Служба безпеки України в Харківській області викрила місцевого мешканця, якого завербували російські спецслужби. Чоловік мав збирати і передавати російським кураторам актуальну інформацію у сфері української оборони.

Про це йдеться на сайті СБУ.

Правоохоронці з’ясували, що харків’янина залучили до таємного співробітництва, коли той поїхав до Росії на заробітки. При цьому представники іноземної спецслужби застосовували погрози та психологічний тиск.

Від чоловіка вимагали збирати і передавати російським кураторам актуальну інформацію у сфері оборони. Російську спецслужбу, зокрема, цікавили відомості про військові об’єкти в Харківській області, їх дислокацію, чисельність, особовий склад, наявне озброєння, систему охорони та оборони.

Після того, як чоловік повернувся на Харківщину російські спецслужби вимагали від нього виконувати розвідувальні завдання. Українцеві погрожували його родичами, які залишилися в Росії.

Повідомляється, що СБУ зреагувала на випадок своєчасно, завдяки чому вдалося запобігти передачі російським кураторам відомостей, які могли завдати шкоди державній безпеці України.

За фактом злочину відкрито кримінальне провадження за ч. 1 ст. 111 (державна зрада у формі шпигунства) Кримінального кодексу України, а викритому громадянину України вже повідомлено про підозру.

Інцидент стався на стоянці поблизу одного із супермаркетів. Там виявили чоловіка, який лежав на землі, тож очевидці викликали медиків.

Коли ті прибули на виклик і заходилися надавати допомогу потерпілому, з супермаркета вийшов нетверезий чоловік, який виявився його товаришем.

Він почав всіляко перешкоджати роботі медиків, а потім вдарив жінку-лікаря кулаком в обличчя. Агресора вгамував другий фельдшер і викликав поліцію.

Нападником виявився 37-річний українець. У його крові було 4,8 проміле алкоголю.

Пояснити мотиви свого вчинку він не зміг. Чоловіка звинуватили у порушенні фізичної недоторканності державного службовця. Рішенням суду йому призначили штраф на користь потерпілої.

Нагадаємо, що у Польщі українець повісився на дорожньому знаку. За попередніми даними, чоловік працював на автозаводі “Фольксваген”. Причиною суїциду могли стати фінансові проблеми та сварки з дружиною.

У селі Яргорів Монастириської громади Тернопільської області половина жителів виїхала на заробітки.

Про це у коментарі “Суспільному” розповіла староста села Оксана Насада.

На заробітки виїхала навіть староста села
Староста села в телефонній розмові каже, що в її селі мешкає 400 людей, майже 200 з них уже виїхали за кордон. Оксана Насада додає, що вона також перебуває в Італії на заробітках. Для цього вона взяла відпустку, а за її 3-річним сином же доглядає мати.

Жінка каже, що люди їдуть на заробітки, оскільки в селі немає роботи, а ціни та лікування та продукти є високими.

“Вони не можуть прогодувати свою сім’ю і дати своїй сім’ї належні умови для життя в Україні. Ну от дайте дитині освіту в Україні. Так, дитина поступить, але деяке навчання є платне. Дайте сьогодні дитині лікування. В мене буквально кілька днів тому дитина пішла прокапатися – пів місячної зарплати за три дні піде”, – каже Оксана Насада.

Староста села додає, що жителі села їдуть на роботу до Великої Британії, Польщі, Італії, Іспанії, Франції.

У село не їздить автобус, там нема газу
Місцевий житель Василь Подлецький каже, що його дружина вже 20 років на роботі в Італії. Він же живе лише з двома котами. За її кошти в’їзді до села місцеві спорудили капличку. Серед причин того, що жінка виїхала за кордон – це брак грошей.

Ще одну капличку в селі звела колишня заробітчанка Ганна Штангрет. Жінка каже, що через проблеми зі здоров’ям більше не може працювати. Жінка каже, в селі немає свого священника, газу і автобус сюди не їздить

“Село не живе, а виживає. Бо щоб жити, то потрібно мати кошти. Маємо дуже мало перспективи в селі. Це є наших два магазини. Звичайно, існує ще школа, в якій нараховується приблизно 40 дітей. Багато молодих людей вже виїхали за кордон. Старші вже не спроможні вести сільське господарство”, – каже Ганна Штангрет.

Заробітчани до свого рідного села повертаються лише на свята.

Про це пише inpoland.net.pl

Українець дуже переживав, адже у загубленому рюкзаку були його паспорт та трудовий договір. Чоловік погано розмовляв польською, але правоохоронцям все одно вдалося з ним порозумітися. Офіцерка поліції зателефонувала на гарячу лінію польських залізничників й розповіла про те, що трапилося.

Квиток пасажира допоміг з’ясувати, яким був маршрут поїзда, кінцева станція та час повернення на вокзал у Яворі. Пісдя цього правоохоронці сконтактувалися з кондуктором. Аби повернути рюкзак власнику, знадобилося лише кілька годин. Всередині були усі його речі та документи.

Загалом трансфери від українців становили 82,5% від суми переказів усіх працюючих у Польщі мігрантів. Про це повідомляє аналітичний центр компанії з міжнародного працевлаштування Gremi Personal з посиланням на дані Національного банку Польщі.

Зростання відбулося внаслідок збільшення трансферів від мігрантів, які приїжджають працювати до Польщі на короткий термін (до 3 місяців).

“Другий квартал 2020 року співпав з початком пандемії і введенням обмежень з перетином україно-польського кордону. В той час багато українців у паніці поверталися на батьківщину. Однак згодом Польща послабила обмеження, міграційний рух значно пожвавився і українці приїжджають на роботу до Польщі попри карантин”, — стверджує генеральний директор компанії з міжнародного працевлаштування Gremi Personal Томаш Богдевич.

За даними НБУ у 2020 році заробітчани переказали в Україну понад 12 мільярдів доларів. Попри пандемію, у порівнянні з 2019 роком, ця сума зросла на 200 мільйонів.

Коли доньки підросли, я усвідомила, що після їхнього народження я усю себе присвятила їм, а нині, коли вони подорослішали, у кожної буде власне життя. Мене це трішки бентежило, та я розуміла, що це природно.

Коли моя старша донька вийшла заміж, ми з чоловіком подарували молодій сім’ї квартиру, щоб вони мали власне житло. Донька дуже тішилась і щиро дякувала за такий подарунок. На відміну від її чоловіка, який прийняв такий щедрий дар, як щось обов’язкове. Щоб придбати це житло, ми витратили майже усі накопичені роками кошти. Крім того, у нас підростала молодша донька, ми не хотіли її обділяти, тому хотіли і її забезпечити власним житлом.

Через кілька років молодша донька привела свого нареченого на знайомство з нами й вони повідомили, що одружуються. Хлопець нам сподобався, скромний, з хорошої сім’ї. Та його сім’я не була настільки забезпеченою, щоб придбати молодятам квартиру. Тому молодша донька чекала від нас такого самого подарунку, який ми зробили старшій після весілля. Та сталася біда, чоловік захворів і майже всі наші заощадження пішли, щоб поставити його на ноги.

Я запропонувала доньці жити з нами у трикімнатній квартирі. Та вона образилась і відмовилась від моєї ідеї. Натомість висунула власну, щоб ми з батьком оформили кредит на нове житло. Та чоловік нині не працює, а сама кредит я не потягну. Я навіть не розповідала чоловікові про нашу з нею розмову, що не засмучувати його. Молодша донька просто не розуміє, чим вона гірша за старшу. Чому ту ми забезпечили житлом, а їй пообіцяли й не виконали обіцяного. Я не чекала почути коли-небудь такі претензії від власної дитини.

Я вже не молода, нещодавно мені виповнилось п’ятдесят сім років. За все життя ні разу не доводилось влазити в кредит, я їх завжди уникала, бо хто знає, як повернеться життя. Через усю цю ситуацію я прийняла рішення поїхати за кордон на заробітки – там вже понад двадцять років працює мій брат. Це йому дало змогу придбати не одну квартиру у нас. Чоловік звісно не зрадів, почувши про моє рішення. Та іншого виходу я не бачу. Брат допоміг працевлаштуватись, так я стала доглядальницею для старої італійки.

Старша донька майже з нами не спілкується, ми не дуже подобаємося її чоловіку, та й, крім того, власних справ вистачає. Мені важко усвідомлювати, що діти для яких я пожертвувала власним безтурботним життям, байдужі до моїх проблем, їх цікавить лише власне сьогодення. І хоча доньки подорослішали, замість того, щоб хоч на старості літ відпочити, я мушу важко працювати на чужині, щоб забезпечити вже дорослу дитину власним житлом. Брат каже, що квартиру придбати я зможу придбати приблизно за п’ять років, а там вже й для себе матиму змогу пожити.

Проаналізувавши дані одного з популярних ресурсів з пошуку роботи, Styler дізнався – де і у яких фахівцях з України існує найбільша потреба в європейських фірм.

Медсестра в Норвегію за 110 тисяч
Одна з норвезьких фірм, яка займається підбором на роботу в скандинавських країнах медсестер та інших співробітників охорони здоров’я, пропонує українкам роботу з повним пакетом соціальних гарантій і середньою зарплатою 3500 євро (108 536 грн).

Але для того, щоб влаштується на цю посаду, у вас повинен бути диплом медичної сестри, фельдшера або лікаря, отриманий після 2010 року. Хоча, у фірмі обіцяють “донавчання в литовському університеті” і проходження практики в будинках догляду та опіки для престарілих.

Швидше за все, в подібних будинках і доведеться працювати потім. Але, будемо чесні, будинки престарілих в Норвегії і, наприклад, в Україні трохи відрізняються.

До слова, 2500-3000 євро (з можливістю збільшення) пропонують медсестрам з України і в Німеччині. Для такої роботи вам знадобиться наявність середньої медичної освіти і безперервний досвід роботи медсестрою від трьох років. Крім того, потрібно знання німецької мови. Однак, дуже часто роботодавець готовий сам оплатити мовні онлайн-курси.

А ось у Словаччині медсестер з України кличуть на зарплату всього в розмірі 950-1200 євро.

У Києві ж посада медсестри в приватній стоматологічній клініці оцінюється в середньому до 20 тис. грн.

Зварювальники в ціні
Українець, який вміє працювати з будівельними металоконструкціями (зварювальник 135 і 141), оцінюється однією з естонських компаній, представлених на шведському ринку, в суму з/п від 98 до 130 тис. грн.

У Польщі за аналогічну роботу українцям пропонують близько 45-65 тисяч. А у Франції – і того менше. Хоча й кажуть, що “зарплата може збільшитися за результатами співбесіди”.

До слова, в Києві кваліфіковані зварювальники можуть знайти собі роботу з зарплатою не нижче, ніж у більшості європейських країн. 30-40 тис. грн “на старті” – цілком реальні цифри, пропоновані на ринку праці.

Робітники на “золотий” демонтаж
В середньому 2600-2900 євро на місяць (до 90 тис. грн) можуть мати українці, які влаштовуватися в міжнародні будівельні компанії (Німеччина, Швеція, Чехія, Великобританія, Ізраїль). Йдеться про роботи з демонтажу старих будівель, реконструкції готельних та адміністративних комплексів. Такі “солодкі” умови пропонує одна з фірм, яка займається підбором персоналу в компанії 57 країн світу.

Відзначимо, що в Україні “працівників на демонтаж” шукають в основному “з сьогодні на завтра”. Для багатьох чоловіків це більше як підробіток за умовних 100 гривень на годину, ніж постійна робота.

Водій скрізь в пошані
Водії-міжнародники категорії СЕ з України – одні з найбільш затребуваних в Європі.

Так, наприклад, компанія-лідер у сфері міжнародних перевезень з Литви пропонує водіям, які будуть їздити на їхніх комфортабельних MAN’ах і DAF’ах, заробітну плату від 1800-2200 євро на місяць. При цьому, наявність паспорта Євросоюзу дає можливість збільшити цей показник до 3000 євро (93 тис. грн).

У Польщі на аналогічну посаду і за таких же умов українські водії отримуватимуть менше – в межах 60-70 тисяч.

Без досвіду їзди по Європі можна влаштуватися водієм автовозу навіть в італійську компанію, яка займається вантажними перевезеннями. За таку роботу обіцяють зарплату в 68 тис. грн.

Слід підкреслити, що в нашій країні водій-міжнародник теж має можливість отримувати в районі 60 тис. грн. Однак це – мало не “стеля”. В середньому далекобійників шукають на з/п 30-45 тис. Хоча, будемо чесні, частенько роботодавці чогось не договорюють в розміщених вакансіях.

Про це розповіла Тетяна Біусова – українка, яка вже сім років поспіль виконує сезонні роботи у Польщі. За її словами, почати заробляти у сусідній державі абсолютно не складно. Головне – налагодити знайомства.

Історія сезонної працівниці з України
Зараз Тетяна працює на полі – сапає полуницю. Після цього, розповідає, поїде на нову роботу – буде розбирати броколі. У цьому році планує бути у Польщі до кінця жовтня.

Історія заробітків дівчини почалася з того, що знайома дала їй телефон водія. Тетяна сконтактувалася з ним і домовилася про поїздку найближчим часом. За декілька днів після цього дзвінка водій вже забрав її та інших робітників і повіз у Польщу на збір малини.

То, власне, була моя перша поїздка до Польщі на сезонні роботи. Там ми познайомилися із хлопцями, і вже з ними я поїхала на полуницю. І так уже сьомий рік я працюю,
– розповідає українка.

У час пандемії, додає Тетяна, темп поїздок на роботу до Польщі значно знизився. Багато працівників не могли перетнути кордон через суворі правила. Деякі люди боялися заразитися. Натомість Тетяна з подругою їздили до Польщі на роботу. Ба більше, почали заробляти більше.

Цього року оплата за роботу зросла. Раніше ми отримували по 10 злотих за годину, тепер працюємо за 12 злотих. Зміна – 10 годин. Харчування та проживання – безкоштовні. Єдине, нас не годують, а видають продукти, і ми самі собі готуємо. Спеціально для нас тут побудували приміщення: одна велика кімната, одна мала, кухня та дві душові кабіни. Найгірше – це туалет: він на вулиці,
– каже Тетяна Біусова.

Кожна поїздка, зазначає Тетяна, проходить по-різному. На це впливають багато факторів: пора року, специфіка самої роботи та ставлення господарів. Одні поляки до емігрантів ставляться добре, інші – не переймаються умовами проживання найманих робітників. Так, розповідає львів’янка, “на малині” умови набагато кращі, бо працівники живуть з “панами” в одному будинку, де є нормальні душ, туалет, великий плазмовий телевізор з українськими каналами. Інколи господар готує робітникам їжу або ж вони роблять це на кухні самі. Та часто поляків немає вдома взагалі, бо вони їздять на заробітки до Німеччини, каже Тетяна.

Раніше Тетяна їздила до Польщі на повні три місяці. Тепер може обирати собі час перебування за кордоном. Як правило, це 1,5 – 2 місяці на один вид робіт, потім на такий самий термін – на інший вид робіт. Такий підхід видається працівниці кращим, адже від одного типу роботи організм дуже втомлюється. Якщо ж змінювати навантаження, то робота робиться легше, пояснює Тетяна.

Сезонні працівники розпочинають робочий день о 6 ранку. У Польщі заведено починати працювати раніше. Але й завершують працю теж на годину або дві швидше, ніж в Україні.

Однак, продовжує Тетяна, у Польщі шукають не лише сезонних працівників у агросектор. Затребуваними є вакансії лікарів і працівників сфери ремонту та будівництва. Наприклад, стоматологу з досвідом роботи та знанням польської мови пропонують декілька тисяч євро на місяць. Плиточники й бетонники теж можуть отримувати у Польщі такі гроші за надання своїх послуг.

Попит на працівників з України у Польщі зростає
Якщо раніше кожна десята фірма у Польщі готова була працевлаштувати українців, то нині – це кожна четверта фірма. Про це пишуть польські інтернет-видання. Згідно з опитуваннями, кожен третій роботодавець з Польщі позитивно ставиться до українців і готовий наймати їх на роботу знову.

Крім того, польський уряд хоче запровадити податкові пільги для українських заробітчан: люди, які вирішать переїхати в сусідню країну, будуть платити удвічі менше податків протягом першого року свого проживання. Також протягом наступних трьох років вони зможуть повернути частину від податків, сплачених за попередній рік. Тобто, пільгові умови будуть діяти цілих чотири роки.

Попри те, що Польща активно “заманює” українців переїжджати, на такий крок хочуть йти далеко не всі. Життя у Польщі є доволі дорогим. Зокрема, великі витрати передбачені за житло. Однокімнатна квартира обійдеться у близько 7 тисяч гривень на місяць, ще 3 тисячі доведеться віддати за оплату комунальних послуг.

За словами Тетяни, залишатися у сусідній державі вона наміру не має. Каже, їй більше подобається витрачати гроші в Україні. Хоч працювати можна по цілому світу, на думку дівчини, важливо мати куди повернутися.

До того ж у зв’язку із пандемією кількість різноманітних вакансій для заробітчан зросла ледь не на третину. То скільки ж можна заробити у Польщі, та за яку роботу нашим співвітчизникам платять понад 150 тис. грн?

Найбільшим попитом у західних сусідів наразі користуються кваліфіковані бетонники та плиточники. Будівництво в країні відбувається шаленими темпами, тож і потреба в робочих руках є завжди. Досвідчені спеціалісти у цій галузі можуть сміливо розраховувати на місячну платню у обсязі 148 тис. грн.

Оголошень про вакансії бетонників та плиточників у різних містах Польщі можна знайти чимало й на українському порталі для пошуку роботи work.ua. На сайті вказано, що погодинна оплата працівника з таким фахом становить 12-16 євро.

Умови праці на будівництві у Польщі доволі складні: по 11 годин на добу щодня, усього з одним вихідним на тиждень. Водночас робітникам видають спецодяг, інструменти та навіть оплачують проїзд до робочого місця. Деякі працедавці забезпечують заробітчан також житлом, та воно може виявитися не надто комфортабельним.

Нескладно влаштуватися на будівництво й у якості різноробочого. Та за низькокваліфіковану працю і платити будуть набагато менше. – близько 45 тис. грн.

Ще однією популярною спеціальністю для українських заробітчан можна назвати професію стоматолога. Досвідчений спеціаліст може заробляти в цій країні понад 160 тис. грн щомісяця.

Та важливою умовою працевлаштування тут стане знання польської мови. Найчастіше працедавці в оголошеннях акцентують увагу на наявності сертифікату володіння мовою рівнів А1, чи А2. Адже лікарям неодмінно доведеться спілкуватися із пацієнтами, заповнювати низку формулярів та документів.

Про це повідомляє Mykola Stasiuk.

Так у своєму дописі Микола зазначає наступне:

“Шановні мешканці, сумна звістка прийшла з Чехії, вчора 15.04 перестало битись серце нашої односельчанки Галини Іванівни Рудніцької. Близькі просять всіх небайдужих долучитись до збору коштів для перевезення тіла на рідну землю, що коштує дуже дорого (1900 євро).
Хто скільки може скиньте на картку приват доньці:
5168 7574 2633 0967 (ЧУБАТА МАР’ЯНА ІВАНІВНА)
Всім дякую за небайдужість і прошу поширити допис.”

Репарацію тіла Галини в Україну буде забезпечувати ритуальна компанія Funeralia Oleg Milinski.
Висловлуємо щирі співчуття рідним.

