Наша землячка з Вінничини померла 30/01/2022 в Італії, в місті San Giuseppe Vesuviano.

Пані Світлана, 1969 р/н, уродженка міста Козятин, була дуже доброю людиною, допомагала нашим людям завжди та чим могла.

Всі українці, які працюють в San Giuseppe вдячні за її доброту і людяність.

Вчора, 2/02/2022 землячку відспівали в Santuario Di San Giuseppe Vesuviano.

Просимо молитви за Царство Небесне для Світлани.

Вічна, світла пам”ять їй.

Наша 46-річна землячка з Франківщини померла 23/01/2022 в Німеччині, в місті Боттроп.

Без матусі лишилося 3 діточок.
Пані Марія, уродженка села Задубрівці, що на Снятинщині, була на заробітках в Німеччині останні 8 років.
Просимо молитви за Царство Небесне для Марії.
Вічна, світла пам”ять їй.

Одночасно просимо допомогти рідним перевезти тіло землячки з Німеччини в Україну: 4441 1144 6364 1918, Монобанк, Майстрюк Ганна Володимирівна, хрещена донька.

Тут, щиро кажучи, на заробітках щастить далеко не всім людям з України, хоча я тоді цього не розуміла, у мене були рожеві окуляри і я думала, що зможу збагатитися працюючи за кордоном. Але мені пощастило дуже, на щастя.

Я відразу потрапила до дуже до хороших та добрих людей, я по сьогоднішній день вдячна своїй долі, що вона звела мене з моєю сеньйорою.

Я заробляла гарні гроші, незважаючи на те, що лише приїхала в чужу країну, доглядаючи її, а вона була дуже доброю та розумію чую жінкою, ніколи ніяких клопотів мені не приносила, навіть лишній раз води соромилася просити, аби не завдавати мені зайвої турботи. Вона ставилася до мене, як до рідної людини яку знала багато років, вона мене шкодувала, адже знала все про моє життя.

Добре влаштувавшись в країні я забрала свого чоловіка і свою донечку. Юрко теж влаштувався тут не погано, працював він на місцеві фабриці, а діти моєї сеньйори допомагали нам з житлом, вони підтримували нас у непрості хвилини нашого життя в їх країні, той період вони були для нас справжньою опорою та підтримкою. Іноді навіть родина не збиралася до тебе так добре, як до нас поставилася абсолютно чужі люди.

Ми жили в одній із кімнат квартири моєї господині за досить символічну плату, а потім з роками праці, і купили свою власну дякуючи, звичайно, цій хорошій сім’ї.

В Італії я добре влаштувалася, тут на доброзичливі люди. Тепер я маю дуже багато тут друзів та знайомих, дружимо сім’ями, запрошуємо одне одного гості і у мене з чоловіком є бажання залишитись тут назавжди. Тут дуже багато українців і, останніми роками я взагалі почуваю себе тут, як вдома.

А якось мені передали звістку з України, адже там мене залишилося донька, з нею в квартирі жила моя сестра Олеся з чоловіком. За своїми клопотами і облаштуванням свого життя, я дуже рідко телефонувала своїй мамі. Говорила декілька слів  як годиться, запитувала про самопочуття її, хоча вислуховувати матусю у мене ніколи не було часу, коротко розповідала про себе і виникала телефон.

А на початку осені я дізналася, що моя сестра вмовила маму продати квартиру, сказала, що купить їй хату в селі, а вони чоловіком собі маленький будинок за містом і будуть доглядати. Мама була власницю великої трикімнатної квартири в центрі міста, але через вмовляння моєї сестри її продала відразу, адже понадіялося що донька догляне її.

Моя сестра Олена-людина відверто кажучи, з недобрим характером. Вони мамі купили зовсім стареньку хатину, а собі будинок добротний. Спочатку вони маму трохи відвідували, а потім і дорогу до неї забули.

В Італії цей рік був непростим, люди всі сиділи вдома, маму свою  я теж не відвідувала давно, ще й телефонувала нечасто, про що зараз дуже шкодую.

Новина про те, що сталося мене здивувала і засмутила водночас. Мама продала квартиру, все дісталося моїй сестрі Олесі, а мені зовсім нічого.

Мені зателефонувала сусідка наша, сказала, що вже зараз холодно, а скоро буде зима морози, а в мами навіть дров немає, не буде чим грітися взимку, а Олеся вже приїжджати до неї не хоче.

Я покинула все, приїхала в село до мами. В цьому, що так склалося в моєму житті є і моя вина, адже я геть забула про неї, хоча добре знала, яка у мене сестра, просто навіть подумати не могла, що вона так може вчинити.

Я найшла в селі жінку, яка живе по сусідству, вона доглядатиме за моєю мамою, а я платитиму їй гроші. Бо мамі зараз майже 72 роки, вона вже старенька у мене, а їхати за кордон вона не хоче, каже, що їй в селі краще, та й з людьми вже добре ознайомилася, а тепер ще й в неї буде догляд. А залишити там все, а в мене там і сім*я, і житло, і хороша робота у нас з чоловіком, і повернутися в Україну я теж не можу зараз, бо ми вже там добре облаштувалися, навіть не уявляю, як бути тут, там ми маємо своє житло, плануємо там поки жити, а далі, як життя покаже. Коли я поверталася сюди, в Італію, у мене всю дорогу були вологими очі, якісь важкі домі роїлися в голові. Якось так складається важко моє життя, що я тут в Італії гарно доглядаю чужу людину, турбуюся та піклуюся про неї, щоб мати гроші і платити їх іншій чужій людині, яка доглядає на моїй Батьківщині мою стареньку неньку. Я не бачу своєї рідної матусі роками, не бачу, як вона старіє, не знаю коли ми побачимося з нею, бо зараз намагаюся не їздити зайвий раз нікуди, не так просто виїхати в наші дні за кордон. Але я телефоную зараз матері по декілька разів на день. Дуже люблю її і сумую за нею щодня, коли я дорослішаю, а мама старіє, мені все більше не вистачає її. Я зроблю все, щоб вона прожила свою старість гарно та гідно і ні в чому не мала потреби. Це мій обов*язок. Я радію, що можу собі дозволити забезпечити своїй мамі гідну та гарну старість, але сумно з того, що не можу бути поряд з нею весь цей час.
Бережіть своїх матерів, бо вони – найголовніші люди у вашому житті. ФОТО ілюстроване, з вільних джерел.

Впeвнeнa, щo цeй пocт нaбepe вeликoї пoпyляpнocтi, бyдeтe пepecилaти цe oдин-oднoмy, oднi пiдтpимaють мoю дyмкy, a iншi ocкapжaть, aлe мyшy цe зaлишити тyт, бo НAКИПIЛO…

Кoли мeнe зaпитyють “i як вaм тaм?”, тo нe зaвжди вiдпoвiдь мoжe бyти: “Вce cyпep”…

Здeбiльшoгo ми, як i бaгaтo людeй, тyт, в Пoльщi, пpaцюємo пo 12 гoдин в дeнь. Мaємo пo МAКCИМУМ 3 вихiдних нa мicяць.

Вихiдним цe нaзвaти вaжкo, бo ти мycиш пoїхaти пo пpoдyкти, пpибpaти житлo тa пpигoтyвaти їcти, нy a щe coн! O, coлoдкий coн, якoгo тaк нe виcтaчaє, тaк як cпaти вихoдить нaм пo 6 гoдин. Тoмy, вiдпoвiдь мoжe бyти: “Тpoхи вaжкo”…

I тyт, yвaгa, “Вac нiхтo нe змyшyвaв їхaти” – звyчить в нaшy cтopoнy!

Хiбa? Вciх людeй змyшyє oднe! Нepeaльнi yмoви для життя, якi нaдaє нaм нaшa дepжaвa. Мoлoдь, як i я, мicяцями нaмaгaютьcя знaйти poбoтy пo cпeцiaльнocтi.

Чoмy я, людинa, якa мaє вищy ocвiтy, нeпoгaнy cпeцiaльнicть, вoлoдiє aнглiйcькoю мoвoю, знaє тpoхи нiмeцькy мoвy, cтyдeнтcькi poки пpoвeлa зa книжкaми, нe мoжe знaйти poбoтy в Укpaїнi!?

Чoмy вci cпiвбeciди зaкiнчyютьcя фpaзoю: “y вac нeмaє дocвiдy”?

Чoмy фiлoлoги, мeдпpaцiвники, iнжeнepи, пeдaгoги, юpиcти, i бaгaтo iнших, пpцюють пpoдaвцями-кoнcyльтaнтaми, poздaють лиcтiвки нa вyлицях, пpaцюють в тaкci чи нa дocтaвцi їжi, нa пoштi aбo oфiцiaнтaми?

Тeпep iншa кapтинa…

Я пpaцюю в Укpaїнi, пo 8-10 гoдин 5 днiв нa тиждeнь, aбo пo 12 гoдин, 7 днiв нa тиждeнь(є i тaкe), i мaю зapoбiтню плaтy 6000-11000 гpн. Тaкi гpoшi нiби нeпoгaнo мaти, i вce бyлo би o’кeй, якби пoлoвинa зapплaти нe вилiтaлa нa квapтплaтy тa кoмyнaльнi пocлyги. Цe я пpo життя в мicтi!

A ceлo, люди в ceлaх нe мaють poбoти! Кoжeн лoвитьcя, як зa coлoминкy, зa бyдь якy poбoтy, бo пoтiм, мoжe нe бyти мoжливocтi. Як жити людям в ceлi? Як пepeзимyвaти зимy ciм’ї, в якiй 3 дiтeй, кoли тiльки пapa зимoвoгo взyття кoштyє як мiнiмyм 1500 гpивeнь?! Як oпaлити бyдинoк? Зa щo кyпyвaти пpoдyкти?

I ви щe бyдeтe кaзaти, щo нac, i тaких як ми, нiчoгo нe змyшyє? A мeдицинa? Лiкyвaтиcь в Укpaїнi мaйжe нepeaльнo!

ТPИ мiльйoни yкpaїнцiв пpaцює зa кopдoнoм, щoб зapoбити нa кpaщe життя для cвoїх ciмeй! Їдyть нa дeкiлькa мicяцiв, a цe зaтягyєтьcя нa poки. Люди пpoпycкaють ciмeйнi cвятa, гyблять нaшi пpeкpacнi yкpaїнcькi тpaдицiї, ciм’ї poзпaдaютьcя. Дiти pocтyть бeз бaтькiв, i вce пpo щo мpiють, цe щoб мaмa чи тaтo бyли вдoмa.

Зaгaлoм, я люблю Укpaїнy, aлe нeнaвuджy тeпepiшнiй cтaн життя тyт. Дякyю Вaм, Вoлoдимиpe Oлeкcaндpoвичy, Кoмaндa Зeлeнcькoгo тa peштi людeй, якi CИДЯТЬ i CИДIЛИ y Вepхoвнiй Paдi Укpaїни пpoтягoм 30-ти poкiв, щo нac, мoлoдих тa aмбiцiйних “нiщo i нiхтo нe змyшyє” їхaти нa зapoбiтки!

P.S. Я нe жaлiюcь Вaм, cвoїм пiдпиcникaм, нa cвoє життя, пpocтo хoтiлa дoнecти cвoю дyмкy дo Вac… A чи пiдтpимyвaти Вaм мeнe – виpiшувaти Baм…

Anastasiia Mushynska

Українська жінка-заробітчанка поділилася своєю гіркою історією життя

Таким чином повідомляється, що всі зароблені кошти Марія відправляє дочці Аллі, яка не так давно розлучилася після заміжжя і залишилася з двома дітьми. Через шість років таких пересилок, Алла змогла придбати собі квартиру.

Зараз Марії вже 71 рік, і влітку виповниться рівно 21 рік з моменту, як вона вирушила підкорювати Італію.

Всі їй кажуть, що пора їхати додому, на заслужений відпочинок, і забезпечувати її повинні, а не вона. Але, та відповідає, що їй зараз далеко не до відпочинку, так як старший онук купив собі машину, і частину грошей позичав – потрібно віддавати.

Жінка збиралася пропрацювати ще як мінімум рік, але, її продовжили вмовляти, мовляв, онукам вже 29 і 26 років, дорослі хлопці, які здатні самостійно себе забезпечувати, і у них є мати.

Після того, як Алла знову вийшла заміж, всю увагу Марія переключила на онуків. Оплатила їм університет, купила кожному по квартирі, і продовжує відправляти їм гроші.

Ті, замість того, щоб влаштуватися на роботу, називають її “бабуся банкомат”.

Жінки, з якими Літня жінка зустрілася на вихідних в парку, запитали, куди вона збирається повернутися після заробітків, адже ні Дочка з зятем, ні онуки її не приймуть.

Такі слова було гірко чути, адже, Марія розуміла, що це правда, і прийняла рішення потім повернутися в село, в будинок, який дістався від батьків. А поки що вона продовжує працювати, адже, потрібно віддати борг онука.

З проханням про допомогу на своїй сторінці у фейсбук звернулася односельчанка жінки Аліна Лисенчук, передає “Це моя Україна“.

“У нашому селі сталося велике горе, загинула на заробітках в Чехії молода жінка(Василів Оксана)… Потрібні кошти для перевезення тіла додому. Просимо усіх небайдужих людей допомогти, залишився маленький синочок на руках у бабусі.

Реквізити банківської карти: 5168755437855360 Приват банк Мама загиблої Василів Ганна Андріївна”– йдеться у дописі Аліни.

“Друзі в нашій сім’ї сталася велика трагедії, на заробітках нещасно загинула наша красунька сестричка Оксаночка,для когось племінничка,для мамусі єдина донечка і потіха,а для синочка єдина людиночка!

Залишився маленький Давидко з бабусею,який і не побачить мамусю.

Наразі для перевезення потрібно космічну суму грошей,щоб перевезти тіло

Нехай Давидко з бабусею проведе належно мамусю в останній шлях

Прохання максимальний репост та молитва за її душеньку” – пише у своєму дописі сестра померлої жінки Галина.

Повідомляє – джерело.

В містечко тихе Палацоло, сумна звістка прилетіла, що наша мила Стефуня у потойбічний світ відлетіла Сумно дуже…важке горе дітям і родині і ми тут,твої подруги, у молитві нині Будеш в пам’яті між нами, ти завжди літати, на могилці ростимуть квіти і пташки співати Спочивай,мила Стефуню, у мирі із Богом, а земля,хай буде пухом, теплим,новим домом Світлая і вічная память

Відомо, що пані Стефа родом з села Рудники Снятинського району,1962р.н.

В коментарях відгуються про пані Стефу, як чесну та справедливу жінку.

Інформує – джерело.

Українська заробітчанка Віра дуже раділа наближенню весілля свого єдиного сина. Вона тішилася, що скоро зможе повернутися в рідну Україну. Хоча жінка вже десять років працювала в Італії та мала гарну роботу та подруг, вдома залишилося найважливіше для неї – сім’я. Через скрутне фінансове становище своєї родини Віра вирішила поїхати на заробітки аби заробити на гідне життя для своїх найдорожчих.

Син і чоловік дуже раділи її посилкам та грошам, які вона справно передавала. Жінка тільки зрідка приїжджала до рідної України, але постійно була на зв’язку з рідними, передає портал “Українська газета”. Так минали рік за роком. Іноді Вірі хотілося покинути все й поїхати. Та завжди зупиняла думка про майбутнє синочка, адже треба допомогти йому влаштуватися в житті. Вже коли у сина було все необхідне для безбідного життя, жінка вирішила, що більше ніколи не залишить свою родину. Досить із неї заробітків.

Повернувшись додому, Віра з головою поринула в передвесільні клопоти. Дні в круговерті турбот минали непомітно — жінка з усіх сил намагалася справити синові весілля на вищому рівні. І ось настав довгоочікуваний день. Віра була щасливою та голос подруги Слави привів жінку до тями.

— Чого всміхаєшся? — іронічно спитала та.

— Правду кажуть: раденька, бо дурненька. Ти не бачиш, що в тебе під носом діється.

— Про що ти? — здивувалася Віра.

— Ех ти… — скривилася Слава. — Заробітчанка… Поки ти у своїй Італії спину гнула, твого чоловіка інша жінка звабила.

— Неправда! — з відчаєм крикнула Віра. — Ти заздриш, тому й зводиш наклеп на мого Степана. А він любить мене одну!

— Точно, — засміялася Слава.

— Поцілила пальцем у небо. Он, подивись,— і показала на красиву світловолосу жінку, — це його коханка. А онде в кутку двоє близняток — це його доньки.

За кілька хвилин заробітчанка зрозуміла, що подруга не обманює. Але ця гірка правда вдарила її в самісіньке серце й за мить зруйнувала все. Жінка зрозуміла, що син знав про витівки батька, але не говорив матері. Все через те, що боявся, що вона перестане висилати гроші.

Після цього жінка не могла більше знаходитися там і вирішила повернутися до Італії. Адже там її поважали й не сприймали за рабиню, яка тільки висилає гроші.

“Нещодавно втратила батька”: В Італії померла заробітчанка з України

В Італії померла заробітчанка з України Галина Пігур, жінці було 43 роки.

Про це повідомляється на facebook сторінці “Книга пам’яті спочилих за кордоном”, з посиланням на подругу померлої.

