Під час виконання бойового завдання в Запорізькій області загинув Володимир Волошин. Військовослужбовець служив навідником 1 механізованого батальйону військової частини А 7013. Йому було 33 роки, повідомила начальниця Івано-Франківської обласної військової адміністрації Світлана Онищук.

У Донецькій області останній бій прийняв Володимир Зеленко. Бійцю військової частини А 4638 назавжди 32.

Під час артилерійського обстрілу обірвалось життя Володимира Гальчія — водія-стрільця штурмового відділення штурмового взводу. Йому було 37 років.

Останній бій в Запорізькій області прийняв Володимир Вовк. Стрільцю 3 відділення стрілецької роти військової частини А 7370 було 36 років.

Внаслідок ворожого обстрілу не стало Олександра Костюка. Військовослужбовцю частини А 4667 було 53 роки.

На Харківщині обірвалось життя Миколи Пасічинського. Навіднику 2 механізованого відділення військової частини А 0409 назавжди 27 років.

Під час виконання бойових завдань в Харківській області загинув Юрій Пуршега. Стрільцю — гранатометнику стрілецького батальйону військової частини А 1008 було 36 років.

Від вогнепальних поранень, отриманих в Донецькій області, загинув Михайло Глібчук, який служив стрільцем–снайпером механізованої роти військової частини А 7407.

На Донеччині поліг Степан Медведюк. Військовослужбовцю частини А 2777 було 48 років.

На Донеччині обірвалось життя Володимира Михашули. Бійцю військової частини А 4007 назавжди 46.

Вічна пам’ять і слава Героям! Щирі співчуття рідним, друзям, побратимам.

Трагічну звістку повідомив староста села Радча Тарас Борин, інформують “Вікна”.

Бринзей Михайло Іванович народився 2000 року, жив у селі Радча Івано-Франківської громади. Майже рік воїн вважався зниклим безвісти.

“На жаль, дива не сталося… Наш воїн, який майже рік вважався безвісти зниклим, загинув. Низький уклін Герою за захист, за мужність, за героїчний подвиг. Щирі співчуття рідним та близьким. Нехай Господь допоможе пережити гіркий біль непоправної втрати. Вічна пам’ять та безмежна шана полеглому Воїну Михайлу”, — йдеться у повідомленні.

Траурний кортеж вирушить від Будинку Смутку в Івано-Франківську сьогодні, 14 березня, о 18:00.

Під час виконання бойового завдання в Донецькій області загинув Олександр Колесник. Він служив головним сержантом взводу безпілотних авіаційних комплексів військової частини А 1619, повідомила начальниця Івано-Франківської обласної військової адміністрації Світлана Онищук.

У бою з окупантами в Запорізькій області не стало Миколи Доронюка. 52-річний військовослужбовець служив водієм 4 автомобільного відділення підвозу боєприпасів роти матеріального забезпечення військової частини А 4722.

Внаслідок мінно-вибухової травми, отриманої в бою в Луганській області, обірвалось життя Петра Новака. Він служив навідником 3 єгерського взводу військової частини А 4056.

Останній бій в Херсонській області прийняв Сергій Локатир. 39-річний військовослужбовець служив у військовій частині А 2777.

У бою в Донецькій області загинув Михайло Андрійович. Інспектору прикордонної служби було 44 роки.

Від ворожого снайперського обстрілу в Донецькій області не стало Василя Красножона — водія-телефоніста 2 стрілецького відділення військової частини А 4809.

Внаслідок мінометного обстрілу в Запорізькій області загинув Дмитро Гаврилюк — гранатометник 3 механізованого відділення військової частини А 4447.

У Донецькій області поліг Олег Гринішак. 21-річний боєць служив старшим оператором 1 відділення 2 взводу протитанкових ракетних комплексів військової частини А 0284.

У Донецькій області не стало Руслана Голінатого. Стрільцю 2 стрілецького відділення військової частини А 4809 назавжди 40.