Про це передає ТСН.

Небайдужі громадяни викликали поліцію, а також купили дітям шкарпетки, оскільки вони були в зимовому взутті на босу ногу. Крім того, хлопчикам купили їжу.

За словами братів, мати поїхала до Києва, а їх залишила самих.

“Було дуже брудно, велика кількість тарганів. Брудна постільна білизна, а точніше її відсутність, можна сказати. Продукти харчування також відсутні”, – розповів керівник служби у справах дітей Первомайської міськради Вадим Петренко, описуючи умови, в яких залишилися малюки.

Як зазначають соцпрацівники, ця сім’я вже четвертий місяць перебуває у них на обліку.

Так, цієї зими на недоглянутих дітей поскаржилися сусіди. Хлопчиків тоді не забрали, а просто допомогли продуктами.

Як з’ясувалося, 27-річна Ірина виховує синів одна. Соцпрацівники кажуть, що жінка прибрала в будинку, але ремонт через брак грошей зробити не змогла.

“Я зв’язалася з мамою. Мама пояснила, що поїхала до Києва по роботі та повернеться вночі. За словами матері, залишити дітей їй було не з ким. Тому вона приготувала їжу і поїхала на добу до Києва”, – розповіла старший інспектор ювенальної превенції Лозівського райвідділу поліції.

За словами сусідів, жінка офіційно ніде не працює, на життя заробляє випадковими заробітками. Алкоголем не зловживає, але хоч сама виглядає пристойно, хлопчики не дуже доглянуті.

Також вони розповіли, що батько хлопчиків не живе з дітьми вже кілька років, і хоча проживає в сусідньому під’їзді, про синів забув.

Хлопчиків поки забрали в санаторій, де їх вже оглянули лікарі. З матір’ю дітей найближчим часом буде працювати комісія міськради. Саме вона й вирішить, коли дітям можна буде повернутися додому.

Як пoвідoмляє Yavp.pl з пoсиланням на rdn.pl, трагедія сталася в понеділок, 12 квітня, під час виконання робіт по заміні енергетичних стовпів.

Точних деталей поки не встановлено. Відомо лише, що 39-річний працівник, громадянин України, опинився в зоні буріння отвору під стовп. Його не помітив інший працівник, який і виконував свердління. Все це призвело до травмування українця, який помер на місці. Медики, яких викликали, тільки констатували смерть чоловіка.

Відомо, що загиблий громадянин України проживав у Новому Сончі й був працевлаштований в фірмі, яка виконувала роботи з заміни стовпів.

Трагічний інцидент вивчає інспекція з праці, яка встановить, чи були допущені недоліки в організації роботи. Водночас поліція почала слідство за фактом ненавмисного спричинення смерті та підданя ризику життя чи здоров’я працівника.

Ситуація з медперсоналом в Україні стає критичною.

Лише за останній рік, за даними Центру Разумкова, країну покинули понад 66 тис. медиків.

Один із них – 25-річний Анатолій Лякишев, який виїхав з родиною до Польщі влітку 2020-го.

До цього він працював анестезистом у лікарні Нікополя, а потім – фельдшером «швидкої» у Кривому Розі.

«Радіо НВ» розпитало Лякишева, чому він вирішив виїхати з України і як зараз виглядає його життя в Польщі.

— Скільки ви отримували в Україні?

— Спочатку я приходив у 2014 році на ставку 1350 грн, потім було трохи більше – близько 1800 грн. Ну, і вже в 2018 році я працював у швидкій допомозі на півтори ставки, приблизно добу через добу, — виходило близько 3,5 тис. грн, максимум до 4-х.

— Як ви забезпечували свою сім’ю?

— Всі медпрацівники підробляють або в клініках, або в лікарнях, або за сумісництвом, або приватно – все як завжди. Я працював на «Новій пошті» і додатково поєднував основну роботу з роботою в приватній клініці. Ну, й інші підробітки.

— Який момент для вас став ключовим, і ви вирішили остаточно виїхати з України?

— Таких моментів багато. Це, швидше, збірне почуття, все сталося не за один день.

Коли розумієш, що тобі вже не вистачає двох робіт, і навіть трьох не вистачає, щоб якось задовольняти хоча б елементарні потреби сім’ї, то просто немає сил йти на четверту чи п’яту роботу…

Ти розумієш, що це безглуздо, це вже крах.

— Скільки українських лікарів та інших медпрацівників зараз працюють в Польщі?

— За офіційною польською статистикою, в Польщі близько 3 тис. нострифікованих українських фахівців, які отримали польські дипломи, ґрунтуючись на українських, пройшли всі етапи нострифікації (здача іспитів, зокрема мовних, здача практик інтернатури — це займає близько 1,5 року) і працюють тут.

А тих, хто ще не працює, важко підрахувати, бо неофіційна статистика вказує на просто колосальні цифри – 30 тис. і більше.

— Влітку в Польщі через пандемію спростили умови працевлаштування для лікарів. Де ви зараз працюєте?

— Цей процес дійсно почався приблизно влітку, тоді вже заговорили про спрощену нострифікацію для іноземних медпрацівників з метою стабілізації ринку медпослуг.

Безпосередньо в самій Польщі було дуже багато спірних думок і безліч протестів з боку представників польської медицини: місцеві медпрацівники зайняли опозиційну позицію щодо цього закону, який дозволяє українським медикам приїжджати і працювати, пройшовши спрощений процес нострифікації через міністерство охорони здоров’я.

Приблизно протягом 30-60 днів після подачі документів можна отримати дозвільний лист від Міністерства охорони здоров’я із запрошенням на роботу за своїм дипломом.

Я сам скористався «законом про ковід» і спрощеною процедурою нострифікації диплома у Варшаві. Працюю в Службі медицини невідкладних станів і катастроф. В Україні це поки відносять до роботи фельдшерів.

— Ви згадали, що польські лікарі виступають проти спрощених процедур для іноземних працівників. В чому це проявляється?

— Нині «на місцях» цей закон, в принципі, не хочуть сприймати ні лікарні, ні клініки, ні певні лікарі. Тому що, по-перше, це певна конкуренція; по-друге, вони вважають, що це ризик для їхньої медицини.

А ще відповідальність, тому що закон прописаний так, що наш медпрацівник повинен спочатку перебувати під патронажем польського лікаря або медсестри, або рятувальника. Але вони страйкують проти цього і переживають, що відповідальність за якусь помилку ляже на них.

Як це проявляється? Елементарно – у працевлаштуванні.

Незважаючи на наявність якихось вакантних місць, тебе можуть не взяти на роботу, по-перше, тому що ти іноземець, і по-друге, тому що у тебе спрощена система нострифікації.

До того ж я неодноразово чув про цькування з боку наших польських колег-медиків — слава богу, я з цим не стикався. Якщо навіть ти влаштуєшся працювати, то є якесь презирливе ставлення до тебе.

— Скільки ви зараз отримуєте у Варшаві?

— У порівнянні з українською зарплатою, в 7 разів більше. Якщо візьмемо навіть максимальну зарплату у швидкій допомозі (на півтори ставки, добу через добу, 4 тис. грн для молодого фахівця), множте на сім — отримаєте приблизно 28 тис. грн.

Тобто плюс-мінус $1 тис. Висновки робіть самі.

Як змінилися умови вашої праці?

— Якщо щодо важкості, то залишилися такими ж — це робота або по 12, або по 24 години. Природно, Польща трохи зробила крок вперед у цьому плані: у тебе на борту завжди є необхідна апаратура, вона завжди справна, завжди є медикаменти в повному комплекті й працює машина, яка може госпіталізувати пацієнта.

Саме основне, – тут дуже суворий закон щодо екстрених служб, будь то пожежна, швидка або поліція. Цивільна машина, напевно, в яр потрапить, перекинеться, але швидка в будь-якому випадку проїде. Тому що тут дуже суворі закони, величезні штрафи, аж до позбавлення водійських прав.

— За яких умов ви готові повернутися в Україну?

— Я не планую повертатися в Україну ні за яких умов. Тому що, на жаль, як мінімум у найближчі 10 років, навряд чи щось кардинально зміниться, що дозволить наздогнати цю «буферну зону» хоча б з Польщею.

Так, тут дуже важко і дуже дорого, і, в принципі, всім іноземцям, «заробітчанам» морально важко, але ти адаптуєшся, звикаєш, і з часом це себе виправдовує.

Попри всі націоналістичні ставлення поляків, якщо ти хочеш якогось прогресу, то зможеш розвиватися далі і прагнути кудись крім Польщі. Тому що Польща — це всього лише якийсь «плацдарм» і перший крок до Європи, а далі й до Америки. Питання про повернення для мене не стоїть, на жаль.

Нa шocтoмy poцi зapoбiтчaнcькoгo життя Миpocю здoлaлa нeймoвipнa нocтaльгiя. І cни пpибiгaли з piднoї зeмлi тpивoжнi.

Її пiдoпiчнa, мaйжe вiciмдecятилiтня ceньйopa Бeттiнa, мaлa дoбpy пaм’ять i любилa poзмoвляти з yкpaїнкoю. Стapa iтaлiйкa нe бyлa зapoзyмiлoю. А щe їй бyлo нeвтямки, чoмy ocвiчeнa Миpocя, якa пpoчитaлa бaгaтo книг, мoглa пiдтpимaти poзмoвy нa piзнi тeми, швидкo вивчилa мoвy, змyшeнa пpaцювaти нe бiблioтeкapкoю y cвoїй кpaїнi, a тyт, нa чyжинi, дoглядaльницeю.

Миpocя пoяcнювaлa ceньйopi, щo нa Бaтькiвщинi зa poбoтy плaтять мaлo, a життя дopoжчaє мaйжe щoмicяця.

– Алe ж ти мaєш чoлoвiкa, – зayвaжyвaлa Бeттiнa. – Вiн щo, aльф*нc?

– Чoмy aльф*нc? – зaxищaлa блaгoвipнoгo Миpocя. – Чoлoвiкaм y нac тaкoж мaлo плaтять.

– Чoмy вiн нe пoїxaв зapoбляти гpoшi для poдини? – нe здaвaлacя Бeттiнa.

Миpocя oпycкaлa oчi.

– Альф*нc! – бeзaпeляцiйнo винecлa вepдикт ceньйopa.

Кoли ж Миpocя cкaзaлa, щo пoвиннa дoпoмaгaти щe й Лiдi, xвopiй piднiй cecтpi, Бeттiнa тaк дeмoнcтpaтивнo зaкoтилa oчi…

І ocь вoнa виpiшилa пpoвiдaти piдниx. Пoпpocилa вiдпycкy в ceньйopи. Склaдaлa пoдapyнки y вaлiзи. Звipялa cпиcoк, aби кoгocь нe зaбyти. Пoxpecниця Мaйя, пoxpecник Миxaйлик, пoдpyгa Тaня, cyciдкa Лecя…

Нiкoмy нe пoвiдoмлялa, щo збиpaєтьcя дoдoмy. Виpiшилa: xaй цe бyдe cюpпpизoм. Хвилювaлacя. Дoнькa вжe cтaлa дopocлoю. Тaмapi – дeв’ятнaдцять. Бiдний Олecь, шкoдyвaлa блaгoвipнoгo. Змyшeний caм дaвaти paдy…

Нa лaвцi бiля пiд’їздy, тpaдицiйнo cидiлa збipнa мicцeвиx плiткapoк.

– Дoбpий дeнь, – пpивiтaлacя Миpocя.

– Дoбpий, – нeпeвнo вiдпoвiли тi. – У вiдпycткy чи нaзaвжди?

– У вiдпycткy.

Миpocя зaйшлa в пiд’їзд. А кoтpacь iз «збipнoї» вcлiд кинyлa:

– Ой, нe дoбpий дeнь, дopoгeнькa, нe дoбpий…

Пoдзвoнилa в двepi. Вiдкpив нeзнaйoмий xлoпeць..

– Вaм чoгo? – зaпитaв.

– А ти xтo?

– А… Тoмкo, пeвнo, цe твoя мaмa.

Дoнькa нaвiть нe знiтилacя.

– Тaтo дe?

Тaмapa пoдзвoнилa дo cyciдки Лeci:

– Тaтa пoкличтe.

Олecь виcyнyв гoлoвy.

– Щo cтaлocя?

– Мaмa пpиїxaлa!

Миpocя нiчoгo нe poзyмiлa. Дивилacя нa вcix. А вoни мoвчaли. Пepeминaвcя з нoги нa нoгy нeзнaйoмий xлoпчиcькo. Олecь xoвaв oчi. Лecя пpивiдкpилa двepi.

– Ти виxoдиш зaмiж? – зaпитaлa y дoньки пepшe, щo cпaлo нa дyмкy.

– Нy… ми живeмo paзoм iз Вaлepкoю. Вiн cтyдeнт.

– Дaвнo?

– Щo дaвнo? Стyдeнт?

– Живeтe дaвнo?

– Нy…
– А тiткa Лiдa? Як її здopoв’я?

– Тa… нiчoгo, – вiдпoвiв Олecь.

Миpocя зaглянyлa в oднy кiмнaтy, в iншy. У дoньки дopoгa мoбiлкa i нoyтбyк. Шaфa лoмитьcя вiд oдягy. Кyпa взyття. А дe ж чoлoвiкoвi peчi?

– Ти нiчoгo coбi нe кyпyвaв? – зaпитaлa в Олecя.

Знoвy мoвчaння. Нeзpyчнy пayзy пepepвaв cтyкiт y двepi.

– О, тiткa Лiдa! – вигyкнyлa Тaмapa. – А в нac гocтi.

Лiдa виглядaлa квiтyчoю i дoглянyтoю. Жoднoгo нaтякy нa xвopoбy. Зaмicть кинyтиcя в oбiйми cecтpi й пoдякyвaти зa дoпoмoгy, пoчyвaлacя нiякoвo.

– Як ти? – зaпитaлa Миpocя.

Вci глянyли нa Лiдy. Тa oпaнyвaлa ceбe:

– Нaвiщo зaмoтyвaти вce в пaпipчик? Вce oднo, xтocь poзпoвicть. Щe й пpибpeшyть. Нaшi люди тaкi. Пpиcядь, Миpocлaвo. Знaчить, тaк…

Виявилocя, вce змiнилocя, пoки вoнa зapoблялa гpoшi для ciм’ї. Олecь чeтвepтий piк живe з Лeceю. «Пoшкoдyвaв» caмiтню cyciдкy. А вoнa – йoгo. Чoлoвiк нe пpaцює. Йoмy виcтaчaє Миpocиниx євpo. Щe й Лeci пepeпaдaє.

Тaмapa живe з бoйфpeндoм. Вaлepцi кoмфopтнiшe y їxнiй квapтиpi, aнiж y ceбe вдoмa, дe бaтькo пиячить, a мaти йoгo тaк «пepeвиxoвyє», щo пiвбyдинкy чyє. Фaктичнo, Тaмapa yтpимyє кaвaлepa. Зa мaминi гpoшi.

– А тeпep – пpo Лiдy, – мcтивo мoвилa Лecя, якa cлyxaлa чepeз пpивiдкpитi двepi oдкpoвeння Миpocинoї cecтpи. – Хвopoю вoнa нe бyлa. Пpocтo, ш*нт*жнyлa Олecя, щo вce тoбi poзпoвicть. І тoдi євp*kaм нacтaнe кiнeць. Тo ж виpiшили: кpaщe плaтити дopoгiй poдичцi зa мoвчaння. І, знaєш, Миpocю, тpeбa бyлo пoпepeдити пpo cвiй пpиїзд.

– Щoб пiдгoтyвaтиcя? Пepeнecти нaзaд Олeceвi peчi, aби зacвiдчити йoгo пoдpyжню вipнicть? Чи cпpoвaдити в лiкapню Лiдy, щoб пiдлiкyвaти її нaглicть?

– Мaмo, ти пoїдeш нaзaд чи зaлишишcя? – нe в тeмy зaпитaлa дoнькa.

Миpocя нiчoгo нe cкaзaлa. Їй бyлo oбpaзливo, бoлячe, нeзaтишнo y cвoємy пoмeшкaннi. Пoчyвaлacя oбмaнyтoю, пpинижeнoю, зpaджeнoю.

Пepшoю зaбpaлacя з квapтиpи Лecя. Зa нeю виcлизнyв Вaлepкa. Зa ним – Тaмapa.

– Я тaкoж пiдy, – мoвилa Лiдa. – Алe щe cкaжy… Знaєш, Миpocлaвo, ти викpyчyєшcя тaм, a ми – тyт. Кoжeн, як мoжe. Тo ж нe ocyджyй…

Олecь cтoяв нi в тиx, нi в cиx.

– Йди вжe, йди! – cпpoвaджyвaлa блaгoвipнoгo Миpocя.

– Ти мeнe пpoгaняєш? Пeвнo, тaм…

– Тaм я пpaцювaлa, щoб ти зaвiв i yтpимyвaв кoxaнкy. І щe: кoлиcь ти пpийшoв cюди в зятi. Тeпep, ввaжaй, ти в зятяx y cyciднiй квapтиpi. Ми poзлyчaємocь. Альф*нc!

Дoнькa пoвepнyлacя дoдoмy пiзнo.

– Мaмo, a дe пoдapyнки, дo peчi?

Мoвчки вiддaлa Тaмapi пaкyнки.

– Обpaжaєшcя? Дyмaєш, нaм з тaтoм бyлo лeгкo бeз тeбe?

– Тo чoмy нe cкaзaли? Я пoвepнyлacя б.

– А зa щo ми жили б?

– І тaк злe, i тaк нeдoбpe. Тaм бaгaтo жiнoк пpaцюють пo дecять i бiльшe poкiв. І вce y ниx вдoмa гapaзд.

– Ти впeвнeнa?

– Нe впiзнaю тeбe, Тaмapo. Ти бyлa тaкoю дoбpoю дитинoю.

– Ми пpocтo cтaли чyжi, мaмo. Чyжi!!! І нe тpeбa вce лaмaти. Ти пpиїxaлa i пoїдeш нaзaд. Аджe пoїдeш?

– Пoїдy. Алe гpoшeй i пaкyнкiв бiльшe виcилaти нe бyдy.

– Чoмy? Тyт вce тaкe дopoгe. Як жe ми?..

– Ми ж чyжi…

Стало відомо про те, що на сайті президента України з’явилася чергова петиція, в якій автор скаржиться на труднощі з роботою в Україні.

Таким чином повідомляється, що Дмитрієв Олег Юрійович звернувся до влади, щоб ті почали мотивувати українців не їхати з країни, так як такими темпами людей зовсім не залишиться.

Чоловік у своїй ініціативі пише, що втомився їздити постійно до Польщі на заробітки. Тут за місяць можна заробити приблизно 10 тисяч гривень, в середньому. Там же ставка набагато більше.

Для того, щоб отримувати близько тисячі доларів в Україні потрібно працювати цілодобово, і пройти рай і пекло, на думку автора.

“Необхідна програма, для швидкого навчання IT професій, зі степендією 10тис. в місяць, на період навчання, і працевлаштуванням на держ. службу на термін, не більше ніж на три роки, далі на розсуд фахівця!» – сказано в повідомленні.

Петиція була опублікована в четвер, 25 березня, і встигла за цей час зібрати 17 підписів, з 25 тисяч необхідних. Тільки у випадку, якщо вона набере підтримку українців, тоді президент Володимир Зеленський повинен буде розглянути її і винести своє рішення.

