🔥 Бо коли на кону — свобода, майбутнє і життя наших близьких, стояти осторонь — уже не варіант. Контракт із ЗСУ — це не просто служба. Це виклик. Це гідність. Це шлях справжніх.

👉 Якщо ти молодий, сильний і не байдужий — твоя країна чекає на тебе. Стань частиною незламної армії! Долучайся до війська!

Сьогодні, як ніколи, важливо об’єднати зусилля заради спільної мети. Кожен з нас може стати тим самим героєм, якого потребує наша Батьківщина. Ваш вибір може визначити майбутнє!

На щиті повернулися оборонці з різних напрямків фронту.

Про це повідомили у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими.

Зазначається, що це воїни, які загинули на:
Курахівського напрямку
Покровського напрямку
Бахмутського напрямку
Вугледарського напрямку
Луганського напрямку
Запорізького напрямку
а також з моргів на території РФ
“Полеглих оборонців вдалося повернути за результатами спільної роботи Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Центрального управління цивільно-військового співробітництва Генштабу ЗСУ, Об’єднаного центру СБУ, МВС, Офісу Уповноваженого Верховної ради з прав людини, Секретаріату Уповноваженого з питань осіб зниклих безвісти за особливих обставин, ДСНС, а також інших структур Сектору безпеки та оборони України”, – йдеться у повідомленні.

Нагадаємо, черговий обмін військовополоненими між Україною та Росією відбувся у середу, 5 лютого. Півтори сотні українських захисників знову ступили на рідну землю.

Громада провела в останню дорогу молодих героїв, воїнів, захисників України…

В останню путь провели штаб-сержанта Богдана Сергієнка та сержанта Юрія Бекала, прикордонників Третього прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса 3 прикордонний загін імені Героя України полковника Євгенія Пікуса.

Богдан Сергієнко народився у селищі Троїцьке на Луганщині. Проходив службу у внутрішніх військах МВС України. Згодом вступив до лав прикордонної служби, проходив службу за контрактом.

Йому назавжди залишиться 30 років.

Юрій Бекало народився в с. Кам’яногірка Іллінецького району Вінницької області, а жив і навчався в селищі Троїцьке на Луганщині. 11 лютого 2022 року підписав контракт на службу в ДПС України. Був інспектором прикордонної служби 3 категорії, помічником гранатометника другого відділення інспекторів прикордонної служби, сержантом.

Йому назавжди залишиться 20 років.

Сміливі прикордонники, вірні військовій присязі, загинули разом за нашу Батьківщину під час ворожого штурму в Донецькій області.

Юрія поховали в рідному селі Кам’яногірка на Вінничині, а Богдана в м.Черкаси.

Дякуємо Дашівській селищній раді (https://www.facebook.com/DashevOTG) та Черкаській міській раді (https://www.facebook.com/rada.cherkasy) за організацію поховання Героїв та гідні проводи.

Вічна і світла пам’ять воїнам-захисникам

Співчуття рідним і близьким

Сьогодні, 22 березня, о 19:00 відбудеться панахида за загиблим Сергієм Федоренком в Будинку смутку (м. Івано-Франківськ, вул. Ребета, 3). Завтра, 23 березня, об 11:00 год розпочнеться прощання із загиблим в Будинку смутку. Поховають воїна на Алеї Героїв кладовища села Чукалівка.

Завтра, 23 березня, о 13:00 розпочнеться прощання з Юрієм Скляром в Будинку смутку. Поховають воїна на Алеї Героїв кладовища села Чукалівка.

Під час виконання бойового завдання в Донецькій області загинув Роман Кузьмяк. Військовослужбовцю військової частини А 4267 було 44 роки, повідомила начальниця Івано-Франківської обласної військової адміністрації Світлана Онищук.

Останній бій в Донецькій області прийняв Андрій Пилипів. Старшому стрільцю-оператору військової частини А 4699 був 41 рік.

Внаслідок масованого ворожого обстрілу в Харківській області обірвалось життя Романа Глушка. 33-річний чоловік служив оператором десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти військової частини А 1910.

Внаслідок ворожого мінометного обстрілу в Донецькій області загинув Василь Сіщук. Боєць служив старшим водієм зенітного ракетного відділення зенітного ракетного взводу механізованого батальйону.

Останній бій в Херсонській області прийняв Назарій Александрук. 29-річний боєць служив у військовій частині А 3199.

Життя в бою за Україну віддав Роман Гринчишин. Командиру відділення 1 кулеметного взводу роти вогневої підтримки 2 механізованого батальйону військової частини А 0998 назавжди 28 років.

Даючи відсіч збройній агресії рф в Донецькій області, загинув Володимир Стасів. Бійцю військової частини А 4667 було 38 років.

Внаслідок ворожого мінометного обстрілу на Донеччині не стало Дмитра Луціва — старшого стрільця 3 гірсько-штурмового відділення військової частини А 3029.

Внаслідок ворожого артилерійського обстрілу поліг Сергій Фуфалько, який служив старшим стрільцем 3 гірсько-штурмового відділення 1 гірсько-штурмового взводу військової частини А 3029.

Ворожа куля снайпера забрала життя Василя Долиб’яника. Боєць служив у військовій частині А 4267.

Вічна слава Героям! Щирі співчуття рідним, друзям, побратимам.

Андрій Білоус народився 1977 року народженння, жив у Бурштині. На війні служив головним сержантом — командиром зенітного ракетного відділення зенітного ракетного взводу зенітної ракетної батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону однієї з військових частин, інформують “Вікна” з посиланням на Бурштинську міську раду.

Вірний військовій присязі, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність Андрій Білоус загинув 1 березня 2024 року у Донецькій області.

“Щирі співчуття дружині Тетяні, усім рідним та близьким Героя! Вічна пам’ять!”, — йдеться повідомленні.

Про смерть молодшого сержанта Віталія Олексина повідомив міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків.

У понеділок, 4 березня об 11:00 розпочнеться прощання в домі загиблого Віталія у с. Микитинці. Опісля буде ще прощання у церкві с. Микитинці.

Поховають воїна на кладовищі с. Микитинці.

“Співчуття рідним і близьким! Вічна пам‘ять і шана Герою!”, — написав Руслан Марцінків.

Про загибель двох Захисників повідомила у соцмережі начальниця Калуської районної військової адміністрації Жанна Табанець.

На війні загинули: солдат Пилипів Мирослав Вікторович, 1986 року народження, мешканець с. Гошів Долинської громади та солдат Менчак Василь Миколайович, 1976 року народження, житель села Мислівка Вигодської громади.

Мирослав Пилипів на війні служив номером обслуги зенітно-кулеметного відділення зенітно-ракетно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки військової частини.

25 лютого 2024 року загинув при виконанні бойового завдання у Запорізькій області.

У ЗСУ Василь Менчак був командиром стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти військової частини.

Відданий Військовій присязі на вірність Українського народу, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув 29 лютого 2024 року під час мінометного обстрілу у Донецькій області.

Смерть обох воїнів пов’язана з виконанням обов’язків військової служби та захистом Батьківщини.

“Висловлюю щирі співчуття рідним і близьким мужніх захисників, бойовим побратимам і друзям. Рідний народ завжди пам’ятатиме своїх Героїв, які полягли у боях з окупантами. Вічна пам’ять і слава!”, — написала Жанна Табанець.

Українських захисників зустріли зі сльозами на очах та із теплими обіймами.

Служба безпеки показала ексклюзивне відео із сьогоднішнього великого обміну, під час якого додому із російського полону повернулося 230 захисників.

Відео СБУ опублікувала на сторінці у телеграм

“Це результат роботи Об’єднаного центру з координації пошуку та звільнення військовополонених, який виконав рішення Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Життя кожного українця – найвища цінність!”, – підписали відео.

В СБУ наголосили, що працюють далі над тим, аби виконати доручення президента України і повернути з полону кожного українця.

На опублікованих кадрах видно, як українських захисників зустріли зі сльозами на очах та із теплими обіймами. А військовополонені після повернення до України виконали гімн України.

Сумну звістку повідомили вЧортківській міськраді.

“Із фронту надійшла чергова жахлива звістка до нашої громади. У боротьбі проти московських окупантів загинув чортківʼянин Бублик Ігор (1985 р.н). Його мобілізувати на службу лише на початку травня цього року.

А вже 19 червня поблизу міста Кремінна, що на Луганщині, відбувся останній бій Ігоря…

“Війна знову забрала життя наших молодих хлопців, що мали мрії і багато планів попереду… Відповідно до розпорядження міського голови від 08 травня 2023 року № 03-05/101 в Борщівській міській громаді оголошено триденну жалобу з 08 травня по 10 травня 2023 року за загиблим Героєм – старшим солдатом Ярославом ТКАЧОМ. Чин похорону Героя Ярослава ТКАЧА відбудеться завтра, 10 травня 2023 року, об 11.00 год. в селі Шупарка.