“З глибоким сумом повідомляємо, що в Італії померла наша землячка пані Галина Пігар. Було пані Галі всього 43 роки. Нещодавно втратила батька. Просимо щирої молитви за вічний спокій раби Божої Галини”, – ідеться у повідомлені.

Деталі смерті жінки, не повідомляються.

Українка поїхала на заробітки до Польщі, аби забезпечити своїм діткам гідне життя та зникла.

Про це повідомляє інформацій портал “Прикарпаття”.

Так, стало відомо, що Приступа Ірина Миколаївна поїхала на заробітки до Польщі. Жінка працювала там уже близько шести місяців, але раптом зв’язок з нею обірвався.

У Польщі зникла молода матуся

Як зазначають рідні зниклої востаннє жінка працювала у польському місті Блоне, на фірмі JAGA Tem, яка виробляє косметику.

Уважно придивіться до фото, якщо ви бачили чи знаєте щось про місцеперебування цієї жінки, то повідомте про це у прикордонну службу. Важлива будь-яка інформація, адже на кону життя та здоров’я жінки. В дома на її чекають близькі та двоє дітей.

Із циклу «Життєві історії». Подаємо без змін:

Після весілля у нас з чоловіком народилися хлопчики. Різниця у віці у наших дітей п’ять років. Коли вони були маленькими, ми намагалися весь вільний час проводити з ними.

Синочки росли радісними і здоровими, я так любила дбати про них. В першу чергу, я вважаю, що ми з чоловіком забезпечили своїм дітям щасливе дитинство.

Іноді чоловік навіть трохи ображався на мене, що я розчинилася в дітях, а йому приділяла недостатньо уваги.

Зараз, коли діти вже дорослі, я розумію, що у мене не було свого особистого життя. Я не звинувачую нікого, адже сама вибрала такий шлях. У них свої сім’ї, дружини, а я продовжую жити заради них, тому що так звикла. А може я дітей так привчила, що вони були завжди на першому місці?

Коли одружився старший син, ми з батьком купили йому квартиру. Ми довго збирали гроші, щоб допомогти з житлом обом дітям.

Але так вийшло, що майже всі заощадження були витрачені на квартиру старшому.

Син, звичайно ж, дуже був радий. Хоча його дружина сприйняла подарунок як належне, як само собою зрозуміле. Незважаючи на це, мій старшенький син більш м’який і добрий, ніж молодший. Я завжди знаходила з ним спільну мову, ділилася своїми секретами.

Через чотири роки другий син повідомив нам, що вирішив одружитися. Він познайомив нас з його дівчиною. Так, нам з батьком сподобався вибір сина.

Але проблема в тому, що наш молодший син чекає від нас в подарунок теж квартиру.

Зазначу, що у нас була розмова з дітьми на цю тему. Ще до їх одруження, ми говорили, що будемо намагатися купити їм житло. Але справа в тому, що чоловік останні два роки сильно хворіє і гроші, які у нас залишалися, пішли на його лікування.

Єдиний варіант, який я запропонувала синові, це пожити з нами в трикімнатній квартирі. Його дівчина зі скромної, небагатої сім’ї і думаю, що її батьки теж не зможуть купити їм квартиру. Але в той же час, син не бажає після весілля жити з нами.

Він вимагає взяти квартиру в кредит.

Я навіть не хочу говорити про це чоловікові, оскільки у нього проблеми зі здоров’ям. Ми не знаємо, чи зможе чоловік працювати після хвороби. А я одна не зможу її виплачувати.

Незважаючи на це, син каже мені: «Чим я гірший другого брата?». А також, чому він зобов’язаний жити з нами. Я навіть подумати не могла, що моя дитина висловить мені подібні претензії і звинувачення.

Зараз мені 55 років. Кредитів я дуже боюся, я їх ніколи не брала і брати не збираюся. Тому я наважилася поїхати на заробітки в Італію. Моя двоюрідна сестра працює там вже 15 років і купила вже дві квартири.

Чоловік був проти такого мого рішення, але що робити, іншого виходу купити квартиру молодшому сину я не бачу.

Старший син після весілля взагалі перестав вникати в проблеми нашої сім’ї, каже, що проблеми якісь серйозні на роботі. Та й дружина його – не любить нас з чоловіком.

Дуже важко і складно усвідомлювати, що рідні діти не розуміють тебе. Я займалася тільки своїми дітьми, забуваючи про все на світі.

І зараз знову те саме, замість того, щоб насолоджуватися спокійною старістю з своїм чоловіком, я змушена сидіти на чужині, доглядати літнього італійця.

Добре, що хоч сестра відразу роботу знайшла. Каже, що за років 4-5 я зможу і квартиру виплатити, і собі на старість щось відкласти.

Але чи буде так?

Не сподівалася Ольга такого з Мар’яни, адже та золотого чоловіка має. Він дітей доглядає, хату добудував, у дворі порядок навів, дорогу огорожу поставив. Не розтринькує гроші направо і наліво, які Мар’яна надсилає – скрізь толк має. «Знаєш, я б так не змогла», – докірливо мовила Ольга. «Ніколи не кажи ніколи. Приїдеш сюди – інакше будеш думати», – усміхнулася Мар’яна. Ольга не хотіла сперечатися, адже подруга гроші їй на дорогу позичила, роботу там, в Італії, підшукала, зустріти її має… Наш ДЕНЬ

З тяжким серцем прощалася Ольга з чоловіком Тарасом і синочком Ярославчиком. Звісно, за кордоном вона довго не буде. Не зможе без сім’ї. Не так, як Мар’яна. Після скорочення у їх невеликому містечку постійної роботи Ольга знайти не змогла. А за Тарасову зарплату усі дірки залатати не можуть. Тож, мусить їхати.

Як й обіцяла, Мар’яна зустріла Ольгу. Жінка гадала, подруга спочатку поведе її до себе, щоб вона відпочила, кави випила з домашнім печивом, яке взяла в дорогу.

Та на Ольгу уже чекало авто. «А ти як гадала? Я ж домовилася тобі за роботу уже віднині. Поки іншу прислугу не знайшли», – пояснила Мар’яна.

За кермом машини усміхався чорнявий сеньйор з густими закрученими вусами. Прицільним поглядом обвів схвильовану Ольгу. Пояснив, що він – син сеньйори Лаури, яка уже її чекає. Ольга у думці подякувала Мар’яні, що вона у соцмережах щодня навчала її найбільш вживаних слів, то тепер хоч дещо розуміла з того, що говорив сеньйор Сальваторе. Будинок і двір, куди він привіз Ольгу, зачарував її своєю красою. А ще – квіти. Скрізь майоріли квіти: біля воріт, у саду, у вазонах на альтанках, вікнах, біля дверей господи… Мов потрапила у справжній рай.

Сальваторе одразу пояснив, що його мати – жінка примхлива, але не злопам’ятна, любить тих, хто не сперечається з нею. У цю мить Ользі вже захотілося додому, однак розуміла – пізно. «Усім спочатку важко, але скоро звикнеш, все буде добре», – заспокоїла її по телефону Мар’яна.

Ользі таки дозволили відпочити з дороги, а вранці її розбудив голосний дзвіночок, який лунав з кімнати Лаури. Сеньйора завжди мала його біля себе, щоб закликати, коли щось потрібно, дати вказівку…

Спочатку Ольга навіть дихати голосніше боялася в такому розкішному домі. Їй здавалося, що навіть портрети на стінах слідкували за нею. Сеньйорі ж дуже сподобалася українська кухня. Попередня робітниця, казала, не так смачно готувала, як Ольга. Вона покірно виконувала усі забаганки Лаури, ніколи не сперечалася з нею, навіть коли була права. За те Лаура полюбила Ольгу. Без неї не сідали вечеряти, брали з собою на природу, на море. Ольга уперше тут, в Італії, побачила море. Ось звідки у Мар’яни такий красивий і рівний загар, подумала. Ольга засипала теплим піском хворі ноги сеньйори, робила масажі.

Якось Лаура відмовилася їхати з ними. «Голова болить. Але ти їдь із Сальваторе. Пігулки свої я прийняла, а обід розігрію сама», – мовила.

«Хочеш, навчу тебе плавати?» – спитав її Сальваторе. Легенько потягнув за руку. Теплі хвилі млостю залоскотали тiло, яке обхопили сильні руки Сальваторе, направляли усе далі у прозору глибочінь…

«Ну, сміливіше, не бійся» – радісно кричав він, задоволений своєю ученицею. Вдома Ольга не могла заснути, чомусь відчувала на тiлі дотик його рук, чула бадьорий сміх, похвальні слова. Дивувалася сама, що вранці не відчула втоми від безсонної ночі. Думки про Сальваторе звеселяли її серце, заряджали енергією…

Знала, що вранці він робить зарядку на доріжці у саду. Ніжний аромат троянд розливався довкола.

Приєднуйся», – усміхнувся Сальваторе і побіг. Легко, рівно. Ольга замилувалася його стрункою поставою, і побігла слідом. Сальваторе, оглянувшись, навмисне стишив швидкість. Коли Ольга його наздогнала, мовив: «Після вечері чекатиму тебе у саду. Прийдеш?»

Весь день усе валилося Ользі з рук. Сеньйора Лаура здивовано слідкувала за нею, якось загадково усміхалася.

Теплий вечір шепотів пелюстками троянд, коли Ольга вийшла у сад. Оглянулася. Здавалося, серце вискочить з гpyдей. Сальваторе несподівано виглянув з-за кущів, підійшов до неї, стиснув в обiймах…

Де поділася її гордість? Її розум? Її губи скучили за поцілунками, серце жадало тепла і ніжності. І протистояти цьому вродливому молодикові вона не змогла.

Згодом Ольга збагнула, що вaгiтна. Щастя, що вогнем зігрівало її гpyди, вмить розсіялося, полетіло за вітром. Як їй бути? Швиденько їхати додому, поки ще можна обманути чоловіка, чи сказати про дитину Сальваторе? Він був такий ніжний з нею…

Сеньйор, вислухавши Ольгу, зрадів такій новині. Більше того, він зізнався, що це входило у його плани. У них з дружиною не може бути дітей. І Лаура порадила, аби Ольга народила їм немовля. «У тебе є дружина? Але чому я не знала про це? А дитини я не віддам! Нізащо!» – Ользі здавалося, що це якийсь страшний сон. Сальваторе тріумфально усміхався. І в ту мить Ольга помітила, що погляд його зовсім не ніжний, як їй здавалося досі, а зверхній, насмішкуватий. Невже стільки часу вона була сліпа?

«Не будь дурненька. Ми тобі добре заплатимо. Народжувати будеш у кращій клініці. А додому поїдеш, коли закінчиться грудне молоко», – мовив.

Світ для Ольги ніби зупинився. Поділилася своєю бідою із Мар’яною. «Їдь додому, якщо хочеш народжувати. Приголуб Тараса, скажи, що дуже скучила. Словом, зіграй роль. Утім, хіба мені тебе вчити?» – відповіла Мар’яна.

…Поникла, вихудла ступила Ольга на своє подвір’я. Назустріч їй вийшов Тарас. Заніс в дім сумки. Тепло обійняв. «Чому ж не попередила, що приїдеш, Олюню? Як добре, що ти встигла прибути до мого від’їзду. Розумієш, їду у термінове відрядження. Знайшов хорошу роботу. Хотів зробити тобі сюрприз. Отож, не потрібна тепер тобі та Італія. Сам потурбуюся про нашу сім’ю”.

Ольга стояла, як вкопана. «Тарасику, я дуже скучила за тобою. Хіба не можна відстрочити те відрядження? Залишся, благаю. Хоча б на одну ніч», – мовила зі сльозами на очах. Тарас усміхнувся. Він не впізнавав дружини. Чужі світи зробили її сміливішою, відвертішою. Але їхати мусить сьогодні. Зараз автівка прибуде. Два місяці промайнуть швидко і вони знову будуть разом. Він, вона і їх Ярославчик. «Чекайте мене», – Тарас поцілував Ольгу і сина.

Ярослав охоче розпаковував мамині дарунки. Приміряв обновки і не міг збагнути, чому мама весь час плаче. «Наш план провалився, Мар’яно, – виливала подружці Ольга свій біль. – Мушу перервати вaгiтність, бо знаю – Тарас зради не простить нізащо!»

А вона ще осуджувала Мар’яну. Недарма та запевняла: ніколи не кажи ніколи! Осуд, насмішка – теж гріх, як і те, що вона задумала вчинити. Ольга ще не знає, завтра чи післязавтра поїде до лікаря, щоб позбутися свого сорому, але знає напевне – це буде не лише неспасенний гріх, який їй спокутувати усе життя. А й великий урок для неї, усвідомлення того, що якими б красивими дорогами ти не ступав, все ж найліпше, найкомфортніше у рідному домі. Хай без дорогих меблів, вигод і коштовностей, але серед рідних і дорогих людей…

Зараз ми знаходимося на роздоріжжі, де наші дії та індивідуальна поведінка визначають, як все відбудеться”, – сказав директор Європейського бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я Ганс Клюге у травні, коли ситуація з поширенням коронавірусу здавалось би нормалізувалася і світ почав виходити з карантину.

З середини осені прогнози справдились, щотижня все більше країн вчергове закриваються на карантин, оголошуючи локдаун.

Протягом місяця “Українська правда” спілкуватиметься з українцями з-за кордону, щоб розповісти реалії світового карантину з перших вуст.

4 листопада у десятимільойнній Чехії зафіксували найбільшу кількість інфікувань коронавірусом з початку пандемії, COVID-19 підтвердили у 15 729 осіб.

У країні оголосили надзвичайний стан та ввели комендантську годину.

Українське подружжя Оксана та Юрій на початку року переїхали до Праги. За неповний рік проживання пара вже вдруге готується до цілодобового перебування вдома.

З весни у квартирі офісні стільці та робочі столи. Юра так і не вийшов фізично на роботу, а Оксана встигла опанувати новий фах – інформаційні технології, і готується до робочих буднів у вітальні за комп’ютером.

Про новий локдаун, реакцію чехів на обмежувальні заходи, труднощі для іноземців та неочевидні на перший погляд виклики коронакризи розповідає Оксана.

Празьке літо і святкування закінчення карантину

Влітку чехи повністю повернулися до нормального життя. Зразковим прикладом стало святкування закінчення карантину на Карловому мості.

Вони організували один обід для всіх, накрили столи білими скатертинами. Чехи приходили, сідали один біля одного і приносили свої продукти.

Поруч грали музиканти і навіть приходив мер.

Святкування закінчення карантину на Карловому мості

“Сказали маски – ходять в масках”

З червня в країні зняли майже всі обмеження. Наприкінці літа багато чехів їздили у відпустки закордон, восени на навчання почали повертатися студенти з різних країн. Відкрили школи, садочки… Єдине місце, де потрібно було бути в масці це метро.

У жовтні почала рости статистика захворювань.

Скріншот з дашборду УП щодо ситуації з коронавірусною хворобою

Зараз вже багато хто це критикує, кажуть, що якщо б залишили масковий режим трохи надовше і були б ще якісь обмеження, то може би не було все так сумно.

Коли ситуація почала гіршати, поступово стали вводити додаткові обмеження.

Почали з масок, які потрібно одягати у всьому транспорті, а не тільки в метро. Згодом сказали носити їх всюди, крім вулиці. Тепер, якщо ти десь в центрі міста чи на зупинці, то повинен бути в масці.

Закрили кафе, ресторани, почали скасовувати культурні події.

Заклади харчування почали організовувати доставку. У нас в під’їзді, наприклад, на скотч наклеїли меню бізнес-ланчу з одного ресторану, яке ти можеш зразу по телефону замовити.

Меню бізнес-ланчу ресторану, страви з якого можна замовити за допомогою телефонного дзвінка

У магазинах першої необхідності не виглядає, щоб була чогось нестача. Навесні була нестача масок, нестача антисептиків, туалетного паперу. Були дні, що позмітали крупи. Зараз все є.

У країні закрили всі непродовольчі магазини, і останнє – ввели комендантську годину.

З 9 вечора по 5 ранку з дому не можна виходити, тільки в критичних ситуаціях – робота, загроза життю, здоров’ю, майну і якщо ти маєш собаку, то 500 метрів навколо дому ти можеш вийти з нею. На щастя, у нас є собака, яку ми ввечері вигулюємо.

Протягом дня – з 5 ранку до 9 вечора можна виходити, але є обмеження. Виходити тільки за потребами – за продуктами, в аптеку і, кажуть, що прогулянки в парку можна. Але поруч не може бути більше двох осіб, якщо вони живуть в різних квартирах.

Хто може зробити homeoffice, то мусить це зробити обов’язково, бо влітку було за бажанням, наприклад.

Тепер в неділю взагалі нічого не працюватиме і продуктові магазини також. В інші дні продуктові відкриті тільки до 20:00.

У магазинах діють жорсткі обмеження. Їх тут намагаються не порушувати

Щодо штрафів – то вони є і сягають аж 3 млн крон, можливе також ув’язнення. Щодня поліція фіксує 150-200 випадків порушення але найчастіше робить зауваження і накладає дрібні штрафи.

Як не було таких жорстких обмежень, то ніхто не штрафував. Але тут і не порушують. Сказали маски – ходять в масках. Мені здається, що люди трохи налякались цифр, які озвучують, про кількість інфікованих.