Внаслідок ворожого артилерійського обстрілу в Донецькій області загинув Андрій Шендикевський – стрілець-снайпер механізованого відділення частини А 4667. Йому назавжди залишиться 30 років.

Вічна пам’ять і слава Героям! Щирі співчуття рідним, друзям, побратимам.

«Вікна» поспілкувалися з мамою Олександра — Світланою Вітковською, яка поділилася спогадами про сина.

Олександр Вітковський народився в Калуші, був старшим сином в сім’ї. Навчався в ЗОШ I-III ступенів №6 (ліцей), відтак — у ліцеї №10. Змалку хлопцеві добре давалося навчання. Тому, отримавши високі бали ЗНО, вступив до Києво-Могилянської академії на біологічний факультет.

«На той час син вступив в усі п’ять вишів — всюди, куди подав документи. Найнижчий бал був з української мови — 180, 197 — англійська, біологія — 194, а хімія — 189», — пригадує мама.

Закінчивши магістратуру, Олександр залишився в університеті, вирішивши присвятити своє життя науці. Паралельно знайшов нове заняття, яке припало йому до душі — відео зйомка. Закінчив кіношколу в Києві і працював на одному з телеканалів. Ще одним хобі хлопця була школа історичного танцю. Якимось дивом хлопець завжди все встигав.

«Моя дитина спішила жити», — зауважує Світлана Вітковська.

Сашко зріднився з Києвом, тут він знайшов свій другий дім. А ще робота телеоператора приносила задоволення. Проте 24 лютого 2022 року перевернуло все з ніг на голову. О 4.30 син подзвонив до мами зі звісткою, що почалася війна.

«Я беру трубку і він (Сашко. — Авт.) до мене стривоженим голосом: «Почалося». Всі ніби розуміли, що може настати війна, але ніхто не вірив. Сашко жив тоді на Оболоні на 14 поверсі, а це північна лінія метро, і добре видно було заграву, вибухи на аеродромі Гостомель», — пригадує Світлана Вітковська.

Уже наступного дня Сашко записується до тероборони, але мамі не наважується розповісти, адже дуже боїться її сліз. Першим дізнається батько.

«Тату, скажи мамі, бо я боюся їй дзвонити, бо вона буде дуже плакати. Скажи, що я не можу по-іншому поступити. Київ — це місто, де я прожив 7 років, я зобов’язаний його захищати, як зможу», — з такими словами звернувся Олександр до батька.

Мати до кінця не вірила в те, що син пішов в тероборону, особливо знаючи те, що він раніше не хотів іти до армії.

«Мені було важко це прийняти, але виходу не було. Почалися недоспані ночі і постійні хвилювання», — розповідає Світлана Вітковська.

«Іскандер» — саме такий позивний отримав Сашко, коли захищав Київ, брав участь у боях за звільнення Бучі та Ірпеня. Служив навідником механізованого відділення. Згодом разом з побратимами опинився біля українсько-білоруського кордону. Коли зрозуміли, що нападу тут чекати не варто, «Іскандера» відправили до Бахмута.

22 червня, на день народження, Олександру дали перших три дні вихідних. Військовий не поїхав до Калуша, адже дорога б зайняла б майже увесь час, тому вирішив їхати до Києва, де зустрівся з друзями.

«Коли син зайшов до квартири, то друзі кажуть йому: «Саня, як ти загорів». А він каже: «Зачекайте, хлопці, я піду помиюся. Я їхав зі сходу дві доби — я немитий, брудний. Лише від годинника був білий слід. Всі потім зрозуміли, що це донбаський бруд», — ділиться спогадами мама.

Жодного разу Сашко ні на що не пожалівся, не виявив ніякої слабості: в нього завжди було все добре, всього завжди вистачало. Він завжди підтримував зв’язок з рідними. Вперше сильну тривогу мама відчула 30 червня, коли їхала з Києва з меншим сином Олегом, який щойно захистив бакалаврську роботу. Тоді «Іскандер» написав мамі смс, що в нього все добре, пізніше вийде на зв’язок і чомусь надіслав номер свого командира Максима.