ин похорону Героя Михайла ТЕСЛЮКА відбудеться завтра, 10 травня 2023 року, об 15.00 год. в селі Глибочок. Все, що зараз можемо зробити для них – провести молитвою і віддати почесті, як Героям. Герої не вмирають, а навічно вписують своє ім’я в історію України”, – йдеться в повідомленні міськради.

Про це повідомляє видання “Факти”. Батько переніс свого пораненого сина в окоп, але через ворожу атаку родина з Чернігова загинула.

До початку повномасштабного вторгнення російських військ у їхнє місто, 42-річний Олександр Костюк із Чернігова займався ремонтом автомобілів та працював водієм. А його 21-річний син Дмитро планував відкрити свій власний бізнес з ремонту мобільних телефонів та комп’ютерної техніки після того, як відслужить термінову службу.

Проте, одразу після 24 лютого, солдати Костюки стали на захист свого рідного міста у складі зведеного підрозділу територіальної оборони. Спочатку вони виконували свої завдання у районі Масани у Чернігові, а потім їх перевели для оборони Кіїнки.

Після того, як окупанти залишили Чернігівщину, батько та син, Олександр та Дмитро, пройшли курси бойової підготовки та стали інструкторами. Потім їх відправили на схід, де 20 березня вони загинули на Луганщині, біля населеного пункту Білогорівка.

Того дня починаючи з ранку противник обстрілював і штурмував наші позиції. Незважаючи на значну чисельну перевагу противника, Олександр та Дмитро билися до останнього.

Олександр встиг передати по радіостанції сигнал “Нас беруть!”, Який послужив сигналом для побратимів, щоб висунутись на підкріплення. Завдяки цьому позиція була утримана, а потерпілі втрати окупанти були змушені відступити. Однак, на жаль, батько та син не змогли вижити в тому бою.

Повномасштабна війна в Україні продовжує забирати життя наших захисників та мирних громадян. Під час захисту Батьківщини гинуть цілі сім’ї. У столиці України відбулося прощання з бійцями ЗСУ — батьком і сином, які пліч-о-пліч боролися проти росіян.

Про це повідомляє “Укрінформ”.

Бойовий шлях сім’ї Хомюків розпочався ще в перші дні повномасштабного вторгнення. Олег із позивним “Хома” та його син Микита із позивним “Турист” воювали у складі 206-го окремого батальйону Сил територіальної оборони Збройних сил України. Вони звільняли Київську та Херсонську області, потім обороняли Бахмут. Саме в цьому місті і загинули Герої.

Під час чергового обстрілу батько накрив собою сина, але снаряд розірвався біля їхніх голів. Чоловіки загинули разом.

10 березня відбулася на майдані Незалежності відбулася громадянська панахида.

Поховають батька та сина Хомюків на Лісовому цвинтарі у Києві.

Вони віддали своє життя за незалежність України в різних куточках фронту. Один – на Миколаївщині, а інший – на Херсонщині. Але об’єднало їх те, що місяцями рідні не могли провести в останню путь своїх найдорожчих людей…

Родини двох Героїв Андрія Самчука та Богдана Рокицького місяцями жили з вірою в те, що, можливо, страшна інформація від побратимів про їх смерть не підтвердиться.

Вірили, що побачать захисників у списках тих, хто в полоні, поранені…Але, не судилося…

Без значного військового досвіду Андрій та Богдан без вагань стали на захист рідної землі, коли ворог прийшов на нашу землю. І здійснили найбільший подвиг – віддали власні життя за те, щоб ми з вами мали світле майбутнє в суверенній Україні.

П’ятеро добровольців із Грузії загинули під Бахмутом, який зараз є найгарячішою точкою на військовій карті України. Герої, які захищали нашу землю, назавжди залишаться у серцях українців.

Авто Руруа, Роланд Кварацхелія, Ромео Пічхая, Мераб Аладашвілі та Бадрі Маркелія загинули 3 грудня у боях із російськими окупантами на сході країни. Про це повідомили у Посольстві України у Грузії.

Загиблі служили у 57-ій бригаді з березня 2022 року. Вони добровільно прибули до України, щоб допомагати ЗСУ воювати проти російських загарбників. В ефірі грузинського опозиційного телеканалу “Мтаварі” доброволець Ромео Парулава розповів, що на початку грудня група добровольців потрапила в оточення під Бахмутом. В результаті було поранено грузинського командира, а п’ятеро бійців загинули.

“Командир поранений. Решту хлопців разом з нашими братами-українцями оточено. Триває боротьба, щоб вивести тих, хто залишився живим, і винести тіла наших загиблих”, — зазначив Парулава.

Свої співчуття у зв’язку із загибеллю грузинських добровольців висловила президент Грузії Саломе Зурабішвілі.

“У ці важкі хвилини висловлюю співчуття рідним, близьким та рідним усіх загиблих в Україні грузинських бійців”, — написала на своїй сторінці у Facebook Зурабішвілі.

На Рівненщині віддали шану та провели в останню путь чотирьох військових. 34-річний Олександр Дещинський, 32-річний Микола Бондарчук, 34-річний Олег Миколайчук та Артур Молчанович поклали життя за Україну.

Про це повідомили у Рівненській обласній військові адміністрації і розповіли історії загиблих поїнів.

“34-річний Олександр Дещинський зі Здолбунова 6 березня поповнив лави ЗСУ. Спочатку полігон, далі – передова. Де служив Олександр, рідні не знали, завжди казав – він в тилу. Так говорив, аби батьки не хвилювалися. З дитинства Олександр чув від батька історію, що його дідусь, Тихон Дещинський, у далекому 1941-му пішов на фронт, пройшов усю війну, був неодноразово пораненим. Перемогу зустрічав у госпіталі. Дідусь прожив 92 роки і все життя носив у собі осколки фашистських снарядів. Олександрові теж на долю випало стати на захист Батьківщини, тільки вже від рашистів”, – розповідають в ОВА.

Солдат загинув внаслідок артилерійського обстрілу 1 листопада поблизу населеного пункту Шевченко Донецької області. В грудні йому мало б виповнитися 35 років.

“Не встиг одружитись, хоча зустрів своє кохання. Його назавжди запам’ятають усміхненим, веселим. Сашка, який завжди жартував і ніколи не падав духом”, – йдеться в повідомленні.

11 листопада загинув під час виконання бойового завдання на Миколаївщині 32-річний Микола Бондарчук з Крилова Корецької. У цивільному житті Микола був зубним техніком. “Навіть не встиг створити сім’ю, але після повномасштабного вторгнення одразу став на захист України, рідного дому та своїх близьких”, – кажуть в ОВА.

7 листопада під час виконання бойового завдання внаслідок мінно-вибухової травми поблизу населеного пункту Павлівка Донецької області загинув солдат-розвідник Олег Миколайчук із Оржева Клеванської громади.

“У мирному житті працював за кордоном. Коли прийшла на українську землю московська орда – став на захист Вітчизни. Не дочекаються додому батьки сина, не зустріне кохана дівчина свого обранця”, – кажуть в ОВА.

На Рівненщині попрощалися ще з одним бійцем Артуром Молчанович, уродженцем села Будимля Миляцької громади, який проживав на Сумщині. Чоловіка призвали під час мобілізації до лав Збройних Сил України.

“Мужньо протистояв російському агресору та захищав Батьківщину. На жаль, Артур загинув 29 жовтня на Луганському напрямку під час артобстрілу. Вчора жителі Миляцької громади провели в останню дорогу Воїна”, – йдеться в повідомленні.

В Україну повернули 62-х полеглих героїв.

Про це повідомили в Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.

“Сьогодні Україна повернула тіла героїв. Переговори були надтяжкими, але завдяки кропіткій роботі всієї команди Уповноваженого зі зниклих безвісти Олега Котенка вдалося повернути наших воїнів, зокрема, бійців із багатостраждальної Оленівки”, – повідомили в Міністерстві реінтеграції.

“Усі ми захоплюємося мужністю та відвагою бійців наших Збройних Сил, які змусили втікати російських окупантів з української землі. Але ми також щомиті повинні пам‘ятати, що за кожен звільнений від ворогів населений пункт, за кожну п’ядь нашої визволеної землі заплачено найвищу ціну — кров’ю та життями наших воїнів-героїв”, — зазначає очільник Богородчанської громади Ростислав Заремба.

За його словами, богородчанці у складі різних бойових частин беруть участь у наступальній операції. На жаль, отримано інформацію про підтверджені важкі втрати у лавах наших захисників.

У боях за визволення України на Донеччині, біля села Богородичне Краматорського району, полягли молоді побратими з Богородчан Назарій Чуловський, 1998 року народження, та Роман Сливка, 1996 року народження.