У випадках порушення обмежень поліція обходиться зауваженнями і накладанням дрібних штрафів

Зараз немає ніякої інформації про можливий вихід з карантину. Був введений надзвичайний стан попередньо до третього листопада, тепер продовжили до двадцятого. Але з перспективою, що будуть дивитися на цифри.Очікували всі, що за два тижні карантину кількість хворих трохи піде на спад, а нема – за попередній день, 29 жовтня, 13 тисяч нових заражень.

Празький “Велюр” або На пиво з Примулою

Розкажу про конфуз. В останні тижні жовтня ввели, що потрібно бути в масках на вулиці. Про це заявив міністр охорони здоров’я Роман Примула.

І от його запитали: “А якщо я йду з другом по вулиці, то треба маску?”, на що міністр відповів: “Якщо ви не живете разом, то треба”.

Згодом міністра засікли пів 12 ночі, як він виходив з ресторану разом з водієм і був без маски. У соцмережах почали з нього насміхатися. А прем’єр-міністр сказав, що відправить Примулу у відставку.

У фейсбуці одразу створили подію “На пиво з Примулою”, яка була запланована біля ресторану, де побачили чиновника. Туди почали нести лампадки, як символ кінця кар’єри міністра охорони здоров’я.

Транспорт їздить завжди

В Чехії транспорт ніколи не припиняв їздити – ні навесні, ні зараз. Наземні транспорти великі і зазвичай нема скупчення людей, навіть у звичайний час. Під час карантину не було окремої людини, яка б контролюва кількість пасажирів, як, наприклад відбувалося в Україні, що більше 10 людей не пускали.

Зараз дещо рух транспорту скоригували, тому що люди після 9 вечора не можуть виходити з дому, окрім роботи. Прибрали трохи автобусів, наприклад, замість п’яти на лінію поставили один чи два.

Такі заклики можна зустріти на зупинках громадського транспорту

Якщо ж в маршрутку чи метро хтось заходить без маски або маска одягенена погано, наприклад, під носом, то водії, які через камери стежать за ситуацією в салоні, спочатку вмикають записане повідомлення, яке періодично звучить всюди в транспорті англійською і чеською “Просимо вас дотримуватися міри, мати закриті рот і губи”. Якщо нічого не змінюється вмикають повідомлення вдруге. Зазвичай люди оглядаються і одягають маску правильно.

В нас у всіх автобусах, маршрутках і трамваях на передніх сидіннях біля водія ти не можеш сідати, вони закриті плівкою і заборонений вхід. Передні двері також не відриваються.

Раніше квитки на проїзд можна було купити або в автоматі, або на телефоні, або у водія, зараз останньої можливості немає.

З посиленням карантину обмежили в’їзд туристів в Чехію. Щодо літаків, то все вирішують авіакомпанії. Люди обурюються, бо спочатку їм продають квитки, потім скасовують.

Медицина

Здати тести на коронавірус можна не лише в лікарні чи лабораторії, а й в так званих польових місцях – по всьому місті є точки, де можна здати аналіз.

Проходиш містом і бачиш оголошення, що тут відбувається прийом. Є екран, на якому показують номер людини, яка наступною здаватиме тест.

Медперсонал, який бере аналіз, весь одягнений у захисному костюмі, як скафандр.

А люди, які чекають черги, дотримуються дистанції.

У Чехії є медичне страхування. Тут так, як в Україні зараз є, що ти маєш свого сімейного лікаря, з яким підписуєш декларацію.

Якщо хочеш здати тест, то дзвониш до свого лікаря і кажеш, що в тебе є симптоми або ти контактував з людиною, в якої підтвердився ковід. Тоді лікар тобі присилає направлення поштою, в лікарню йти на огляд не потрібно.

Якщо ж особистого лікаря в тебе немає, то телефонуєш на гарячу лінію ковід центру. Там також можуть дати направлення на безкоштовну здачу тестів.

Освіта

Восени студенти встигли вийти на навчання, але зразу через тиждень перейшли на онлайн..

В гуртожитках залишаються тільки ті, хто не з Чехії, інші мають їхати додому.

Школярі також вийшли в школу. Але потім почали відправляти на карантин з верху до низу, тобто спочатку студентів, потім старшу школу, середню, найдовше тримали початкові класи. Це пов’язано з тим, що в країні до певного віку ти не можеш залишити дитину саму вдома.

Казали, що якщо школярі початкової школи підуть додому, то почнеться колапс, бо хто з дітьми буде. Коли вже закрили всі заклади, то прикрили і початкову школу. Але садочки працюють і зараз.

Протести

Звичайно, що тут є купа незадоволених людей. Люди масово втрачають роботу, нема чим годувати сім’ю.

На початку посилення карантину відбувалися різні акції протесту в центрі без масок.

Одні, хто виходить на мітинги проти карантину кажуть, що винна держава, яка створює обмеження і люди втрачають роботу. Інші кажуть, що вони мають право на здоров’я – чому перші збираються без масок і потім розносять вірус.

Протестувальників розганяли, поліцейські їх грубо затримували і навіть використовували водомети.

Допомогти тому, хто потребує

Щодо соціальних ініціатив, зараз існують безкоштовні групи психологічної підтримки.

Ще весною для працівників служби доставки, а також для поштарів проводили курс, щоб навчатися визначати за зовнішнім виглядом людей, які їм відчиняють двері, чи все вдома гаразд.

Станція дезінфекції в метро

В часі карантину, коли люди залишились по домівках, рівень домашнього насильства і алкоголізму суттєво зріс. Службу доставки привчали, що робити в таких випадках, якщо вони бачать, що людина заплакана – що питати і куди дзвонити, як діяти, як на це реагувати.

Влітку була допомога від Праги для своїх містян – літр антисептика на людину. Його можна було отримати раз в тиждень чи раз в два тижня, але тільки з чеським паспортом.

Соціальні проблеми іноземців

Я підписана на багато груп іноземців в Чехії, не лише українських. Там розповідають про проблеми з якими довелося зіткнутися в час карантину.

Деякі люди фізично просять їжу. Є одинока матір з дитиною, в неї в країні нікого нема, їх вже виселяли з квартири, через незмогу оплатити оренду.

У державні органи тепер можна звертатися тільки за записом, і це при скорочених днях і годинах праці. Одна жінка не могла добися соціальної допомоги для дитини, тому що не могла попасти у відповідний орган.

Дуже багато бюрократії – прийдіть завтра, заповніть цей листочок, принесіть іншу копію. Це страшно, коли багато таких ситуацій.

В іноземців є ще декілька точок для хвилювань. Перше – хвилювання за рідних, які в іншій країні. Коли позакривали кордони, було дуже складно. В нашого знайомого за цей час помер тато і він не зміг приїхати на похорон. І таких історій безліч.

Багато людей живуть одні, їм самотньо, вони не можуть приїхати один до одного. Цей коронавірус іноземців розділив зі сім’ями. У багатьох країнах запустили навіть кампанію sweetheart wisa – яка говорить, що любов це не туризм.

У різних країнах свої регулювання карантину. Для багатьох країн негативний тест на коронавірус – це не показник. Тобто незважаючи на негативний тест, ти все одно маєш залишатися в країні на карантин на 10 днів. Це навіть не про другу хвилю, таке було і влітку. І навіть після повернення тобі також можуть сказати пройти карантин ще в своїй країні.

Ми з чоловіком за весь час не їхали в Україну, бо немає можливості працювати. У нас робота пов’язана з інтернетом і є багато допусків до інтернету компаній. По ЄС ти можеш працювати з дому, а Україна – країна третього світу і звідси працювати нам не можна.

…Якось мамі зателефонувала подруга, яка також була в Італії, і запропонувала поїхати до неї в Губбіо — помогти з роботою. Я послухалась.

Три тижні доглядала за бабусею, доки ту не віддали в дім перестарілих, а потім мене один адвокат взяв на роботу допомагати його батькам, платив дуже хорошу на той час зарплату – майже півтори тисячі італійських лір.

Але, уявіть собі, і тут не обійшлося без пригод — бабуся мене страшенно ревнувала до свого діда. Він мав 86 років, але специфічне почуття гумору: на людях любив називати мене своєю коханкою, тож попрацювати у тій сім’ї вдалося не більше чотирьох місяців. Далі події розвивалися ще цікавіше — я доглядала за однією жінкою та її братом, які разом мешкали і ніколи не були жонатими. Таких скупих людей, як вони, я в житті не зустрічала. Довго я там теж не затрималася. Аж потім мені подруга сказала, що є робота в пекарні. Минуло багато часу, і я досі тут працю.

Я не плачу ні за житло, ні за комунальні послуги — власники в цьому нам допомагають. Пригадую, як уже після трьох місяців в декреті мені довелось вийти на роботу, часто і в нічну зміну, то господиня приїжджала і залишалася ночувати з дитиною.

Хоча не все тут так добре. Так, мені пощастило, що я не оплачую комунальні послуги, наприклад, але витрати також немалі — забезпечити дитині басейн, танці, дорого коштує страховка за машину, подорожчало пальне майже удвічі… Більше заробляємо, відповідно й більше витрачаємо. Але загалом тут спокійніше, це факт, люди не заздрять один одному — тим, хто побудував хату, купив машину… Багатство сприймається легше.

Зараз живу в маленькому містечку, де навіть немає української школи, тому навчати сина української мушу самотужки, бо ж невідомо, як далі складеться. А в італійську школу він ходить до 1-а класу, з 18-ти дітей найкраще вчиться. Але зараз я Вам розповім чому. Якось приходжу до вчителів і кажу, що вчора своєму синові порвала зошит з італійської мови, а ті від здивування мало не попадали. Так, порвала, розповідаю далі, бо він писав не каліграфічно. Тому в мене статус найстрогішої в школі мами. І поводжуся так, тому що тут вчителі, я вважаю, надто лояльні і мало вимогливі.

Все тому, що половина італійців мають свій сімейний бізнес, який вони передають з покоління в покоління, тому синам та дочкам не обов’язково йти вчитися — вони ще змалку мають тверде переконання, що будуть забезпечені роботою. Власник пекарні, на якій я працюю, отримав лист з університету, в якому йшлося про те, що його син не відвідує заняття. Реакція була спокійна та байдужа — якщо не хоче вчитися, то хай ящики носить. І він носить, набагато краще живучи, ніж ми з дипломами з відзнакою.

Італійці не тяжіють до знань. Їх вчать користуватися калькуляторами, а не таблички множення. Мій господар, наприклад, не може усно до 36 додати 18. Натомість італійці знають, що мають двічі в тиждень поїхати до ресторану повечеряти, влітку відпочити на морі, а взимку покататися на лижах і т. д. Солодко нічого не робити — так вони кажуть.

Але моя історія – це, радше, щасливий випадок,. Ось, пригадую розповіді моєї подруги… Один італієць узяв її на роботу, і, уявіть собі, час від часу жінка прокидалася, а чи правильніше кажучи, приходила до свідомості, зв’язаною в ліжку. Як пізніше з’ясувалося, він колов її снодійним і робив все, що хотів. Збоченець, інакше не скажеш. Коли вона зрозуміла, що з нею відбуваються дивні речі і звернулася до нас за допомогою, уже важила 28 кг із шістдесяти кілограмів, так схудла.

Інша подруга розповідає, як її вечорами бив роботодаведь, так що аж волосся жменями виривав з голови, забрати її допомогла уже поліція. Ах, скільки всього можна порозказувати, тут кожна жінка має свою історію. Важкі часи були…

Та зараз в Італії я почуваюся справді вдома. От приходжу в магазин і кажу: «Сіньйоро, мені потрібні туфлі». Пояснюю які і вибираю. То ця сіньйора не лише допоможе мені їх приміряти, але й на наступний день після весілля, на яке, до прикладу, я їх купляла, подзвонить поцікавитися, чи мені було в них зручно танцювати. А у нас в магазині, поки терпітимуть, а зрештою, спитають: «Ви ще довго будете мені голову морочити?». Італійці цінують своїх клієнтів.

Та італійці дуже вибагливі в побуті. наприклад, штори на вікнах в італійських будинках висять ще ті, які, умовно кажучи, повісила прабабця. Прати їх не можна, максимум — винести на вулицю і легенько витріпати. В українки: шість років тому, як побудувала хату, все у ній новесеньке-чистесеньке, та вона уже їде до міста міняти штори, бо ще висять в тюльпани, мода цього року на ромашку, а тре си купити в троянди, бо казали, що такі наступного будуть в тренді. Ви подивіться, як італійці вдягаються. Всі речі, які я привожу собі з України, лежать у мене в шафі в коробках. Я тут їх не ношу, бо не модно.

Інше ставлення тут і до жінок. Та жінка, яка сидить замкнена в хаті двадцять чотири години на добу, хоче і уваги до себе, і вийти прогулятись, і кави попити, і відпочити. Італійці часто до неї заговорять, розрядять, повезуть показати якесь містечко, і вона вже тим радіє. Їхні чоловіки загалом вміють завоювати прихильність жінки.

Якщо він тобі скаже: «Привіт, красуне. Як ти поживаєш?». – А тоді продовжить розмову, то від нашого почуєш: «Що ти знов від мене хочеш? І т. д.». Скажіть мені, котрий з наших чоловіків спитає свою жінку, чи вона поїла добре, чи не втомилась на роботі і чим їй допомогти. Одиниці таких, мабуть. А тут — звичне явище. Тому логічно, що їхнє «ой, бідненька, ти так втомилася сьогодні, зараз я тобі вечерю приготую, почекай» візьме гору над нашим невдоволеним «а шо ти уже йдеш спати»…

Італійці добрі, але їх потрібно бавити. Шоста година — він уже хоче їсти, перша година — він знов хоче їсти, вони такі більш дитячі, мамині синочки. Мій чоловік коли вперше приїхав до Італії, я йому приготувала на вечерю два стейки такі гарні, салат зробила, словом, так, як прийнято в Італії. Але чую, дзвонить до мами: «Дала мені два шматки м’яса, кров шваркотит звідти, якось обсмажила туда-сюда, накидала трави… і просить їсти? Ото-о Італія».

Бувають моменти, що я відчуваю себе чужинкою, неповноцінною. Коли у нас почалась війна, мене мало не звільнили з роботи. Словом, приходжу якось на роботу і кажу про те, що спати не можу, бо у нас в країні біда, що хлопців везуть на Схід, вбивають… На що чую: “Та подумаєш, на двісті менше, на двісті більше, вас і так багато”.

Так це мене обурило, що я спакувала валізи і вже готова була повертатися додому. В результаті, на колінах він у мене просив пробачення. Залишилася, але, чесно кажучи, тримаю образу й досі, тому що більшість італійців, мені здається, підтримують Путіна. І я розумію чому: якийсь час дивилася виключно італійські телеканали, після чого отримала таку дозу пропаганди, що під час телефонних розмов з матір’ю, жартувала, що скоро сама стану на бік Росії, як ще трохи подивлюсь телевізор.

Я іноді їм розповідаю, які гарні наші Карпати, яка мальовнича Україна, на що чую у відповідь: «Так, що ти тут робиш, повертайся додому». Інакше мислять ті, що побували в нашій державі, з ними уже можна предметно говорити, вони нас розуміють. Решта — все одно мають нас за наймитів. А ще — наші люди настільки добрі, що їх просять зробити одне, а вони у відповідь продемонструють ще добрий десяток своїх інших здібностей, не вимагаючи взамін нічого. Цим, звичайно, користуються.

Буває, що принижують тут. Я, якби на все звертала увагу, то мене, мабуть, не стало би вже. Мама любить казати: «Ворогові не побажаю поїхати на заробітки». Бо вона була тут у мене в гостях і все бачила. Тут наші жінки живуть не в теперішньому часі, а фотографіями рідних з України. Ви думаєте, ті, які повертаються додому, говорять правду?! Ні, звичайно. Вони її ніколи не розкажуть, бо немає кому.

Хто вдома зрозуміє? В кожного своє уявлення про заробітки: мовляв, за кордоном гроші падають з неба. А відчути складність моєї роботи дуже легко: не треба особливих зусиль, просто сядьте вночі, відкрийте мікрохвильову піч і засуньте туди голову. Ми за одну ніч виготовляємо тисячу-півтори буханок хліба: я посеред ночі біжу сама в пекарню, мішу тісто, а вже потім всі приходять і мені допомагають. Як тільки зробиш найменшу помилочку, на тебе відразу ж кричать і обзивають путаною, тобто легковажною, можуть навіть чимось кинути… А почнеш жалітися, то відразу відправляють додому. І так хочеться іноді виплакатись в подушку, а потім думаю — всі живі, здорові, дитина поруч, все погане забудеться.

Тому мені прикро, що в людей досі залишається стереотипним уявлення про те, що ми жінки легкої поведінки, які дуже легко отримують гроші. Це не так. Кожна опинилася тут не просто: ради свого чоловіка, сина, дочки… Ви навіть і близько не можете відчути, як тут важко перебути Великдень, Різдво — ти ніби ідеш в ту саму церкву, освячуєш ту саму пасочку, але все одно все це було і буде чужим.