Згодом Світлана Вітковська телефонувала до Сашка, але той вже не брав трубку. Мама почала бити на сполох, дзвонити до командира. Тільки 4 липня жінка отримала найжахливішу звістку у своєму житті.

«Ми маємо вручити сповіщення, що ваш син пропав безвісти», — так відповів чоловічий голос в телефонній трубці. — Я кричала так, що аж охрипла… Мене чув увесь під’їзд», — пригадує мама.

Згодом командир розповів приголомшливу та болючу правду.

Як з’ясувалося, Сашко разом із побратимами зайшли в одну зі шкіл, яка була з’єднана з дитячим садком. В приміщенні був медпункт, зберігалися боєкомплекти. Калушанин з іншими військовими на вході зняли бронежилети й пішли до аеророзвідників. На той момент саме в це місце російська авіація скинула керовані авіабомби. Загинули всі — за винятком одного бійця, який заснув на парті в бронежилеті та касці. Допомогло йому і те, що він був близько біля входу. Тому просто виповз.

Перші тіла, які витягли — впізнали. Хлопців забрали додому на поховання. А тіла чотирьох військових досі не ідентифіковані. Серед них — калушанина Олександр Вітковський. Сім’я чекає збігу результатів ДНК.

Зараз рідним про Олександра нагадує його портрет і бандерівський прапор, який з ним був ще зі студентських часів. Цей патріотичний символ завжди висів у «Іскандера» над ліжком. На згадку про себе він залишив кота, з яким був під Бахмутом. Його передали побратими. «Мій солдат Шило», — казав про нього боєць.

Під час ворожого обстрілу в Донецькій області загинув Іван Маланчин, стрілець-помічник гранатометника військової частини А 2167. Йому назавжди 34, повідомила начальниця Івано-Франківської обласної військової адміністрації Світлана Онищук.

Під час виконання бойового завдання в Харківській області не стало Ігоря Татарина. Гранатометнику 2 механізованого батальйону військової частини А 1008 було 25 років.

Останній бій в Херсонській області прийняв Андрій Кавінський. Старшому стрільцю-оператору 1 штурмового відділення військової частини А 3821 було 46 роки.

У бою за Україну в Донецькій області поліг Іван Барнич. Командиру взводу роти зв’язку батальйону зв’язку та радіотехнічного забезпечення військової частини А 1349 було 34 роки.

Внаслідок артилерійського обстрілу в Харківській області загинув Олександр Рубін — стрілець 1 стрілецького відділення військової частини А 7084. Йому назавжди залишиться 39.

У Донецькій області обірвалось життя Сергія Чорного. Боєць служив стрільцем відділення вогневого ураження 2 штормового взводу штурмової роти. Йому був 31 рік.

У бою з окупантами в Запорізькій області загинув Олег Павлишин. Він був старшим стрільцем аеромобільної роти військової частини А 4350.

Внаслідок важкої травми, отриманої в бою в Луганській області, перестало битись серце Михайла Гелетія. Військовослужбовцю частини А 4056 було 34 роки.

Від ворожої кулі в Херсонській області загинув Юрій Криниченко. 41-річний чоловік служив командиром десантно-штурмового взводу 2 батальйону морської піхоти військової частини А 2802.

Під час виконання бойового завдання в Запорізькій області не стало Олександра Рощука. Старшому навіднику 2 відділення артилерійського дивізіону військової частини А 7013 був 41 рік.

Вічна шана нашим Героям, які полягли в бою за Україну!

Військовослужбовець з Рівненщини, 22-річний Олександр Коблюк загинув дорогою додому за загадкових обставин.

Про це передає місцеве видання “Рівне Медіа” з посиланням на матір військового Любов Коблюк.

За словами матері, її син був військовослужбовцем-контрактником. Після проходження строкової військової служби, від 2021 року Олександр продовжив служити по контракту в лавах ЗСУ. Від початку повномасштабного вторгнення воював на різних напрямках. Останнім часом він воював на Запоріжжі.

Загинув у дорозі додому
Жінка розповіла, що вже 4 місяці очікує інформації від правоохоронців про причину смерті сина.