Після проходження служби у Богородчанській роті охорони обоє стали бійцями славетної 81-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ України.

Наші земляки героїчно загинули у жорстоких боях з ворогом на Ізюмському напрямку 7-9 вересня, повідомив очільник громади.

Про це повідомили у Telegram-каналі.

“Загинув чемпіон Європи з рукопашного бою Вадим Сотников.

Сотников був майстром спорту міжнародного класу. Ставав абсолютним чемпіоном України та чемпіоном Європи.

На війну він пішов добровольцем. Світла пам’ять”,- ідеться у повідомленні.

Зі святими упокій, Христе, душу померлого слуги Твого, там, де немає ні хвороби, ні плачу, ні журби, ні смутку, а лише життя – безконечне і радісне, щасливе й блаженне – з Тобою у Твоєму Царстві Небеснім. Бо Ти є воскресіння, життя і вічний спокій, Христе Боже наш, і Тебе славимо з Предвічним Отцем, і Святим Духом, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Захисники заблокованого Маріуполя мають чотири варіанти дій, але єдиним прийнятним – є битись. Полон означатиме для українських бійців смерть.

Про це заявив офіцер управління розвідки полку “Азов” Ілля Самойленко під час брифінгу з “Азовсталі”

“Щодо шансів, які у нас є тут, то я вам скажу те саме, що я говорю своїм товаришам, солдатам… у такій критичній ситуації, як зараз, у нас є (чотири варіанти –Ред)… Перше – можна, звісно, просто відкласти зброю і сидіти в кутку і чекати кінця. Це буде повільна смерть від голоду чи швидка смерть від бомби, просто прийняти”, – зазначив він.

За словами Самойленка, другий варіант – спробувати якось втекти, як боягуз, думати лише про власне життя, не думати про свій обов’язок, про присягу і саме це відбулося з командиром морпіхів.

“Ситуація така, що ми більше ніж за 100 кілометрів від наших основних позицій, ми не маємо належної підготовки з обох сторін, тут не можна прорватися, це неможливо, але якщо думаєш лише про своє життя, то звісно будеш хапатися за будь-яку можливість. Такий варіант – це великий сором, по-друге це може призвести й до смерті, тому що один із людей помер під час такої спроби”, – розповів він.

Третє, що можна зробити, за словами офіцера – це відкласти зброю і просто здатися. А четвертий варіант – це єдиний спосіб, який буде гарантувати життя – стояти і боротися.

“Ми весь цей час знали, що полк “Азов” не має високих шансів на виживання, якщо нас візьмуть у полон і здатися для нас – це неприйнятно. Ми не можемо зробити такий великий подарунок ворогу”, – сказав він

Самойленко наголосив, що полон для “азовців” означає смерть, оскільки ворог порушує всі правила і звичаї війни.

Глава Української держави заявив, що у Маріуполі є українські війська.

“Це щодо того, чому хаос інформаційний. Бо всередину там, де вони можуть залізти, там вони й зайшли, російські війська. А в якусь частину міста вони не зайшли, бо є наші хлопці, котрі відмовилися виходити на їхні заклики. Мало того, сім’ї цих хлопців зверталися до мене. Я розмовляв із цими хлопцями”, – сказав Зеленський.

Він додав, що раз на два дні намагається виходити на зв’язок із захисниками Маріуполя.

“Я їм говорю, що все розумію, хлопців, ми обов’язково повернемося… Але якщо ви відчуваєте, що вам потрібно бути, і ви відчуваєте, що так правильно, і що ви можете вижити, зробіть це. Я розумію, як це виглядає для військового. Вони сказали, що… Але я дав їм право вибору.

Вони сказали: “Ми не можемо. Тут поранені люди. Ми не покинемо поранених”. Ба більше, вони сказали: “Ми не кинемо вбитих… Тому вони захищають місто, захищають поранених, захищають мертвих, яких вони хочуть поховати”, – додав Президент України.

Він розповів, що у Маріуполі просто на дорогах та тротуарах лежать тіла мертвих громадян України, а також російських солдатів, які ніхто не прибирає. Зеленський також поінформував, що українська сторона зверталася до російської з проханням дати можливість вивезти поранених та мертвих громадян із міста, на що було отримано відмову.

Інформацію щодо кількості загиблих у перший день війни Росії проти України уточнюють. Про це заявив Олексій Арестович під час брифінгу, повідомляє 24 канал.

Інформацію опублікують згодом
Олексій Арестович заявив, що зараз уточнюють інформацію про точну кількість загиблих та поранених. Ці дані обіцяють опублікувати згодом.

Я знаю наразі, що більше 40 загиблих і кілька десятків поранених,
– заявив Арестович.

Доповнюємо новину…

21 лютого під час обстрілу на Донбасі російські окупанти вбили двох військових з Житомирської області. Це – старший лейтенант Ігор Демидчук та штаб-сержант Олександр Стельмах.

Про це повідомив міський голова Житомира Сергій Сухомлин.

“Агресор вкотре приніс горе і біду на нашу землю. Ця трагедія ще більше нас згуртувала у силі і здатності давати відсіч, боронити і захищати свою країну. Глибокі співчуття родинам. Вічна пам’ять і слава загиблим героям”, – написав міський голова Житомира.

Демидчук Ігор Олександрович був старшим лейтенантом, командиром 6 десантно-штурмової роти 2 десантно-штурмового батальйону військової частини А0281. Народився 13.05.1993 року в м. Овруч Житомирської області.

Стельмах Олександр Анатолійович був сержантом з матеріального забезпечення 6 десантно-штурмової роти 2 десантно-штурмового батальйону військової частини А0281. Народився 16.03.1981 року в с.Глинівці Андрушівського району Житомирської області.

У Житомирській міській раді повідомили, що із загиблими українськими захисниками прощатимуться в Житомирі на Соборному майдані. Про дату та час у міській раді повідомлять згодом.

Окрім цього, троє українських захисників зазнали поранень. Про це повідомили у Національній поліції.

Ще один воїн поранений у Водяному. Кваліфікація – стаття 258 ККУ (терористичний акт),
– поінформували правоохоронці.

Загострення на Донбасі: що відомо
Від початку поточної доби, 21 лютого, російські окупаційні війська 54 рази порушили режим припинення вогню на Донбасі. З них 45 – із застосування забороненого озброєння.
Окрім вище згаданих постраждалих військовослужбовців ЗСУ поранень зазнали ще четверо.
Найманці Росії також вдаються до провокацій. Бойовики підривають об’єкти інфраструктури та хаотично обстрілюють населені пункти. Передбачити, куди буде атака – неможливо.

Важливо! Збройні сили України готові дати відсіч ворогу будь-якої миті, адже ми під надійним захистом наших військових. Міжнародні партнери підтримують Україну і підготували пакет нищівних економічних санкцій проти Росії. Тому навіть якщо Кремль наважиться піти у наступ – він відчує гідну відсіч.

Зберігаймо спокій, читаймо перевірені новини та віримо в ЗСУ!

Історія кохання почалась 26 років тому

Лейтенант Владислав та медсестра Людмила познайомилися у Харкові. Вже через рік тоді ще курсант Владислав освідчився коханій.

“В Харкові на дискотеці (познайомилися – 24 канал). Я був на 5 курсі. Весілля відбулось за тиждень до мого випуску”, – розповів Владислав.

Тепер Владислав – майор, кавалер ордену “За мужність”, нагороджений за оборону Донецького аеропорту. Він викладає у військовому виші.

Людмила завжди поруч

Дружина завжди перебуває поруч із чоловіком – і в радості, і в горі. І на урочистій присязі, і в облозі російських окупантів.

“Вона приїхала до нас в частину – чи ліки привезла, чи інформацію. І тут з аеропорту передають, що очікують штурм нашої частини. Їй заборонили виходити з частини, треба було залишатися. Це якраз було у 2014 році на нашу річницю – 15 числа. Нам в бункері виділили підземну кімнату”, – поділився спогадами Владислав Алєксєєв.

Дружина стала розвідницею на Донбасі

Найважчим за чверть століття спільного життя для пари стала війна. Коли Росія загарбала Крим і окупувала Донбас, Владислав саме служив у частині на Донеччині. Родина жила там також. Обставини склалися так, що тендітній Людмилі довелося стати розвідницею.

Я – як медик – допомагала, приїжджала. Робила уколи, масажі – все, що потрібно. Водночас інформацію приносила,

– пояснила Людмила.

У подружжя є дорослий син

Найбільша радість подружжя – їхній син Ярослав. Він пишається, що кохання батьків живе навіть попри постійні переїзди та війну.