СЬОГОДНІ ВІДІЙШЛА У ВІЧНІСТЬ НАША ЗЕМЛЯЧКА З ТЕРНОПІЛЬЩИНИ-М.ЗБАРАЖ-ВІРА СИЧ…ПРОШУ ЩИРОЇ МОЛИТВИ ЗА УПОКІЙ РАБИ БОЖОЇ ВІРИ….
Зі святими упокій, Христе, душу спочилої раби Твоєї ВІРИ де немає недуги, ні смутку, ані зітхання, але вічне життя. Бо Ти єси Воскресіння, Життя і вічний Спокій, Христе, Боже наш, і Тобі славу віддаємо з Предвічним Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки вічні. ВІЧНА ТОБІ ПАМ’ЯТЬ….ЦАРСТВО НЕБЕСНЕ…

Висловлює глибоке співчуття рідним.

Важко знайти такі слова, які б змогли зменшити душевний біль, від втрати рідної людини.

Поділяємо Ваше горе, сумуємо разом з Вами, підтримуємо Вас у годину скорботи.

Нехай милосердний Господь упокоїть його душу у Своїх Небесних Оселях, там, де спочивають праведні.

Вічна пам’ять

Про це пише LMN.

Тетяна щодня дзвонила на Viber до рідних в Україну, однак з 27 липня зв’язок із нею пропав.
Жінка сортувала одяг на складі поблизу Познані. Тетяна поїхала за кордон по біометричному паспорту. Наприкінці серпня мала б повернутись додому. Однак, кордон вона не перетинала.

14 вересня мати Тетяни Козак звернулася у поліцію, адже спілкувалася з донькою востаннє ще півтора місяця тому. Наразі жінку оголосили у національний розшук в Україні, а незабаром оголосять у міжнародний.

Як розповіли у Жидачівському відділі поліції, жінка неодружена. Вдома на неї чекає двоє дітей.

Усіх, хто має будь-яку інформацію про місцеперебування Тетяни Козак, просять телефонувати на оперативну лінію поліції, або звертатись за телефоном 0971425380

Багато українців тяжко працюють, щоб забезпечити гідне життя своїм рідним. Часом придбати житло на зарплату в Україні дуже важко, тому багато наших співвітчизників стають заробітчанами. Але навіть придбавши житло, це не гарантує, що воно залишиться з вами назавжди.

Подруга української заробітчанки розповіла, як вона тяжко працювала в Італії, щоб купити синові квартиру. Там він деякий час жив зі своєю дружиною, але згодом вони вирішили придбати будинок, тож продали подароване матір’ю житло. А через кілька років невістка українки подала на розлучення і син залишився практично без нічого.

Наша героїня також придбала своєму сину квартиру, але ще задовго до весілля. Тож почувши цю історію від подруги вирішила захистити інтереси сина, та поговорити з ним про це.

“Поговорила я про це з сином, про свої переживання. На що він мені відповів: «Мамо, якщо що, я все одно залишу цю квартиру своїй дружині і синові». Я поважаю, рішення свого сина, і тому не стала йому перечити, хоча тривога і була. Вже не знаю, навіщо син розповів про нашу розмову невістці. І відтоді у нас з нею дуже зіпсувалися відносини”, – розповідає жінка.

Вона довго не могла зрозуміти чому справа, чому її невістка Віка її так ігнорує. За святковим столом тягнеться до всіх з фужером тільки не до свекрухи, попрощатися в коридор вийдуть з усіма тільки не зі нею. Коли залишалися удвох, то вона навіть не говорила з жінкою.

“Загалом, все, що я б не робила, не купувала, не готувала все не те, все не так. Розумію, що з сином вона веде про мене розмови і, напевно, не найкращі. Нещодавно випадково я почув розмову між ними, яка просто мене ошелешила. Невістка казала, мовляв, таке повинно каратися, я зроблю так, що вона більше не побачить онука. Що я такого зробила, що мене потрібно карати, за що мені незрозуміло.

Я намагалася про це поговорити, але результатів це не давало. Синові ці розмови дуже неприємні, адже він любить і її і мене. Я не хочу ставити його перед вибором, вона його дружина, а я мама. Але у мене таке враження, що про мене забули. Син став зі мною спілкуватися дуже рідко, дзвонить мені тільки коли йде з роботи на обід додому або ж повертається з роботи. Напевно, щоб я зайвий раз не турбувати свою дружину, – говорить вона.

Нещодавно у жінки був ювілей, але невістка навіть повідомлення з привітанням не надіслала. А її син забіг через обід з букетом, навіть кави не випив, привітав і пішов. Жінці прикро від цього, адже нічого поганого для них вона не зробила. Вона хотіли тільки захистити інтереси сина, бо у квартиру, яку вони купили, невістка практично не вклала своїх грошей.

“Порадьте, що робити, як бути, відпустити цю ситуацію і жити далі, чи спробувати все-таки налагодити відносини? Чи повинен він сам мене захищати? Напевно, так, я ж його мати і нічого поганого йому не зробила, не опікала дуже сильно і завжди поважала його рішення”, – пише жінка.

Медзаклад змінила за порадою знайомих

Хронологію подій, пов’язаних зі смертю матері, описав на свої сторінці у Фейсбуці її син Володимир Сас. Його резонансний пост отримав півтора тисячі поширень. Сотні людей співчувають чоловікові і вимагають, щоб лікарська халатність була покарана.

Як розповів Володимир Сас журналістці Терміново, його мама останні 20 років була на заробітках в Італії. До того 18 років працювала медсестрою у Тернопільській райлікарні, де за іронією долі їй і провели фатальну операцію. Цього літа жінка приїхала у традиційну відпустку до дому, відбула самоізоляцію, після чого пішла на обстеження до гінеколога.

– Лікар після огляду сказав, що необхідно провести нескладну процедуру – гістероскопію. Медик порадив другу міську, мама зразу ж погодилась, – розповідає Володимир. – Вона взяла направлення у сімейного лікаря на рентген. Його необхідно було зробити за місцем прописки в районній поліклініці, де мама пропрацювала 18 років. Там вона зустріла знайомого лікаря, який їй запропонував зробити цю процедуру у них. Згодом зустріла ще колег, з якими працювала, розпитала у них все. На другий день ще обдзвонила кількох знайомих, які теж їй порадили провести процедуру в райлікарні. Відтак вона обрала цей медзаклад.

Гістероскопію Олександрі Сас, за словами сина, проводила гінекологиня Наталія Рудик разом з асистентом травматологом Віктором Розумом та анастезіологом Олегом Голоюхою. Операція розпочалася в 11 год у четвер, 30 липня і тривала 1 годину під загальним наркозом.

– Біля 12-ї години лікар повідомила мені, що операція пройшла успішно. Із наркозу мама вийшла нормально. Я її провідав, з нею говорив. Але мене збентежило те, що вона постійно спала і була у кисневій масці, – розповідає Володимир. – Наталя Володимирівна оглянула маму і сказала мені, що з мамою все добре, після чого пішла додому. Те, що її не переводять у палату, черговий лікар Олег Богданович нічим пояснити не зміг. Мої наміри забрати маму додому на ніч завершилися нічим. Її залишили у реанімації. Вночі у мами була температура 40, про що мені ніхто не повідомив. Зранку мені сказали, що так буває після наркозу.

Гемодіаліз, ще одна операція, смерть…

Володимир Сас зауважує, що хоч медики його заспокоювали, що все добре, його дуже непокоїла сонливість, нудота та брак кисню матері, через який вона була у кисневій масці.

– Близько 13.30 у п’ятницю, 31 липня, ми з братовою відвідали маму у реанімації і побачили її у важкому стані: їй важко було розмовляти, пожовтіння тіла та очних яблук. На наше прохання викликати спеціалістів з обласної, лікар Олег Богданович запевнив нас, що консультується з ними онлайн, – пригадує Володимир Сас. – Близько 17 год нам зателефонували з лікарні і повідомили, що стан мами ще погіршився. Вся реанімація «зарухалася». Її ледве врятували. Ми усі миттєво приїхали і вимагали негайного переведення мами в обласну лікарню. Але ця вся біганина, дзвінки, виклик реаніматологів затягнулися аж до вечора.

Проблема ще була у транспортуванні, додає Володимир. У зв‘язку відсутністю реанімобіля, пацієнку, яка могла дорогою не вижити, перевозили УАЗом без відповідного для реанімації обладнання. Близько 20 год 31 липня жінку поклали в обласну лікарню з діагнозом “сепсис”.

“Лікарі виявили в мами порушення роботи нирок, печінки і загальну інтоксикацію всього організму. Негайно було зроблено процедуру плазмаферезу, щоб запустити роботу нирок та ще цілий ряд систем, – пише Володимир Сас у соцмережі. – В суботу зранку, 1 серпня, був консиліум лікарів, на якому були присутні Наталя Володимирівна і Олег Богданович. Там вирішили провести мамі гемодіаліз – підключення до апарату штучної нирки. Нам сказали, що це останній шанс на порятунок. Ми одразу дали на це згоду, придбали всі необхідні медикаменти, які є недешеві, і чекали у коридорі. В реанімацію нікого не впускали взагалі”.

Лікарі попередили рідних, що гемодіаліз мама може і не пережити. Але вона його перенесла. Їй стало легше, стабілізувався тиск, змогла сказати кілька слів по телефоні. З’явилася надія. Але нирки не запустилися. У неділю зранку, 2 серпня, знову був консиліум і постало питання оперативного втручання. Лікарі казали, що це єдиний шанс вижити. Після цього привезли хірурга і сказали рідним, що готують маму до операції. На питання, на що операція, відповіли, що все скажуть після її проведення. Через годину вийшов хірург і знову нічого не пояснив.

– Нарешті ми перестріли у коридорі завідуючого відділенням і дізналися, що мамі видалили матку, бо з неї все почалося. Знаємо, що увесь той час в лікарні була Наталія Рудик, але не попадала нам на очі, – повідомляє Володимир Сас. – Мабуть, просила лікарів «прикрити» наслідки її оперативного втручання. Після операції маму знову взяли на гемодіаліз. Ще добу вона протягнула. З понеділка на вівторок, з 3 на 4 серпня, о 3-ій ночі її не стало. О 6 год. ранку мені зателефонували і сказали про смерть…

Володимир Сас вважає, що хірургічне втручання матері проводили для того, щоб видалити матку і таким чином прикрити докази. У чоловіка дуже багато питань “чому?” до всього, що відбувалося з його матір’ю у медзакладах.

Лікарку відсторонили від роботи

Одразу після смерті Олександри Сас її рідні звернулися у прокуратуру області, звідки їм прийшла відповідь, що заяву направили у слідче управління Головного управління Нацполіції в Тернопільській області для невідкладного внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та початку досудового розслідування.

Як повідомили у відділі комунікації поліції в Тернопільській області, відомості внесені до ЄРДР за ч. 1 с. 149 Кримінального Кодексу України (неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником).

Службове розслідування стосовно цього випадку проводять у Тернопільській райлікарні. Як повідомив в.о головного лікаря медзакладу Іван Трач, гінекологиню Наталію Рудик, яка проводила гістероскопію, відсторонили від роботи. На даний час вона перебуває у відпустці.

– Зібрані пояснення від цієї лікарки, анестезіолога, районного акушер-гінеколога, чекаємо заключення патолого-анатомічної експертизи. Всі ці дані ми передамо на обласну комісію, – каже Іван Трач. – Якщо є провина лікарки, то ніхто нікого прикривати не буде. Допущена помилка – звільнення, якщо є кримінальний злочин – це вже юрисдикція правоохоронних органів.

Щодо реанімобіля, то такого транспорту у райлікарні немає через брак коштів, зауважує в. о головного лікаря.

– Раніше для перевезення хворих у нас був автомобіль швидкої, але ми його передали у Центр екстреної меддопомоги, – коментує Трач. – Раніше ми хотіли закупити транспорт, але депутати райради, якій ми підпорядковуємося, не дозволили, бо стояло питання про виплату зарплати медикам.

У Тернопільській районній поліклініці сумують з приводу смерті Олександри Сас і кажуть, що усім дуже боляче через те, що сталося, адже жінку тут всі знають, тут вона працювала багато років.

– Їй пропонували робити операцію в другій міській лікарні, але вона обрала нас, значить вона нам довіряла, – зауважує Іван Трач.

“Кожна операція – це ризик”

Гінекологиня Наталія Рудик, яка проводила гістероскопію, працює у Тернопільській райлікарні 4 роки, прийшла сюди одразу після закінчення інтернатури. Також вона проводить прийоми у приватній клініці.

– Вона пройшла курси з лапароскопії, гістероскопії, у неї є відповідні сертифікати, вона має право це робити, – наголошує районна акушер-гінекологиня, завідувачка жіночою консультацією райлікарні Людмила Припхан. – За 2019 рік ця лікарка зробила 45 гістероскопій і проблем не було. В даній ситуації важко сказати, чи є тут її вина. Тому що всі ці операції вона у нас проводила і у цієї пацієнтки не було чогось такого надзвичайного. Конкретніше про цей випадок ми будемо говорити, як будуть вже всі підсумки розслідування, заключення.

Колеги Наталії Рудик кажуть, що вона дуже переживає через смерть пацієнтки. І навіть дали журналістці її номер мобільного, мовляв вона все прокоментує. Проте лікарка слухавки не підняла. Відомо, що вона перебуває у відпустці ще з 5 серпня – одразу з наступного дня після смерті Олександри Сас. Видання Терміново готове опублікувати позицію Наталії Рудик.

Що таке гістероскопія і наскільки це складна операція, пояснює районна акушер-гінекологиня Людмила Припхан.

– Це спосіб дослідження порожнини матки за допомогою зонда з датчиком, який сканує і передає дані на монітор. Під час цього дослідження можна проводити хірургічне втручання, – каже вона. – Відтак якщо у матці є поліп, гіперплазія, фіброматозні вузлики, – все це можна видалити під час гістероскопічної операції. Є медичний протокол, де перечислені покази, коли треба робити цю процедуру.

За словами Людмили Припхан, гістероскопія запроваджена вже давно. Її проводять під загальною анестезією і вона є альтернативою так званому “вишкрібанню”, яке вже в минулому, і яке робили насліпо.

– Кожна операція – це ризик і говорити складна вона чи ні – ніхто не може, – наголошує районний акушер-гінеколог. – Навіть від звичайна операція з видалення апендициту може мати свої проблеми і ризики ускладнення. Тому неможливо на 100% гарантувати, що все пройде добре.

Прокоментувати випадок зі смертю пацієнтки журналістка Терміново також звернулася у обласну університетську лікарню – саме так жінці робили другу операцію і там у реанімації вона померла. Проте до кінця дня ми так і не отримали відповіді від пресслужби медзакладу.

Видання Терміново і надалі відстежуватиме ситуацію зі смертю пацієнтки у лікарні.

Заробітчанка з України потрапила у жахливу аварію у Польщі просто під час роботи.

Про це інформує plonszczak.pl.

Інцидент трапився у Камєніці, що у Мазовецькому воєводстві.

Жінці 47 років. З нею стався нещасний випадок, винуватцем якого був її співвітчизник.

Українка працювала у полі, збирала огірки. Вона йшла дорогою, аж раптом на неї наїхало авто.

За кермом був 37-річний українець, він з місця пригоди втік. Проте чоловіка таки затримали. Як з’ясувалось, він був нетверезим.

Постраждалу українку витягли з-під авто інші працівники.

Жінку забрали до лікарні з перелом обох ніг та однієї руки.

Світ у якому ти чужа людина,

Загорнута в буденну сіру суть,

Що створена для праці, мов машина,

Якою нечистоти всі шкребуть.

За двадцять років — стільки пережито,

Скільки страждань, самотності та мук,

Чужа земля просіяла, мов сито,

Мільйони українських вільних рук.

О скільки ж тих жінок із України!

Поїхали кудись в чужі краї

І гнуть в труді свої тендітні спини,

І плачуть нишком сестроньки мої.

А вдома злидні і навчання в діток

Та безробітний п’яний чоловік,

Який ревнує й біситься від пліток,

Немов в дружини гульки цілий рік.

А Ніну чоловік вже й не чекає,

Бо зрадив і з сусідкою живе,

Життя екзамен вірності складає

І новим руслом інколи пливе.

Ось так і в Ніни; виросли вже діти,

За гроші мами випурхнули в світ

Та не зросли у серці диво-квіти,

Залишилась сама — на схилі літ.

В дітей своя сім’я, своя родина,

А мама стала якось в стороні

Погостювала трішки в доньки й сина

І знову у самотності всі дні.

Та ніби діти й поважають маму,

Онуки тішать інколи до сліз,

Але ж душа болить, співає драму,

І тягне в самоті родинний віз.

В дітей проблеми, знову треба гроші,

І так без міри та логічного кінця.

А в мами від думок напали воші,

Бо діти бачать в ній — лиш гаманця.

Великі гроші, наче сильний вітер,

Розвіяв всі родинні почуття

І ніби вивів із колючих літер,

Заробітчанську формулу життя.

Дочка жалілась, внуків треба вчити,

А син нову машину вщент розбив.

Самі не хочуть заробляти діти,

А все чекають від матусі див.

Та роки вже не ті, не ті вже рухи,

Болить спина, упав страшенно зір,

Болячки налетіли, наче мухи,

А діти обминають мамин двір.

Поплакалась в подушку, підвелася,

Підлікувалась трішки й на весні,

У Рим далекий знову подалася,

Щоб вчити внуків в рідній стороні.

Знайшла роботу, доглядає жінку

І знов сама, і на чужій землі,

Свою пусту залишила хатинку

І заповіт в шкатулці на столі.

Ой як же важко жити без родини!