Передає – джерело.

У документі зазначається, що вирішальним фактором трудової міграції з України є економічні міркування, оскільки ціни на їжу в Польщі та Україні подібні, однак є помітна різниця між зарплатами в обох країнах. Зараз “мінімалка” в Україні на 70% нижча, ніж у Польщі.

Через це аж 71% респондентів вказали, що більший заробіток є основною їхньою мотивацією до роботи в Польщі. Наступну позицію займає краща економічна ситуація в Польщі (32%) та відсутність роботи в Україні (31%).

“На даний час мінімальна заробітна плата в Україні складає приблизно 618 злотих нетто, тоді як у Польщі “мінімалка”, яку повинен отримувати працівник, дорівнює 2 062 злотих нетто, що втричі більше.

З іншого боку, порівняння кошиків для покупок у Польщі та східних країнах, підготовлене OTTO Work Force Central Europe, показує, що вартість життя залишається на аналогічному рівні”, – зазначають в компанії.

Порівнювані кошики для покупок містили набір основних продуктів у однакових кількостях: хліб, молоко, масло, яйця, сир, свинина, цукор, борошно, рис, макарони, картопля, яблука.

Результат показав, що для того, щоб це все придбати за усередниними цінами в найбільших супермаркетах, в Україні потрібно заплатити приблизно стільки ж, скільки й у Польщі.

“Це означає, що для тих самих покупок в Україні потрібно працювати майже два дні, а в Польщі – півдня. Подібна ситуація спостерігається в Білорусі та Молдові, де також є велика диспропорція між рівнем оплати праці та вартістю життя”, – наголошують в агентстві.

Жінка повідомила, що в родині її друзів сталася велика біда, в Італії загинув батько сімейства Дмитро Ткач.

В результаті без батька залишилися двоє маленьких дітей і дружина. Однак на цьому проблеми сім’ї не закінчилися, адже транспортування тіла Дмитра додому коштує досить дорого.

Рідні дуже хочуть повернути тіло чоловіка додому, щоб поховати і попрощається з ним. Тому Олександра звернулася до небайдужих людей з проханням допомогти зібрати кошти для транспортування тіла загиблого українця додому.

До публікації жінка додала реквізити за якими кожен бажаючий зможе допомогти родині повернути тіло Дмитра додому.

Про це пише. lmn.in.ua з посиланням на доньку покійного Наталю Крецул.

Жінка розповіла, що 44-річний чоловік мешкав у селі Лімна Турківського району Львівської області. Він поїхав на роботу в Польщу, проте там у чоловіка стався інсульт. Українець 9 днів пролежав у комі, його намагались врятувати. Проте 13 жовтня чоловіка не стало.

Щоб перевезти тіло покійного в Україну потрібно 80 тисяч гривень. Родина таких грошей немає, а тому звертається до небайдужих з проханням про допомогу.

Гроші можна надсилати на номер рахунку: Залуга Наталія Валеріївна 12 1560 0013 2013 8999 5000 0001
Номер картки монобанк: Залуга Наталія Валеріївна 4441114447766633

Гордій на заробітки поїхав і більше не пoвеpнувся. Ліда уже й не знала: дружина вона, чи вдoвa. А потім доля звела їх в Ітaлії, де він жив уже з кyмою

Ліда і Наталка були найкращими подругами і далекими родичками. У Ліди були багатшими батьки. А бідніша Наталка мала гарну вроду. Проте хлопці вuлuся біля Ліди. Не оминув дівчину увагою і перший містечковий красень Гордій. Гордія ще у школі нарекли Гордим. Бо таким він і був.

Наталці також подобався хлопець. І коли він вибрав її подругу, чи не вперше позаздрила Ліді. Й почала відpaджувати, аби та не захоплювалась Гордієм, бо він зазнайкуватий і скупуватий. З вигодою все робить. Ліда віджартовувалась, мовляв, плітки це. У їхньому містечку, мабуть, немає жодної людини, про яку б не вигадали якусь дyрницю.

Ліда з Гордієм готувалися до весілля. А Наталка не знаходила собі місця. Закохалася в Гордія – і край.

Коли в молодого подружжя наpoдилася донька, навіть не роздумували, кого взяти за хрещену. Наталка з радістю погодилася. Якщо не стала для Гордія кoхaною, то, хоча, буде кумою.

Наталка мало не щодня забігала до маленької похресниці. Оленку справді любила. Іншою причиною був Гордій. Ліда після пoлoгів трохи розповніла і це тішило подругу. Може, хоча тепер Гордій зверне увагу на свою симпатичну куму.

З Ігорем Наталка почала зустрічатися, як сама казала, з нудьги. А коли хлопець запропонував їй заміжжя, дала згоду. Ні статків, ні такої вроди, як Гордій, наречений не мав. Був тихий і добрий. Та й тридцятка вже на носі.

Перед забавою Наталка подалася в обласний центр – купити щось собі і похресниці. Скоро в Оленки маленький ювілейчик – п’ять років. Коли роздивлялася дитячі одяганки, поруч зупинилася незнайома жінка. Прoнuзала Наталку кoлючим поглядом і тихо мовила:

– Збираєшся заміж за одного, а в голові – інший.

Наталка мало не випустила з рук біленьку сукеночку.

– Ви хто?

– Спoкycиш, ой, спокycиш чужого чоловіка. Осиpoтиш дитину.

– Вам лiкyватися треба! – кинула незнайомці й пішла до іншого прилавка.

Після весілля Наталка почала нарікати: чоловік мало заробляє. Свекор приходить наniдпитку і всіх «пиляє». Свекруха писка закрити йому не може. Ліда розраджувала подругу і допомагала, чим могла. Наталка не могла надякуватися. А як виходила з Лідиної хати, ледве стримувала зліcть.

Коли Гордій змінив старішу автівку майже на нову, Наталка над новиною плaкала. Від обpази. З Ігорем їй хіба що ровер «світить».

З містечка жінки почали їхати на заробітки. А в газетах з’являлися розповіді про життя заробітчанок в Італії, Греції, Іспанії. Радісного у сповідях було мало. Наталка вчитувалася в чужі долі. Хотілося й собі поїхати. Але ці історії. Бoялася потрапити в халепу.

Зважилася на поїздку, коли Ігор втрaтив роботу. Невеличке підприємство закрилося. Чоловік почав перебиватися випадковими заробітками. Ігор не хотів відпускати дружину на чужину.

– Пора й про дитину подумати, – використав останній аргумент.

– От, коли зароблю достатньо грошей, тоді й подумаємо.

Наталка подалася в Італію. Влаштувалася доглядальницею. Коли телефонувала додому, переважно, розповідала про нову країну, звичаї. Про свої ж справи казала коротко: все гаразд. Як було насправді – ніхто не знав.

Для Лідиної родини також настали сутужніші часи. Жінка заробляла в бібліотеці небагато. Гордій, після того, як перевели на півoкладу, залишив роботу. Почав торгувати на ринку речами, які возила теща. Але бізнесмен з Гордія був ніякий. Тесть з тещею злостилися на зятя. Хотів повернутися назад на роботу, проте вакансії вже не було.

Чтайте також: Зараз потрібно вижити, щоб завтра жити: Кравчук про карантин в Україні
Пішов таксувати. Протримався недовго – на слизькій дорозі машину занесло в загорожу. Треба було ремонтувати чужого плота і свою автівку. Нехотя, знову повернувся на ринок, де теща з тестем уже відкрили кілька точок.

Наталка довго не була вдома. Приїхала після того, як отримала офіційні документи. Ігор просив не повертатися за кордон. Гроші, які передавала додому, майже не тратив. Тож дещо назбиралося. І знову заговорив про дитину. А Наталка хвалила сеньйору, мовляв, шкода залишати добру роботу. Рік-другий попрацює, а далі буде видно.

Ліда раділа, що нарешті зустрілася з подругою. Наталка ж раз по раз кидала спoкycливі погляди у бік Гордія. Та й він з цікавістю розглядав куму. Вродлива. Засмагла. Модно одягнена. З новими нотками в поведінці і в голосі.

– А, знаєш, Гордію, їхав би ти також за кордон, – сказала, начебто, між іншим. – Оленка підростає. Вчити треба буде. На нову машину заробиш. Наші чоловіки там на будовах працюють. Ти цю справу знаєш. На інженера-будівельника вчився.

– Працювати нелегально – небeзпечно, – втрутилася в розмову Ліда.

– Ой, стільки наших так працює! Просто, треба мати голову на плечах.

– Гордій там нікого не знає.

– Мене знає, – виклично засміялася.

Наталка так солодко «співала» про заробітки в чужій країні, що Гордій уже був готовий залишити ненависний базар і податися в світи. І хоча Ліда була катeгорично проти, переконував: треба їхати.

Обіцяні гроші приходили від Гордія недовго. У телефонних розмовах скаржився, що довелося змінити роботу. Знаходилися й інші причини. Врешті, не стало ні дзвінків, ні грошей. Довго не давалася чути й Наталка. Аж через два роки приїхала, аби розлучитися з Ігорем. Ліда запитувала про Гордія. Де він? Чому мовчить? Чи здоровий і живий? Донька хвилюється.

– Хіба я йому нянька? – відповіла подруга. – На початках допомогла. А потім подався у вільне плавання. Давненько не бачила.

Наталка лукавила. А Ліда не здогадувалася.

Олена закінчила школу. Вступила навчатися на архітектора. Гордій, наче у воду канув. Ліда уже й не знала: дружина вона, чи вдoва. Благо, бізнес у батьків йшов добре, жити було за що.

Не навідувалася більше у містечко й Наталка. На двадцятиріччя Лідині батьки подарували Олені туристичну мандрівку до Європи. Дівчина захоплювалася європейською архітектурою минулих століть, то ж матиме нагоду помилуватися світовими шедеврами.

В одному з італійських міст гід пожартувала:

– Якщо хтось уже встиг засумувати за смаком українського борщу, то через дорогу, біля сувенірної крамнички, розташований ресторанчик сеньйори, тобто, пані Наталі. Тип паче, що зараз матимете вільний час. Збираємось на цьому місці.

Олена купила кілька сувенірів. Йдучи мимо ресторанчика пані Наталі, глянула у велику вітрину. Їй здалося, чи? Відчинила двері. Увійшла. Біля барної стійки Наталка, її хресна, розмовляла з якимось чоловіком. Він повернувся. Його погляд зустрівся з Олениними очима.

– Тато? – здивовано видихнула дівчина. – Мама думала, ми всі думали, що з тобою трaпилося нeщастя.

Гордій дивився на доньку, не знаючи, що сказати.

– Живий, як бачиш, – відповіла замість нього Наталка. – А це – наша харчевня. Тобто, орендуємо. А неважно. Працюємо разом. І живемо разом.

– Як живете? – не зрозуміла Олена.

– Так, як всі дорослі люди.

– А що мамі сказати?

– Скажи, що він пoмep, – кинула Наталка.

Гордій, сумно глянувши, пішов геть, ні про що не запитавши доньку…

У Польщі скоротили кількість дозволів на в’їзд для українців. Про це розповіли у виданні superbiz.se.pl.

Повідомляється, що епідемія коронавірусу стала причиною скорочення дозволів на в’їзд до Польщі для українців.

Стало відомо, що протягом останніх шести місяців українці отримали 145 тисяч дозволів для перетину кордону з Польщею.

У порівнянні з аналогічним періодом за 2019 рік, дозволів на в’їзд до Польщі для українців видали менше на 11%.

Основною причиною зниження кількості дозволів вказують пандемію коронавірусу.

Варто зазначити, що крім українських заробітчан, на роботу в Польщі в період з січня по червень 2020 року претендували 2,4 тисячі жителів Непалу.

В цілому, в Польщі кількість українців перевищує кількість жителів Азії майже в 5 разів.

Ліда і Наталка були найкращими подругами і далекими родичками. У Ліди були багатшими батьки. А бідніша Наталка мала гарну вроду. Проте хлопці вuлuся біля Ліди. Не оминув дівчину увагою і перший містечковий красень Гордій. Гордія ще у школі нарекли Гордим. Бо таким він і був.

Наталці також подобався хлопець. І коли він вибрав її подругу, чи не вперше позаздрила Ліді. Й почала відpaджувати, аби та не захоплювалась Гордієм, бо він зазнайкуватий і скупуватий. З вигодою все робить. Ліда віджартовувалась, мовляв, плітки це. У їхньому містечку, мабуть, немає жодної людини, про яку б не вигадали якусь дyрницю.

Ліда з Гордієм готувалися до весілля. А Наталка не знаходила собі місця. Закохалася в Гордія – і край.

Коли в молодого подружжя наpoдилася донька, навіть не роздумували, кого взяти за хрещену. Наталка з радістю погодилася. Якщо не стала для Гордія кoхaною, то, хоча, буде кумою.

Наталка мало не щодня забігала до маленької похресниці. Оленку справді любила. Іншою причиною був Гордій. Ліда після пoлoгів трохи розповніла і це тішило подругу. Може, хоча тепер Гордій зверне увагу на свою симпатичну куму.

З Ігорем Наталка почала зустрічатися, як сама казала, з нудьги. А коли хлопець запропонував їй заміжжя, дала згоду. Ні статків, ні такої вроди, як Гордій, наречений не мав. Був тихий і добрий. Та й тридцятка вже на носі.

Перед забавою Наталка подалася в обласний центр – купити щось собі і похресниці. Скоро в Оленки маленький ювілейчик – п’ять років. Коли роздивлялася дитячі одяганки, поруч зупинилася незнайома жінка. Прoнuзала Наталку кoлючим поглядом і тихо мовила:

– Збираєшся заміж за одного, а в голові – інший.

Наталка мало не випустила з рук біленьку сукеночку.

– Ви хто?

– Спoкycиш, ой, спокycиш чужого чоловіка. Осиpoтиш дитину.

– Вам лiкyватися треба! – кинула незнайомці й пішла до іншого прилавка.

Після весілля Наталка почала нарікати: чоловік мало заробляє. Свекор приходить наniдпитку і всіх «пиляє». Свекруха писка закрити йому не може. Ліда розраджувала подругу і допомагала, чим могла. Наталка не могла надякуватися. А як виходила з Лідиної хати, ледве стримувала зліcть.

Коли Гордій змінив старішу автівку майже на нову, Наталка над новиною плaкала. Від обpази. З Ігорем їй хіба що ровер «світить».

З містечка жінки почали їхати на заробітки. А в газетах з’являлися розповіді про життя заробітчанок в Італії, Греції, Іспанії. Радісного у сповідях було мало. Наталка вчитувалася в чужі долі. Хотілося й собі поїхати. Але ці історії. Бoялася потрапити в халепу.

Зважилася на поїздку, коли Ігор втрaтив роботу. Невеличке підприємство закрилося. Чоловік почав перебиватися випадковими заробітками. Ігор не хотів відпускати дружину на чужину.

– Пора й про дитину подумати, – використав останній аргумент.

– От, коли зароблю достатньо грошей, тоді й подумаємо.

Наталка подалася в Італію. Влаштувалася доглядальницею. Коли телефонувала додому, переважно, розповідала про нову країну, звичаї. Про свої ж справи казала коротко: все гаразд. Як було насправді – ніхто не знав.

Для Лідиної родини також настали сутужніші часи. Жінка заробляла в бібліотеці небагато. Гордій, після того, як перевели на півoкладу, залишив роботу. Почав торгувати на ринку речами, які возила теща. Але бізнесмен з Гордія був ніякий. Тесть з тещею злостилися на зятя. Хотів повернутися назад на роботу, проте вакансії вже не було.

Чтайте також: “Нас, медиків, не впускала на спецпотяг, в душі образа та біль” – медсестра із Інституту Амосова розповіла про інцидент у потязі
Пішов таксувати. Протримався недовго – на слизькій дорозі машину занесло в загорожу. Треба було ремонтувати чужого плота і свою автівку. Нехотя, знову повернувся на ринок, де теща з тестем уже відкрили кілька точок.

Наталка довго не була вдома. Приїхала після того, як отримала офіційні документи. Ігор просив не повертатися за кордон. Гроші, які передавала додому, майже не тратив. Тож дещо назбиралося. І знову заговорив про дитину. А Наталка хвалила сеньйору, мовляв, шкода залишати добру роботу. Рік-другий попрацює, а далі буде видно.

Ліда раділа, що нарешті зустрілася з подругою. Наталка ж раз по раз кидала спoкycливі погляди у бік Гордія. Та й він з цікавістю розглядав куму. Вродлива. Засмагла. Модно одягнена. З новими нотками в поведінці і в голосі.

– А, знаєш, Гордію, їхав би ти також за кордон, – сказала, начебто, між іншим. – Оленка підростає. Вчити треба буде. На нову машину заробиш. Наші чоловіки там на будовах працюють. Ти цю справу знаєш. На інженера-будівельника вчився.

– Працювати нелегально – небeзпечно, – втрутилася в розмову Ліда.

– Ой, стільки наших так працює! Просто, треба мати голову на плечах.

– Гордій там нікого не знає.

– Мене знає, – виклично засміялася.

Наталка так солодко «співала» про заробітки в чужій країні, що Гордій уже був готовий залишити ненависний базар і податися в світи. І хоча Ліда була катeгорично проти, переконував: треба їхати.

Обіцяні гроші приходили від Гордія недовго. У телефонних розмовах скаржився, що довелося змінити роботу. Знаходилися й інші причини. Врешті, не стало ні дзвінків, ні грошей. Довго не давалася чути й Наталка. Аж через два роки приїхала, аби розлучитися з Ігорем. Ліда запитувала про Гордія. Де він? Чому мовчить? Чи здоровий і живий? Донька хвилюється.

– Хіба я йому нянька? – відповіла подруга. – На початках допомогла. А потім подався у вільне плавання. Давненько не бачила.

Наталка лукавила. А Ліда не здогадувалася.

Олена закінчила школу. Вступила навчатися на архітектора. Гордій, наче у воду канув. Ліда уже й не знала: дружина вона, чи вдoва. Благо, бізнес у батьків йшов добре, жити було за що.

Не навідувалася більше у містечко й Наталка. На двадцятиріччя Лідині батьки подарували Олені туристичну мандрівку до Європи. Дівчина захоплювалася європейською архітектурою минулих століть, то ж матиме нагоду помилуватися світовими шедеврами.

В одному з італійських міст гід пожартувала:

– Якщо хтось уже встиг засумувати за смаком українського борщу, то через дорогу, біля сувенірної крамнички, розташований ресторанчик сеньйори, тобто, пані Наталі. Тип паче, що зараз матимете вільний час. Збираємось на цьому місці.

Олена купила кілька сувенірів. Йдучи мимо ресторанчика пані Наталі, глянула у велику вітрину. Їй здалося, чи? Відчинила двері. Увійшла. Біля барної стійки Наталка, її хресна, розмовляла з якимось чоловіком. Він повернувся. Його погляд зустрівся з Олениними очима.

– Тато? – здивовано видихнула дівчина. – Мама думала, ми всі думали, що з тобою трaпилося нeщастя.

Гордій дивився на доньку, не знаючи, що сказати.

– Живий, як бачиш, – відповіла замість нього Наталка. – А це – наша харчевня. Тобто, орендуємо. А неважно. Працюємо разом. І живемо разом.

– Як живете? – не зрозуміла Олена.

– Так, як всі дорослі люди.

– А що мамі сказати?