Це (шлюб батьків – 24 канал) дуже важливо для мене. Ми були в Одесі, в Донецькій області, в Харкові. Де ми тільки не були з роботою батька. Мама, можна сказати, стіна сім’ї”, – зазначив син Ярослав.

Повінчалася родина в храмі святого Іоанна Богослова. Вони запевнили, що їхню вірність і кохання один до одного перевірив час. У 26 спільний рік пара піде вже із церковним благословенням.

Про це йдеться  у ТСН

Це — вулиця на околицях селища Зайцеве. Тут не лишилося жодного вцілілого будинку. Від помешкань залишилося хіба по кілька стін. Не спокійно тут і досі. Бо зовсім близько бойовики облаштували свої позиції.

Фронт — за останньою хатою. Відстань між позиціями наших армійців і бойовиками — мінімальна. Буквально чути, що говорять по той бік.

“Чуємо, як вони спілкуються між собою. Як називають своє озброєння. Звичайно це не ополченці, а російські мотострілецькі підрозділи”, — говорять бійці.

Хлопці кажуть, противника мають підлого. Минулоріч неподалік розстріляли нашу групу евакуації. В білих шоломах медики намагались забрати загиблого. Та попри домовленості, по групі відкрили вогонь. Відтоді обстрілів поменшало. Але тримати оборону — не легше.

Видно як з того боку працюють снайпери. Про це бійці доповіли командирам, але знешкодити ціль там не дозволили. Першими не стріляємо, такі нині правила війни.

Інженерні роботи терористи проводять вже кілька днів. Працюють бензопили, курсують вантажівки.

Але бійці не втрачають оптимізму. Над головами майорить синьо-жовтий стяг. А в перерві між пострілами звучить гімн України.

Туди, де вже 8-й рік точиться неоголошена російсько-українська війна. І кожен із них робив те, що вважав своїм обов’язком, до останнього подиху.

Пропонуємо згадати шістьох героїв, чиї життя війна забрала у травні.

Дмитро Товчигречка, 93 ОМБр

Дмитро Іванович Товчигречка народився 28 лютого 1984 року на Дніпропетровщині. Мешкав у Кривому Розі. До війни працював газорізником на рудозбагачувальному підприємстві РОФ-1 впродовж майже двох десятиліть. Однак зрештою вирішив підписати контракт із ЗСУ – і з січня 2021 року доєднався до лав 93 окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. Служив механіком-водієм у механізованому батальйоні.

Ця ротація на Донбас стала для Дмитра першою – і останньою.

Побратими згадують: 37-річний Дмитро був дуже працьовитим і небагатослівним.

“Дмитро був роботящий, ніколи не відмовлявся від роботи. При тому, що був неговіркий, все ж розповідав побратимам про свою сім’ю, особливо своїх двох маленьких дітей”, – поділилися в бригаді.

Того дня, 6 травня, у День піхоти, ворог розпочав обстрілювати позиції українських військових поблизу Новотроїцького, що на Донеччині. В хід пішла і стрілецька зброя, і РПГ. Унаслідок обстрілу Дмитро отримав численні осколкові поранення, які не лишили йому шансів.

“Обстріл почався серед білого дня. Бійці чистили окопи. Ворог виждав, коли хлопці зупинилися і спокійно розмовляли, й атакував. Пролунав вистріл, потім ще один. Наш медик відразу кинувся допомагати. Дмитра винесли на ношах, він був ще живий, у нього були розплющені очі. А коли його стали перев’язувати, то він відкинув голову – і все”, – згадує побратим загиблого воїна з позивним “Тихий”.

Однією з визначальних рис характеру воїна ті, хто його знав, називають надійність: на Дмитра можна було покластися завжди і в усьому.

“Відчув стійкість цієї людини, тому що був у нашій бригаді насправді недовго. Але всі побратими відчували цю здатність виконувати своє слово. Він сказав щось і він це робив максимально. Ось ця стійкість потрібна сьогодні в армії, потрібна воїнам”, – згадував на церемонії прощання з загиблим військовослужбовцем капелан 93 бригади Олександр Карапетян.

Поховали Дмитра Товчигречку в рідному Кривому Розі 10 травня. Цей день у місті було оголошено днем жалоби за полеглим воїном. Його посмертно нагороджено відзнакою “За заслуги перед містом” ІІІ ступеня.

Вдома у воїна залишились батьки, дружина та двоє маленьких дітей.

Сергій Коробцов, 58 ОМПБр

Сергій Олександрович Коробцов народився в 1998 році в селі Ушомир під містом Коростень Житомирської області. Окрім нього, у родині було ще двоє дітей. Випускник коростенського НВК №12 – навчальний заклад Сергій закінчив у 2013 році.

Юнак відслужив строкову службу. Далі – навчився керувати БПЛА і вирішив підписати контракт зі ЗСУ.

“Він любив життя, любив людей. Але долю свою пов’язав із військовою службою. Залишився в нього синочок, якому 2 роки. Це в нього була перша ротація. Він відслужив на передовій 4 місяці. Ще через місць мав прийти у відпустку”, – розповідав Литвинчук журналістам “Суспільного”.

На всіх фото, які викладав у загальний доступ на своїй сторінці у Фейсбук Сергій Коробцов – його син. “Таткова радість”, – із пронизливою ніжністю підписував світлини 22-річний батько

Саме за цими світлинами згадуватиме малюк свого тата, життя якого 6 травня обірвала куля ворожого снайпера. Ворог влучив у прилад нічного бачення, за допомогою якого військовий вів спостереження неподалік від селища Піски. Вижити після такого поранення в чоловіка не було шансів.

“У нього було сильне поранення – верхня частина голови фактично знесена. Це з якогось новітнього озброєння він був смертельно поранений”, – переконаний родич полеглого воїна.

Поховали воїна в рідному селі 10 травня. Там на нього чекали молода дружина та дворічний син. Влітку Сергієві Коробцову могло би виповнитися 23.

Юрій Опришко, 24 ОШБ “Айдар”, 53 ОМБр

Юрій Леонідович Опришко (позивний “Боня”) народився в 1978 році у селі Ялинці Кременчуцького району, що на Полтавщині.

На війну Юрій уперше потрапив у 2015-му році – за п’ятою хвилею мобілізації. Рік відслужив у складі батальйону “Айдар”. У 2016-му повернувся з Донбасу додому. Однак зрештою зрозумів: його місце – на сході, поруч із побратимами. Тому і підписав у 2019 році контракт з ЗСУ – аби знову повернутися до “Айдару”.

9 квітня 2021 року молодший сержант Опришко перебував на позиціях підрозділу під Старогнатівкою, що в Донецькій області. Там у нього поцілив ворожий снайпер. Куля влучила воїнові в потилицю.

Пораненого військового евакуювали до Маріуполя, згодом перевезли у львівський військовий госпіталь. Попри надскладне поранення Юрій боровся за життя ще майже місяць. Поруч весь час перебувала дружина воїна Леся.

Однак всі зусилля медиків виявилися марними: врятувати життя Юрію Опришку їм не вдалося і вранці 7 травня його серце зупинилося.

“Від таких поранень не виживають, але він намагався, бо знав, що вдома чекає сім’я, дружина і двоє дітей, які тепер через російських найманців залишилися сиротами… Юрій був дуже хорошою людиною, сильним воїном і гарним товарищем. Важко втрачати побратимів на війні. Вічна тобі пам’ять, брате!” – написали у день смерті Юрія його побратими з “Айдару”.

Поховали полеглого героя 10 травня в рідному селі. У воїна залишилися мама, дружина, син та донька.

Віктор Городніченко, 81 ОАеМБр

Віктор Анатолійович Городніченко (позивний “Вітямба”) народився 19 лютого 1996 року в селі Покровська Багачка Хорольського району. Мешкав у селищі міського типу Ромодан Миргородського району Полтавської області.

Шлях військового Віктор обрав свідомо. У рік, коли розпочалася російсько-українська війна, він закінчив Кременчуцький військовий ліцей.

У 2016-му році молодий військовий уклав контракт зі ЗСУ – і з серпня 2016-го доєднався до лав 36 окремої бригади морської піхоти. Три роки по тому перейшов до десантно-штурмових військ і потрапив до 81 окремої аеромобільної бригади. У підрозділі він служив старшим навідником гранатометного відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти 5 БТГр. І коли друзі та знайомі вдома запитували в нього, чому він раз по раз їде на війну замість того, аби повернутися до мирного життя, Віктор незмінно відповідав: “Якщо не я, то хто?”

28 квітня під селищем Зайцеве на Донеччині Віктор був тяжко поранений ворожим снайпером у живіт.

“Куля снайпера влучила Віктору нижче бронежилета… Евакуювання у таких випадках там, де ми виконуємо бойове завдання, у районі населеного пункту Зайцеве, відбулося дуже швидко. В місті Бахмут протягом восьми годин проходила операція. Потім Віктора доставили у Харків”, – згадував у розмові з журналістами “Суспільного” заступник командира військової частини Петро Гоц.