22-річний захисник загинув у Кіровоградській області на початку квітня цього року. Олесандр якраз їхав з фронту додому у відпустку. Тіло військового знайшли 13 квітня 2023 року на залізничних коліях біля селища Пантаївка на Кіровоградщині.

“З 12 на 13 квітня він їхав у 10-денну відпустку додому. По дорозі він трагічно загинув. Що сталося – ми не знаємо. Зранку, 13 квітня, мені повідомили, що мого сина знайшли мертвим у Кіровоградській області на коліях. 12 квітня о 6-й вечора він сів на потяг. (№87 Запоріжжя-Ковель). О 1-й годині ночі (6 годин він був у дорозі) його знайшли мертвим”, – розповідає Любов Коблюк.

“Неуточнений нещасний випадок”
За її словами у заключенні експерти вказали “неуточнений нещасний випадок”.

“Нещодавно вже було 4 місяці. Слідчі кіровогорадські займаються справою, але результатів немає. Нічого добитися, що сталося, ми не можемо”, – скаржиться жінка.

Любов Коблюк запевняє, що на тілі сина було видно багато пошкоджень.

“Він був побитий дуже. Ми його ховали відкритим, хоч нам казали не відкривати тіло. Воно було дуже побите. Чи душили його, чи що – нам не сказали. Не було інформації, що це саме побої. Вони вказали, що він так міг побитися, бо випав з потяга”, – каже мати загиблого захисника.

Також жінка повідомила дивний нюанс, що біля тіла її сина було знайдено жіночий кросівок 36-го розміру. Як він там опинився, не відомо.

Правоохоронці цю інформацію поки не коментували.

Ельвін Новрузов мав азербайджанське коріння, але в Україні ріс, навчався, працював. З дитинства був дуже активним, товариським, багато жартував і мав унікальний талант — вмів швидко навчатися будь-якої справи. Так, працюючи в Німеччині, Ельвін вивчив німецьку мову, навчився самостійно розробляти і конструювати меблі. А ще мав гарний почерк та улюблене хобі — нумізматику.

Не служивши в армії та не маючи військового досвіду, калушанин в короткі терміни навчився бути справжнім воїном. Ельвін Новрузов був холоднокровним і зібраним в тих моментах, де інші могли проявляти слабкість, а особливо коли йшла мова про порятунок побратимів. Три місяці він вважався зниклим безвісти, допоки родині не повідомили сумну новину про загибель коханого чоловіка, турботливого сина і люблячого батька.

У інтерв’ю «Вікнам» дружина Софія та мати Катерина розповіли про Ельвіна Новрузова.

Народився Ельвін Новрузов 13 листопада 1987 року в Сибіру. Тато був за національністю азербайджанцем, мама — українка. Коли дитині було чотири місяці, родина переїхала до Калуша. Ельвін був гіперактивною дитиною, балакучим, жартівливим. Свого часу в палаці культури «Юність» займався спортивною гімнастикою, здобув звання кандидата у майстри спорту. Навчався у Калуській ЗОШ №6. Згодом вступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, де здобув спеціальність «Автоматизація та комп’ютерні науки». Працював на заводі ТОВ «Техмаш» майстром зміни. Відтак поїхав на роботу до Києва, де займався проєктуванням меблів. Згодом їздив за кордон в Німеччину, Чехію та Польщу.

У 2019 році познайомився у Фейсбуці з майбутньою дружиною Софією. Вже за три тижні закохані зрозуміли, що хочуть жити разом. Закохані одразу переїхали на орендовану квартиру, оскільки свого житла не було. Тож чоловік знову поїхав на роботу кордон. Софія теж хотіла бути біля коханого, знайти роботу. Але Ельвін не підтримував цю ідею, бо не хотів, щоб його дівчина важко працювала.

«Я йому казала, що він знайшов роботу вдома. Проте він не міг всидіти на місці», — пригадує дружина загиблого Героя.