Без співу українських солов’їв,

Без квіту вишень, яблунь та калини

І без повітря з лісу та ланів.

На Україну птахи полетіли,

Гніздо лелека мостить на вербі,

А Ніну думи, як джмелі обсіли,

І кожний день прожитий у журбі.

Пече нестерпно в серці ностальгія,

Буравить дірки в серці, мов свердлом,

І вмить інсульт пронісся, як стихія,

Здвигнув все тіло наче бурелом.

Лікарня,ліжко, боргові рахунки,

Одним-одна в візку на чужині,

Такі життя зробило подарунки,

А діти не спішать до мами. Ні.

Усе життя для них трудилась в поті,

Поневірялась по чужих світах

І ось тепер, як кажуть «цирк на дроті»

Нікому непотрібна і в боргах.

Минали довгі дні й безсонні ночі,

В притулку для безпомічних калік.

Та якось серед дня, підвела очі,

Стояв Василь, колишній чоловік.

Прийшов. Від нього помочі не ждала,

Бо ж у розводі вже сімнадцять літ

Та на душі чомусь так легко стало,

І посвітлішав в цю хвилину світ.

Він вже не пив, звільнився від сусідки,

Жив одиноко в батьківськім гнізді

І їздив десь в Москву на заробітки

Та сумував за Ніною в труді.

Щодня корив себе за п’яну зраду,

Стояла Ніна в серці, як стіна,

Не обійти ні спереду, ні ззаду,

Жінок багато та в душі одна.

Десятки раз хотів поговорити,

Шукав нагоду та потрібну мить,

Але не зміг вершину підкорити,

Бо певен був, що Ніна не простить.

Коли ж дізнався, що вона в візочку,

В далекім краї десь на чужині,

Зібрав валізу і в потрібну точку

Помчав, як той метелик на вогні.

— Прости мене й збираймося додому —

Сказав Василь прості такі слова,

Узяв за руки, пригорнув потому

І цілував мов в юності бува.

І так затишно стало в цю хвилину

В цих дужих чоловікових руках.

Згадала хату-пустку й Україну,

І заридала, мов підбитий птах.

Любов і сльози, зустріч і розлука

Тугим канатом в долю заплелись,

Старе кохання поверталось в муках,

Василь і Ніна міцно обнялись.

Ніхто з них вже не стримував емоцій,

Тіла палали, душі і серця,

Весь персонал пустив сльозу на оці

Від смаку переможного кінця.

Їх непривітно стріла Україна,

Холодний дощ розчісував чоло,

Сільська дорога в ямах по коліна,

І ось воно ріднесеньке село.

Півроку пролетіло наче днина,

По новому для них відкрився світ.

На грудях в Василя ридала Ніна,

Бо в п’ятдесят округлився живіт.

Вона в візочку, в зрілім віці діти,

Красуня внучка вже на виданні.

Ну як їй бути, як це пережити,

Як подолати ці тривожні дні?

Наважилась прийняти виклик долі,

Ну не вбивати ж їй дитя своє!

Зібрала всі свої остатки волі,

Хай буде так, як вже Господь дає.

Параліч став відходити від тіла,

Нове життя творило чудеса

І темну смугу вмить накрила біла,

Мінливий світ і в тім його краса.

Родився хлопчик, нарекли Богданом,

Василь радів, допомагав як міг.

Життя котилось, мов за Божим планом,

Лунав в хатині знов дитячий сміх.

Хоч кажуть двічі в річечку не входять,

Є тисячі доріг до забуття

Та Ніна з Василем таки доводять

Любов — найкраща формула життя!

Про це інформує dziennikwschodni.

Зазначимо, жертва та нападник спільно мешкали та працювали. Проте після суперечки чоловік зарізав жінку. Врятувати її медики вже не змогли.

Польські правоохоронці затримали нападника. Тепер йому загрожує до 25 років неволі або довічне.

За даними “Володимир Media”, українка з Володимир-Волинського, звати Майя В.

Знайомі жінки розповіли: вона була життєрадісною, світлою, енергійною та мала багато планів на майбутнє. Її усі любили.

Без мами залишився дворічний синочок, якого вона обожнювала. У дитинки саме мав бути день народження.

У сусідній Польщі, де навіть під час пандемії коронавірусної інфекції працюють мільйони українських заробітчан, сталася кривава трагедія. З’явилася інформація, що в місті Пулави вбили 26-річну громадянку України. Відомо, що дівчина деякий час жила і працювала в цьому місті.

Про це стало відомо завдяки повідомленняю на офіційному сайті поліції Люблінського воєводства.

За інформацією польських поліцейських, у вівторок, 14 липня, копи отримали повідомлення про те, що на вулиці “6 серпня” чоловік тягне у багатоквартирний будинок жінку. Правоохоронці, які приїхали на виклик, виявили її у квартирі закривавленою.

На першому поверсі будівлі поліцейські затримали чоловіка, який може бути причетний до інциденту. Дівчину відвезли до лікарні у важкому стані, але від отриманих травм вона незабаром померла.

В її вбивстві підозрюють затриманого 45-річного громадянина Молдови. Мотив злочину поки не відомий. Чоловікові загрожує довічне ув’язнення. А ось в українських ЗМІ вже з’явилася інформація, що 26-річна українка мешканка міста Володимир-Волинський Волинської області.

«З великим задоволенням» передивилася вчора шоу одного чернівецького актора. Бізнесмен, з тих розумників, котрі – на букву «му», радив Зеленському «переглянути політику» стосовно трудових мігрантів. Так заробітчан обкласти податками, щоб вони у відповідь навіть матом не змогли б. Ми ж державі «винні»! За те, що народилися в стафілококових розсадниках – радянських пологових будинках. Що ходили по роздовбаних дорогах. На них же собі руки-ноги ламали, коли зима, лід, ср***пад, отямився – гіпс і травмопункт. Що в того мудрагеля далі за списком було? Ага – дитсадки. Пам’ятаєте їх – зі смердючими слизькими котлетами і «пахощами» хлорки? А також училища й технікуми. Дивно, чому не вимагав заплатити, що до стінки не поставили під час совка? Теж за це можна хотіти «компенсації». Від нас, хто виїхали.

Що він подібну єресь запропонував – мене не дивує. Рідна державонька давно мріє і намагається накласти лапу на наші гроші. Між іншим, чесно зароблені не завдяки їй, а всупереч усім палицям в колеса, що їх нам вставляє. Бізнесюк же просто озвучив, що давно смердить у повітрі. Сподіваюся, круті дяді з Києва і начальство в області зарахували йому глибокий прогин.

При цьому Ольга Цепельська зізналася: захворіла і повернулася в Жешув.

Про це йдеться у її листі на Global Village.

Жінка розповіла: приїхала на пост “Корчова”, стала у чергу. При цьому жінку відмовляла її роботодавиця від поїздки додому, але жінка пам’ятала про стареньких батьків.

Проте, постоявши у черзі на кордоні кілька годин, підхопила цестит і тепер не відходить від туалету і п’є таблетки.

“Але знаєте, що? Моїм там, у Хмельницькій області, буде без мене легше. Бо їхні сусіди, коли почули, що повертаюся, почали їх сторонитися. Одна жінка навіть сказала мамі, що «ліпше би твоя доця сиділа в тій Польщі й не рипалася, аніж заразу до нас тягнути!». Заодно «виспівала» мамі, яка я безвідповідальна, сяка-така, хитрожо*** придумала колись з України втікати, «а як там припекло – то бігом назад!».  Я не здивуюся, коли моїм хтось захотів би через мене вікна побити – наші люди «добрі», – розповіла жінка.

І розказала: з її села на заробітках багато людей.

Також жінка зізналася: на кордоні було справжнісіньке пекло.

“Привіз бусик на кордон, пункт Корчова. Я приїхала під вечір, дивлюся – то не черга, то просто якийсь  «майдан» стоїть, скільки око бачить! І черга не рухається! Було зимно, стало ще холоднішати, а мені закортіло в туалет. Стою вже більше години, терплю, але таки відбігла, бо несила. Вертаюся назад – а мене в чергу землячки вже не пускають! «А нема чого було бігати! Ви собі, жіночко, гуляєте, а ми за вас маєм стояти!» В мене істерика почалася, то тоді зглянулися, пустили назад.

А переді мною, чую, крики! Двоє хлопців побилися за місце в черзі. Поляки, хоч і мурижать в черзі, але поволі пропускають, а наші – чомусь ні. Тримають людей довго, а нові все підходять,  тиснуться, штовхаються, мучаться. Це так нам «допомагають» «тримати відстань»! «Дбають», щоб не сталося нових заражень вірусом!”, – розповіла жінка.

І уточнила: повернулася назад.

“Нас клянуть, мало не матюкають, кричать, щоб сиділи, де сидимо, «запроданці». «Ага, приїдете, будете тут всюди швендяти, і через вас усі повмирають!Чого в нас за люди такі? За що своїх так ненавидите, гірше від ворогів? Ну, і ще в мене питання – невже не могла наша держава хоч якось допомогти людям, що їдуть додому? Невже не можна було тимчасово відкрити більше пропускних пунктів на кордоні, щоб заробітчани цілу ніч на морозі не мучилися? Невже ми, громадяни своєї держави, так нічого не варті?!!!“, – емоційно резюмувала вона.

Трилер «Спрут-2», заробiтчанський

Хмельниччанку Ольгу К. вдалося знайти – дуже змарнiлу, занедбану, без пам’ятi, але живу. Що пережила ця молода жiнка? Де її утримували? Хто довiв до такого стану? Цi запитання – наразi без вiдповiдi, зате вiдомо iнше – i Ользi, i тим, хто її вiдшукали, загрожує небезпека. На жаль, цiлком реальна – волонтеркам неодноразово погрожували.

Ще одна сторона медалi: Ольгу шукали одразу кiлька волонтерських груп, якi зараз з’ясовують мiж собою стосунки, в тому числi й в соцмережах. Global Village надає слово кожнiй з них: Марiї Н.

й Катерини Р. i ще однiєї, Майї В.

Ось що розповiла Global Village волонтерка Марiя Н., каже, що першою знайшла Ольгу:

– Про те, що вона пропала, я дiзналася з поста на Фейсбуцi. До того ми не були в контактi рокiв, мабуть, дев’ять, а колись дружили – з 15 рокiв. Ранiше вона приїжджала до Iталiї, ще в 2010-му, але не склалося, почалася депресiя, повернулася додому в Україну. Там вийшла замiж, народила сина. Нашi дороги вiдтак розiйшлися. I тут – така новина!

Я почала телефонувати скрiзь, переконалася, що справдi Оля пропала. Тим часом, дiвчинi, що виставила пост на Фейсбук, надiйшли погрози. Вона змушена була пост прибрати, змiнити номер телефону.

– Як вiдбувалися пошуки?

– Разом ще з однiєю волонтеркою, Катериною Р., ми написали звернення до Генерального консульства України, а також до полiцiї. Там мою заяву прийняли – з третьої спроби.

Почалося все з того, що показувала фото Олi, в тому числi – й продавцевi фруктiв на вулицi в Неаполi – може, бачив таку? Менi пощастило – так, вiн бачив, як ця жiнка сидiла на лавочцi бiля входу до центру для безпритульних в Неаполi. Там їм дають якусь їжу.

Я почала обходити мiсця, де збираються безхатьки. Так зустрiла одного з них, що пересувається на милицях, українця. Вiн сказав, що знає мiсце, де Ольга, але попросив за iнформацiю 10 євро. Погодилися за 5, бо на той момент в мене бiльше готiвки при собi не було.

Привiв мене до iншого чоловiка, той пiдтвердив, що знає мiсцезнаходження. Ми пiшли разом до центру «Дедалукс», де безпритульних миють та годують –може, раз у день. Там мене протримали з 10-ї ранку до 15-ї, все розпитували, хто я та навiщо прийшла. Пiдтвердили, глянувши на фото Олi, що вона в них, але побачитися не дозволяли. Нарештi, її привели.

Що вам сказати? Це, як квiтка, що вмирає. Страшенно худа, немита, вiд неї пахло сечею. Ольгу запитали – знає мене? Вона сказала, що так, але мого iменi назвати не змогла. Показувала їй фото мами, синочка – склалося враження, що вона, можливо, згадує образи, але не може сказати, хто це.

Потiм нам дозволили вийти назовнi, погуляти. Я набрала по вайберу її маму, та привела сина до екрана. Оля мовчки дивилася на них, з очей текли сльози, але вона нiкого не впiзнавала! Це було дуже болiсно спостерiгати, за всi 15 рокiв в Iталiї я не бачила чогось подiбного.

A вiдтак почалися дивнi речi. Працiвники центру вирiшили Ольгу перевезти до iншого мiсця. Посадили її до бiлого автобуса на П’яцца Гарiбальдi i повезли кудись. I ceред тих, хто Ольгу супроводжували, я побачила колишню невiстку тiєї самої Лесi – пiсля ймовiрної зустрiчi якої з Олею вона пропала!

– Як це?!

– Я теж цього не могла зрозумiти. Та жiнка, невiстка – вона також серед працiвникiв нового притулку, де тримають Олю! Мене туди не пустили, я викликала карабiнерiв, тi пiдтвердили, що Ольга перебуває там, але це все. Я дуже за неї переживаю.

Погрози волонтерам

Ще одна волонтерка, Катерина Р., теж вважає, що небезпека для Ольги не минула, бо:

– Ця жiнка втратила пам’ять, в неї iнвалiднiсть, i з нею зараз може статися будь-яка «прикра випадковiсть». Не дай, Боже, звичайно. Тим бiльше, що менi та Марiї неодноразово погрожували, ще коли ми вели пошуки. Телефонували з України не раз, лякали.

Про новий притулок для Ольги – це просто двоповерхова вiлла. Коли туди прибула Марiя, звiдти вийшла звичайна жiнка – по-домашньому вбрана, видно, що не лiкарка – i для чогось записала номер Марiїного авта. Саму ж її до середини не пустила.

Ми зв’язалися Генеральним консулом України в Iталiї Василем Швецем, вiн телефонував до притулку, щоб волонтерцi туди дозволили зайти. Йому кажуть – «добре», але щойно Марiя до дверей – їй не дають. Тож зараз ми лише знаємо, що Ольга – жива, але в якому вона станi – невiдомо.

Незабаром туди має виїхати делегацiя – у складi консула, адвоката й карабiнерiв, щоб Ольгу забрати. Дуже сподiваюся, що зможуть це зробити.

Тим часом, у Фейсбуцi проти нас почалася кампанiя, нас з Марiєю звинувачують, що нiби-то робимо собi пiар на чужому горi, створюємо зайвий розголос. Не знаю, з якою метою це робиться.

Почалoся цe пiсля того, як пiдкинули паспорт Ольги. Я, щоправда, одразу зв’язалася з українським магазином, куди його принесли, попросила власникiв вiддати його лише карабiнерам. Може, комусь цим завадила?

Найгiрше ж у цiй iсторiї, що в першому притулку Ольга провела цiлий тиждень – але звiдти нiхто не повiдомив, що вона у них! Це взагалi нi в якi ворота не лiзе.

А щодо другого притулку карабiнерами вже порушено справу про навмисне утримування громадянки.

Конфлiкт мiж волонтерами

Майя В., представниця ще однiєї волонтерської групи, яка шукала Ольгу К.

– Я одного не розумiю – навiщо волонтерам, якщо вони справжнi, розголос? Який в цiй справi не лише зайвий. але й небезпечний? Та ще й говорити неправду?

– Про що саме?

– Як Оля знайшлася: нашi друзi-карабiнери пробили iнформацiю по своїх базах, так ми дiзналися, що серед мерцiв її нема. Заяву про зникнення, до речi, спочатку прийняли вiд нас. Ми не вiримо, що вона утримувалася в домi для безпритульних, бо нашi дiвчата теж ходили по таких мiсцях скрiзь i нiде Ольгу не знаходили. А тут дуже «цiкаво» виходить – пiдкинули паспорт, i вже через кiлька днiв знаходиться серед бомжiв вона сама!

Нашiй командi не потрiбнi лаври, ми не кричимо на кожному кроцi, якi ми молодцi i що ось «це ми першi знайшли!» Ми не створюємо хайпу в соцмережах, як Марiя та Катерина. Тим бiльше, про багато чого зараз в iнтересах Ольги треба просто промовчати, бо небезпека ще не минула.

Нам дуже важливо, щоб Оля повернулася додому, до мами й дитини, i дуже просимо всiх, хто причетний, це також зрозумiти! Не робiть гiрше!

З листа з Генерального консульства України в Неаполi:

До уваги редактора сайту Global Village:

Шановна пані,

Я вдячний вам за увагу до даної ситуації.

Хотів би запевнити, що Генеральне консульство України в Неаполі не лише знає про ситуацію, але і скеровує її у тому напрямі, який відповідає інтересам нашої співвітчизниці. Ми перебуваємо на постійному зв’язку з причетними до ситуації особами і компетентними структурами в Італії і в Україні. Все, що потребує ситуація на сьогодні, нами робиться. Є фактори, на які на цьому етапі ні ми, ні хтось інший вплинути не може. Для повернення в Україну пані Ольги потрібні відповідні умови, які, наприклад, були минулого року, коли ГКУ в Неаполі сприяло її поверненню в Україну.