Побратими розповідають: навіть знемагаючи від болю, Віктор думав про тих, хто поруч.

“Він за себе не думав, а думав за нас. Просив, щоб ми зупинилися, перекурили. Ми його завантажили в літак. Я ще пам’ятаю: він говорити вже не міг, але мене взяв за руку, поплескав по плечу. Це був знак – наче показати, що він при тямі. Він дав мені руку, що він притомний і з ним все добре. Після того я вже його не бачив. Ми сподівалися, що він виживе”, – розповідав побратим Віктора Богдан Нос, який допомагав евакуювати пораненого товариша з поля бою.

Впродовж наступних півтора тижня медики відчайдушно боролися за життя воїна. Він переніс кілька складних операцій. Однак зрештою серце військового не витримало: 8 травня медики харківського ВМКЦ Північного регіону констатували його смерть.

Поховали воїна у Миргороді.

Павло Колесник, 58 ОМПБр

Павло Сергійович Колесник народився 23 березня 1982 року у селі Нове на Чернігівщині. До війни працював трактористом у рідному селі. А з початком російської агресії вирушив боронити Україну.

Вперше на Донбас Павло Колесник потрапив по мобілізації: був мобілізований ще у першу хвилю. Тоді ж, у ході бойових дій, отримав сильну контузію, від наслідків якої деякий час змушений був лікуватися.

З вересня 2019 року повернувся на схід вже як контрактник. Служив на посаді старшого водія мотопіхотної роти 58 ОМБр.

І односельці, і бойові побратими згадують про Павла як про дуже працьовитого, надійного і веселого чоловіка. За легкою вдачею у ньому ховався досвідчений воїн і надійний побратим.

Життя Павла обірвалося 13 травня після пострілу ворожого снайпера.

“Людина, яка воює вже дуже давно, має дуже великий досвід, надійна допомога командиру. Декілька днів тому ми з Павлом розмовляли, жартували, обговорювали побутові питання, і буквально за пів години він пішов заступати на бойове чергування. О 18:10 нам надійшла доповідь, що куля ворожого снайпера обірвала життя нашого побратима”, – розповідав журналістам побратим воїна В’ячеслав Саврацький.

Поховали героя у селі Нове. У нього залишилися дружина і 16-річна донька, а також літні батьки.

Максим Польовий, 15 ОГШБ 128 ОГШБр

Максим Миколайович Польовий народився 18 грудня 1984 року в селі Юхимівці Волочиського району Хмельницької області. Випускник Одеського інституту сухопутних військ, він воював на Донбасі з перших днів неоголошеної російсько-української війни. З рідною 128 окремою гірсько-штурмовою бригадою Максим пройшов багато гарячих точок війни. Брав участь в обороні Луганського аеропорту, в Дебальцевській операції, в боях за Старогнатівку, Новотошківське, Побєду… Був заступником командира 15 окремого гірсько-штурмового батальйону, що входить до складу 128 ОГШБр.

Про таких, як Максим Польовий, кажуть: природжений воїн та справжній офіцер. Провівши 7 років на війні, він не збирався залишати передову до перемоги. І до самого кінця робив усе, аби цю перемогу наблизити.

27 травня життя героя обірвала ворожа куля. Трапилося це під Новотошківським, що на Луганщині. Максиму Польовому назавжди залишиться 36.

“Такі, як він, – зразок, еталон офіцера у ставленні до свого обов’язку. Чесний, справедливий, принциповий, вимогливий до себе і до підлеглих, хороший сім’янин. Це непоправна втрата, великий сум, скорбота і біда”, – переконаний заступник командира 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, підполковник Андрій Грузінцев. З Польовим вони прийшли у бригаду разом.

Поховали героя в селищі міського типу Наркевичі. У полеглого воїна залишилося двоє синів – 11 і 1 рік, та кохана дружина. Тепер продовжувати справу чоловіка буде вона – військовослужбовець 1 батальйону 128 ОГШБр.

Їм потрібна допомога, повідомила волонтерка Наталя Юсупова на своїй сторінці у Facebook.

“Сьогодні до Києва прибув борт із важкопораненими. Знову привезли українських воїнів, які отримали важкі поранення в живіт, обличчя, шию, грудну клітку, і двох бійців в особливо важкому стані відразу забрали в реанімацію”, – написала вона.

Волонтерка звернулася до українців із проханням: “Я прошу всіх допомагати нам із репостами, волонтерів блокують ботоферми, нам потрібно, щоб якомога більше людей знали, що на фронті щодня обстріли, по наших позиціях стріляють із важкої зброї, працюють ворожі снайпери, за квітень – травень багато загиблих і ще більше поранених”.

Наталя Юсупова відзвітувала про виконану роботу “Зі звітів і потреб. Купила квадрокоптер за 52 400 грн, у цьому місяці треба купити ще два дрони, квадрокоптери – це порятунок для наших бійців. Купила багато ліків, уже все відправлено на фронт, фото публікую. Оплатила ліки онкохворому воїну в гематології, оплатила ветерану ліки, ще одному аналізи і ліки, купили спортивного одягу, штани, футболки для госпіталю, два рази на тиждень купую продукти, соки, фрукти, овочі, йогурти. Провідували бійців в ірпінському госпіталі, там багато воїнів з ампутацією”.

“Війна не вщухає, на жаль, про це мало говорять і мало пишуть, але захистити країну і нас можуть тільки наші воїни, а ми чим можемо, будемо допомагати. Всі звіти завжди є у мене на сторінках, моя головна сторінка зараз заблокована на місяць. Велике спасибі всім, хто розуміє важку ситуацію на фронті, і всім, хто допомагає”, – написала Наталя Юсупова.

Картка для допомоги 5358385320002464 і 5375 4141 0204 7676 Монобанк

Ранок свята Христового Воскресіння. Хтось прокидається вдосвіта, щоб іти до пишного храму у святковому вбранні та з гарно прикрашеним великоднім кошиком з традиційними наїдками.

У когось — інша місія: прокинутись, випити нашвидкуруч кави і… заступати на спостережний пост.

У районі проведення операції Об’єднаних сил наші захисники також з нетерпінням очікують настання цього величного християнського свята. Адже воно символізує надію і поєднує тих, хто обороняє Україну від збройної агресії РФ з їхніми рідними в тилу. Армійці на передовій по змозі намагаються організувати для себе та своєї другої бойової родини звичаєве святкування Великодня: є і служба Божа, є освячення пасок та інших страв, є привітання із Христовим Воскресінням від побратимів та командування

Військовий капелан, священник ПЦУ, отець Ігор займається душпастирською опікою воїнів з початку російсько-української війни. Сьогодні він проводить чин освячення великодніх страв для воїнів однієї з піхотних бригад, які входять до складу ООС.

— Сьогодні ми святкуємо Воскресіння Христове. Перебуваючи на передовій, воїни нашого війська дарують решті українців можливість мирно зустріти це величне свято. Якщо з нами Бог, то хто ж проти нас?! Тож нехай українці, будучи сьогодні у храмах, згадають у своїх молитвах чоловіків та жінок, які зі зброєю в руках боронять нашу Україну. Христос Воскрес! І Слава Україні! — говорить військовий священник.

У кожному підрозділі священника намагаються зустріти по-особливому. Ба більше, представники військових спеціальностей намагаються якось по-своєму, по-особливому прикрасити великодній кошик. Піхотинці «сервірують» паски та крашанки у «цинки» від патронів та ВОГ, бойові медики вкладають великодні наїдки у медичні стерилізаційні бокси. А танкісти — у піддони для снарядів.

У цей день воїни дещо відходять від звичних одностроїв. Дістають вишиті сорочки. До прикладу, офіцер-психолог одного з підрозділів молодший лейтенант Анастасія спеціально взяла із собою на фронт традиційне українське вбрання. Приберегла, аби одягнути його для врочистого моменту.

Не пасуть задніх у підготовці до свята й армійські тиловики. На великодній сніданок намагаються приготувати щось особливе з того набору продуктів, який доступний на продовольчому складі.

Старшина військової служби за контрактом Сергій — на військовій службі вже 12 років. Він командир взводу матеріального забезпечення в одному з батальйонів бойової бригади. Розповідає, що ще з вечора разом зі старшим кухарем взводу приготував для особового складу крашанки та паски. А головна страва святкового сніданку — плов з м’ясом і спеціями по-середньоазійськи.

Капеланська відправа на передовій не така тривала, як у храмі на мирній території. Духівник благословляє їжу і вітає воїнів із Христовим Воскресінням. Бажає, аби всі були здорові, дієздатні і дочекалися такими нової Пасхи. Далі солдати розділяють спільну страву за одним столом.