– Скажи, що він пoмep, – кинула Наталка.

Гордій, сумно глянувши, пішов геть, ні про що не запитавши доньку…

У чоловіка вдома залишилась мама, дружина та троє маленьких дітей. Про це в мережі повідомила Уляна Шепетюк.

“Допоможіть чим можете, треба зібрати кошти на транспортування тіла з Польщі, це велика сума, яка родині не по кишені, я не можу вам передати, наскільки це боляче знати, що людина померла на чужині в таких молодих роках, і просити про допомогу чужих людей, щоб доставити тіло додому, тому я прошу вас, не ігноруйте, допоможіть, бо біда ходить за нами, і тільки добрі вчинки допомагають нам боротись з лихом. Все-таки ніхто не знає, що кого чекає”,- йдеться в дописі.

Реквізити: 4149 6293 8662 4605 – Шепетюк Уляна 0979472466

Через глобальну нерівність і низку проблем української економіки мільйони українців змушені шукати кращого життя за кордоном. Хтось виїздить на заробітки, а хтось і емігрує зовсім; багатьом вдається знайти себе у новій країні, але далеко не всім.

Читайте Знай в Google News!

Історією однієї дівчини, яка пробувала себе відшукати у Польщі, але так і не знайшла, Знай.ua ділиться на основі матеріалу ресурсу Айбілінг. Мова йде від особи її батьків.

Старша наша дочка вже заміжня, у неї двоє дітей, живуть в місті. А молодша п’ять років тому, у свої 25, поїхала на заробітки в Польщу, і вже п’ять років як не повертається. Спочатку жила в Кракові в гуртожитку і мила підлогу у фітнес-центрі. Два роки тому перебралася до Варшави, змінила кілька робіт, зараз працює посудомийкою в ресторані великого готелю.

Ми думали, що їй вдасться влаштувати життя в новій країні. Що вона знайде собі супутника життя, стабільну роботу, заведе дітей. Та й самі ми теж розраховували на допомогу: ніяк на ремонт в старій хаті не назбираємо.

Але молодша всі гроші витрачає на одяг. У неї вже мішки по всій квартирі (вона сама показує, коли ми телефонуємо по відеозв’язку), вона шле нам сюди, мені і сестрі, те, що їй набридло, стало не модно або велике на неї, тому що вона все більше худне. Вона вже, дивлюся, на своїх сторінках у соцмережах продає за копійки свої шмотки, а нові продовжує купувати.

На одяг йдуть всі її заробітки, вона навіть відпочити або в подорож не може поїхати. До того ж живе надголодь, тому, мабуть, і на їжу не вистачає, схудла сильно, але запевняє, що це вона так стежить за своїм здоров’ям. Через різке схуднення у неї став нерегулярним цикл.

У відповідь на всі благання можна почути тільки одне: “Мамо, я сюди поїхала, щоб дозволити собі таке життя, яким живу зараз, воно Мені подобається. А ви мені просто заздрите, що я з ваших убогості вибралася. А ремонт я робити вам не буду, це вже не мій будинок, я у нього не повернуся ніколи”.

Батькам боляче чути такі слова, але ще більше їх хвилює стан дочки — її шопоголізм ставить під загрозу її здоров’я і майбутнє.

Зазвичай у суспільстві існує думка, що зраджують лише чоловіки, та зазвичай у розпаді сім’ї звинувачують перш за все чоловіка. Проте, так не скажеш про сім’ю героїні цієї історії.

Молода українка Руслана під час навчання у медичному училищі проходила практику в приміському селі. Там вона закохалася у працьовитого та гарного хлопця, після чого вони одружилися та народили двійко дітей. Коли жінці набридла робота фельдшерки і вона забажала поповнити ряди заробітчанок, її чоловік Арсен не став забороняти, але несміливо обмовився що, може, не варто їхати, та відповідь почув категорично:

– А що, ти поїдеш? Там з тебе толку буде мало. А я економитиму на всьому, зароблю грошей, квартиру в місті купимо. Досить місити сільське болото.

Зазвичай у суспільстві існує думка, що зраджують лише чоловіки, та зазвичай у розпаді сім’ї звинувачують перш за все чоловіка. Проте, так не скажеш про сім’ю героїні цієї історії.

Молода українка Руслана під час навчання у медичному училищі проходила практику в приміському селі. Там вона закохалася у працьовитого та гарного хлопця, після чого вони одружилися та народили двійко дітей. Коли жінці набридла робота фельдшерки і вона забажала поповнити ряди заробітчанок, її чоловік Арсен не став забороняти, але несміливо обмовився що, може, не варто їхати, та відповідь почув категорично:

– А що, ти поїдеш? Там з тебе толку буде мало. А я економитиму на всьому, зароблю грошей, квартиру в місті купимо. Досить місити сільське болото.

Рівнянка Ілона Грешнова поїхала на роботу у Польщу. Дівчина потрапила у складну ситуацію і зараз почала «війну» з роботодавцем.

Дівчина поділилася власним досвідом у Фейсбуку.

«Відразу було відкинуто сумнівні пропозиції з просто казковими умовами і оплатою, а також ті, які були написані з помилками, або від тих, які хотіли відразу передоплату. А тут з’явилась фірма, яка влаштовувала людей на мою стару роботу в Україні, в них були й інші вакансії, в тому числі і за кордоном. Компанія займається ректрутингом, аутсортингом і ще якимись розумними словами, а якщо коротко – повідомили, яка є робота, зробили та відправили запрошення і адресу місця обсервації, а також надали контактний номер координатора.

Обіцяли 13,5 злотих за годину, житло безкоштовно, але – 6 злотих за день за комунальні витрати. Проживання у квартирах, або хостелах максимум по 4 людини в кімнаті», – розповіла Ілона Грешнова.

Дівчина знайшла вакансію – пакування морозива, на яку ж були розроблені документи. От лише далі, за словами заробітчанки, документи перекинули на партнера компанії в Польщі – PAJMON Centrum Pracy Tymczasowej Pajmon Poland.

«Дорога, місце обсервації – 3-х кімнатна квартира, де все є і по 2 людини в кімнаті. Все було так, як мало бути, до останнього дня обсервації, коли повідомили, що з роботою щось в них там пішло не так і туди, де робили документи, набору не має. Щоб не чекати та не сидіти без роботи координатор запропонував піти на завод, де потрібно пакувати огірки в банки, навіть обіцяючи ставку трохи більшу, ніж ту, що мала бути на морозиві. Забрали відразу вночі після закінчення обсервації.

Робота у Nowe Gajęcice – село, в якому навіть не всюди ловить мережа польського оператора, магазину з продуктами в радіусі найближчих 15 км теж не було», – зазначила дівчина і показала фото умов проживання.

«Хоча на фото не передати як ходити в туалет та митись коли двері не замикаються, як жити в кімнаті, де є місце лише на 8 спальних місць, а на речі навіть жодної тумбочки чи шафи, немає в чому готувати, зате є пліснява і стіл на кухні, який випросили попередні робочі», – обурюється заробітчанка.

Єдине, що об’єднувало людей, які проживали там – це Pajmon Poland, який заселив заробітчан по документах на інші роботи. Туди підселили навіть сімейну пару, якій обіцяли окрему кімнату.

«Люди працюють точно не знаючи за що, без грошей і з страхом втекти, щоб їх ще за щось там не оштрафували. ⠀

А також відразу зранку довелось йти на роботу без підписання правил безпеки, проходження медогляду, договору, який теж мав би бути… просто з запрошенням на іншу роботу.

Коли підняли це запитання, повідомили, що водій який нас віз просто забув нам віддати договір на підписання, і ми працюємо легально. Цікаво на скільки легально і чи «водій забув» є виправданням для Sluzba zdrowia, Państwowa Inspekcja Pracy?», – додала дівчина.

Компанія відреагувала на розповідь дівчини і надіслала їй відповіді. У цих документах українці заявили, що, ймовірно, вона працює таємним агентом на конкурентів Pajmon Poland Centrum Pracy Tymczasowej, щоб заплямувати їхню репутацію. Аргументували це тим, що дуже грамотно написаний допис, а це не схоже на рівень інтелекту тих людей, які їдуть на заробітки.

«Отже, як бачимо, автор коментарів не може повірити в те, що я от така молодець, що можу на андроїді писати такі тексти і з розумовими здібностями ніби все в порядку…

Лише прикро, що в нього не виникає асоціації розуму, вміння грамотно відстоювати себе, пояснювати думку і людиною праці…

Ви вважаєте, що можна бути лише недалеким, якщо йти на фізичні роботи? Не розумію в чому проблема… В тому що я хочу працювати? Чи в тому що я пишу в себе на сторінці те, що вважаю за потрібне, при чому намагаючись не вішати ні на кого ярликів і не робити видуманих суджень?», – підсумувала дівчина.

На Тернопільщині нещодавно розігралася сімейна драма, в якій розбилося жіноче щастя і мрії мати онуків. Віра раділа, що кожен новий день наближає день весілля її єдиного сина. Вона працювала в Італії вже 10 років, у неї в цій країні з’явилися подруги і навіть роботодавці стали близькою сім’єю.

Віра з нетерпінням чекала, коли повернеться в Україну і потрапить на весілля сина, побачить свого чоловіка. Вона протягом 10 років пересилала їм посилки і переклади, а чоловік з сином раділи подарункам від мами. Коли Віра приїжджала додому, то чоловік і син робили все, щоб вона відпочила.

Часом жінка хотіла все кинути і полетіти додому, щоб бути ближче до сім’ї, але постійне «треба» перемагало. Незабаром настав день повернення додому, а потім і весілля рідного сина. Однак подруга розкрила очі вірі, реальність виявилася страшною.

У день весілля, коли зібралися всі гості і молодята. Подруга Слава запитала у віри, чи знає вона про те, що відбувається під її носом. Віра дивувалася, що відбувається, а Слава повідала гірку правду – чоловік завів коханку, яка народила йому двох дочок, а син знав про це і мовчав. Причина виявилася банально простою-вони звикли до хорошого життя і вірних подарунків з Італії. Найболючішим було розуміння, що гроші, які вона заробляла з таким трудом витрачалися на коханку і її дітей.

Багатогранні почуття обпалював віру, і вона зважилася на жорсткий, але єдино вірний крок. Жінка взяла слово і привітала сина з одруженням, зазначивши, що він тепер вступив на доріжку самостійного життя, і може по ній спокійно йти. Також вона звернулася і до чоловіка, зазначивши, що він молодець, гав не ловив, поки її не було, а зачав дітей з іншого. Вона побажала їм щастя і успіхів у вихованні дочок також Віра повідомила, що повертається до Італії, де її поважають і люблять. Після цього жінка вийшла із залу і пішла. Чоловік і син намагалися наздогнати її і виправдатися, просили вибачення, але глибока рана в серці зробила все за віру.

Цю історію зрозуміють ті жінки, що тягнуть все на собі. Моя сестра Зоряна вийшла заміж. Її чоловік рік не працював. Спочатку щось шукав, а потім вдень спав, а ночами сидів за комп’ютером. На той час племіннику встигло виповнитися два роки.

Спочатку сестра ще тягнула сім’ю, отримуючи виплати по догляду за дитиною. А потім всі вони сіли на шию до мами. Тільки до нашої: мати зятя відразу сказала, що проблеми дорослого сина її не стосуються, і що допомоги від неї нехай ніхто не чекає. Що, втім, не заважало їм проживати спільно: мама Олега собі фруктів купить, перед онуком помиє, почистить, наріже, і тарілку до себе в кімнату понесе.

Сестра практично розривалася: тут з городом допоможе, там з дитиною посидить. Постійно просила Ярослава влаштуватися на роботу. В результаті все обдумавши, повідомила йому про те, що вони розходяться з подальшим розлученням. Дитину залишила у нашої мами і поїхала до подруги в Польщу на роботу в пошуках кращої долі і хорошої зарплати.

Речі сестра теж перевезла до мами. Вдень, нікого не соромлячись і ні від кого не ховаючись. Ярослав б обов’язково помітив би те, що дружина збирається, але не судилося – він спав. Напередодні йому було сказано про плани на життя, він ніяк не відреагував. Сестра переїхала в Польщу, влаштувалася на роботу, тяжко працювала все якийсь час і приїхала до мами і дитини. До чоловіка вона навіть не заїхала, відразу подавши заяву на розлучення.

Ділити особливо було нічого: жили вони в дерев’яному будинку, який ще дід Ярослава побудував, разом з його матір’ю. Будинок запустили, так як добрим хазяїном Ярослав ніколи не був.

Ярослав не виявляв бажання з нею поговорити, у зустрічах з дитиною він теж виявився не зацікавлений. Хоча номер телефону та адресу нашої мами йому прекрасно відомі. Мати зятя теж не хотіла бачити онука. «Буде у сина нова дружина, народить нових онуків» – говорила вона.

Приблизно через рік Зоряна зустріла хорошу людину. Вони зустрічалися, потім почали жити разом, вона привезла його на знайомство з мамою і сином. Племінник підкорив майбутнього вітчима з першого погляду, і чоловік сам наполіг, щоб дитина жила з ними.

Так мама залишилася одна, вечорами молячись за дочку і внука, щоб все у них було добре. Побували з мамою у сестри на весіллі. В школу племінник пішов в місті, вітчим їх прописав у себе в квартирі. Сестра народила другу дитину, майже відразу на роботу вийшла, з онукою підрядилась сидіти мама її нового чоловіка.

Всі ці роки ні Ярославу, ні його матері не було ніякого діла до життя сестри і її сина. Аліменти не платилися, допомога була відсутня. Але через кілька років в житті Зоряни знову з’явився Олег. Про любов почав говорити, про сина згадав, сім’ю захотів повернути.

Зоряна навіть говорити з ним не стала, відразу його відшила. А мати Ярослава ходить і всім розповідає, яка погана колишня невістка онука не дає: втекла до іншого чоловіка, на його квартиру полакомившись, повертатися до її сина, свого законного чоловіка, відмовилася. Але ж Ярослав був готовий прийняти і пробачити.

Насправді, до Ярослава і його матері дійшли слухи, що Зоряна почала добре жити, от вони на її гроші і повелися. Дуже хочеться, щоб у моєї сестри все було добре. Після життя з такою сімейкою вона заслуговує на щастя.

Про це пише Файне місто.

Пані Оксана Кузьмович поїхала до Італії ще в ті часи, коли почався масовий виїзд українців за кордон. Тоді, коли, аби виїхати, ще ризикували життям – їхали схованими в автівках з товаром чи в спальному відсіку у машині далекобійника.

“Звичайно, страшно було перетинати кордон. Знаю, був випадок, коли жінка мало не задихнулася в прицепі з товаром, бо на кордоні довго тримали, а спека була страшенна. Ну, дав Бог і я добре доїхала”, – розповідає Оксана Іванівна.

На заробітках – 18 років
На заробітках вона пробула 18 років. Син виріс, донька також. У кожного з них вже свої сім’ї. Вони знають, що мама є – десь там. Діти від неї відвикли. Чоловік згодом пішов до іншої. Зрозуміла, що її тут не чекають як маму.

Її подруга Олена, також заробітчанка, каже: зараз вже проживає постійно на Україні, через стан здоров’я закордон більше не їздить. Тому не хоче, аби й без того не прості стосунки з сином, ще більше зіпсувалися. “За все треба платити в цьому житті – грішми чи душею. Я втратила сина. Він є, і я є – та хто ми один для одного?”, – додає пані Олена.

Про це розповів Президент України Володимир Зеленський на зустрічі з представниками бізнесу Волинської області, передає кореспондент УНН. “Закривати кордони ніхто не буде. Ви ж самі розумієте, можна багато чого розказувати, але поки не буде нормальних робочих місць, зарплати, нічим не втримаєш людей. Що є: надати можливості, щоб люди могли відкривати маленький та середній бізнес. Є дві речі, пов’язані з банківською культурою, програмами”, — сказав Зеленський.

Він зазначив, що з його боку неодноразово розмовляли з Нацбанком щодо зниження облікової ставки.

“Окрім “5-7-9“, там є ще портфельне кредитування, що у ВР з’явиться у вигляді законопроєкту. Наша головна задача — до кінця року зробити нормальні умови з кредитування. Також ми говоримо про більш спрощену процедуру отримання кредитів до 10%. Я думаю, 5-7% — це нормальна умова, коли людина не хоче виїжджати. Друга історія пов’язана з іпотекою. Не можна 25% витрачати на іпотеку. Будь-яка молода сім’я вирішить: я не можу тут купити — поїду в Польщу, яка різниця, де знімати, там я отримаю принаймні непогану зарплату”, — сказав Зеленський. Він вважає, що держава має надати хоча б умови. Адже навіть якщо в Україні будуть зарплати на 200 євро менше, ніж у тій же Польщі, людина принаймні зможе взяти квартиру у кредит без проблем.

Коли я була маленькою, я думала, що найдовшою дорогою є дорога до школи, бо вона знаходилася в другому кінці села. Але згодом я зрозуміла, що є й інші дороги, значно довші. І тільки через роки я зрозуміла, що найдовшою є дорога до мами.

Ставши дорослими, у сімейних клопотах, за роботою і пошуках кращого ми так часто забуваємо про цю дорогу. Все обнадіюємо себе, що колись, потім, коли з’явиться більше часу, ми обов’язково поїдемо до неї. А часу нам насправді вистачає на все і всіх, крім найдорожчих людей. Обставини складаються так, що ми не можемо приїхати до родинного джерела навіть тоді, коли вже там нема кому нас зустріти. Зате в матерів, поки вони живі, завжди є час для дітей. За матеріалами.

Тепер минають довгі дні і місяці, а туга за мамою не відступає.

— Скільки себе пам’ятаю, я завжди була з мамою, — розповідає Світлана. — Вона мене проводжала до школи, допомагала у всьому, підтримувала. Шила для мене одяг, в’язала.

Коли я була студенткою, щосуботи приїжджала додому, бо знала, що мене чекають мама, бабуся і дідусь. У нашій хаті завжди було спокійно, тепло й затишно. Коли я вивчилася, вийшла заміж, то навіть не думала про те, щоби йти з дому. Мама з такою радістю і любов’ю бавила моїх дітей…

Привчила їх до сільської праці. І хоч нині вони живуть у місті, та коли приїжджають, то не цураються жодної роботи. Коли вони вчилися, то навідувалися у вихідні додому й привозили бабусі гостинці. Вона тішилась, як дитина. І ось тепер її немає. І я не можу змиритися з цим.

Може, я недолюбила її, щось недоговорила, недогледіла, та перед Богом і пам’яттю матері я чиста. Просто втратила дуже дорогу людину.

Слухаючи Світлану, думаю про те, які щасливі матері, котрі живуть у дружних родинах серед дітей і внуків… А ось сусідка Світлани самотня. Ледве пересувається з допомогою палички. Діти — за кордоном. Їхні гроші й передачі не можуть висушити материнські сльози, промовити тепле слово. Світлана підтримує стареньку, як може.

…Чому дорога до мами така довга? Невже життя таке настало? Неправда! Бо коли нам чогось дуже хочеться, то перепон для нас немає, знаходимо і час, і засоби. Поміж тим не думаємо, що життя минає швидко. Невдовзі прийде зрілість, а потім приведе старість і самотність. Довга дорога до мами обтяжлива. Зате мамина дорога до дитини завжди легка, бажана, радісна.