Знаємо про велику увагу до ситуації, яка склалася, з боку української громади в Італії. Її ми розглядаємо як готовність допомогти на етапі, коли така допомога буде потрібна.

Не вдаючись до подробиць, як в силу вимог закону про захист персональних даних, так і враховуючи делікатність окремих питань, хочу ще раз запевнити шановну редакцію і читачів, що Генеральне консульство у цій ситуації діє і діятиме в межах компетенції, визначеної профільними документами. Жодного бюрократичного або байдужого підходу до непростої ситуації, в якій міг опинитися будь-який громадянин України, з боку працівників Генконсульства не буде. Ми будемо допомагати, на різних етапах, і словом, і ділом і документами в разі потреби.

Про це повідомляє morgenpost.de.

Відомо, що 25-річна дівчина була родом із м. Заставна Чернівецької області. Її жорстоко порізав 64-річний німець, в якого жінка винаймала квартиру.

Причини вбивства наразі невідомі. Вбивцю уже затримали.

У вбитої була дитина.

Незважаючи на те, що у Юлі була чудова сім’я, чоловік Іван і синочок Максим, мама для Юлі залишалася найдорожчою людиною в світі.

Може тому, що залишилися вони рано удвох наодинці. Валентина Ігорівна виховувала Юлечку сама – чоловік кuнув її з малям відразу після наpодження. Жодного разу після того не з’явився, щоб хоч дочку побачити, не кажучи вже про якусь грошову допомогу.

Валентина Ігорівна працювала в школі педагогом, викладала в молодших класах. А ввечері не цуралася і іншої роботи, завжди ходила на якісь підзаробітки, щоб лише донечці нічого не бракувало.

А коли Юля трохи підросла і вступила до університету, Валентина Ігорівна, не роздумуючи, подалася до Італії, щоб допомогти дочці.

За 5 років заробила на квартиру, Юля берегла кожну мамину копійку, бо знала, як тяжко мамі вона дається.

Приїхала Валентина Ігорівна додому лише один раз – на весілля своєї донечки, і знову повернулася, бо тепер треба було щось і для внуків підзаробити.

Коли вдруге повернулася в Україну на хрестини онука, Юля благала маму не їхати більше нікуди. Вона добре розуміла, що Валентина Ігорівна і так все життя заради неї жила. А вона ж, молода жінка, всього 55 нещодавно виповнилося.

Більше Валентина Ігорівна нікуди і не поїхала. Залишилася вдома дочці допомагати, внука няньчити.

Та все частіше стала помічати Юля сум в очах матері. Причини не розуміла, але відчувала, що щось не дає мамі спокою.

Юля не помилилася, мама знову сьогодні повернулася з церкви сумна, стривожена, видно було, що вона зосереджено думає над чимось.

Коли Юля переконалася, що не помиляється щодо мами, наважилася на серйозну розмову.

-Мамо, ти вже який місяць ходиш сама не своя, бoлить що? Чи, може, образив хто? Кажи, не мовчи, ти ж знаєш, що ти для мене найрідніша.

Валентина Ігорівна довго не могла підібрати потрібних слів, а потім, все-таки, сказала, як є:

-Донечко, не суди мене строго, я закохалася. Так сильно, як ніколи в житті. Це дядько Микола. Він пропонує мені одружитися з ним і переїхати до нього.

Тепер щонеділі, після Служби Божої, мyчить мене одним і тим же запитанням:

-А що, Валентино, ти прийняла вже рішення. Я ж все життя на тебе чекав. Давай поживемо хоч на старість.

Валентина Ігорівна рoзплакалася:

-І я його дуже сильно люблю, але ж як я тебе залишу.

Юля обійняла мамусю з такою щирістю і любов’ю:

-Яка ж ти смішна, мамо. Ти не помітила, що я уже зовсім доросла. Ти ж все життя жила заради когось. Ти, як ніхто інший, заслуговуєш на щастя. Погоджуйся, навіть не думай.

Юля побігла до телефону:

-Доброго дня, дядьку Миколо. Запрошуємо вас сьогодні на вечерю.

Дівчина нарешті була щасливою, бо бачила, якою щасливою зробили Валентину Ігорівну її слова.

-Дивись, Максимку, – звернулася Юля до маленького синочка. –Тепер у тебе буде ще й справжній дідусь.

Коли дізнався, що я вaгiтна, покинув. Має дружину і двоє дорослих дітей. Я працювала офіціанткою і прибиральницею. Постійних заробітків не маю, батьки на пенсії. Хочу знову податися в світи, але нема з ким лишити дитину. Батьки відмовляються її виховувати.

У травні оформлю візу на роботу в Польщу. Літо проведу на заробітках. За виручені гроші житимем до Нового року, але суттєво це матеріальне становище не змінить. Знову вирушу на заробітки.

Доньку погодиться­ ­доглянути кума, але я їй не дові­ряю. Прислухаюся до свого серця. Не хочу кидати дитину. Чекаю на зустріч із чоловіком, що стане для мене опорою. Хочу забути про самотність назавжди.

Серед європейських націй найбільш схожі на українців італійці. Я не можу сказати, що я щира патріотка. В Україні є за що покритикувати і державу, і систему, і стереотипи суспільства, і менталітет людей. Багато у чому вони поступаються цим же параметрам в інших країнах. Але мені тут дуже добре, багато друзів, відчуваю себе вільною. Тут можна працювати, нормально жити.

Весілля у Черкасах Своє весілля ми з чоловіком-італійцем зіграли в Черкасах. Це було у 2006 році. У 2008-му, коли економічна ситуація в країні стабілізувалася, звала чоловіка переїхати до України. На той час я жила та працювала в Києві, але для нього там не було відповідної роботи. Потім настала економічна криза і у 2010 році ми прийняли історичне рішення – з’їхатися, жити в Італії та завести дитину. Після цього п’ять років прожила в Італії, наpодила сина та займалася його вихованням.

Взагалі, за своє життя я встигла попрацювати в Бахрейні, в єгипетському Шарм-ель-Шейху та Швейцарії. Побувала в Америці, Німеччині, Нідерландах та Іспанії. Але не можу назвати себе ризиковою чи занадто сміливою людиною. Все, що встигла побачити та прожити, скоріше є заслугою авантюризму юності, закoханостям та легкості на підйом. До того ж допомогло вільне володіння трьома іноземними мовами: італійською, англійською та арабською. Знання мов, комунікабельність, вміння танцювати на професійному рівні – все це допомагало мені в житті. А от вища економічна освіта жодного разу не знадобилась!

Я взагалі вважаю, що найкращі роки свого життя, протягом яких в нас прийнято навчатися у вишах, людина витрачає неправильно. Треба спочатку попрацювати, пізнати себе та світ, зрозуміти, в якому напрямку ти хочеш рухатися, а потім осмислено здобувати освіту. Україну не чекають в Європі, але це не так вже і погано… При цьому життя в Європі не є простим навіть для корінного населення, не кажучи про українців. Доводиться ледве не щодня виборювати місце під сонцем, доводити, що ми кращі спеціалісти, ніж працівники того ж рівня місцевого походження. Звідси – упереджене ставлення до нашого брата за кордоном.

Українська жіноча бiржа праці у Римі Вона розташована на площі поряд з кінцевою зупинкою метро “Ребiбiя”. Сюди наші заробітчани приходять, аби знайти роботу чи квартиру, передати гроші чи отримати посилку з дому, безплатно проконсультуватись з українським юристом або просто погомоніти iз земляками. “Близько сотні жінок стояли за перегородкою, а італійці ходили вздовж цієї “вiтрини” та обирали собі працівниць.

Це дуже нагадало мені ринок paбiв у Африці. Чому наших заробітчан за кордоном не дуже люблять? Українці відбирають у корінного населення хліб. Тим паче, в умовах кризи. На прикладі Італії можу сказати, що жінці тут добре, якщо вона вийшла замiж за італійця, наpoдила дитину. Відносно непогано влаштовуються фахівці, які працюють офіційно. Крім іншого, вони мають медичну страховку, яка містить в собі великий спектр послуг.

Умови, створені для вагітних жінок в Італії Вaгiтна жінка для італійців – святе. Огляди, пoлoги, якщо ти маєш страховку чи наpoджуєш від італійця, абсолютно безкоштовні та проводяться на високому рівні. Крім того, вaгiтним всюди поступаються місцем, ставляться шанобливо, можуть не взяти грошей за щось, навіть в музеї вхід вільний.

В той же час в італійській системі мeдичного обслуговування вистачає і незвичних для українців речей: виклик швидкої вартує 50 євро, а дитячі лікарі ніколи не приходять додому. Всі aналізи для тих, хто має мeдичну страховку, безкоштовні, але чекати результатів іноді доводиться близько місяця. Хочеш скоріше – заплати 100-150 євро.

Заощадження, виплати та витрати

В Європі люди живуть добре, але здебільшого вони не в змозі відкладати заощадження. В середньому працівник отримує 1500 євро. Зняти двокімнатну квартиру в Римі вартує 700 євро, 300 євро – комунальні послуги, десь 100 євро на місяць обходиться страховка авто, 300-400 євро – це тільки продукти, без витрат на ресторани. Якщо пара орендує квартиру на двох, то зайвих грошей в кінці місяця майже не залишається. В Європі втрата роботи, перехід на іншу, коли ти тимчасово не отримуєш доходи, дорівнює особистій кaтaстрофі.

В Україні ти можеш не заплатити за комунальні послуги і вони будуть накопичуватися роками. В Європі – одразу автоматично вимикають воду, світло, опалення. З такою різницею у вартості комунальних послуг та підходах до соціальної відповідальності Україні не варто мріяти про вступ до Євросоюзу. Зняття торговельних обмежень, призведе до того, що український ринок заполонить продукція, призначена для країн третього світу. Автор – Альона Бабченко

Жінка розповіла, що подібного заробітчанства вона не побажає навіть найзлішому ворогові, адже за час проведений на чужині вона втратила фактично все заради чого жила весь цей час.

“Такого заробiтчанського хлiба не бажаю бiльш нiкому. Вiдстань роздiляє рiдних людей, забирає сiмейнi цiнностi, руйнує сiм’ї. Не знаю, чи вдасться менi коли-небудь вiдшукати в Даринцi свою донечку. Адже я сама її залишила в той час, коли вона так сильно потребувала мами”, – каже теперь жінка.

За словами жінки вперше поїхати на заробітки до далекої Італії її змусили тотальні злидні, чоловік-алкоголік та кадрове скорочення на роботі. При цьому вона мала вже двох дітей, які підростали та потребували фінансової підтримки.

При цьому вона зазначила, що відразу ж по приїзду в абсолютно чужу країну вона не мала жодної роботи, і без кінця тинялась по вулицях міста. Адже ні роботи ні великих грошей не було, а нестримне бажання повернутись було величезним.

“Перший рiк заробiткiв без рiдних, без дiтей був важким. Кожного дня я тинялась вулицями Iталiї в пошуках роботи. На виїзд позичила чималу суму. Її треба було повернути. Вночi в чужiй квартирi, в чужiй країнi менi не вдавалось очей зiмкнути. Було нестримне бажання зателефонувати додому — там донька i син, старенька сива мати. Хотiлось почути їх: “Мамо, ми тебе любимо i чекаємо додому!” Але, на жаль, не мала можливостi. На таку розкiш не було нi копiєчки. Вдень прибирала панськi будинки, ввечерi – в ресторанi як офiцiантка пiдносила тим панам вечерю на пiдносi”, – розповідає жінка.
Пізніше вона все повернулась додому, проте для цього не покладаючи рук працювала цілих 5 років. Адже вибратись з чужої країни можна, лише офiцiйно влаштувавшись на роботi. Але кожного мiсяця зi своєї зарплати половину суми вона висилала дiтям i мамi.

“Мене зустрiли родичi й дiти. Ту радiсть я пам’ятаю досi. Сльози, що тодi лились з моїх очей, були як нiколи солодкими. Так плакати була готова все життя. Моя доня саме закiнчувала школу, а син одружився. Дениско привiв до хати молоду вагiтну дружину, тож скоро я стану бабусею! Моя Даринка була найкрасивiшою випускницею в школi. Гарна темноволоса дiвчинка, струнка i дзвiнка”.
Проте прийшов день, коли вже потрібно було повертатись
і тут з’явились величезні сльози та смуток. Найболючiше, каже вона, було дивитись у мокрi вiд слiз очi доньки, яка благала: “Мамо, не їдь!”.

“Але я вважала, що мушу. Виросте, то й подякує. Вже в автобусi, який вiз мене до Рима, я подумала, що пiдтримую дiтей матерiально, але нищу морально”.

Вже через три місяці жінка дізналась, що її мати померла. Через деякий час почали надходити звістки, що її донька, яка вже встигла закінчити школу и вступити до університету, почала курити, вживати алкоголь. Так минуло ще п’ять рокiв.

Всього в Італії Марія прожила десять років. Коли ж нарешті вирішила повернутись, її навіть ніхто не зустрів.

“Десять довгих рокiв я провела на чужинi. На рiднiй землi за весь час була лише раз, коли моя доня закiнчувала школу… Чекала в аеропорту на рiдних. Всiх зустрiчали теплими обiймами, а я стояла сама-самiсiнька. Самотужки дiсталась додому. Тут i син з дружиною, i внук. У них своя сiм’я. Мами вже нiкому не треба”.
Більше того, коли вона вирішила повернутись додому, на неї вже ніхто не чекав. Адже діти давно одружились та завели власні сім’ї. Відразу ж по приїзду вона пішла у гості до доньки, яка не впызнала її.

“Дверi вiдчинила струнка дiвчина з розтрiпаним волоссям. Я не впiзнала своєї дитини! Спочатку хотiла переконати себе в тому, що помилилась помешканням. Аж нi — це моя Дарина. А вона мовчки дивилась на мене кiлька секунд, а тодi спитала: “Ви хто?” Я не могла повiрити — рiдна донька мене не впiзнає! Та невже я так змiнилася? А фотографiї? Я ж надсилала їх! Виявилось, що в Даринки вже зовсiм iнше життя”.
Українка зізнається, що і досі не може зрозуміти, як настав той момент, коли вона втратила дітей.

“Я залишала їх ще такими дiтьми, а застала дорослими й чужими менi людьми. Того вечора я не залишалась ночувати в дочки. Вона й не просила. Вдома я проплакала цiлу нiч, а на ранок на моїй головi побiльшало сивого волосся. Такого заробiтчанського хлiба не бажаю бiльш нiкому…”.

На шостому році заробітчанського життя Миросю здолала неймовірна ностальгія. І сни прибігали з рідної землі тривожні.

Її підопічна, майже вісімдесятилітня сеньйора Беттіна, мала добру пам’ять і любила розмовляти з українкою. Стара італійка не була зарозумілою. А ще їй було невтямки, чому освічена Мирося, яка прочитала багато книг, могла підтримати розмову на різні теми, швидко вивчила мову, змушена працювати не бібліотекаркою у своїй країні, а тут, на чужині, доглядальницею.

Мирося пояснювала сеньйорі, що на Батьківщині за роботу платять мало, а життя дорожчає майже щомісяця.

– Але ж ти маєш чоловіка, – зауважувала Беттіна. – Він що, альфонс?

– Чому альфонс? – захищала благовірного Мирося. – Чоловікам у нас також мало платять.

– Чому він не поїхав заробляти гроші для родини? – не здавалася Беттіна.

Мирося опускала очі.

– Альфонс! – безапеляційно винесла вердикт сеньйора.

Коли ж Мирося сказала, що повинна допомагати ще й Ліді, хворій рідній сестрі, Беттіна так демонстративно закотила очі.

І ось вона вирішила провідати рідних. Попросила відпуску в сеньйори. Складала подарунки у валізи. Звіряла список, аби когось не забути. Похресниця Майя, похресник Михайлик, подруга Таня, сусідка Леся.

Нікому не повідомляла, що збирається додому. Вирішила: хай це буде сюрпризом. Хвилювалася. Донька вже стала дорослою. Тамарі – дев’ятнадцять. Бідний Олесь, шкодувала благовірного. Змушений сам давати раду.

На лавці біля під’їзду, традиційно сиділа збірна місцевих пліткарок.

– Добрий день, – привіталася Мирося.

– Добрий, – непевно відповіли ті. – У відпустку чи назавжди?

– У відпустку.

Мирося зайшла в під’їзд. А котрась із «збірної» вслід кинула:

– Ой, не добрий день, дорогенька, не добрий.

Подзвонила в двері. Відкрив незнайомий хлопець?

– Вам чого? – запитав.

– А ти хто?

– Ааа, Томко, певно, це твоя мама.

Донька навіть не знітилася.

– Тато де?

Тамара подзвонила до сусідки Лесі:

– Тата покличте.

Олесь висунув голову.

– Що сталося?

– Мама приїхала!

Мирося нічого не розуміла. Дивилася на всіх. А вони мовчали. Переминався з ноги на ногу незнайомий хлопчисько. Олесь ховав очі. Леся привідкрила двері.

– Ти виходиш заміж? – запитала у доньки перше, що спало на думку.

– Ну ми живемо разом із Валеркою. Він студент.

– Давно?

– Що давно? Студент?

– Живете давно?

– Ну

– А тітка Ліда? Як її здоров’я?

– Та нічого, – відповів Олесь.

Мирося заглянула в одну кімнату, в іншу. У доньки дорога мобілка і ноутбук. Шафа ломиться від одягу. Купа взуття. А де ж чоловікові речі?