Солдат-піхотинець Василь родом з Волині. Чоловікові 54 роки. Він розповідає, що за великоднім столом за традицією першими споживають продукти, що освячені в церкві. Їх ділить старший за віком. Тож і в армійській їдальні захисники дотримуються традиційного канону — паску розділяє та роздає найстарший. А ще хлопці стукають крашанками, вітаючи один одного з Христовим Воскресінням.

АрміяInform також долучається до великодніх привітань та бажає всім українцям злагоди, добробуту, сил і наснаги, віри у нашу неодмінну перемогу! Христос Воскрес! І Слава Україні!

Серед полеглих українських військових 47-річний Сергій Барнич з Калуша Івано-Франківської області. Спогадами про бійця поділився його сусід Богдан Білецький.

Пішов воювати з початку війни, в одному з боїв втратив (згоріли) документи, і відповідно не міг оформити допомогу, але ніколи не жалівся, не нарікав, не вимагав грошей, землі, пільг, а коли небайдужі люди допомогли відновити документи і йому пропонували заслужені санаторії і поїздки на відпочинок, він відмовлявся, бо мав їхати на схід.

Внаслідок обстрілу загинув військовослужбовець із 143-го Центру розмінування у Кам’янці-Подільському, підполковник Сергій Коваль. Про це інформує пресслужба 143-го Центру розмінування (військова частина А2641) у фейсбуці.

З сумом повідомляємо, що сьогодні в районі проведення операції Об’єднаних сил, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України героїчно загинув наш побратим – підполковник Коваль Сергій Васильович. Кадровий офіцер, випускник Кам’янець-Подільського військово-інженерного інституту, Сергій Коваль усе своє професійне життя присвятив Збройним силам України, – інформує пресслужба 143-го Центру розмінування (військова частина А2641) у фейсбуці.

Третій загиблий під Шумами – 27-річний Максим Абрамович із Дубровиці Рівненьскої області.

Дубровицька громада з великим болем сприйняла сумну звістку: на Сході загинув боєць з Дубровиці Максим Абрамович 1994 року народження, розумний, щирий, відповідальний, небайдужий, патріот України, – йдеться на ФБ-сторінці Дубровицької міськради.

Максим навчався в Дубровицькій школі №2, був добрим учнем, активним спортсменом, вихованцем школи бойового гопака; представляв Дубровиччину на різних змаганнях.

Надалі Абрамович навчався в університеті в Харкові. З 2017-го по 2020 рік проходив службу в Збройних силах за контрактом та брав участь в бойових діях в зоні АТО. В грудні 2020 року знову став на захист України, підписавши новий контракт.

Внаслідок атаки російських окупантів також загинув Сергій Гайченко із Синельниківського району Дніпропетровської області. Про це “Новинарні” повідомив волонтер Павло Собко, який допомагає 10 огшбр.

Ім’я загиблого Гайченка ввечері 27 березня також оприлюднили журналісти “ТСН“.

У сюжеті Руслана Ярмолюка йдеться про обставини, за яких загинули четверо українських воїнів під Шумами. Один із військових спершу підірвався на міні, яку закинули окупанти. На допомогу йому вийшла група евакуації.

Однак ця група потрапила в засідку: її буквально розстріляли російські снайпери з панівних висот, зокрема із башти “водокачки”, розташованої поруч. При цьому ворог не давав “режиму тиші”, який запитувала українська сторона. Після цього 10-та бригада подавила ворожу активність мінометами.

Джерело: журналісти Юрій Бутусов та Андрій Цаплієнко у фейсбуці.

Пряма мова: “О 13.45 російські війська обстріляли з мінометів українські позиції в районі селища Шуми.

В результаті обстрілу загинуло чотири  українських військовослужбовців”.

Щирі співчуття рідним у зв’язку з такою великою втратою. Вічна пам’ять захисникам України. Незабудемо. Пам’ятаємо!

Про це вона пише у Facebook.

“В одній з палат лежать відразу три бійці з ампутацією, все дуже молоді, молодшому 21 рік, найстаршому – 26. Воїну, у якого немає двох кінцівок, вчора було настільки боляче, що він кричав на всю палату. Страшні болі у хлопців, ніг немає до стегна у морпіхів, мучаться, не сплять. Доктора роблять все можливе і волонтери намагаються “, – написала Юсупова.

Вона зазначила, що волонтери відвідали в госпіталі Ірпеня воїнів, які втратили кінцівки.

“Відвезли їм соки, йогурти, м’ясне, фрукти. З там близько 15 осіб з ампутацією. У Київський (госпіталь. – Ред.) Також закуповуємо ті ж потреби, щоб у хлопців все було”, – зазначила вона.

Водночас Юсупова просить взяти участь у купівлі квадрокоптера для фронту. Це коштує 53 тис. Грн, 14 тис. Вже зібрано.

“На фронті загострення, багато поранених за останній час і є вбиті. Окупанти обстрілюють наші позиції кожен день.

Прошу допомогти з покупкою квадрокоптера, і спасибі всім хто допомагає за кожну копійку. Карти для допомоги 5375 4141 2065 9130 або 5375 4141 0204 7676, обидві монобанк”, – додала волонтер.

Нагадаємо, протягом минулої доби, 15 березня, в районі проведення операції Об’єднаних сил збройні формування Російської Федерації 10 разів порушили режим припинення вогню.

“До Києва прилетів борт з пораненими воїнами. За кілька днів на фронті – понад 20 поранених і травмованих, є в тяжкому стані і є загиблі. Війна триває”, – написала вона у Facebook.

Юсупова також відзвітувала за минулі збори грошей для фронту.

“Допомагаємо фронту квадрокоптерами, кабелями, запчастинами та іншим. Всі звіти є у мене на сторінці.

Картки для допомоги 5358 3853 2000 2464

або 5375 4115 0042 7369 монобанк, Юсупова”, – додала волонтерка.

Більше того, вимагала у жінки говорити російською. Про це повідомила ексжурналістка та ветеранка АТО Олена Білозерська на своїй сторінці у Фейсбуці.

Повідомляє – джерело.

Вона зазначила, що інцидент трапився із дружиною її товариша по службі – розвідника, який не так давно повернувся на передову після серйозного поранення. Сам розвідник розповів:

“Пішла до неї сьогодні моя дружина заключати декларацію і дізналася, що вона “жена убійци”. Бо лікар попросила її говорити російською, на що дружина відповіла, що говорить лише українською, а лікар хай говорить як вміє.

Після того, медсестра, яка була на той час в кабінеті, щось сказала лікарю, на що лікар відповіла: “Да, это жена убийцы”.

Українські військові загинули в районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання Північ, коли переміщалися на позиції.

Наразі на місці події працює керівний склад військової частини та робоча група військової служби правопорядку. Всі обставини трагедії з’ясовуються.

Тим часом бойовики на Донбасі продовжують порушувати перемир’я. Так, 11 лютого зафіксували п’ять порушень режиму припинення вогню.

В результаті цього один військовослужбовець отримав вогнепальне поранення. Від отриманих поранень він помер під час евакуації до шпиталю.

Тоді ж внаслідок обстрілу з великокаліберного кулемета загинув ще один український військовий.

6 лютого, в районі населеного пункту Новомихайлівка під час висування на взводний опорний пункт троє військовослужбовців зі складу 28 ОМБр імені Лицарів Зимового Походу підірвалися на невідомому вибуховому пристрої.

Про це інформує бригада на сторінці у Фейсбук. Від отриманих поранен загинули старший солдат Назарій Поліщук та солдат Олексій Подвезенний.

Третій військовослужбовець знаходиться у лікарні.

За матеріалами зі сторінки Varta1

Передає – джерело.

“Із сумом повідомляємо, що вчора, 6 лютого, в районі населеного пункту Новомихайлівка під час висування на взводний опорний пункт троє військовослужбовців зі складу 28 омбр імені Лицарів Зимового походу підірвалися на невідомому вибуховому пристрої. Від отриманих поранень двоє наших хлопців загинули. Це старший солдат Назарій ПОЛІЩУК та солдат Олексій ПОДВЕЗЕННИЙ. Третій військовослужбовець знаходиться у лікарні”, – сказано в повідомленні. Бригада висловила глибокі та щирі співчуття родинам загиблих. ДОПОВНЕНО. Назарію Поліщуку було 24 роки. Він родом із села Вотилівка Лисянського району Черкаської області. Залишилася кохана дівчина Вікторія з міста Курахове не Донеччині.

За підрахунками “Новинарні“, Назарій Поліщук і Олексій Подвезенний – друга й третя бойові втрати Об’єднаних сил у лютому 2021 року. 2 лютого біля села Шуми на Донеччині внаслідок прицільного снайперського вогню з боку ворога загинув старший матрос Дмитро Власенко – старший стрілець зі складу 503 обмп ВМС ЗС України.

