна пам’ять полеглим за Україну.

На сході країни, в зоні проведення Операції Об’єднаних Сил у вівторок, 29 грудня, помер 22-річний український військовий Вадим Єфременюк.

Про це сьогодні, 30 грудня, повідомили на сайті Вінницької ОДА.

“Вадим Володимирович Єфременюк, 1998 р. н. помер 29 грудня 2020 року в зоні проведення ООС. Обставини його смерті уточнюються. Військовослужбовець проживав у Вінниці”, – йдеться в повідомленні пресслужби.

Повідомляється, що в померлого Єфременюка Вадима залишилися батьки, два брати і сестра.

Про це повідомили організатори.

Прохання в кого є такі, хто попадає під дану категорію зголоситись до 15.10.19 року за телефонами:+380637997708 – Віктор Олегович; +380973856426 – Марія Ференц.

“Зустріли борт, 12 хлопців, з них 5 важких. Багато з вогнестрельними кульовими і осколочними пораненнями різного ступеня тяжкості”, – написав Танцюра.

Волонтери просять допомогти з придбанням ліків і передачі їх в госпіталь. Допомогу можна надсилати на картку Приватбанку 5168 7551 1265 2942 Танцюра А.В.

Про це в коментарі “Обозревателю” розповів народний депутат від фракції “Блок Петра Порошенко” Олег Недава.

“Ми місяць тому проголосували за законопроект, яким надали можливість воїнам АТО і переселенцям брати участь у програмі молодіжного фонду з пільгового кредитування та надання пільг для молоді. А сьогодні ми включили до порядку денного зміни до держбюджету щодо фінансування цієї програми на суму в 2 мільярди гривень. За цією програмою воїни АТО і переселенці зможуть придбати житло лише за 50% його вартості. Другу половину суми буде компенсувати держава”, – розповів Недава.

Нардеп розповів, що голосування за законопроект має відбутися на сесійному тижні з 8-го по 15-е липня. “278 депутатів проголосували за включення цього законопроекту до порядку денного. Серед них є дуже впливові депутати: Ірина Геращенко, Андрій Павелко, Артур Герасимов. Тому є дуже оптимістичні очікування”, – поділився політик.

Як повідомляв “Обозреватель”, суд наклав арешт на відібрані шахраями квартири, які належать родині демобілізованого бійця 30-ї бригади Збройних сил Ростислава Тихонова.