– Ти нічого собі не купував? – запитала в Олеся.

Знову мовчання. Незручну паузу перервав стукіт у двері.

– О, тітка Ліда! – вигукнула Тамара. – А в нас гості.

Ліда виглядала квітучою і доглянутою. Жодного натяку на хворобу. Замість кинутися в обійми сестрі й подякувати за допомогу, почувалася ніяково.

– Як ти? – запитала Мирося.

Всі глянули на Ліду. Та опанувала себе:

– Навіщо замотувати все в папірчик? Все одно, хтось розповість. Ще й прибрешуть. Наші люди такі. Присядь, Мирославо. Значить, так.

Виявилося, все змінилося, поки вона заробляла гроші для сім’ї. Олесь четвертий рік живе з Лесею. «Пошкодував» самітню сусідку. А вона – його. Чоловік не працює. Йому вистачає Миросиних євро. Ще й Лесі перепадає.

Тамара живе з бойфрендом. Валерці комфортніше у їхній квартирі, аніж у себе вдома, де батько пиячить, а мати його так «перевиховує», що півбудинку чує. Фактично, Тамара утримує кавалера. За мамині гроші.

– А тепер – про Ліду, – мстиво мовила Леся, яка слухала через привідкриті двері одкровення Миросиної сестри. – Хворою вона не була. Просто, шантажнула Олеся, що все тобі розповість. І тоді єврикам настане кінець. То ж вирішили: краще платити дорогій родичці за мовчання. І, знаєш, Миросю, треба було попередити про свій приїзд.

– Щоб підготуватися? Перенести назад Олесеві речі, аби засвідчити його подружню вірність? Чи спровадити в лікарню Ліду, щоб підлікувати її наглість?

– Мамо, ти поїдеш назад чи залишишся? – не в тему запитала донька.

Мирося нічого не сказала. Їй було образливо, боляче, незатишно у своєму помешканні. Почувалася обманутою, приниженою, зрадженою.

Першою забралася з квартири Леся. За нею вислизнув Валерка. За ним – Тамара.

– Я також піду, – мовила Ліда. – Але ще скажу. Знаєш, Мирославо, ти викручуєшся там, а ми – тут. Кожен, як може. То ж не осуджуй.

Олесь стояв ні в тих, ні в сих.

– Йди вже, йди! – спроваджувала благовірного Мирося.

– Ти мене проганяєш? Певно, там.

– Там я працювала, щоб ти завів і утримував коханку. І ще: колись ти прийшов сюди в зяті. Тепер, вважай, ти в зятях у сусідній квартирі. Ми розлучаємось. Альфонс!

Донька повернулася додому пізно.

– Мамо, а де подарунки, до речі?

Мовчки віддала Тамарі пакунки.

– Ображаєшся? Думаєш, нам з татом було легко без тебе?

– То чому не сказали? Я повернулася б.

– А за що ми жили б?

– І так зле, і так недобре. Там багато жінок працюють по десять і більше років. І все у них вдома гаразд.

– Ти впевнена?

– Не впізнаю тебе, Тамаро. Ти була такою доброю дитиною.

– Ми просто стали чужі, мамо. Чужі!!! І не треба все ламати. Ти приїхала і поїдеш назад. Адже поїдеш?

– Поїду. Але грошей і пакунків більше висилати не буду.

– Чому? Тут все таке дороге. Як же ми?

– Ми ж чужі.

Автор – Ольга Чорна

– А то кілько мало бути? – з цікавістю перепитує Зонька.

– Казала, що не менше, як 25 тисяч.

– Ого! Такі гроші за два роки – то мусила Марійка там добре спину гнути і тиснути кожну копійку.

– Хвалилася якось Ганька, що невісточка вже виплатила кредит за квартиру.

– Йой, то тепер вона вже єнчу пісню співає! Каже, що з пенсій і чоловікової зарплати сплачувала. Чулась таке? Син ніде не робив, бо по тім, як жінку відправив на заробітки, аж недавно в далекобійники подався.

– Чуєш, та мусів, бо коханку треба втримувати, а законна жінка вже, видно, спам’яталася, раз перестала фінансувати його.

– Що ти кажеш, Зоню? То це нещастя ще й коханку «заімєло»! Господи, а його хто хоче? Мусить бути якась вже остання… не хочу казати, – дивується одна зі співрозмовниць.

– Марійці очі були, видно, повuлазили, що віддалася за нього.

– Така, мабуть, доля їй назначена, а жаль, бо добра й працьовита жінка. На чужині, думаєш, легко даються ті єврики, як ти кажеш. Повір, не так виснажує робота, як на голову тисне пережиття за дитиною. Марійка синочка залишила, як тому ще й 12 літ не сповнилося. Мені все те добре знайоме, бо сама пережила. Хоча мій Степан, ти знаєш, який він до життя – не рівня Марійчиному Іванові, але все одно невимовна туга за дітьми і домом пригнала назад в Україну.

– Ти не рівняйся до неї. Маєш хату, а тій бідоласі не було де жити: в трикімнатній квартирі – три сім’ї, – змилосердилася, нарешті, над колишньою сусідкою селянка і вже без зловтіхи, а з милосердям заговорила: – Та ще й свекруха попалася така, що, не дай, Господи, нікому. Незлюбила старшої невістки, бо казала, що з незаможної сім’ї. Про їхнє походження, мовляв, навіть назва села свідчить: Багацьке, – хизувалася Ганька, як приїжджала до сватів.

– Ну, а тепер вже має чим тішитися: знайшла другу, точніше, третю невістку. Кажуть, ніби багачка. Навіть десь вчителює.

– Ха, багачка! – стара дівка, видно, що її ніхто не хотів. А якби багатою була, то не лакомилася б на чуже. Най там, що втратила сором і згодилася бути коханкою. Може, щось за життя надбала, то забери Івана, як він тобі такий милий, та й тішся ним. Але ні, вигнала дитину з квартири, його материзни! Ти знаєш, що син Марійчин аж заслаб від пережиття – цукровий діaбет має. Розповідали сусіди, нібито батько відповів хлопцеві, коли той просив, аби його прописати: «Не думаю, що ти одужаєш, як я тебе пропишу». І, знаєш, навіть бабця Ганька, яка хвалилася, що дуже любить онука, не спам’ятає того горе-батька. А хлопець, бідолаха, мусить їздити до району, аби брати інсyлін, бо прописаний в селі.

Дарина, що сиділа за спинами балакучих жіночок, прислухалася до розмови. І раптом у неї майнула думка: чи не про ту Марійку йде мова, з котрою вона торгувала на ринку одягом із гуманітарки? Так, усе сходиться. Не раз чула, як Іван обзивав дружину. І та, бідолашна, плакала, коли прощалася, виїжджаючи до Італії: «Хочу мати свій куточок», – пояснювала, відїжджаючи.

– Може, Господь дасть, щоб дитині моїй було легше». А кілька років тому вона зателефонувала до Дарини, радіючи, що Іван взяв кредит і вступив у долю на двокімнатну квартиру. Правда, з образою мовила, що без її відома, хоча сплачувати доводиться заробітчанські гроші. Тож усе зароблене передає чоловікові. Щоправда, житло буде на сьомому поверсі, та ще й ліфту немає в будинку. Чи то через скупість Іван таке житло вибрав, аби дешевше, а чи на зло, бо ж знає, що дружину ноги болять. Іван, думає Дарина, мав Марійку за ніщо, а тепер й поготів – проміняв її на іншу. Ще, не доведи Господи, з квартирою обмахлює.

Чи знає Марійка, як об неї ноги витерли? – подумала. І враз щось приятелькою скерувало, і вона витягла з сумки мобілку й набрала номер. Гріху не буде, рішуче розмірковувала. А в той час Марія, яка у віллі на околиці Болоньї доглядала сеньйору, готувала ліки, які та пила перед обідом.

Онук залишився сuрoтою, а невiсточка тим часом розкошує собi в Iспанiї – Страньєра, страньєра, телефонс! – почула незадоволений голос старої. Висвітлився номер Дарини, і Марійка втішилась. Але радість тривала недовго, від почутого закрутилася голова і затряслися руки.

– Приїжджай, бо можеш всього позбутися! – ті кілька слів підтвердили її страшні передчуття, які мучили вже кілька днів. Ковтаючи образу, старалася не виказати свого горя – мусила ж усміхатися до сеньйори і до її доньок, терпляче вислуховувати їх безглузді зауваження і виконувати немудрі вказівки. Але уявою була вдома. Волю сльозам дала ввечері.

Клубок пам’яті розмотувався і в уяві поставали епізоди з минулого, болючіші один від другого. Марійка згадала, як вела синочка до першого класу лише вона, а вся родина сиділа вдома перед телевізором. Так було і в другому класі, і в третьому, і в четвертому. Свято було для хлопця, коли вона пообіцяла завести його в театр. Але воно мало не зірвалося – мати не мала в що взутися. Та хоч старенькі чоботи її роззявили роти й набирали води, Марія все ж пішла, натягнувши пластикові мішечки. Коли ж мати з сином, щасливі, повернулися додому, Марія роззулася, то в чоботях хлюпало. «Ото, не мудра, треба було дві торбинки взяти, то б не промокли чоботи», – єхидно засміялася свекруха. Хоча Ганна їздила торгувати до Польщі і бідною не була. Та не мала лишень милосердя до невістки. Не може забути жінка також, як за останню гривню завела сина на піцу, бо всі діти вже давно ходили, а він навіть не пробував. Вона тоді замовила лише одну, для хлопчика. А він, жадібно поїдаючи, все ж запропонував: «Я й тобі залишу, мамочко». Вона відмовилась, звичайно, але той запах чує й до сьогодні.

І вже як Марія через кілька років приїхала з Італії, то син сказав: «Тепер ти вже не будеш дивитися, як я їм, виберемо для нас найбільші і найдорожчі». Так, тоді вона бідувала, тяжко, з дитиною. А чоловікові непогано жилося біля своєї мамці. Вона дбала про нього і ще й Марійку колола: «Маєш, мовляв, своїх батьків. Нехай про тебе й малого дбають». Якось чоловік заледве вибрався до Португалії, але довго там не пробув. Заробив хіба що для неї гроші на квиток в Італію. «Якщо хочеш мати хату, то їдь ти, з мене досить».

За цю ніч перед очима Марії пропливла половина її життя. Мало доброго, більше прикрого. Вже й там, на чужині. Бо рабинями наші жінки почуваються, загнані в неволю добровільно. Хоча, чи добровільно? Виганяють їх із дому безвихідь та убогість. Бувало так, що Марія хотіла все кинути й тікати додому. Однак думала: куди? Семеро ж душ живе в квартирі, і її там ніхто не чекає. Тож тиснула копійку до копійки, щоб син її не поневірявся по чужих кутках, щоб дати йому добру освіту. Економила на всьому. Але, коли купувала речі для нього й продукти, не пам’яталася від радості.

Як одного разу він передав матері кицю, маленьку, іграшкову, вона обціловувала її, обливаючись сльозами. Як оберіг зберігає понині. Якось її крoвинка зателефонувала: «Мамочко, я дякую тобі за все. Але ти забула, що я вже виріс і кросівки, які ти купила, треба не два розміри більші». Однак роздуми не запоможуть у вирішенні справи, і Марія вирішила в дорогу.

Через кілька днів вона вже була в Тернополі. З недобрим передчуттям натиснула на кнопку дзвінка квартири, тієї самої, яку вона заробляла для молодят, адже кілька років тому справила, теж за свої кошти, синові весілля.

Та побачила інших – теж «молодят», але вже підтоптаних – Івана й 40-річну наречену. «То це вони, – подумала Марія, спали на ліжку й постільній білизні, які я придбала для сина й невістки, користувалися моїм посудом». Мало не зомліла. – Дайте мені, бодай, води, – попросила.

– Оксано, зроби сеньйорі кави, – єхидно засміявся Іван. Прийшовши до тями, Марія впала на коліна перед колишнім чоловіком (адже він подав на розлучення). – Іване, спам’ятайся. Не за себе прошу, а за нашу дитину: віддай їй те, що не тобі належить! Бо ти в цих стінах щастя не будеш мати.

Співмешканка хихикнула, і в тому голосі було стільки злорадства та зверхності! «Господи, – зверталася подумки Марія, – я не багато в Тебе прошу. Зроби тільки так, щоб ця хата дісталася тому, кому вона справді призначена!»

Якщо колись я рвалася додому, дні рахувала, коли нарешті переступлю поріг рідної хати, то зараз швидше навпаки, їду з неохотою, побоюючись, що ще цікавого придумають мої «золоті» невісточки.

Минулого року, одна навіть в гості не запросила (а я на Україні була майже місяць!). А інша, яка зараз живе в моїй хаті, всіляко показувала, як я їй уже набридла.

Перші кілька днів трималася, а потім – відверто хамила.

І це при тому, що обоє живуть на мої гроші, які я справно висилаю синам. А вони ще й поділитися ніяк не можуть. Все звинувачують мене, що одному (чи другому) дала більше.

Один лишився на газдівстві, привів невістку додому. А другому – збудували разом нову хату. Обоє ніби влаштовані.

Та ні, їм завжди ще щось треба. То ремонт, то нову машину, то на відпочинок, то дітям на якісь потреби.

Синів я ростила сама, бо стала вдовою дуже рано. Вони були чемними, мені у всьому допомагали.
Залишила я їх молодими парубками, сама поїхала кращої долі шукати. І знайшла. Робота в Італії дала мені можливість і себе забезпечувати, і дітям допомагати.

Дуже швидко наші справи пішли вгору. Сини вступили на навчання до місцевого інституту. Добрі, гарні та гожі. То й помітили їх дві «спритні» дівчини з нашого села.

Закрутили хлопцям голови, та й досі крутять. Пересварилися одна з одною, синів пересварили, до мене постійно якісь претензії. Все їм не так.

Спочатку намагалася вгодити усім, мирила їх постійно. А потім перестала.

Та вони каву, шоколадки і макарони, які я присилала, порівно поділити не могли: мовляв, у одного одна дитина, а в другого дві, то йому більше треба.

Розповіла я цю історію жінці, яка їхала зі мною в автобусі в Україну. Вона засміялася:

– Не ви одна така. Ми своїм дітям потрібні лише доти, поки даватимемо їм гроші.

У неї, виявляється, дуже подібна історія. Але Марія (так звали цю жінку), виявилася мудрішою і за 15 років роботи в Італії купила собі однокімнатну квартиру в обласному центрі. Коли повернеться на Україну, щоб мала де голову прихилити.

З дітьми, які звикли жити «самі», зжитися швидше всього не вдасться. От і їде Марія у відпустку, впорядковувати собі своє українське гніздечко.

А я ще й додому не доїхала, як у мене з’явилося бажання знову повернутися в Італію і працювати.

Але тепер уже «для себе».

8 років життя. Іншого життя. Життя в Італії, в Римі.

Спробую підвести коротенькі підсумки. Варто чи не варто отак жертвувати і заради чого?

Отож, мої стартові умови при виїзді: 50 років, без роботи (бо підприємство, на якому я працювала закрилося), а до пенсії ще далеко. Чоловік – п’яниця, двоє дітей-студентів (Людмила 17 років та Роман 22 роки), батьки вже померли, стара хата (ще дідова), вага 95 кілограм, високий тиск і, здається, ніякого просвітку (як кажуть у нашому селі).

То ж довго не думаючи, поїхала я у світи на заробітки. Куди їхати – довго не мудрувала, адже в нашому селі значна частина жінок працює в Італії. То й я поїхала, до подруги в Рим.

Роботу знайшла не відразу. Жила в парку і вагончиках, харчувалася в карітасі. Добре, що хоч мої поневіряння припали на літо, хоч не було холоду і дощів.

Треба сказати, що Італія – доволі ліберальна країна. Емігрантам без документів там практично нічого не загрожує – поліція на таких майже не реагує. Карітас годує безкоштовно, можна певний час протриматися.

Далі справи пішли краще, я знайшла свою першу роботу. То був моторненький дідусь, якому вже виповнилося 93 роки, а він поводив себе так, ніби йому 60. Пізніше я зрозуміла, що в Італії багато довгожителів, і що люди значно краще «збереглися» у свої 90, ніж наші в 60.

Це був мій перший шок – зовнішній вигляд! Я глянула на себе зовсім по іншому. Зморшки, почорніла, «зроблена», як кажуть мої односельчани. По італійським міркам я в свої 50 виглядала гірше, ніж дехто з них в 70.

Моя вага. В Італії усі худенькі, а я приїхала 95 кілограм. Правда, вже за перших пів року я схудла на 20 кілограм. Не знаю, що так вплинуло – інша їжа чи стреси, але мені це на руку, бо живучи в Україні я і не думала худнути, не бачила в цьому проблеми, у нас таких багато.

Їжа. Як я на перших порах скучала за картоплею! Як я хотіла нашої пахучої української зелені, наших городніх огірочків (у них тут вони як ватяні), хотіла нашого сальця і ковбаски, а інколи і нашої самогоночки. Макарони, вони в італійців завжди, кожного дня (навіть на святковому Великодньому столі). Я довго звикала до них, бо в Україні майже їх не споживала. Їжа – за розкладом: сніданок, обід, вечеря (інколи бували легкі перекуси), а не так як у нас, їж коли виходить поїсти. Готувють мало, так, щоб за один прийом все з’їсти. Якщо ви прийшли без попередження, то вас пригощати не будуть, оскільки на вас не готували (це правило стосувалося навіть дітей).