Двоє з них загинули на місці від отриманих поранень, ще один перебуває в лікарні.

Як повідомляє пресцентр штабу операції Об’єднаних сил, обставини трагедії з’ясовуються, на місці події працює керівний склад військової частини та робоча група військової служби правопорядку.

Про це повідомляє 14 окрема механізована бригада імені князя Романа Великого в Facebook.

Пропажу військового ЗСУ з військової частини помітили вранці 14 грудня під час перевірки особового складу. Він не відповідав на дзвінки телефону, тому почалися його пошуки. Однак результату вони не принесли. Зброя військового залишилася на місці, конфліктів з товаришами по службі у нього не було.

А 17 грудня вранці на КПВВ “Щастя”, в рамках гуманітарного проекту ЗСУ “Евакуація 200”, за допомогою групи транспортування і пошуку тіл загиблих військовослужбовців відбулося повернення із тимчасово окупованої території України тіла загиблого військовослужбовця ЗСУ. Його опізнали представники військової частини.

https://youtu.be/6vw4EXgqI6U

У розпорядженні видання “Цензор.нет” виявилися результати проведення судово-медичної експертизи. Вони свідчать про те, що український боєць був задушений. В якості основної причини смерті вказана асфіксія, категорія смерті – насильницька. У документі зазначено, що на тілі військовослужбовця виявлено численні синці та садна.

Про це предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній написав у Фейсбуці з нагоди Дня ЗСУ повідомляє Укрінформ.

«Військовослужбовець – це високе покликання. Покликання захищати співвітчизників, свою Батьківщину, рідний дім та близьких, обороняти їх від ворожих зазіхань і бути готовим пожертвувати власним життям заради інших. Важко переоцінити подвиг, на який йдуть сотні тисяч хоробрих українських синів і дочок, аби ми з вами, попри агресію Росії, сьогодні під мирним небом жили, навчалися, працювали у власній незалежній країні, молилися рідною мовою у рідній церкві», – зазначив Епіфаній.

Він подякував військовослужбовцям та додав, що молитви щодня лунають у храмах Православної церкви України за кожного з них і за тих, хто вже відійшов у вічність.

«Наші капелани й волонтери-священники у міру своїх сил допомагають укріпити й зміцнити ваш духовний фронт. Церква підтримує ваших рідних і близьких, поки ви далеко від них. Ми повсякчас звертаємося до Господа, щоби він оберігав кожного із вас, дарував вам силу й терпеливість, добре здоров’я та своє благословення. І ми віримо, що з Божою допомогою ця війна закінчиться перемогою, Україна здобуде справедливий мир, якого всі ми з вами так прагнемо», – підкреслив митрополит.

В Україні відзначають День Збройних сил України. Саме 6 грудня 1991 року Верховна Рада України ухвалила закони «Про оборону України» та «Про Збройні Сили України».

Бійці загинули внаслідок ворожого обстрілу близько опівночі. Про це повідомили у командуванні 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського.

“Загинули морські піхотинці сержант Бондарюк Володимир Володимирович та старший сержант Старостін Михайло Григорович”, – мовиться у повідомленні.

Водночас керівниця Центру допомоги учасникам АТО при ОДА Наталя Возаловська розповіла, що 30-річний Старостін загинув від кулі російського снайпера. Вона повідомила про церемонію прощання з бійцем, яка відбудеться 31 жовтня у селі Новорайськ, що на Херсонщині.

Відеопривітання військовослужбовців Об’єднаних сил із Днем Державного Прапора України оприлюднено на сторінці ООС у Фейсбуці.

23 серпня в Україні відзначають державне свято – День Державного Прапора України. Запровадив свято другий український президент Кучма у 2004 році.

За офіційною версією, 23 серпня 1991 року група депутатів внесла синьо-жовтий прапор у сесійну залу Верховної Ради.

Наступного дня, 24 серпня, Україна проголосила незалежність.

28 липня перестала битися серце солдата Артура Бахнара, 29 липня обірвалося життя солдата Сергія Вергуна. А сьогодні Україна втратила ще одного захисника – старшого сержанта Володимира Перекрестова.

З приводу тяжкої втрати висловлюють щирі і глибокі співчуття рідним і близьким. Вічна пам’ять героям.

Наймолодшому воїнові було 24 роки, найстаршому – 44

Трагічні звістки цього місяця отримали родини на Львівщині, Житомирщині, Кіровоградщині, Дніпропетровщині, Вінниччині та Луганщині

Дмитро Кузьменко (“Кузя”) народився 28 березня 1991 року в селі Райки Бердичівського району Житомирської області.

Випускник факультету підготовки кадрів для Державної пенітенціарної служби України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. До вишу на бюджет юнак вступив власними зусиллями і, як згадують його друзі, за весь час навчання ні разу не заплатив за успішне складання іспитів і заліків. Ключовими рисами характеру Дмитра були чесність та загострене почуття справедливості.

“Людина-граніт! Відповідальний, принциповий і безкомпромісний, що стосувалося совісті та заплющування очей… Після вишу пішов працювати в колонію, але там точно треба бути сліпим, а він так не зміг. Покинув ту справу й почав свій шлях у спецпризначенці, тернистий, важкий і лише власними зусиллями!” – розповів OBOZREVATEL Андрій Нестеренко.

Андрій Супріган народився 2 вересня 1990 року у Львові. Батько майбутнього спецпризначенця – кадровий військовий – свого часу брав участь у миротворчій місії в Косовому. Напевно, саме його розповіді та авторитет призвели до того, що син дуже рано визначився з майбутньою професією й вирішив пов’язати життя з армією.

Першою сходинкою на шляху до мети був Ліцей імені Героїв Крут у Львові. Здібного учня там згадують і донині. Далі – навчання в Академії сухопутних військ, де Андрій отримав диплом за спеціальністю “Управління діями підрозділів військової розвідки та спеціального призначення”. Ще далі – омріяна служба в ССО і війна.

Олександр Карпика народився 25 березня 1996 року в селі Буди Тростянецького району Вінницької області, зростав у багатодітній родині.

Освіту здобував у Немирівському професійному ліцеї, який закінчив 2015 року. Однак за фахом працювати молодий випускник не став. Уже навесні наступного року Олександр вирішив іти служити до війська: контракт зі ЗСУ він уклав 30 березня 2016 року.

Старший солдат Карпика служив хіміком відділення радіаційного, хімічного, біологічного захисту 12 інженерного полку. І, як пригадують його побратими, воювати збирався до перемоги. Кажуть, завжди першим зголошувався на виконання будь-яких, навіть найнебезпечніших завдань – і виконував їх із максимальною віддачею.

Сергій Губанов (“Сєдий”) народився 21 червня 1975 року в місті Стаханові Луганської області.

Строкову службу проходив у 95 ОМБр. У 1999 році закінчив Донецький інститут внутрішніх справ, а у 2004-му отримав диплом Національної академії внутрішніх справ.

У міліції – з 1995 року. Починав Губанов оперативником карного розшуку Стахановського міського відділу міліції і рухався кар’єрними сходами аж до посади начальника Луганського міського управління МВС. Безпосередньо перед війною він очолював Ленінський райвідділ МВС у Луганську.

Коли влітку 2014-го в Луганську сепаратисти та їхні куратори з Росії розпочали захоплювати адмінбудівлі – у відділок до Губанова теж прийшли, вимагали здати зброю. Він відмовився. Тоді його разом з іншими офіцерами міліції взяли в полон. Губанов потім згадував: за час, що вони провели у бойовиків, їх катували та імітували розстріл, вимагали розказати, де схована зброя. Міліціонери вистояли: зрештою їх вдалося звільнити. А через кілька днів після звільнення всі вони почали помічати стеження біля своїх домівок та дізналися, що їх внесли до розстрільного списку.

У випадку з Губановим трагічності ситуації додавало ще й те, що він, щирий патріот, змушений був обирати між державою і близькою людиною. За даними Українського інституту національної пам’яті, батько Губанова позицій сина не поділяв і навіть записався у так зване “ополчення”.

Євген Сафонов (“Сафон”) народився 25 листопада 1988 року в місті Павлограді Дніпропетровської області. Закінчив середню школу №8.

За освітою – електрогазозварювальник: у 2007 році Євген закінчив Західно-донбаський професійний ліцей у рідному місті. Після навчання працював на низці павлоградських підприємств. Останнє місце роботи – ШУ “Тернівське”, що входить до структури ДТЕК “Павлоградвугілля”. Там Євген влаштувався гірняком із ремонту гірничих виробок на ділянці конвеєрного транспорту.