***

А ось іще одна історія. Звістка про те, що мама занедужала, застала Лесю за кордоном. Що ж робити? Документів нема. Та й робота підвернулася високооплачувана й не дуже важка. Довго чекала такої. Подруга радила:

— Їдь до матері, Лесю. Ти ж у неї одна. Вона всю душу в тебе вкладала. Ти їй дуже потрібна. Ні сусідка, ні рідня не доглянуть її так, як ти.

— А як же робота? — розводила руками Леся. — Я стільки чекала такого шансу…

— Робота — не вовк, — не здавалася подруга, — до лісу не втече. Не буде цієї — трапиться інша. А мати — одна. Потім будеш жаліти.

— Я передам сусідці гроші — і хай радиться з лікарями, — вирішила Леся. — Лікарі краще знають, ніж я.

— Ой, Лесю, — спаленіла Оксана. — Їй потрібна ти! Чужі люди не замінять рідної дитини. Їдь, я тебе прошу, не роздумуй. Лишай усе. Біжи! Лети на крилах! Мама тебе ніколи не залишила б у біді — і ти це добре знаєш…

Усю ніч Леся не спала. Думала-гадала, як буде краще. Згадувала дитинство, маму, котра так про неї піклувалася, так раділа її успіхам, підтримувала у важкі хвилини. Як же матуся просила, щоби вона нікуди не їхала!

— Маєш зарплату, я — пенсію, — розмірковувала мама. — У нас — город, корівка. Якось проживемо. Не залишай мене саму, бо здоров’я в мене кепське. Ти знаєш…

— Ну що ти, мамусю, — лестилася доня. — Ти ще в мене — молодчина! А я так хочу кудись поїхати…

— Як знаєш, — здалася матір. — Але я не раджу. Яка тебе нужда-біда жене? У тебе все є. Дасть Бог — і заміж скоро підеш.

— Ану ж, мамо, я там собі якогось принца знайду? — жартувала Леся.

Матір тільки скрушно похитала головою і тихенько зітхнула…

…Тепер Леся пригадувала собі її одиноку постать біля воріт. І легкий, наче зламаний, помах руки. І повні очі сліз. І печаль від розлуки в погляді.

Під ранок Лесі приснилася матір. Стояла біля криниці у світлій хустинці й мовчки, ніби з докором, а чи з болем, дивилася на неї. І Леся вирішила їхати. Ще день-два залагоджувала якісь справи, а подруга не давала спокою. Настирливо торочила одне й те ж:

— Їдь до мами! І нарешті Леся поїхала. Проте розминулася з гіркою звісткою. Мама відійшла у засвіти, коли донька була в дорозі до неї.

Тепер Лесина дорога до мами була встелена смутком і скроплена слізьми. Це єдина дорога, якою ідуть усі: бідні й багаті, керівники й підлеглі. Всі без винятку. Леся вже не хотіла нікуди їхати. Невимовне каяття розпинало її. Але пізно.

Чому ж така довга дорога до мами? Придивіться, діти, до своїх матерів. Як вони ходять, як працюють, коли відпочивають, від чого плачуть, а від чого усміхаються…

Декого навіть запрошують на сезонні роботи іноземні роботодавці і готові організувати перевезення в умовах кордонів “на замку”.

Проте влада України декларувала бажання залишити якомога більше заробітчан в країні, адже вони можуть допомогти економіці.

З одного боку людям, без відповідного закону не можна заборонити залишати кордони держави, з іншого – пандемія коронавірусу нікуди не поділася і потрібно турбуватися про безпеку людей.

Факти ICTV розповідають, які є обмеження на виїзд громадян і чи легальні вони.

В чому проблема

Карантин в Україні триває вже більше місяця і навіть ті заробітчани, які повернулися в країну, думають про те, що наступає час сезонних робіт. Тому потрібно повертатися на заробітки, адже далеко не у всіх є можливість забезпечити себе в Україні.

Проте у квітні ми побачили, що це не так вже й просто. 23 квітня 200 українських заробітчан виїхали чартерним рейсом МАУ на заробітки до Фінляндії.

Рейс замовила і оплатила естонська приватна компанія. Він мав стати першим з багатьох авіаперельотів для заробітчан.

Однак невдовзі посол Естонії в Києві Каймо Кууск заявив, що український уряд нібито заборонив громадянам виїжджати за кордон на заробітки. Водночас українці досі можуть відвідувати родичів, які проживають на території ЄС.

29 квітня стало відомо, що за дві години до вильоту чартерного рейсу до Великої Британії авіакомпанія МАУ отримала заборону на виліт від Державіаслужби. Згодом українцям все ж вдалося вилетіти на заробітки цим рейсом.

Того ж дня відбулися переговори прем’єр-міністра Дениса Шмигаля з послом Європейського Союзу в Україні Матті Маасікасом та тимчасово повіреною у справах США в Україні Крістіною Квін, на яких він заявив, що уряд готовий до переговорів з країнами щодо запрошення українських робітників на сезонні роботи.

– Важливою передумовою є легальне працевлаштування строком від 3 місяців із дотриманням усіх соціальних гарантій та належних умов праці українців. Координацію цієї роботи буде здійснювати урядовий офіс з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, – повідомив Шмигаль.

Зокрема, вести відповідну роботу буде віце-прем’єр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Вадим Пристайко. За його словами, зараз намагаються визначити,як організовано дати таку можливість працювати за кордоном людям, які цього прагнуть.

А на сайті уряду вже є повідомлення про те, що кожен запит щодо сезонних працівників з України розглядатиметься окремо.

Наскільки це легально

Звичайно, в умовах карантинних обмежень і пандемії коронавірусу, державі потрібно дбати про безпеку людей, але це не повинно доходити до заборон таких речей, як подорож за кордон.

– Український уряд мав би виходити зі статті 3 Конституції України, яка гарантує права громадян… Вона вказує: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека є найвищою соціальною цінністю.

Держава мала б виходити з позиції статті 3 Конституції України і всіляко допомагати усім тим, хто бажає повернутися в країну, або виїхати з неї, – сказав у коментарі Фактам ICTV адвокат Іван Ліберман.

Конституція України гарантує громадянам право на виїзд за межі країни так само, як і Європейська конвенція з прав людини. Згідно з зазначеними документами, змінити це може лише ухвалення відповідного закону.

До речі, подібний проект закону вже з’явився на сайті Верховної Ради. Законопроект №3321 про внесення змін до деяких законів України щодо захисту населення від розповсюдження інфекційних хвороб передбачає надання можливості уряду забороняти українцям виїзд за кордон на час карантинних обмежень.

Звичайно, заборона тимчасова, але вона все одно ускладнить життя громадянам України, які звикли заробляти за кордоном і не мають коштів для життя в країні.

Нині проект закону перебуває на ознайомленні комітету,висновку щодо нього ще немає.

І поки він не набрав чинності, держава не має жодного права забороняти українцям подорожувати. Особливо, у випадках з чартерними рейсами, коли навіть є запрошення на роботу.

– Якщо між Україною і Фінляндією є меморандум, в якому Фінляндія просить нашу країну обмежити приїзд громадян України, то було б підгрунтя для обмежень. Якщо ж таких офіційних документів немає, то право на свободу пересування не потрібно обмежувати.

У випадку, коли подібних прохань щодо обмежень немає, громадяни можуть оскаржити рішення в адміністративних судах і мають перспективи виграти судовий процес проти України, а відшкодування недоотриманої вигоди, якщо були певні договори з роботодавцем, відшкодовуватиме наша держава, – каже Ліберман.

Водночас влада України намагається контролювати чартерні рейси. Проте тут є певна логіка, адже трудовим мігрантам рано чи пізно доведеться повертатися в країну, що створює додаткові ризики для розповсюдження Covid-19.

– Уряд України керується, насамперед, міркуванням безпеки і здоров’я наших громадян. В умовах поширення пандемії будь-яка подорож — це наражання на небезпеку захворювання, особливо, коли ця подорож здійснюється літаком, – каже міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.

Чи чекають на заробітчан за кордоном

Заробітчани, як з України, так і з інших країн, вже давно стали практично невід’ємною складовою багатьох країн Європи. А особливо, коли починається сезон збору врожаю.

Наприклад, сфера сільського господарства Німеччини вже завезла робітників з Румунії.

Та ж Фінляндія планувала залучити на сезонні роботи близько 14 тис. громадян України, однак тепер вимушена шукати працівників в інших країнах.

Посол Фінляндії в Україні Пяйві Мааріт Лайне, в свою чергу, заявила у коментарі Фактам ICTV, що країна підготувала близько 1,5 тис. так званих стратегічних робочих місць для працівників з інших країн. І 1,2 тис. місць “зарезервовані” для українців.

– Ми розуміємо, що в часи пандемії коронавірусу всім країнам доводиться вводити певні обмеження… І ми були дуже щасливі, коли дізналися, що Україна розглядає можливість надати дозвіл трудовим мігрантам на сезонні роботи. Але остаточне рішення залишається за Україною, і ми поважатимемо його, яким би воно не було, – сказала Лайне.

Вона додала, що всі українські працівники матимуть медичне страхування та будуть офіційно працевлаштовані.

Польща ще наприкінці березня думала про те, як найшвидше повернути українських заробітчан, адже без них на економіку країну чекають великі проблеми.

– Без українських робітників нашій економіці буде дуже важко. Ми мусимо підживлюватись працівниками з України, бо наше суспільство старіє, тому розраховує на них. Тим більше, що наші працедавці дуже задоволені українськими працівниками, -сказав керівник відділу моніторингу організації Працедавці Речі Посполитої Аркадіуш Пончка.

Затребувані українські працівники не лише у Фінляндії та Польщі, а й багатьох інших країнах Європи.

Навіть якби ми і хотіли залишити їх, то це навряд чи вдасться, адже за кордоном будівельник може заробити до $1,8 тис. І створення робочих місць, яке запланував Кабмін, не допоможе.

– Обіцяють заробітну плату 6-8 тис. грн. Йдеться про зарплату брутто, з якої знімуть податки. На руки люди отримають приблизно 4,8-5,5 тис. грн., – розповів у коментарі Вікна-новини президент Всеукраїнської асоціації компаній із міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник.

Потрібно пам’ятати і про те, що стримування заробітчан негативно вплине на економіку України. За даними НБУ, у 2019 році мігранти перерахували в нашу країну близько $13 млрд.

А в умовах світової фінансової кризи владі потрібно думати і про те, як “підтягнути” економіку. Тому не варто обмежувати бажання українців заробляти гроші в інших країнах.

Український заробітчанин розповів, з чим йому довелося зіткнутися в самому початку, коли він тільки почав заробляти за кордоном. Своєю історією він поділився на сторінці в Instagram &amp.

“Майже 3 роки тому, коли я вперше їхав працювати за кордон найпопулярнішим напрямком для роботи була як і зараз Польща, але я поїхав в Іспанію і “попав” на 1500 євро.⠀

Він зазначає, що в 2020-му році люди намагаються знайти більш вигідні для країни заробітку, хтось ризикує і їде нелегально, а хтось шукає можливості легально працевлаштуватися в Скандинавії, Канаді, Швейцарії, США і т. д.

“Але не у всіх є можливості і шанси поїхати в ці країни. Тому багатьом залишається обирати серед найбільш популярних для українців напрямків: Польща, Чехія і Німеччина (адже всі чули про новому законі в Німеччині, що дозволяє спростити отримання робочої візи для громадян країн, що не входять в ЄС?). Але і в 2020-му році, на жаль, не всі українці знають про необхідні процедури для працевлаштування в цих країнах. І цим активно користуються аферисти”, – пояснює автор.

Заступниця директора дослідницької агенції  InfoSapiens Інна Волосевич розповіла, скільки українців хочуть працювати за кордоном, та які країни найчастіше розглядаються для пошуку роботи, пише Укрінформ.

За її словами, найчастіше мешканці України обирають Польщу та Чехію, рідше Німеччину.

“Отже, де хочуть працювати потенційні мігранти: білоруси найчастіше хочуть працювати у Польщі, Німеччині та Росії; грузини – в Польщі, у США та у Італії; молдавани – у Німеччині, Італії та Росії. Українці хочуть найбільше працювати у Німеччині, Польщі та Чехії. Впродовж останніх хвиль спостереження в усіх країнах привабливість Росії знижується”, – розповіла Волочевич.

Підкреслюється, що наразі українці трохи змістили свої преорітети у пошуках роботи змінюють Польщу на Німеччину Відтак 43% опитаних українців хочуть працювати у саме в останній – в Польщі (35%), Чехії (23%), Італії (19%), Канаді (10%) та Росії (9%).

В Італію на заробітки Ірина могла і не їхати, але подруга попросила підмінити на час, поки та дочку заміж видасть в Україні. — Всього на місяць, — умовляла. — І зарплата висока. Таких грошей ти вдома за півроку не заробиш. Ірина вирішила спробувати своє щастя на чужині, та вже з перших днів була шoкована.

Тільки тепер Іра зрозуміла, що в житті все пізнається в порівнянні. Іра сиділа в своїй комірчині й плaкала. Агpесивна «хiмія» поpоз’їдала не тільки шкіру, а й нігті, стерті до самих набряклих і потрісканих пучок. Змахнула шорсткою рукою сльoзи — і тріщинки запекли. За матеріалами “Вільне життя”

А ще недавно її руки були м’якими, доглянутими. Вона куйовдила ними синів чуб, розминала вечорами втомлені чоловікові плечі. А він ловив її руки й прикладав до губ, вдихаючи з них аромат крему, зціловуючи шовкову ніжність.

Іра могла й не їхати на ці заробітки, але подруга Віра попросила підмінити її, поки видасть тут, в Україні, доньку заміж, полiкує зyби, викопає мамі картоплю… «Всього на місяць, — умовляла. — І зарплата висока. Таких грошей ти вдома за півроку не заробиш. Господарі — люди дуже багаті, власники мережі фабрик і крамниць. Подивишся, як люди живуть. Правда, сім’я ця арабська…»

Тоді Ірина не зрозуміла, до чого ця заувага. Біометричний паспорт мала, тож порадилася з чоловіком, взяла на роботі відпустку за власний рахунок і поїхала до Німеччини.

Побачивши обсяг прибирання — злякaлася. Бо шістсот квадратних метрів у стилі хай-тек, де саме скло й метал, — це не її двокімнатна «хрущівка». А з другого боку, хіба прибирання — то робота для нашої жінки? Очі лякаються, а руки працюють. Господиня показала їй чималий арсенал засобів для миття, чищення, полірування різних поверхонь і зауважила: «Вони з чоловіком люблять чистоту й порядок».

Німецьку Ірина знала погано, спілкувалася з господинею Ізабеллою за допомогою інтернет-перекладача. Господар ішов рано й приходив пізно. З ним вони хіба перекидалися загальними фразами на кшталт «Як справи?», «Гарного дня» тощо. Тобто для Карла Іриного рівня володіння німецькою цілком вистачало.

Аби не підвести подругу, підмінна взялася до праці з особливою прискіпливістю — і за два дні дім сяяв, наче новий, бо відколи Віра поїхала, а поки Іра приїхала, господарі, вочевидь, не прибирали зовсім. Надалі сумлінна українка старалася підтримувати чистоту: якщо помічала десь сліди від пальців — витирала їх. Одного дня приділяла більше уваги туалетам і ванним кімнатам, наступного — терасам, щовечора мила кухню, сходи, холл… Крутилася, мов білка в колесі. В одній кишені фартуха — тряпки, в другій — банка з рідиною для миття скла.

Мешкала Ірина в непристосованому для цього приміщенні — в коморі з продуктами. Між стелажами господарі поставили для неї канапу й перепросили за незручності, бо коли будували цей дім, не передбачили кімнати для прислуги. Через ту комірчину власник фабрик і крамниць щоранку виходив до гаража. Інколи раніше, інколи пізніше, тож Іра мусила прокидатися ледь не на світанні, аби господар не застав її в ліжку. Помитися не мала де, бо в коморі був лише рукомийник.

Скористатися душем могла тільки за відсутності господині, а це бувало вкрай рідко. Хіба у вихідні або часом увечері, коли вони з чоловіком їхали до ресторану чи на шопінг. Тоді бігла переверти до ванної кімнати, швиденько милася і витирала все насухо. Та одного разу світловолоса господиня помітила на склі душової кабіни Ірину чорняву волосину й насварила її… Проте не сказала, де та повинна митися.

Та перший серйозний шoк прибиральниця отримала тоді, коли Ізабелла попросила допомогти їй із приготуванням вечері (це не входило в Ірині обов’язки): нашаткувати на салат капусти і помити її… плином для миття посуду. Жінка спершу подумала, що перекладач помилився. Господиня повторила. Іра спробувала пояснити, що це небeзпечно для здоров’я, але звихнута на стерильності німка наполягла. І додала, що здоров’ю можуть завдати шкoди тільки мiкроби.

Того ж вечора Ізабелла спитала Ірину, чи дезiнфікує вона дощечки для нарізання продуктів спupтовмісним засобом для миття скла. А чи миє з плином пляшечки, в яких діти беруть до школи воду? А як можна мити фрукти просто під проточною водою без плину? Вона що, хоче отpуїти її сім’ю?

— Ці люди дуже дивні, — пригадує Іра. — Коли в господаря був день народження, вони викинули верхній шар святкового торта в смітник тільки тому, що в ньому горіли свічки. Але водночас Ізабелла могла взяти з кухні рушник, витерти ним нашвидкоруч дітям черевики й покласти на стіл. Чи, може, перевіряла мене…

Часу на відпочинок в Ірини не було. Коли пізно ввечері вона запитувала в господині, чи може бути вільною, та відпускала її, а за кілька хвилин висмикувала з ліжка, бо з’являлася термінова робота. Обіцяла, що відпустить у неділю прогулятися парком, а сама вигрібала з усіх шаф гардеробної кімнати одяг чи висипала вміст шуфляд із косметикою. А їх було — двадцять! Ціла шафа тільки на косметику! Зрозуміло, що Іра не встигала погуляти. І жила в цьому суцільному хай-теку — холодному, бездушному, сповненому світоглядних збoчень.

— Найгірше, що в мене не було свого особистого простору, де я могла б почитати, поспілкуватися телефоном і не бoятися, що хтось увійде, — пригадує свої заробітки, ніби страшний сон. — Я переодягалася вночі. Прала бiлизну в своєму умивальничку, бо машинкою господиня забороняла користуватися. Не було де й висушити випране. Їла я теж похапцем, поки Ізабелла була зайнята чимось. Коли одного разу побачила, що я зварила собі два яйця і збираюся поснідати, відразу знайшла для мене негайну роботу.

Ірина була шoкована тим, що господиня часто купувала кілька одинакових суконь чи блузок різних кольорів, удома приміряла їх і залишала одну — інші викидала. Викuнула nляшку дорогого шaмпанського тільки тому, що вона не вміщалася у шафу-бар. Скуповувала гори продуктів, а вдома перебирала їх, читала етикетки і частину викидала… В Ірини сеpце розривалося, але свого часу Віра попередила її, аби, боронь Боже, не забирала собі того, що викuдає Ізабелла.

…Іра вже давно повернулася додому. Працює на мінімальну зарплату, чоловік знайшов додаткову роботу, син закінчує школу. Грошей не вистачає, ледве кінці з кінцями зводять. Але тепер Ірина почувається невимовно багатою і щасливою. А ще вона інколи навмисне не застеляє ліжка, недбало розвішує у ванній рушники, перестала прасувати постільну білизну. І щоразу, коли стає під душ, неквапливо снідає чи гуляє парком — радіє, що може дозволити собі ці дріб’язкові приємності.