Отож, моє перебування в Італії принесло мені багато користі:

• я стала краще виглядати
• схудла
• нормалізувався тиск
• навчилася правильно харчуватися

• вивчила іноземну мову (а колись мені це здавалося неможливим)
• бачила Рим у всій його величі, Ватикан, Папу Римського
• та й що гріха таїти, заробила гроші (адже це було основною метою моєї подорожі).

Про гроші – окремо. В різний час, працюючи на різних роботах (працювала сиділкою з літніми людьми) я заробляла від 450 до 1000 євро в місяць, чистими. Гроші не тратила, бо була на повному забезпеченні у хазяїв, присилала все дітям.

А діти. Чоловік помер через два роки після того, як я поїхала (отруївся горілкою). Син за ці роки дуже змінився, почав пити, як і його батько. Одружився, я купила їм квартиру в місті, але він цього не оцінив. Навпаки каже, що Люді (сестрі) ви даєте більше. Через це і пересварилися обоє.

Дочка теж вийшла заміж, зять хазяйнує «за мої гроші». Добудували хату, зробили ремонти. Та він часто піднімає руку на мою дочку, то ж вона неодноразово тікала зі свої хати разом з дітьми до сусідів. Інколи і в мою сторону зять може випустити якесь «круте» словечко. Переконаний, що то все він надбав, а я тут майже ні при чому.

Приїхала я в Україну і думаю, а кому я тут потрібна? Сину з невісткою в новій квартирі, купленій за мої гроші чи дочці з зятем, які, коли робили ремонт, навіть не передбачили однієї кімнатки для мене? Певно – не чекали.

Гроші, які я заробила за 8 років уже потрачено. Якусь тисячу-дві я собі відклала, але що далі? Якщо я перестану бути «банкоматом» для своїх дітей (які так і не знайшли собі стабільної роботи в Україні) чи буду я їм потрібна?

Отож думаю, де тепер моє життя: тут чи там?

Тетяна тяжко наймитувала за кордоном уже десять років. Малу дочку покинула на своїх батьків і чоловіка та подалася на заробітки. З роботи на заводі скоротили, чоловіка також. Спочатку старалися їздити по товар у Польщу, потім раз «прогоріли» і перестали цим займатися. Нічого не лишалось, як Тетяні податися на заробітки аж в Італію, куди ще раніше поїхали знайомі жіночки.

Про те, як було на початках важко, рідним не казала, все тамувала у своїй душі: не хотіла, щоб зайвий раз переживали. Їм теж самим удома було нелегко. Не раз чула у трубці п’яний голос чоловіка – не витримав розлуки, став випивати.

Гнітило, що не змогла бути на заручинах доньки, лише по телефону керувала, у що вдягнутись, як накрити стола, які страви приготувати…

– Мамо, – сердилася донька, – ти давно була вдома і не уявляєш, що подають зараз до столу. Які канапки та кава?! Мамо, ми живемо не в Італії! Тут треба, щоб столи ломилися, бо ще подумають, що ми біднота.

У неділю Таня ходила біля синьйори сама не своя, переживала, як минуть заручини, аби чоловік нічого не втнув, чи вистачить їжі. Тож ледве дочекалася вечора, коли закінчилася гостина, і подзвонила до Вадима. Він, на диво, був тверезий.

– Ну, як усе пройшло? Як свати? – щиро цікавилася.

– О-о, такі багаті! – презирливо протягнув чоловік. – Бачила б ти, на якій машині приїхали. Правда, сват сам, бо ж його жінка помeрла давно. Був, мабуть, з молодою кoханкою. Такі інтелігенти, що аж нудить…

– Ти б тішився, що дочка заміж добре виходить, – з докором кинула і не стрималася: – Чи заздриш, що чоловік може гроші заробляти?

Та Вадим лише зі злості кинув трубку:

– Як ти мене дістала!

А через місяць, якраз напередодні вильоту з Італії, чоловік подзвонив із самого ранку. Стривожилася, бо боялася таких несподіваних дзвінків.

– Що сталося? – занепокоєно запитала.

– Так от… Щоб не було тобі сюрпризом… – чоловік перескакував через слова. – Коротше. Я з тобою розводжуся. Ми нічим не зв’язані. Алка заміж виходить. Так що прощай.

– Хто вона? – видушила.

– Валя-медичка, ти її знаєш.

Таню ніби хто огрів по голові. Так цинічно, підступно брехати їй, крутити за спиною шури-мури!.. А вона ні сном ні духом не відала про підлу зраду, дзвонила, цікавилася його здоров’ям, посилала гроші. Від цих думок до горла підступали сльози. Хоч би після весілля сказав, щоб так не мучитися.

Весілля було шикарним. Щоб не впасти в бруд лицем перед багатим сватом, Тетяна неабияк потратилася. З тривожним серцем чекала першої зустрічі з батьком нареченого, бо із чоловікових слів видався пихатим і неприємним. Боронь Боже, щоб через їхню бідність принизливо ставився до її дочки.

Тож коли до будинку під’їхав кортеж молодого, очима у натовпі шукала гонорового свата. Нарешті. Вийшов з машини високий сивочолий чоловік, очевидно, на років десять старший від Тетяни. Побачивши її, щиро посміхнувся. Оця його усмішка, справжня, не награна, збила Тетяну з пантелику. Ба більше – від його пильного погляду, що зазирав у душу, тілом пробігли мурашки. Ніби на першому побаченні зустрілася з коханим…

– Ви така гарна жінка, – щиро зробив Тетяні комплімент, без якогось підлабузництва, натякаючи на її струнку фігуру та моложаве обличчя. – Виглядаєте, як Аллина сестра.

Про це не раз чула від доньки синьйори та її коліжанок, які вихваляли Тетянину моложавість і відкрито заздрили, випитуючи секрети. Все казали, що виглядає не більше як на 35, хоча Тетяна відсвяткувала вже 45.

Від сватових слів та його глибокого погляду зашарілась, як дівчина. Це дивне відчуття не полишало Тетяну все весілля. На другий план відійшли клопоти, урочистості, наречені – існував лише сват. З невідомим почуттям чекала, коли підійде, коли посміхнеться, коли запросить до танцю. Тим паче він був сам, без своєї молодої кoханки, про яку казав чоловік.

Не минуло після весілля і кількох днів, як до Тетяни приїхав у гості сват, мовляв, захотів ближче познайомитися з батьками невістки. Потім він так зачастив, що чоловік спересердя спльовував: навіщо той багач їздить? І лише Тетяна знала причину тих візитів.

Вона відчула, як їхніми тiлами пробіг струм, коли він уперше випадково торкнувся її руки, коли наче по-дружньому обійняв її за стан, коли обпікав щоку його ніби родинний поцілунок… Марила ночами про цього чоловіка і не почувала ніякого гріха. Сват удівець, тож тут совість не мучила. Зі своїм Вадимом давно не жила як із чоловіком – знайшов їй заміну.

Вони не стримали своїх бажань останнього вечора перед її від’їздом в Італію. Сват приїхав ніби попрощатись. А насправді…

– Ти бачиш, що я сам не свій, – шепотів за спиною, обійнявши її тоненьку талію.

Тетяна якраз поливала квіти у садку. Від чужого ока їх ховали яблуні з великими кронами. Жінка затремтіла, її очі зрадницьки забігали. Коли повернулась лицем до свата, побачила у його очах стільки ніжності, любові й тепла, що не мала сил більше тамувати свої почуття.

– Я кличу тебе заміж, – почула перед тим, як їхні вуста злились у солодкому поцілунку.

Наступного дня Тетяна поїхала не в Італію, а у Львів – у сватів будинок.

Відтоді минуло десять років. Спочатку обидві родини були шoковані, а особливо Вадим – навіть не уявляв, що його Тетяна ще комусь потрібна, крім нього. Зі своєю новою дружиною живе як пес із котом. А Тетяна нарешті стала коханою жінкою, а не наймичкою.

Було соромно, боляче і страшно. Думки плуталися. Жінка не знала що робити, чи колись повернеться додому, чи настане завтра… Життя, як швидкий експрес, проносилося перед очима. Згадувалося безтурботне дитинство, навчання в Хустському медучилищі, робота в міській поліклініці, студентські роки в Ужгородському університеті… роки заміжжя…

Із Василем Іра познайомилась у рідному Хусті. Він відпочивав у санаторії «Шаян» і просто підійшов до неї на вулиці й попросив влаштувати екскурсію містом. За три тижні вона так звикла до нього, що не хотілося відпускати в рідний його Тираспіль. Деякий час листувались, відтак вирішили побратись. Іра переїхала жити до чоловіка в Молдову.

Однак почались важкі часи пострадянської «перебудови», тож у чужій державі знайти роботу за фахом жінка не могла. Кілька років просиділа вдома… а далі народилась дочечка. Назвали Марічкою. Родина не могла натішитись дитиною, Ірина почувалася на сьомому небі від радості. Та щастя тривало недовго. Завод, на якому Василь працював інженером, збанкрутував, тож засобів для існування у родини зовсім не було. Довелось шукати «місце під сонцем» саме Ірі. Підробляла, то продаючи мандарини на ринку, то прибираючи в барах, то роблячи iн’єкцiї сусідам. А Василь тим часом потоваришував із «зеленим змієм»… у чарці топив відчай від того, що життя склалось не так, як хотів. Марічка підростала, пішла в школу. Свекруха бачила, як вибивається із сил невістка, тож почала й сама допомагати з дитиною. Просила сина перестати вживати спиртне, та марно.

Одного разу під час родинного застілля знайома сказала, що у неї є друг, який набирає для роботи в Італії жінок. Ірина зрозуміла, що це єдиний вихід для того, щоб забезпечити нормальне майбутнє для дитини і твердо вирішила: «Їду!». Попросила батьків чоловіка наглядати за дочкою та за Василем, допомагати їм і помчала оформляти документи…

Рівно за два тижні вона була вже на чужині… Але, як виявилось уже в Італії, лікарні, в якій нібито вона повинна була працювати медсестрою, не існує. Ось і залишилася Ірина одна, нікому не потрібна, без знання мови далеко від близьких. Майже місяць спала на вокзалі, їла в храмі-сиротинці і… безрезультатно шукала роботу. Їй уже було байдуже, чи на вулиці дощ, чи сорокаградусна спека, кінцівки німіли, від виснаження та нервової напруги вона час від часу навіть непритомніла.

Одного разу жінка зайшла в церкву, щоб попросити склянку води. До неї підійшов не священик, а просто прихожанин. Про що запитував – не дуже розуміла. Сказала російською, що її мучить спрага. Незнайомець співчутливо зітхнув і відійшов кудись. Повернувся з водою і почекав, поки вона зробить кілька ковтків. Потім приніс невеличкий бутерброд із сиром.

Ірина, не пережовуючи, проковтнула його. Виявилось, що Карол румун, а в Італії у нього взуттєва фабрика. Вони відразу ж порозумілися, оскільки в Тирасполі Іра опанувала румунську. Чоловік пошкодував нещасну заробітчанку і взяв її до себе на фірму пакувальницею. Того ж вечора Ірина вперше за тривалий час смачно повечеряла, вмилася і отримала своє зйомне житло, яке люб’язно оплатив їй Карол.

Здавалося, що життя почало налагоджуватись. Щомісяця Іра відправляла рідним гроші, які, як згодом виявилося, чоловік пропивав. Та якось їй серед ночі зателефонувала свекруха… Ірина зразу відчула, що вдома щось не так… Жінка тривожним голосом повідомила, що Василь помер від інсульту.

Після похорону Іра відвезла Марічку до своєї матері в Хуст, а сама повернулась до Рима. З сумними думками жінка вкотре прокручувала в голові кадри свого минулого… В італійській столиці знову дощило, саме так, як тоді, коли вона приїхала сюди вперше.

Увечері на квартиру до неї навідався Карол. Вона зі сльозами на очах розповіла йому про все, що довелось пережити за тридцять п’ять років. Чоловік як тільки міг утішав закарпатку, обіцяв змінити її сірі будні райдужними барвами позитивних змін.

Слово Карол дотримав. Спочатку він найняв Ірі репетитора, щоб навчити жінку читати-писати італійською, потім допоміг закінчити ВУЗ і, врешті, зробив її своїм менеджером. Вихідні вони часто проводили разом. Але Іра навіть не здогадувалась, що благородні наміри італійського румуна були пов’язані з тим, що він у неї закохався… з першого погляду… з того самого дня, коли наскрізь промоклу зустрів її в невеличкій церкві неподалік вокзалу. Він теж був вдівцем, мав уже дорослого сина.

Якось Карол запросив Ірину в туристичну подорож до Парижу. Кілька днів вони мандрували французькими вулицями, роздивлялися унікальну європейську архітектуру, фотографувалися… але в готелі спали в різних номерах. До Рима повернулись літаком. З аеродрому чоловік відвіз Іру не додому, а на Віллу Ада – у найбільший італійський парк.

Жінка дивувалася, чому в негоду, коли б лише грітися в оселі за чашкою чаю, Карол влаштовує такі незрозумілі сюрпризи. Дощило… Ірина розкрила парасольку… Чоловік дуже уважно спостерігав за нею. Раптом він витяг із кишені перстень і освідчився в коханні.

Минуло кілька років. Марійка стала студенткою престижного італійського вишу, Ірина разом з чоловіком відкрили філію фабрики в Румунії і планують відкрити ще одну – в Закарпатті. Щоліта вони приїжджають до Хуста, адже, як каже сама Ірина: «Всюди добре, а вдома найкраще, бо навіть ластівки щовесни прилітають до рідного дому».

Марина АЛДОН

– Розкажіть, будь ласка, про себе, як Ви опинились та чим займаєтесь у Латвії?

– Я народилась і виросла в мальовничому селі Наумівка на Сумщині. Проте в Латвії тепер мій дім і моя сім’я, Латвія – Батьківщина моїх дітей.

У Латвію я приїхала на роботу, тепер вже в далеких 1980-х, маючи за плечима бухоблік Львівського торгово-економічного інституту і два роки роботи головним бухгалтером Ківерцівської заготконтори, що на Волині. Отак все життя і працюю головним бухгалтером, а в перервах між балансами вишиваю рушники і картини, роблю мотанки.

– Яка чисельність українців у Латвії?

– У Латвії проживає приблизноУкраїнців 50 тисяч українців. Це пострадянська країна, тут, як і в інших республіках СРСР, були ті, хто приїхав за спрямуванням після учбового закладу. А хтось шукав тут кращої долі. Серед українців багато й колишніх військових радянської армії та членів їх сімей.

Статистика говорить, що серед українців найнижчий процент тих, хто здав екзамени і отримав громадянство Латвії.

За останні роки в Латвію приїхало багато молодих людей з України, працюють, вчать мову, ростять дітей. Це люди, які виросли вже в незалежній Україні, вони інші, не такі, як мої діти і молодь Латвії, і не такі, якими були ми. Зараз громадська робота і активність їх не цікавить, можливо через кільканадцять років ностальгія за Україною і приведе їх в одне з українських товариств.

– Який в країні існує поділ на українські громади?

– Майже в кожному великому містечку Латвії є українські товариства. У Ризі – їх декілька. Є в Старій Ризі й церква, вірніше, каплиця церкви Страждальної Богоматері, недалеко від президентського палацу. Священик УГКЦ тут служить українською мовою.

Вже п’ять років працює аматорський “Український народний театр в Ризі”. Людей різного віку, соціального статусу і професій об’єднала любов до сцени і художнього слова. В творчому доробку аматорів: “Лісова пісня”, “Наталка-Полтавка”, “Назар Стодоля”, “За двома зайцями”.

В Єлгаві від 2004 року працює український культурний центр “Джерело”, членом якого до 2015 року була і я.

– У яких напрямах функціонує Конгрес українців Латвії: культурне життя, які акції, заходи проводяться?

– Конгрес українців Латвії – це сьогодні єдина українська громадська організація в Латвії, яка займає чітку проукраїнську позицію, організує пікети та акції на підтримку України й проти російської агресії, пам’ятні заходи та виставки до знакових історичних дат. Також ми відправляємо гуманітарну допомогу до України.

Саме Конгрес українців Латвії ініціював, адміністрував і втілив у життя проект спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Ризі. Пам’ятник Шевченку, збудований на пожертви, ми подаровали місту.

Урочисте відкриття пам’ятника відбулося в листопаді 2015 року, за участю прем’єр-міністрів України та Латвії. Відтоді алея в одному із старовинних парків Риги, неподалік від Посольства України в Латвії, стала місцем зібрань і зустрічей українців.

Дуже пишаюсь нашим великим проектом “Вишиваємо Рушник українців Латвії”. Українська громада вишивала рушник майже 4 роки. 2011 року три українки звернулись до українців Латвії з пропозицією спільно вишити рушника. Ідею підтримали 13 українських товариств Латвії та Ризька українська школа.

Так народилась акція “Вишиваємо Рушник українців Латвії”. До вишивання рушника долучились більше 200 людей у різних куточках Латвії. Рушник Українців Латвії переданий на зберігання в Посольство України в Латвії й став прикрасою українських свят та урочистостей.