Ельвін познайомився з Софією у соцмережі. З першої зустрічі більше не розлучалися

Згодом дівчина поїхала погостювати до коханого в Німеччину. Там її чекав приємний романтичний сюрприз — освідчення Ельвіна на Берлінській телевежі. Софія радісно сказала «так». Молодята відсвяткували весілля, купили квартиру. А відтак Софія дізналася, що чекає первістка. Сім’я зраділа такій прекрасній новині — Ельвін дуже хотів дівчинку.

«Ми ще сперечалися хто буде: хлопчик чи дівчинка? На УЗД сказали, що буде дівчинка. Уже тоді думали про ім’я Олівія», — розповідає Софія Новрузова.

Сім’я раділа життю, проте не могла уявити, що розпочнеться повномасштабне вторгнення. В перші дні взагалі не розуміли, що робиться. Проте згодом прийшло розуміння, що прийшла кровожерлива війна, яка не пошкодує нікого. Тим часом батько Софії приймає рішення іти на війну. Довго не витримує й Ельвін. За словами дружини, йому було соромно сидіти вдома і бігати в укриття, в той час, як її батько п’ятьох дітей іде воювати.

21 березня 2022 року Ельвін Новрузов, не маючи жодного військового досвіду, поповнив ряди добровольців ЗСУ. Служив на посаді солдата-кулеметника у легендарній 46-й окремій аеромобільній бригаді. Пізніше був призначений до управління роти військової частини А-4350.

Софія пригадує, що чоловік постійно був на зв’язку. Щоранку жінка наводила будильник на 07.00, щоб почути від коханого «Я живий, все добре»…

Якось від Ельвіна не було звістки декілька днів: тоді на Херсонщині він отримав осколкове поранення в коліні. Проте все ж болем в нозі чоловік зателефонував сім’ї, щоб сказати омріяне «живий». Військового відправили на лікування до Одеси, відтак — на реабілітацію до Калуша. Вдома Ельвін Новрузов побув всього 10 днів, але думками був на війні: навіть після поранення калушанин «рвався» на фронт. Казав, що його друзям на війні без нього скучно, бо він навіть там жартував і був душею компанії.

Мама пригадує сина завжди активним, непосидючим і люблячим

Зі слів побратимів, на Херсонщині поранений Новруз витягав поранених хлопців, надавав медичну допомогу. Казав, що вже нічого не боїться. Ця війна така, що ми маємо бути зібраними, — пригадує жінка слова загиблого чоловіка.

Згодом Ельвін разом з побратимами потрапив під Бахмут — в самому пеклі війни ходив на бойові завдання. Дружина про все тільки здогадувалася. В розмовах проговорився, що всі авто погоріли і військовим немає з чим іти на бойові завдання. Заручившись підтримкою дружини, друзів, знайомих, за три дні зібрали потрібну суму. Хоч Ельвін був за характером такий, що нічого не попросив. Проте це була крайня потреба.

Тоді ж з Ельвіном сім’я втратила зв’язок. Був грудень 2022 року. Хоч командир, побратими нескінченно говорили, що все добре, та жіноче серце не обманеш — Софія відчувала біду. Стрес, постійні звернення до різних організацій та щоденна молитва — так промайнули три місяці без новин про чоловіка. Врешті прийшла звістка, що на території, куди зайшла інша бригада, 23 березня 2023 року знайшли й впізнали Ельвіна за речами та військовим квитком…

За офіційною інформацією, 31 грудня 2022 року поблизу населеного пункту Озарянівка Бахмутського району Донецької області під час ведення зустрічного бою з противником, підтримуючи свій підрозділ кулеметним вогнем, солдат Ельвін Ілгарович Новрузов отримав поранення, не сумісне з життям.

Поховали воїна з усіма військовими почестями 3 квітня 2023 року на Алеї Слави, що на міському цвинтарі.

Героя поховали на Алеї слави міського кладовища в Калуші

11 липня Софія Новрузова зареєструвала на сайті Президента України електронну петицію про присвоєння чоловікові звання Героя України Ельвіну. З того часу вдалося зібрати понад 4700 підписів. Родина просить долучитися всіх небайдужих.