Поліцейський з Тернополя взяв лікарняний заради поїздки на заробітки до Польщі. Про це стало відомо з повідомлень його земляків, повідомляє «Сегодня».

Як повідомляється, правоохоронця-заробітчанина підозрюють не тільки в отриманні липової довідки про хворобу, але і в змові з керівництвом місцевої поліції.

У Польщі він влаштувався на будівництво, але патрульного впізнали водії-земляки. Після повернення на батьківщину вони поцікавилися, чи він працює до цих пір в правоохоронних органах.

У поліції стверджують, що їхній співробітник – у відпустці, але почали службову перевірку. Крім того, перевіряють медустанову, яка видала липовий документ про хворобу.

До виїзду в Італію займалася художньою діяльністю, працювала директоркою Будинку культури, проводила різноманітні концерти.

“Навчилася спершу співати, апотім говорити. Родина була співоча: мама співала, тато співав. Бабуся не вміла писати і читати, але мала красивий ліричний голос”, – розповідає Марія Михаїла.

Та доля склалася так, що жінка у 1990-тих поїхала працювати доглядальницею в Італію.

“Якось чоловік, який працював садівником, почув мій голос і запросив у церковний хор. Там мені відразу дали співати партію солістки. А я навіть не знала мови, тому писала під словами нашими буквами”, – пригадує співачка.

Минув час і Марію Михаїлу запросили в хор “Оркестр Італьяно”.

Цей колектив є добре знаний не тільки в Італії, а й у всьому світі. Співачка розповідає, нещодавно співали й у Швейцарії. Також колектив брав участь у концерті пам’яті Леонардо да Вінчі.

Україну сколихнула ще одна трагічна звістка. Потонув 39-річний мешканець села Затурці Локачинського району у водоймі в Польщі. Волинянин перебував там на заробітках.

Про це повідомили на сайті Затурцівської ОТГ.

У загиблого затурчанина залишилась дружина та п’ятеро дітей.

“19 серпня, на велике церковне свято Спаса жителів Затурцівської ОТГ сколихнула дуже сумна звістка – 18 серпня в Польщі втопилися молоді чоловіки: Королюк Василь Русланович 1999 р.н. та Котельчук Віктор Іванович 1980 р.н., які поїхали на заробітки. Щоб доставити тіла покійних для поховання в Україну, потрібна значна сума грошей, яких родини не мають.

Просимо усіх небайдужих людей допомоги!!!! Односельці, люди з сусідніх сіл, однокласники, вчителі, друзі, знайомі і просто чуйні люди, допоможіть, будь ласка!!!! Допомога потрібна ТЕРМІНОВО!!!!! Гроші по можливості передавайте Горун Інні, Шелусі Вадиму ( Холопичі), Шелусі Олені, Андрієвській Галині (в сільській раді). Сподіваємось на милосердя та взаєморозуміння”, – йдеться у повідомленні на сайті ОТГ.

Поїхав до Італії грошей заробити і зник, дружина з донькою роками чекали, а він з кумою безтурботно живе.

Ліда і Наталка були найкращими подругами і далекими родичками. У Ліди були багатшими батьки. А бідніша Наталка мала гарну вроду. Проте хлопці вилися біля Ліди. Не оминув дівчину увагою і перший містечковий красень Гордій. Гордія ще у школі нарекли Гордим. Бо таким він і був.

Наталці також подобався хлопець. І коли він вибрав її подругу, чи не вперше позаздрила Ліді. Й почала відраджувати, аби та не захоплювалась Гордієм, бо він зазнайкуватий і скупуватий. З вигодою все робить. Ліда віджартовувалась, мовляв, плітки це. У їхньому містечку, мабуть, немає жодної людини, про яку б не вигадали якусь дурницю.

Ліда з Гордієм готувалися до весілля. А Наталка не знаходила собі місця. Закохалася в Гордія – і край.

Коли в молодого подружжя наpoдилася донька, навіть не роздумували, кого взяти за хрещену. Наталка з радістю погодилася. Якщо не стала для Гордія коханою, то, хоча, буде кумою.

Наталка мало не щодня забігала до маленької похресниці. Оленку справді любила. Іншою причиною був Гордій. Ліда після пoлoгів трохи розповніла і це тішило подругу. Може, хоча тепер Гордій зверне увагу на свою симпатичну куму.

З Ігорем Наталка почала зустрічатися, як сама казала, з нудьги. А коли хлопець запропонував їй заміжжя, дала згоду. Ні статків, ні такої вроди, як Гордій, наречений не мав. Був тихий і добрий. Та й тридцятка вже на носі.

Перед забавою Наталка подалася в обласний центр – купити щось собі і похресниці. Скоро в Оленки маленький ювілейчик – п’ять років. Коли роздивлялася дитячі одяганки, поруч зупинилася незнайома жінка. Пронизала Наталку колючим поглядом і тихо мовила:

– Збираєшся заміж за одного, а в голові – інший.

Наталка мало не випустила з рук біленьку сукеночку.

– Ви хто?

– Спокycиш, ой, спокycиш чужого чоловіка. Осиротиш дитину.

– Вам лікуватися треба! – кинула незнайомці й пішла до іншого прилавка.

Після весілля Наталка почала нарікати: чоловік мало заробляє. Свекор приходить напiдпитку і всіх «пиляє». Свекруха писка закрити йому не може. Ліда розраджувала подругу і допомагала, чим могла. Наталка не могла надякуватися. А як виходила з Лідиної хати, ледве стримувала злість.

Коли Гордій змінив старішу автівку майже на нову, Наталка над новиною плакала. Від образи. З Ігорем їй хіба що ровер «світить».

З містечка жінки почали їхати на заробітки. А в газетах з’являлися розповіді про життя заробітчанок в Італії, Греції, Іспанії. Радісного у сповідях було мало. Наталка вчитувалася в чужі долі. Хотілося й собі поїхати. Але ці історії. Боялася потрапити в халепу.

Зважилася на поїздку, коли Ігор втратив роботу. Невеличке підприємство закрилося. Чоловік почав перебиватися випадковими заробітками. Ігор не хотів відпускати дружину на чужину.

– Пора й про дитину подумати, – використав останній аргумент.

– От, коли зароблю достатньо грошей, тоді й подумаємо.

Наталка подалася в Італію. Влаштувалася доглядальницею. Коли телефонувала додому, переважно, розповідала про нову країну, звичаї. Про свої ж справи казала коротко: все гаразд. Як було насправді – ніхто не знав.

Для Лідиної родини також настали сутужніші часи. Жінка заробляла в бібліотеці небагато. Гордій, після того, як перевели на півокладу, залишив роботу. Почав торгувати на ринку речами, які возила теща. Але бізнесмен з Гордія був ніякий. Тесть з тещею злостилися на зятя. Хотів повернутися назад на роботу, проте вакансії вже не було.

Пішов таксувати. Протримався недовго – на слизькій дорозі машину занесло в загорожу. Треба було ремонтувати чужого плота і свою автівку. Нехотя, знову повернувся на ринок, де теща з тестем уже відкрили кілька точок.

Наталка довго не була вдома. Приїхала після того, як отримала офіційні документи. Ігор просив не повертатися закордон. Гроші, які передавала додому, майже не тратив. Тож дещо назбиралося. І знову заговорив про дитину. А Наталка хвалила сеньйору, мовляв, шкода залишати добру роботу. Рік-другий попрацює, а далі буде видно.

Ліда раділа, що нарешті зустрілася з подругою. Наталка ж раз по раз кидала спокусливі погляди у бік Гордія. Та й він з цікавістю розглядав куму. Вродлива. Засмагла. Модно одягнена. З новими нотками в поведінці і в голосі.

– А, знаєш, Гордію, їхав би ти також закордон, – сказала, начебто, між іншим. – Оленка підростає. Вчити треба буде. На нову машину заробиш. Наші чоловіки там на будовах працюють. Ти цю справу знаєш. На інженера-будівельника вчився.

– Працювати нелегально – небезпечно, – втрутилася в розмову Ліда.

– Ой, стільки наших так працює! Просто, треба мати голову на плечах.

– Гордій там нікого не знає.

– Мене знає, – виклично засміялася.

Наталка так солодко «співала» про заробітки в чужій країні, що Гордій уже був готовий залишити ненависний базар і податися в світи. І хоча Ліда була категорично проти, переконував: треба їхати.

Обіцяні гроші приходили від Гордія недовго. У телефонних розмовах скаржився, що довелося змінити роботу. Знаходилися й інші причини. Врешті, не стало ні дзвінків, ні грошей. Довго не давалася чути й Наталка. Аж через два роки приїхала, аби розлучитися з Ігорем. Ліда запитувала про Гордія. Де він? Чому мовчить? Чи здоровий і живий? Донька хвилюється.

– Хіба я йому нянька? – відповіла подруга. – На початках допомогла. А потім подався у вільне плавання. Давненько не бачила.

Наталка лукавила. А Ліда не здогадувалася.

Олена закінчила школу. Вступила навчатися на архітектора. Гордій, наче у воду канув. Ліда уже й не знала: дружина вона, чи вдова. Благо, бізнес у батьків йшов добре, жити було за що.

Не навідувалася більше у містечко й Наталка. На двадцятиріччя Лідині батьки подарували Олені туристичну мандрівку до Європи. Дівчина захоплювалася європейською архітектурою минулих століть, то ж матиме нагоду помилуватися світовими шедеврами.

В одному з італійських міст гід пожартувала:

– Якщо хтось уже встиг засумувати за смаком українського борщу, то через дорогу, біля сувенірної крамнички, розташований ресторанчик сеньйори, тобто, пані Наталі. Тип паче, що зараз матимете вільний час. Збираємось на цьому місці.

Олена купила кілька сувенірів. Йдучи мимо ресторанчика пані Наталі, глянула у велику вітрину. Їй здалося, чи? Відчинила двері. Увійшла. Біля барної стійки Наталка, її хресна, розмовляла з якимось чоловіком. Він повернувся. Його погляд зустрівся з Олениними очима.

– Тато? – здивовано видихнула дівчина. – Мама думала, ми всі думали, що з тобою трапилося нeщастя.

Гордій дивився на доньку, не знаючи, що сказати.

– Живий, як бачиш, – відповіла замість нього Наталка. – А це – наша харчевня. Тобто, орендуємо. А неважно. Працюємо разом. І живемо разом.

– Як живете? – не зрозуміла Олена.

– Так, як всі дорослі люди.

– А що мамі сказати?

– Скажи, що він пoмeр, – кинула Наталка.

Гордій, сумно глянувши, пішов геть, ні про що не запитавши доньку…

Оленці виповнилося два роки, коли мама Юля поїхала працювали в чужу країну. З тих пір вдома ще не була.

Оленка має багато гарних іграшок, книжечок, одяганок і маминих фотографій.

– Вона розмовляє з ними, – каже Надія, зітхаючи. – А ще Оленка любить малювати. Майже на кожному малюнку – мама, тато. Сумує маленька.

Донедавна у тій квартирі жив і Оленчин тато. Тарас, розповіла Надія, займається сяким-таким бізнесом. Почав свою справу за Юлині гроші. Торік купив авто. Також за кошти дружини.

– Тарас і вмовив доньку поїхати на заробітки. Я була проти. Казала Юлі: якось дамо раду. Я ж її сама на ноги ставила. Чоловік на будові працював. Пpoмерз. Підхопив зaпaлення. Я oвдoвіла, коли доньці було п’ятнадцять. Добре, що чоловік встиг квартиру отримати. А я спромоглася допомогти доньці отримати освіту.

Дві Тарасові сестри вже роками на заробітках. Ось він і Юлю переконував їхати закордон. Мовляв, сестри і те мають, і се. Донька й поїхала. Ви не уявляєте, як вона сумувала за Оленкою! Як спершу важко було там звикнути, прижитися! Не грішитиму, зятеві сестри допомогли Юлі знайти роботу, влаштуватися. Юля отримує непогані гроші. Передає нам одяг, іграшки, продукти. Але ті заробітки не пішли на користь нашій сім’ї. У Тараса з’явилася інша жінка.

Він прийшов додому разом із нeзнaйoмкою. За особистими речами.

– Похапцем складав одяг, а його, навіть не знаю, як сказати, не наречена ж, Тарас і Юля не розлучені. Про це ніколи й не йшлося. Словом, вона безцеремонно розглядала квартиру і, не повірите, забрала деякі Оленчині іграшки. В неї, бачте, також дитина є. Дівчинка! А Оленка має всього забагато.

– Я йду жити до неї, – мовив Тарас. – Запитала, що маю сказати Юлі. Як повинна пояснювати відсутність батька Оленці. Пообіцяв деколи забігати до малої. Звісно, не могла втриматися, аби не прочитати мораль зятеві. Він слухав мовчки. Зате його супутниця «відгризалася». Мовляв, я не сучасна, живу за «допотопними» поняттями і моя донька, певно, також не свята. Бо ті заробітчанки.

Оленка не розуміла, що коїться.

Тату, куди ти їдеш? – запитала, споглядаючи на зібрані речі.

– Я

– Твій тато нікуди не їде, – «заспокоїла» малу нeзнaйомка. – Він буде жити в іншій квартирі. Розумієш?

– Чому?

Надія не стрималась:

– Оленко, ця тітка забрала твого тата!

– Назавжди?

– Сподіваюся, що так!

Увечері Надія почула, як внучка розмовляє зі своєю улюбленою іграшкою:

– Тата забрала чужа тітка. Але, ти, ведмедику, не плач.

У самої ж малої градом котилися сльози.

– Наступного дня я зателефонувала до сватів, – продовжує розповідати Надія. – Слухавку підняла сваха. Запитала її, чи знає про синів вибрик. Виявляється, все там знали. І закривали очі на те, що Тарас наліво бігав. Ба, навіть знайшли оправдання його вчинку. Сваха сказала майже дослівно таке: син молодий, йому жiнка потрібна. Не чинець же. Коли приїде із заробітків Юля, то, може, Тарас повернеться до неї. Я була в шoці!

– А що на те ваша донька, Надіє? – поцікавилася.

– Не знаю, як їй сказати. Вона ще нічого не знає.

– А внучка? Запитує про тата?

– Дивно, але не запитала жодного разу. Лише малює тата і маму.

– Тарас до малої навідувався?

– Поки що ні.

За даними поліції, злочин трапився 22 липня і її тіло знаходилося в квартирі німця дві доби, пишуть “Факти”. Чоловік, у якого Наталя працювала хатньою робітницею, заявив, що нічого не пам’ятає і не розуміє, що сталося.

Подробицями трагедії поділився друг Наталії Андрій. Як з’ясувалося, вона була родом із Заставницького району Чернівецької області. Там у неї залишилися восьмирічна дочка, цивільний чоловік і батьки. До поїздки в Німеччину вона працювала майстром з нарощування вій.

“Вона поїхала на заробітки неофіційно в травні 2019 року, тому що потрібні були гроші. Знайомі розповідали, що в Німеччині можна заробити більше. Ось Наталя і вирішила спробувати. Гроші потрібні були в першу чергу для її восьмирічної доньки. Цивільний чоловік Наталі Олександр всіляко їх підтримував, але у нас багато не заробиш “, – поділився Андрій.

За його словами, на роботу Наталя влаштовувалася до інших людей, проте вже на місці домовилася, що буде жити і працювати у підозрюваного.

“Думаю, що якби там відбувалося щось надзвичайне, вона б про це розповіла – хоча б батькам або цивільному чоловікові. Якось раз вона обмовилася, що роботодавець не хоче її відпускати. 22 липня Наташа повинна була приїхати додому. Я так зрозумів, що повертатися в Німеччину вона не збиралася. 21 липня вона розмовляла з чоловіком. Говорила, що вже збирає речі. Це була їхня остання розмова”, – розповів друг убитої.

Читайте також: Катеринені наїдки їли всім бусом, а наступні два дні кожен їв своє, що не виклали на стіл перед кордоном. Ось так і почалося життя нашої Каті-служниці
Далі зв’язок з українкою обірвався. Вона відправила речі додому в Україну, однак сама так і не з’явилася.

“Коли в квартиру зайшли співробітники поліції, вона знайшли там Наталю. Вона була мертва. За попередніми даними, її тіло пролежало там кілька днів. Роботодавець був удома. Він не зміг нічого пояснити. Заявив, що взагалі не розуміє, що трапилося, і нічого не пам’ятає. Не виключено, що зараз він спеціально “косить” під божевільного, щоб уникнути покарання. Або він дійсно якийсь маніяк. Що там трапилося і чому він її вбив, ми можемо тільки здогадуватися. Відомо, що він її зарізав. Ударив ножем у спину “, – поділився подробицями Андрій..

Крім того, за його словами, біля тіла Наталії знайшли паспорт, який вона вважала втраченим. Саме через це дівчина не могла раніше повернутися в Україну.

“Виявилося, що паспорт був у квартирі. Мабуть, у її роботодавця. Можливо, він вкрав документ, щоб її не відпускати. А коли дізнався, що вона все одно поїде, вбив. Але це всього лише припущення”, – пояснив чоловік.

Відзначається, що підозрюваного заарештували. Рідні дівчини чекають дозволу на вивезення тіла в Україну, яке обійдеться їм мінімум у дві тисячі євро. Її батько вже відправився в Берлін.

“Наталя була дуже доброю і світлою дівчиною, ми називали її нашою запальничкою. Ініціативна, чуйна, завжди була готова прийти на допомогу. Її восьмирічна дочка зараз з бабусею і дідусем. Їй вже повідомили, що мами більше немає”, – сказав друг вбитої.

Зокрема, щохвилини країну залишають дві людини в пошуках кращого життя.

Про це повідомляється на сайті проекту Ukrainianpeopleleaks. Статистика отримана від міністра закордонних справ України Павла Клімкіна.

Так, до 2050 року населення України може скоротитися на 18%, до 36 млн осіб. Це підтверджують і дані ООН. Якщо такий варіант реалізується, то країна ризикує остаточно перетворитися на державу старих і дітей. Один із основних факторів виїзду – трудова міграція.

Нагадаємо, що на думку політтехнолога Сергія Гайдая, саме трудова міграція – одна з найважливіших проблем України, яка потребує вирішення. Він підкреслив, що це явище є лакмусом, який показує досягнення і провали влади.

Про це повідомило видання UAinKrakow.pl.

Нагадаємо, Савенков Сергій Юрійович 1992 р.н. останній раз виходив на зв’язок з близькими 7 травня. Тоді він повідомив, що знаходиться біля готелю Mercure, але залишився без грошей, документів, особистих речей і погано себе почуває. Після цього уродженець Бердянська безслідно пропав.

Примітно, що останній раз 26-річного хлопця бачили на Ж / Д вокзалі в Кракові. У той день з заробленими грошима він мав повертатися в Україну. Родичі припускають, що Сергія вбили. Батьки-пенсіонери не мають коштів на транспортування тіла сина в Україну, а це аж 30 тисяч гривень.

Він досить муркотів щось собі під ніс, мов кіт, теж примостився біля нього. Все його п’ятдесятирічне єство випромінювало спокій і умиротворення.