Ще у 2014 році він упродовж певного часу воював у складі добровольчого батальйону “Айдар”. Потім повернувся до мирного життя. Але згодом знову вирішив іти боронити Україну: з 30 січня 2019 року служив за контрактом у 93 ОМБр – номером обслуги протитанкового артилерійського взводу протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону бригади.

Віталій Лімборський народився 20 березня 1996 року в селі Суботці Знам’янського району Кіровоградської області.

За фахом – залізничник: закінчив ПТУ №12 у рідному місті. Однак роботу обрав для себе не пов’язану із залізницею: шалено закоханий у спорт, він тренував юних майбутніх футболістів аж до моменту, коли його призвали на військову службу.

Служити Віталій починав з 363 окремого батальйону охорони і обслуговування Оперативного командування “Південь”, що дислокується в Одесі. Там вирішив підписати контракт зі ЗСУ. І саме там командування, розгледівши потенціал і жагу захищати батьківщину в молодому хлопцеві, направило Віталія для проходження курсу сержантської підготовки в один із навчальних центрів Збройних сил України.

Коли воїн отримав звання молодшого сержанта, його відправили в розпорядження 28 бригади імені Лицарів Зимового Походу. Безпосередньо перед виходом бригади в зону проведення ООС Лімборського призначили командиром відділення. Побратими згадують: на війну він рвався сам. Бо пишався своєю причетністю до українського війська й можливістю захищати Україну.

Як зізнавався сам молодий командир у мініінтерв’ю, яке в нього взяли після вручення погонів, для нього було дуже важливо, що рідні пишаються ним. Особливо тішився з гордості мами. Мріяв, що колись стане взірцем та прикладом для наслідування для єдиного молодшого братика.

Зам’ятайте кожного з захисників, які воювали на фронтах російсько-української війни. Адже відтепер вони житимуть тільки в нашій пам’яті.

Про це повідомив у фейсбук головний лікар обласної лікарні ім. Мечникова Сергій Риженко.

Двоє бійців 74-го батальйону роти глибинної розвідки Сергій Кравчук (Крава) з Кривого Рогу та Денис Борцов (Август) із Запоріжжя 24 квітня отримали контузії та множинні поранення обличчя.

Особливо постраждали очі, тож чоловіки переймалися, чи будуть бачити: «Ні скарг, ні стогонів, тільки запитання – ми будемо бачити чи ні? Уламки не торкнулися мозку, але дуже пошкодили зір. На жаль, епідемія зупинила все, але не скасувала війну.», – резюмував Риженко.

Сергію  – 38 років, Денису – 25. Обидва пішли на передову добровольцями ще на початку війни. Їх підбили прямо під ноги з гранатомета в районі селища Славне.

Хірурги обласної лікарні імені Мечникова прооперували воїнів. Їхньому життю вже нічого не загрожує, незабаром їх мають перевести до військового шпиталю.

Але хлопці гостро потребують нашої допомоги для реабілітації. Допоможіть оборонцям, які стоять на варті нашого миру!

Реквізити для допомоги:
4149499111672158 – Кравчук С.В.
4731219106498938 – Борцов Д.С.

Через атаки військ окупанта на Донбасі за два дні загинули двоє українських військових, повідомляє 24 канал.

Втрата на Донбасі 14 травня

У зоні проведення операції Об’єднаних сил на Донбасі втрата, повідомив у фейсбуці мер Львова Андрій Садовий.
Загинув військовий – заступник командира, майор Супріган Андрій Валерійович, 1990 року народження,
– написав Садовий.
Що відомо про Андрія Супрігата

-Військовий служив у 81-ій десантно-штурмовій бригаді.

-Був лицарем Ордена Богдана Хмельницького ll і lll ступеня.

-Від початку агресії РФ брав участь у бойових діях.

-Є випускником Ліцею імені Героїв Крут та Академії сухопутних військ, що у Львові.

Втрата на Донбасі 13 травня

Від кулі снайпера загинув боєць із Вінниччини, повідомили у місцевій ОДА.
Вінниччина понесла чергову втрату: в зоні ООС загинув боєць Олександр Карпика 1996 року народження,
– йдеться у повідомленні.
Старший солдат загинув під час виконання службових обов’язків. Військовий отримав вогнепальне кульове наскрізне поранення від кулі снайпера. Бійцю провели операцію, однак врятувати його, на жаль, не вдалося.

За словами нардепки Лариси Білозір, Карпика загинув внаслідок ворожих обстрілів під Катеринівкою (Золотівська міська рада) на Донеччині.

Що відомо про Олександра Карпику

-Служив у 30-ій бригаді Новоград-Волинської військової частини, в армії – чотири роки.

-Боєць мешкав у селі Буди Тростянецького району.

-Одруженим не був.

У четвер, 26 грудня, на Донбасі вбили українського військового Сергія Пугача з Білої Церкви. Ще один ветеран війни за незалежність Віталій Швець загинув у ДТП.

Про загибель першого воїна повідомив у Facebook його знайомий Ярослав Гончаренко:

“Сьогодні мені прийшла страшна звістка. Російські найманці на Донбасі вбили мого друга Сергія. З усіх, кого я знав, він був безперечно найдобрішою і найчеснішою людиною. Він завжди мене розумів і підтримував у важкі часи. Він дуже любив цю країну і її людей. Завжди ділився зі мною останнім, що мав. Він у будь-яку хвилину був готовий прийти мені на допомогу. Але я тепер уже нічим не можу йому допомогти”, – написав чоловік.

Волонтер Володимир Міхалов уточнив, що прощання з воїном пройде 27 грудня за адресою Біла Церква, вул Чапаєва, 217 (нова Степана Бандери) о 14.00.

Також волонтер повідомив про другого загиблого – танкіста Швеця. “Загинув в аварії сержант Віталій Швець. Позивний Шуба. Похорон відбудеться 28.12.2019 в Черкаській області, Христинівський район, село Ягубець”, – написав він.

Близько 10 тон у чотирьох бусах поїхало на Донеччину до наших захисників. Розвантажувати будуть у 27 оборонних точках. Серед вантажу – 35 відер оселедців від ПЦУ, різноманітні продукти харчування, запчастини до автомобілів, будівельні матеріали, засоби особистої гігієни, медичні засоби, а також по окремим замовленнями — речове майно.

Начальник відділу з питань надзвичайних ситуацій, мобілізаційної і оборонної роботи та режиму секретності ВМР Олег Парфілов, розповів:

“Допомагали збирати гуманітарний вантаж діти з дитячих садочків і шкіл, також долучилися студенти, підприємства допомогли власною продукцією, окремо приватні підприємці закупили будматеріали. Зважаючи на наближення холодів, військовим везуть утеплювачі, плівку, теплі речі, наприклад, студенти вінницьких вишів закупили 400 пар зимових шкарпеток”.

Благословити у дорогу вантаж та волонтерів у дорогу, прибув митрополит Симеон, який молився, аби Всевишній благословив миром нашу Україну:

“Ми не нападали, і чужого нам не потрібно, ми захищаємо своє, те, що належить нам як народу, що живе на Богом даній українській землі, яку наші хлопці захищають на передовій, а ми, чим можемо, допомагаємо їм у тилу”.

Марш матерів, дружин і учасників нинішньої війни України з Росією на Донбасі пройшов в Києві, 8 травня. Загиблих на Донбасі згадали зі сльозами на очах.

Учасники маршу пройшли з портретами по Хрещатику, майдану Незалежності, по вулиці Трьохсвятительській до Михайлівської площі і поклали квіти до Стіни пам’яті. Про це повідомляє Радіо Свобода.

Курсанти, активісти і жителі Києва також були присутні на ході. Одна з матерів розповіла журналістам, що її син пішов на війну, пояснивши свою мотивацію так:

«Я не хочу, щоб мою землю хтось топтав. Це моя рідна земля. Мої діти повинні рости в вільній Україні», – розповіла вона зі сльозами.

Інша мама загиблого захисника України розповіла, що її син пішов воювати, щоб окупанти не прийшли захоплювати його Батьківщину.

Стосується отримання безоплатних путівок і одноразової грошової допомоги до 5 травня щорічно.

Кожному захиснику, який повернувся до дому треба звернутися в військомат, там є окремий кабінет в якому займаються АТО і подати заяву і до неї документи.

Якщо хтось не стоїть на обліку то треба стати на облік, а потім здати заяву.

Всі хто ще продовжують служити їм виплатять автоматично, бо цим займуться в частинах і передадуть документи.

Всі хто не здадуть документи виплати не буде.

Є величезне прохання до людей, що це прочитають – зробіть репост, або ж просто розкажіть тим воїнам, що не в курсі цього адже через малу кількість зареєстрованих учасників бойових дій в минулому році “згоріло” багато путівок на санітарно-курортне лікування і психологічну реабілітацію.