Підписати петицію про присвоєння калушанину звання Героя України можна за посиланням. Для того, що прохання розглянув Президент України, потрібно зібрати 25 тисяч підписів.

Ним виявився Денис Алекєєнко з Костопля.

За інформацію родичів загиблого, у травні хлопцю мало виповнитися 19 років.

Юнак успішно навчався, прагнув стати лікарем, але любов до рідної землі спонукала стати на її захист та віддати своє квітуче життя за нашу майбутню Перемогу.

Світла душа, комунікабельний і щирий хлопець, чуйний і уважний до друзів-однокурсників, улюбленець студенток групи, де він був єдиним хлопцем – таким його назавжди запам’ятають викладачі та студенти Костопільського медичного коледжу.

За інформацією рідних Дениса, він проходив службу у Національній Гвардії.

Сьогодні, 23 грудня, біля Офісу президента зібралися рідні українських захисників, яких досі вважають зниклими безвісти. В Україні — понад сотня невпізнаних бійців, іще більше перебувають у полоні. І ніхто не може достеменно сказати рідним про справжню долю їхніх близьких. Система розпізнавання тіл по ДНК — недосконала, кажуть матері військових. Вони часто відмовляються їх визнавати, бо надто багато розбіжностей.

Про це йдеться 23 грудня у сюжеті ТСН.19:30.

Мовчазні змарнілі жінки тримають у руках плакати. Про долю своїх дітей мами не можуть дізнатись вже 9-й рік. Різдво вони зустрічають без жодних сподівань.

На цвинтарі, де ховають невпізнаних бійців, лежать здебільшого ті, хто потрапив у криваву м’ясорубку в Іловайську та Дебальцевому. Пошукові групи вивозили тіла вантажівками — так багато було загиблих.

Поховання тих, кого неможливо було упізнати, відбувалось щонайменше в трьох місцях: Старобільську, Краснопольському та Кушугумі. Згодом замість номерів тут почали з’являтись прізвища.

Масове поховання невпізнаних бійців на Запоріжжі провели у 2014 році. Згодом батькам, які здали тести ДНК, надійшли повідомлення — останки їхніх дітей вдалося розпізнати з експертизою. Багато хто вирішив не переносити могили.

“Я ось щойно сказала: Артеме, ти хотів залишитися там, де всі твої? І ось так ми лишили там, де всі його. І сюди тепер до нього приїжджаємо”, — розповідає Світлана Посудівська, мама загиблого бійця.

Але є й інші приклади. І це — справжня трагедія для тих, хто досі не може попрощатись із своїми дітьми. Ядвіга Лозинська шукає сина від 2014 року. Як свідчать його друзі, хлопець потрапив в полон під час виходу з Іловайського котла.

“Вони підтвердили — всі хлопці, що вони були з моїм сином у полоні. І у ГУР сказали, що мій син живий, і був у списках на обмін”, — говорить пані Ядвіга.

Але мамі прийшли результати аналізу ДНК. Мовляв, її син похований тут, на військовому кладовищі в Запоріжжі. Жінка погодилась на ексгумацію.

“Дістаєм мішок, а там купа одягу — декілька розмірів з шевронами 40-го батальйону. При тому, що мій син служив в 93-й бригаді”, — зазначає вона.

Волонтери домовились із благодійниками, щоб ті безоплатно передали Україні обладнання, яке дозволяє точно розпізнавати рештки бійців.

Але Міноборони повідомило, що ця допомога — непотрібна: “Проведення слідчих дій не належить до компетенції ЗСУ. Вважаємо передачу обладнання для експрес-аналізу ДНК недоцільною”.

В Офісі президента вже вкотре запевняють, що спрямують всі зусилля задля допомоги матерям. Втім, як швидко вирішиться це питання, неясно. Принаймні, Новий рік жінки знову зустрічатимуть без відомостей про своїх дітей. Станом на сьогодні досі не можуть розпізнати майже півтори сотні загиблих.