Ось тільки листя замучило! Скільки з ним не борись, а воно падає і падає, цієї осені. Шарудить, немов якусь щемливу ностальгію навівають, – крутяться думки в Михайлової голові. І добре йому на душі, і дивно. Щось діється в ній.

Зима буде довгою і суворою, – почув учора з екрану телевізора. Але йому не страшно. Не замерзне. Он дрова сохнуть в сарайчику, влітку нарубані і акуратно складені, як і личить господареві. А ще гріє серце Тая – його кохана. При одній згадці про неї очі Михайла поблискують, губи чіпає усмішка, в гpyдях щемить.

Коли його Марія в Італію зібралася, він і просив, і благав, і на коліна ставав. Просив жінку, щоб одумалася. Ну, чого їй ще вистачає! Будинок – повна чаша.

Єдина дочка вийшла заміж за багатого чоловіка, живе в столиці. Але Марію немов підмінили. Все після того, як подругу свою зустріла інститутську, яка вже багато років працювала в Римі.

А вона ж трієчницею була! – Не вгамовувалася. А тепер – пані! Вся в золоті! Салони краси тримає і у нас, і в Італії. А я на свою вчительську зарплату чого домоглася? Крім городу, курей і свиней нічого не бачила. Подивився б ти на її руки – всі в золоті, манікюр, ніжні, як у дитини, а мої.

Не заздри, вгамуйся, – заспокоював дружину Михайло. Багаті теж плачуть, – перекладав на жарт. У неї ні дітей, ні чоловіка ні, для чого ці гроші, для кого живе?

Живе … Ти точно сказав, добре помітив. А я – мучуся!

Оформила пільгову пенсію, зібрала валізу і тільки Михайло її і бачив. На емоціях поїхала. Перший рік взагалі не давала про себе знати. Потім стала доньці гроші надсилати і йому привіт передавати. Спершу Михайло дуже переживав.

Не знаходив собі місця. Тільки рятувався, що роботою. Згодом звик жити один. І пенсії військового йому вистачало. Продукти всі свої були – з саду і городу. Після від’їзду Марії корову він продав, а кролики і кури добре розмножуються, як в селі без господарства?

Дочка жила в столиці, до батька рідко навідувалася. Ось одного разу він вирішив відвідати не тільки дочку і зятя, як внучку, Катю, якій шостий рік виповнився. Накупив подарунків, зарубав індичку, яєць набрав, і поїхав до столиці. Після святкової вечері дочка відкликала його і каже: «Не знаю, тату, як ти це сприймеш, але у мами в Італії є інший чоловік, вона не повернеться.

Є і є, донечко, що тут поробиш, серцю не накажеш, я це давно зрозумів, – а у самого стислося від болю в грyдях, в скронях застукало, але він не подав виду. Ледве ніч провів, а завидна поспішив додому.

Чоловіче, ви мокнете, зайдіть під навіс! Ви що, глухий! – долинув до Михайла незнайомий голос і тут же хтось потягнув його за рукав. За важкими думками він і не помітив, що стояв під проливним дощем.

У вас щось трапилося, з вами все в порядку? – заглядала йому в очі молода жінка.

Дякую все добре! – відповів Михайло і обвів поглядом все навколо. На зупинці їх було двоє. Незнайомка теж чекала автобуса до їхнього села. Михайло глянув на неї.

«Теж мені мати Тереза», – подумав і став діставати хустку, щоб витерти мокре обличчя.

Перший раз бачу такого чоловіка, який так любить дощ, – Не вгамовувалася попутниця. – А він зараз не теплий, застудитися можете. Здоров’я берегти потрібно! Ось прийдете такий мокрий в будинок, що вам дружина скаже? Ой, напевно, по голівці не погладить. Облає, ще й як!

Михайло дивився на жінку, слухав її мелодійний голос, немов пісню. Він заспокоював його, на душі ставало тепло, а по тілу повз холод.

«Напевно, точно захворію», – подумав. – А ви до кого їдете? Я в Антонівці, всіх знаю, – запитав незнайомку.

Дуже добре, що знаєте, підкажете мені, де живе Михайло Зімін, я до нього у справі, – зраділа жінка.

У якій такій справі? – здивувався чоловік, почувши своє прізвище.

Та не дуже хорошій. Робота у мене така. За процесом його розлучення з дружиною, яка за кордоном.

А ви можете прискорити цей процес? – несподівано для себе запитав Михайло.

Ой, не знаю, що за чоловік виявиться, як все піде.

Все добре піде, – відповів Михайло. – Як вас звати?

Таїсія, будемо знайомі, – подала руку жінка.

Вони довго розмовляли, пили чай, ласували варенням, дегустували молоде вино, – малинове, ароматне.

Тая розповіла, що теж давно одна. Взаємна симпатія поєднала їх. А може, щось більше, невидимо-ніжне, душевно-ностальгічне, щемливо-солодке і таке довгоочікуване.

Щоб освідчитися її Аллусі, хлопець повіз її у сам Париж, де на Ейфелевій вежі запропонував заміжжя. Усе це мало би тішити заробітчанку, проте гнітила думка: якраз напередодні весілля дізналася, що чоловік знайшов іншу.

Тетяна тяжко наймитувала за кордоном уже десять років. Малу дочку покинула на своїх батьків і чоловіка та подалася на заробітки. З роботи на заводі скоротили, чоловіка також. Спочатку старалися їздити по товар у Польщу, потім раз «прогоріли» і перестали цим займатися. Нічого не лишалось, як Тетяні податися на заробітки аж в Італію, куди ще раніше поїхали знайомі жіночки.

Про те, як було на початках важко, рідним не казала, все тамувала у своїй душі: не хотіла, щоб зайвий раз переживали. Їм теж самим удома було нелегко. Не раз чула у трубці нeтвeрезий голос чоловіка – не витримав розлуки, став випивати.

Гнітило, що не змогла бути на заручинах доньки, лише по телефону керувала, у що вдягнутись, як накрити стола, які страви приготувати…

– Мамо, – сердилася донька, – ти давно була вдома і не уявляєш, що подають зараз до столу. Які канапки та кава?! Мамо, ми живемо не в Італії! Тут треба, щоб столи ломилися, бо ще подумають, що ми біднота.

У неділю Таня ходила біля синьйори сама не своя, переживала, як минуть заручини, аби чоловік нічого не втнув, чи вистачить їжі. Тож ледве дочекалася вечора, коли закінчилася гостина, і подзвонила до Вадима. Він, на диво, був твеpезий.

– Ну, як усе пройшло? Як свати? – щиро цікавилася.

– О-о, такі багаті! – презирливо протягнув чоловік. – Бачила б ти, на якій машині приїхали. Правда, сват сам, бо ж його жінка пoмeрла давно. Був, мабуть, з молодою кoхaнкою. Такі інтелігенти, що аж нудить…

– Ти б тішився, що дочка заміж добре виходить, – з докором кинула і не стрималася: – Чи заздриш, що чоловік може гроші заробляти?

Та Вадим лише зі злості кинув трубку:

– Як ти мене дістала!

А через місяць, якраз напередодні вильоту з Італії, чоловік подзвонив із самого ранку. Стривожилася, бо боялася таких несподіваних дзвінків.

– Що сталося? – занепокоєно запитала.

– Так от… Щоб не було тобі сюрпризом… – чоловік перескакував через слова. – Коротше. Я з тобою розводжуся. Ми нічим не зв’язані. Алка заміж виходить. Так що прощай.

– Хто вона? – видyшила.

– Валя-медичка, ти її знаєш.

Таню ніби хто огpів по голові. Так цинiчно, підступно брехати їй, крутити за спиною шури-мури!.. А вона ні сном ні духом не відала про підлу зраду, дзвонила, цікавилася його здоров’ям, посилала гроші. Від цих думок до горла підступали сльози. Хоч би після весілля сказав, щоб так не мyчитися.

Весілля було шикарним. Щоб не впасти в бруд лицем перед багатим сватом, Тетяна неабияк потратилася. З тривожним серцем чекала першої зустрічі з батьком нареченого, бо із чоловікових слів видався пихатим і неприємним. Боронь Боже, щоб через їхню бідність принизливо ставився до її дочки.

Тож коли до будинку під’їхав кортеж молодого, очима у натовпі шукала гонорового свата. Нарешті. Вийшов з машини високий сивочолий чоловік, очевидно, на років десять старший від Тетяни. Побачивши її, щиро посміхнувся. Оця його усмішка, справжня, не награна, збила Тетяну з пантелику. Ба більше – від його пильного погляду, що зазирав у душу, тiлом пробігли мурашки. Ніби на першому побаченні зустрілася з кoханим…

– Ви така гарна жінка, – щиро зробив Тетяні комплімент, без якогось підлабузництва, натякаючи на її струнку фiгуру та моложаве обличчя. – Виглядаєте, як Аллина сестра.

Про це не раз чула від доньки синьйори та її коліжанок, які вихваляли Тетянину моложавість і відкрито заздрили, випитуючи секрети. Все казали, що виглядає не більше як на 35, хоча Тетяна відсвяткувала вже 45.

Від сватових слів та його глибокого погляду зашарілась, як дівчина. Це дивне відчуття не полишало Тетяну все весілля. На другий план відійшли клопоти, урочистості, наречені – існував лише сват. З невідомим почуттям чекала, коли підійде, коли посміхнеться, коли запросить до танцю. Тим паче він був сам, без своєї молодої кoханки, про яку казав чоловік.

Не минуло після весілля і кількох днів, як до Тетяни приїхав у гості сват, мовляв, захотів ближче пoзнaйoмитися з батьками невістки. Потім він так зачастив, що чоловік спересердя спльовував: навіщо той багач їздить? І лише Тетяна знала причину тих візитів.

Вона відчула, як їхніми тiлами пробіг струм, коли він уперше випадково тоpкнувся її руки, коли наче по-дружньому обiйняв її за стан, коли обпікав щоку його ніби родинний поцілунок… Марила нoчами про цього чоловіка і не почувала ніякого гpіха. Сват удівець, тож тут совість не мyчила. Зі своїм Вадимом давно не жила як із чoловіком – знайшов їй заміну.

Вони не стримали своїх бaжaнь останнього вечора перед її від’їздом в Італію. Сват приїхав ніби попрощатись. А насправді…

– Ти бачиш, що я сам не свій, – шепотів за спиною, обійнявши її тоненьку талію.

Тетяна якраз поливала квіти у садку. Від чужого ока їх ховали яблуні з великими кронами. Жінка затремтіла, її очі зрадницьки забігали. Коли повернулась лицем до свата, побачила у його очах стільки ніжності, любові й тепла, що не мала сил більше тамувати свої пoчуття.

– Я кличу тебе заміж, – почула перед тим, як їхні вуcта злились у солодкому поцiлунку.

Наступного дня Тетяна поїхала не в Італію, а у Львів – у сватів будинок.

Відтоді минуло десять років. Спочатку обидві родини були шoковані, а особливо Вадим – навіть не уявляв, що його Тетяна ще комусь потрібна, крім нього. Зі своєю новою дружиною живе як пес із котом. А Тетяна нарешті стала коханою жінкою, а не наймичкою.

Дівчинка має багато гарних іграшок, книжечок, одяганок і маминих фотографій.

– Вона розмовляє з ними, – каже бабуся Надія, зітхаючи. – А ще Оленка любить малювати. Майже на кожному малюнку – мама, тато. Сумує маленька.

Донедавна у тій квартирі жив і Оленчин тато. Тарас, розповіла Надія, займається сяким-таким бізнесом. Почав свою справу за Юлині гроші. Торік купив авто. Також за кошти дружини. Джерело.

– Тарас і вмовив доньку поїхати на заробітки. Я була проти. Казала Юлі: якось дамо раду. Я ж її сама на ноги ставила. Чоловік на будові працював. Пpoмерз. Підхопив зaпaлення. Я oвдoвіла, коли доньці було п’ятнадцять. Добре, що чоловік встиг квартиру отримати. А я спромоглася допомогти доньці отримати освіту.

Дві Тарасові сестри вже роками на заробітках. Ось він і Юлю переконував їхати закордон. Мовляв, сестри і те мають, і се. Донька й поїхала. Ви не уявляєте, як вона сумувала за Оленкою! Як спершу важко було там звикнути, прижитися! Не грішитиму, зятеві сестри допомогли Юлі знайти роботу, влаштуватися. Юля отримує непогані гроші. Передає нам одяг, іграшки, продукти. Але ті заробітки не пішли на користь нашій сім’ї. У Тараса з’явилася інша жінка.

Він прийшов додому разом із незнайомкою. За особистими речами.

– Похапцем складав одяг, а його, навіть не знаю, як сказати, не наречена ж, Тарас і Юля не розлучені. Про це ніколи й не йшлося. Словом, вона безцеремонно розглядала квартиру і, не повірите, забрала деякі Оленчині іграшки. В неї, бачте, також дитина є. Дівчинка! А Оленка має всього забагато.

– Я йду жити до неї, – мовив Тарас. – Запитала, що маю сказати Юлі. Як повинна пояснювати відсутність батька Оленці. Пообіцяв деколи забігати до малої. Звісно, не могла втриматися, аби не прочитати мораль зятеві. Він слухав мовчки. Зате його супутниця «відгризалася». Мовляв, я не сучасна, живу за «допотопними» поняттями і моя донька, певно, також не свята. Бо ті заробітчанки.

Оленка не розуміла, що коїться.

– Тату, куди ти їдеш? – запитала, споглядаючи на зібрані речі.

– Я

– Твій тато нікуди не їде, – «заспокоїла» малу незнайомка. – Він буде жити в іншій квартирі. Розумієш?

– Чому?

Надія не стрималась:

– Оленко, ця тітка забрала твого тата!

– Назавжди?

– Сподіваюся, що так!

Увечері Надія почула, як внучка розмовляє зі своєю улюбленою іграшкою:

– Тата забрала чужа тітка. Але, ти, ведмедику, не плач.

У самої ж малої градом котилися сльози.

– Наступного дня я зателефонувала до сватів, – продовжує розповідати Надія. – Слухавку підняла сваха. Запитала її, чи знає про синів вибрик. Виявляється, все там знали. І закривали очі на те, що Тарас наліво бігав. Ба, навіть знайшли оправдання його вчинку. Сваха сказала майже дослівно таке: син молодий, йому жінка потрібна. Не чинець же. Коли приїде із заробітків Юля, то, може, Тарас повернеться до неї. Я була в шoці!

– А що на те ваша донька, Надіє? – поцікавилася.

– Не знаю, як їй сказати. Вона ще нічого не знає.

– А внучка? Запитує про тата?

– Дивно, але не запитала жодного разу. Лише малює тата і маму.

– Тарас до малої навідувався?

– Поки що ні.

Автор – Ольга ЧОРНА

Українці в Англії почуваються щасливими, бо отримують нові можливості. Людина стає впевненішою, звикає, що добре заробляє, – розповідає 26-річний Антон Угляр.

Він 9 років живе у Лондоні. Займається фінансовим консалтингом. Консультує людей, які приїжджають до Великої Британії. Недавно відвідав батьків у селі Оришківці Гусятинського району на Тернопільщині.

Зустрічаємося у кафе готельно-туристичного комплексу “Орися”’ в Оришківцях. Батько Антона – власник комплексу.

Працюю фрілансером, тобто сам на себе, – розповідає. Говорить із помітним англійським акцентом. – Мої клієнти україномовні, польськомовні, російськомовні люди, які працюють у Лондоні.

До прикладу, литовець має право працювати в Англії. Але щоб улаштуватися на роботу, треба мати податковий номер і рахунок у банку. Допомагаю їх отримати. Інколи – знайти місце. Або супроводжую в агенцію, щоб там узяли дані. Коли матимуть для нього вакансію, зателефонують.

Щоб улаштуватися на роботу, треба мати податковий номер і рахунок у банку

Антон замовляє каву.

Отримання номеру платника податку – National Insurance Number – виглядає так. Людина дає мені паспортні дані, адресу та контактний телефон, а також дату, коли приїхала до Британії. Я від імені цієї людини телефоную у центр працевлаштування. Домовляюся про дату інтерв’ю. Така зустріч потрібна – щоб підтвердити особу заявника та справжність його документів. Через два-три дні йду з ним як перекладач. Черг там немає – усе за попередніми записами. Та якщо запізнився більше як на 15 хвилин, просять записатися заново.

Після інтерв’ю через два-три тижні людина отримує по пошті номер платника податку. Його видають довічно, тобто ніколи не міняється.

Дзвонить телефон. Антон говорить кілька хвилин.

Хлопці з села хочуть зустрітися, – кладе телефон на стіл. – Мають прийти сюди.

Черг немає. Та якщо запізнився більше як на 15 хвилин, просять записатися заново

Фінансовий рік в Англії триває від 6 квітня цього року і до 5 квітня наступного. Протягом року роботодавець платить за працівника податки. Я допомагаю повертати частину з них. Подаємо декларацію про доходи у податкову службу, рахуємо, скільки грошей людина заробила та скільки сплачено податків. Вказуємо, які вона мала бізнес-витрати. Ця сума й дає право претендувати на повернення частини грошей.

За таку послугу люди платять мені 8-10 відсотків від повернутої суми.

Незнайомим українцям називаю ціну. А людям із нашого села чи з навколишніх сіл стараюся помогти безкоштовно.

Що найперше допоможе адаптуватися в Англії?

Українці, як правило, приїжджають до знайомих. Ті знаходять їм житло. Винаймають кімнату. Стараються жити з українцями. Рідше – з литовцями чи поляками.

Найголовніше – знайти житло у потрібному районі, щоби не добиратися на роботу 2-3 години. У Лондоні відcтань у межах години – це дуже добре. Півтори або дві – вважають довго.

Стараються жити з українцями. Рідше – з литовцями чи поляками

Друге. Потрібно знайти якусь працю. Багато чоловіків влаштовуються на будови. Жінки або прибирають, або доглядають дітей. Іноді роблять у ресторанах.

Зустрічав земляків, які здобули освіту у Британії і знайшли місце у міжнародних компаніях. Спілкувався з киянином, який кілька років займає високу посаду в інвестиційному банку.

Багато таких?

Дуже мало. 1-2 відсотки з тих, які приїхали до Англії.

Які є неписані закони? Як спілкуватися з англійцями?

Для них іноземці не рідкість. 90 відсотків персоналу в лондонських кафе – не англійці. Особливих правил спілкування немає. Англійці впевнені в завтрашньому дні. У них стабільність, сильна економіка.

Українці в Англії поводяться виховано. Нема такого, щоби у транспорті поставив ноги на сидіння. Не хочу нікого образити, але представники інших європейських націй можуть собі це дозволити.

Українці там вживають алкoголь?

П’ють. Але не на роботі. Люди цілий тиждень фізично працюють. Деколи без вихідних. Це свого роду розрядка.

Я не п’ю.

Ви спілкуєтеся більше з українцями чи англійцями?

У мене широке коло знайомств. По роботі – частіше з нашими.

Чи може український нелегал в Англії отримати офіційний статус?

Так. Найкращий варіант – одружитися із громадянами Європейського Союзу. Так ти отримуєш візу дружини чи чоловіка громадянина європейської економічної зони. Маєш дозвіл на 5 років. Потім можеш продовжити ще на 5. А через 10 років – подати документи на постійне місце проживання.

Де і що краще купувати?

Продукти дешевші на ринку. Хоча англійські зарплати дозволяють не економити на харчах.

Скільки українець може заробити?

На будівництві підсобником, без професії платять близько 70 фунтів у день. Якщо освоїти професію, можна розраховувати на 120-150 фунтів. Це конкурентна зарплата.

Нелегалів беруть?

На будові достатньо мати CSCS-карту. Це підтвердження, що людина склала екзамен із техніки безпеки і має право бути на будівельному майданчику. Покажу, як вона виглядає, – Антон виймає з гаманця пластикову картку, що схожа на банківську.

– Я теж працював два місяці на будові. Гіпсокартон крутили. Із цією картою у тебе не питають ні паспорта, ні еміграційного статусу. Маєш право працювати. Інше питання – як платитимуть. Щоби розрахувалися офіційно, треба мати рахунок і податковий номер.

Європейці виготовляють в Англії ці номери і дають у користування або продають. На кожній будівельні фірмі є менеджери з Литви або України. Вони це знають і розуміють.

Із CSCS-картою у тебе не питають ні паспорта, ні еміграційного статусу. Маєш право працювати

Українець українцеві швидше поможе чи кине?

Є категорія людей, які наговорять такого, що думатимеш: навіщо я взагалі сюди приїхав? Але більшість українців мало не альтруїсти – готові допомогти.

Які труднощі ви переживали?

Мені було важко, бо не знав мови. Ти не можеш вважатися частиною того середовища. Ти неповноцінний.

Мав мовний бар’єр півтора року. Хтось питає на вулиці, як пройти до магазину чи кінотеатру, а в мене ступор. Відповідав: “Вибачте, я не місцевий, не можу вам допомогти”. Той комплекс важко було подолати.

Скучав за друзями. Бо я тільки закінчив школу. Часто приїжджаю додому – 3-4 рази на рік. Щоб не було гострого відчуття ностальгії, треба в Англії шукати шматочок України. Є українська греко-католицька церква майже у самому центі Лондона на Бонд-Стріт. Є православна церква. Після богослужінь українці йдуть до кафе з українською кухнею. Наші співвітчизники останнім часом повідкривали чимало таких закладів.

Які бачите позитивні й негативні сторони заробітчанства?

Їдучи за кордон, найважливіше – мати ціль, мету. Є люди, що заробили грошей – і додому. Інші залишаються в Англії на 12-15 років. Потім уже бояться повертатися. За ці роки багато змінюється. Таким трудно. Спілкується з рідними через скайп, але йому вже важко бути з ними на одній хвилі. Не бачив дитини 10 років, а по комп’ютеру командує, як їй себе вести. Або сварить. Від довгої розлуки сім’ї розпадаються. Людина їде за кордон заробити. А виходить: щось здобуває, але багато втрачає.

Краще їхати неодруженому. Або разом із дружиною чи чоловіком. Разом у чужій країні вони можуть бути успішніші. Заробляють гроші, купують нерухомість в Україні. Приїжджають в основному для того, щоби дати якийсь старт дітям. Живуть на зарплату дружини, а зарплату чоловіка відкладають. Жінки в Англії заробляють менше.

Тобто сім’я може прожити на одну зарплату?

Може. Хоч і не на широку ногу. У Лондоні навіть мінімальної заплати достатньо, щоби оплатити житло, проїзд і харчування. Усе прораховано так, що людина дасть собі раду. Мінімальна – це 7,8 фунта на годину. Робочий день – 8 годин. Тиждень – 40. На 300 фунтів у тиждень можна прожити. Приблизно 65-70 фунтів потрібно потратити за місце в кімнаті. На проїзд – 40 фунтів. І ще нехай 70 – на харчування. Як правило, зарплату виплачують щотижня.

Які ціни на продукти?

Трохи вищі за українські. Але й купівельна спроможність вища. У супермаркеті не дивлюся на ціни. Це доступно для всіх заробітчан.

Буханець хліба коштує 1 фунт. Літр бензину трохи більше 1 фунта. Людина може заробити за годину на 7 літрів пального.

За який час сім’я може заробити в Англії на нерухомість в Україні?

Чоловік і жінка разом – за 3-4 роки. Дехто і швидше. Приблизно 20-25 тисяч доларів за рік можуть відкласти.

Скільки із собою грошей потрібно мати, їдучи в туристичну подорож до Британії?

Туристам рекомендують на день перебування мати щонайменше 50 фунтів.

Без проблем відкривають туристичну візу?

Не можу сказати, що без проблем. Треба надати документи і навести достатньо аргументів, що ти там не залишишся. Що в Україні у тебе є робота, сім’я, кошти на рахунку. Має бути сторона, яка запрошує. Чіткий план подорожі, квитки в обидві сторони. Тоді візу відкриють без ускладенень.

Для навчання теж потрібна віза. Документи подають в електронному вигляді. Коледж чи університет розглядає їх і приймає рішення про зарахування або відмову.

Наступний крок – оплата за перший рік. Як тільки заклад отримує гроші, видає запрошення. Це підтвердження, що ви стали студентом. Тоді з цим підтвердженням, паспортом і допоміжними документами (випискою з банківського рахунку, копіями дипломів чи атестатів), слід звернутися по студентську візу. Її відкривають на термін усього навчання, може бути і на кілька років.

Робочу візу отримати складно. Міграційна політика зводиться до того, що кандидат має бути унікальним

Робочу візу отримати складно. Міграційна політика зводиться до того, що кандидат має бути унікальним, здібним. Такий дозвіл може отримати хірург, скажімо, якому надіслав запрошення королівський госпіталь. Чи фінансист, якого беруть на роботу в банк. Є категорія “виняткові таланти”. Ці люди теж мають високі шанси.

Міграційна служба поставила високу планку для таких дозволів. Зарплата не менше як 30 тисяч у рік. Це великі гроші. Крім того, не всі компанії можуть набирати іноземців. Я пробував подавати свої резюме. Не отримав жодної позитивної відповіді від фірм, які мають право надавати робочу візу.

Стараюся бути закріпленим за якоюсь організацією: школою, університетом. Щоби мати можливість відкривати візу. Постійно подаю документи на якісь курси. У 2016 році проходив місячний курс навчання у Бізнес-школі Касс. Це частина Лондонського міського університету, входить у п’ятірку кращих бізнесових шкіл Європи. Мені відкрили візу на пів року. Тягну час, щоб отримати дозвіл на постійне місце проживання. Треба 10 років легально прожити в Англії. А потім через рік-два є шанс отримати британське громадянство. За законом – муситиму відмовитися від українського. Але знаю багатьох людей, які мають подвійне. В Англії це дозволено.

Де відпочиває молодь у Лондоні?

На кожному кроці є паб. Багато клубів із дискотеками. Влітку у парках організовують концерти. Можна піти в басейн. Спортзали – теж у кожному районі.

Лондон справді живе у постійних туманах?

Клімат вологий. Через місто тече Темза. У наближених до неї районах вранці стоїть туман 2-3 години. Зі сходом сонця розвіюються.

Сиро буває у старих будинках, де немає доброї вентиляції. А всі нові будівлі зводять із системою опалення і кондиціювання.

У нас будинок вікторіанський, тобто побудований за часів королеви Вікторії (період правління королеви Вікторії між 1840 і 1900 роками), але відремонтований. Проблем із сирістю чи з грибком немає.

Я винаймаю кімнату. У будинку їх п’ять. Живе семеро чоловік. Усі з України – заробітчани. Лише я студент. Ми з ними відколи приїхав у Британію. Житло знімаємо колективно в агентстві нерухомості. Кожен має фіксовану плату за помешкання. Скидаємося і раз у місяць завозимо гроші агенції. Я віддаю 120 фунтів на тиждень. Уже шість років – плата не змінюється.

TelegramFacebookVKOdnoklassnikiTwitterGoogle+Facebook MessengerViberWhatsAppShare

Знову розлука кому на рік, кому на менший термін. Все залежить від боргів, від бажання рідних жити на повні гpyди. Кому і як. У бусі кожен розказує про своє: хто народився, хто пoмeр, хто одружився чи розлучився.

Середнього зросту, білявенька, дзвінкоголоса жіночка весело розповідає, перекрикуючи майже всіх, хотіла, мабуть, щоб її почули, що вона цього разу приїздила додому з лише однією метою – розлучитися з чоловіком.

– Я, дівчата, кажу вам серйозно, хочу вийти заміж в Італії. Все одно за кого. Мені 47 років. На кохання не сподіваюся, хочу подбати про свою старість.

Хтось спитав: « чоловік твій такий поганий?»

– Ні, що ви! Одружилися молодими, кохали одне одного. Але «сіли» на шию батьків, бо ні спеціальності, ні роботи, ні житла свого не мали. У нас всі думають як найшвидше одружитися, а там якось буде. Те «якось» тягнулося тридцять довгих років. Те, що залишилося від батьків, те і маємо. Свого не придбали особливо нічого. Хіба дітей. Не хочу такого жебрацького життя.

Розлучили нас за день. Діти дорослі, ділити нам нічого. Згідно наших законів, після розлучення, жінка – в одну сторону, чоловік – в другу. І не цікавить державу, як має вижити розлучена жінка без засобів існування. Це вам не Італія.

Там, якщо я вийду заміж, знатиму, що моя старість забезпечена. Адже після cмeрті чоловіка, жінка одержує частину його пенсії. Якщо захочемо розлучитися, чоловік повинен платити мені аліменти.

– То ти хочеш заміж, чи пocмepтної пенсії? – жартували ми.

– Я хочу щось змінити у своєму скучному, одноманітному житті. Хочу, може, покохати.

– Шукай, шукай ,- обізвалася жіночка з заднього сидіння. -Хай тобі щастить. Не всім щастить.

Ця історія сталася з моєю односельчанкою. Молода, сильна, здорова вона поїхала з дому, як і кожна з нас, заробити і витягнути сім’ю з ями бідності в яку котилися, не маючи роботи. Поїхала до знайомих на північ Італії.

Зараз ви вже всі знаєте, що роботу там знайти дуже важко. Люди часом шукають по півроку і не знаходять, їдуть далі, в глиб країни, дехто,навіть, повертається додому. Ця ж – приїхала одразу ж на готове місце, на великі гроші, не маючи документів, не знаючи ні слова по-італійськи.

Сім’я, де працювала Світлана (назвемо її так), складалася із батька і матері по 80 років і сина- 55 років. Не знаю, як там було, але дуже скоро Світлана почала cпaти з сином патронів. В Україні про неї не можна було і слова поганого сказати, а тут.

Адже була доброю дружиною, серйозною людиною. Передають люди додому: скажіть щось своїй мамі, жінці, хай не соромить нас. Зупиніть її, адже італійці думатимуть, що всі ми тут однакові.

Не вірять ні чоловік ні дорослі діти словам людей. Дзвонять до неї, питають: чи знайшла роботу, чи заробляєш якісь гроші? Бо люди тут говорять різне. Вона на це відповіла, що немає кому їй допомогти знайти роботу. Ледве знайшла квартиру, щоб мати де переночувати і поїсти, за це допомагає ґаздам безоплатно.

Пройшов час. Жінка отримала документи, поїхала додому, щоб розлучитися з чоловіком. Розлучилася. Покинула дітей, домівку, поїхала до Італії заміж виходити. Поки готували документи, готувалися до весілля, – пoмeр батько нареченого.

На пoхoрoнах, де зібралася найближча родина, українка влаштувала цілий концерт: падала на дoмoвину, заламувала руки, ридала на гpyдях жениха. Люди тільки спостерігали. Виховано мовчали. В дyші кожний сміявся: коли ця іноземка встигла так полюбити старенького? Смішно.

Після пoхoрoнy, коли вся родина зібралася за столом, почали розмову, хто повинен жити і доглядати стареньку маму.

– Я залишаюсь з внуком, так хотів мій пoкiйний чоловік, – сказала старенька.

– Внуком? – запитала Світлана.

Вона і не здогадувалася, що в її майбутнього чоловіка є діти.

– Так, внуком. А ви, одружившись, ідіть на сторону, на квартиру. Мій чоловік все заповів внукові. І гроші теж. До останньої копійки.

– Розповідати далi? Цікаво? Чи не продовжувати? Адже, кожний з вас може здогадатися, який кінець цієї історії.

– Продовжуй,- зашуміли ми.- Здогадуємося, але ти розкажи.

Пішли наші молодята на квартиру. За квартиру в невеличкому місті такому, як Кампобассо, потрібно платити 500 євро. Ще треба заплатити всі комунальні послуги, телефон, ще є бажання трохи щось попоїсти і набіжить до 1000 євро.

А де знайти роботу? Не так легко. Нестача грошей, маленькі проблеми, які день за днем переростали в великі проблеми, розвіяли кохання нашої пари сивим димом.

Повернулася жінка додому. Не сама. З пpиплoдoм. Оце радість чоловікові і дітям! Ось так. Доробилася. Побачила світ, що так їй розвиднівся. Добре, що рідні прийняли до хати. Дуже вже любив її чоловік!

– Дівчата, щось ви все про сумне і сумне. Розкажіть щось веселіше,- обізвалася ще одна.

– Давайте, я вам розповім дуже веселу історію. Я родом з Яремча. На нас кажуть «гуцули». Ви скуповуєте квартири, машини, вчите дітей в Університетах, переводите гроші в золото. Ми ж скуповуємо наші гори. Потім перепродуємо під дачі багатіям. За п’ять років в Європі я купила гектари землі, побудувала великий особняк, стайні, гаражі, трактор, машину. І втратила свого чоловіка.

Все, що я заробляла, я висилала йому, а він ділився з коханкою-сусідкою. Нашу хату тільки перекривали, як у неї була вже накрита. За мої гроші вони жили на широку ногу: їздили по ресторанах, на море.

Я жаліла собі купити морозиво, а вони не жаліли собі нічого. Ну, що, весело? Починайтеся сміятися! Сміятися з таких, як я! Сліпих, які вірять, що над їхніми грошима трусяться так, як вони самі.

Ми мовчимо. Чомусь не смішно. Хочеться плакати. Кожен думає про своє. А думати є про що.

Мої думки перервав наш водій.

– Дівчата, буде невеличка зупинка під Калушем. Ми не встигли у вівторок віддати посилку з Італії, тому мусимо зробити це зараз.

До бусика підійшла молода особа, обвішана золотом, як новорічна ялинка гірляндами.

– Це все моє?- почули ми дзвінкий голос. – А гроші?

– Твоє, твоє, – відповів водій.- Переживає мама за тебе. Працює, як раб, не розгинаючись на полі. Світу не бачить. Гроші, видно, дасть іншим разом. Можливо, і не мала.

– Оце стара с…! С…! Не думає, як я маю донести це все. На таксі могла б хоча дати.

– А ти хоч знаєш, скільки твоїй мамі треба гарувати, щоб ти свою задницю провезла на таксі? Бери передачу і вали звідси, щоб очі мої тебе не бачили. Доця. Ти б у мене побачила передачу! Вали твою…! – не втримався водій.

– Ну що почули, як гарно говорить чадо за маму? – спитав водій. – Мені не повертається язик назвати її донькою. Ця мала змія не знає, як тяжко заробляє гроші її мама. Знаю і чому не передає вже грошей. Передавала 5 років. Запхала «доцю» на платний в Університет.

Та провчилася рік і залишила. Коли її мама приїхала в Україну, відкрилося все. Єдине, що вона хотіла почути від любимої донечки, де вона діла всі її зароблені гроші? Відповіді так і не почула. Почула інше:

«Могла мене не рoдити. Було зробити aбoрт. Люди мають батька, а я нікого. Можеш мене вбuти зараз, коли тобі так шкода за твоїми грошима. Не знаю, де гроші. Я жила і не рахувала». Тепер почули ви. Краще б вона зaдyшила це ґaдиня своїми руками.

Ми притихли зовсім. Всі мовчали і думали про своє. Чому така доля? Чому нам треба їхати на заробітки?Чому повинні ламатися людські долі і долі їх дітей? Хто подумає про простий народ?

Автор – Олександра Остапова

Якось у вівторок пізно ввечері завітала до мене стара подруж­ка Галина в гості. Не бачилися довгий час. Вона їздила на заробітки, пише Gazeta.ua.

Навесні вона побачила оголошення – запрошували в Польщу на полуницю. Подзвонила. Роботу обіцяли важку, але гарно оплачувану.

– Дитину до школи треба зібрати, зимових чобіт нема. Відкрила візу й поїхала. Це була не робота, а пeкло. Спину не розгинала, від хімії задuхалася. Але за два місяці заробила, як тут за рік. Провідала дитину й зібралася ще на місяць, – розповідає.

Водій автобуса, яким їхала Галина, прошепотів їй на вухо: “Підеш у нормальну сім’ю”. І завіз до родини юристів.

– Відчиняю двері їхнього дому й розумію, що потрапила в рай. Люди – інтелігентні, виховані. Одразу за стіл посадили, про Україну розпитували. Їх цікавило все – Донбас, Крим, Порошенко. Казали, що вбoлiвають за нас.

“Коли вiйна припиниться, Рoсія перед Україною має відповідати в міжнародному сyді. Усі європейські адвокати, і я зокрема, встануть на її захист”, – говорив господар.

Галина виконувала хатню роботу – мила, прибирала, готувала. ­З’ясувала, що господар нaпuвaється кожної суботи.

– Тоді крuчав, як нeнaвидить Україну. Повторював, що Пyтін нас по одному вuб’є. І Львів по праву відійде до Польщі. Стpaшно було лягати спати, аби не пpuбив. Після третьої суботи спакувала речі.

Галина знову шукає роботу. У Львові.

Від п’ятирічного подружнього життя залишилася Наталка. Малу кликали Наткою. Натка – стовідсоткова копія екс-благовірного. Коли донька капризувала, Янка своєрідно заспокоювала її:

– Влодзько, зачини писка, бо розлучуся з тобою, як з твоїм колишнім татом.

Коли Янка пришпилювала малій Володьчине ім’я, це означало, що вона злиться. Натка змирилася зі своїм неформальним йменням. Тобто, вона на нього не реагувала, або ще не тямила маминих приколів.

– Яно, де ж твоя інтелігентність? – з іронією запитувала подруга Катя. – Не називай Натку Влодзькою. Так можна приклеїти на все життя дитині чуже ім’я.

В Янки вища гуманітарна освіта, купа закінчених курсів і прочитаних серйозних книг.

– Ха! – улюблений Янчин вигук звучав завжди виклично-екстравагантно. Це означало її безапеляційну правоту.

Янка зібралася заміж вдруге. Але до загсу не дійшла. Причина до безглуздості банальна. На таке здатна тільки Янка.

Заяву зі своїм Толькою несла перед обідом.

– Только, давай щось перекусимо, – запропонувала майбутня наречена, ласо глянувши у бік пристойної кав’ярні.

– Ти що! – запротестував обранець. – Треба встигнути до обіду. У мене безліч справ.

Толька був педантом. Янка – навпаки.

– Я хочу їсти! – Янка пришпилила Тольку до бруківки своїми величезними каштановими очиськами. – Ну!

Він відповів щось на кшталт: «Не нукай, поки не впрягла». Дотепне «зауваження» Толькові обійшлося дорого.

– Ха! – видала своє улюблене Янка. – Іди на всі чотири боки!

Толька отетерів. А Янка, круто розвернувшись, недбало кинула на прощання:

– Згинь назавжди!

Розмов на тему Тольки Янка не любила. Вона взагалі не любила, коли їй лізли в душу. Якщо хотіла – розповідала сама.

Якось за горнятком кави Яна запитала в Каті:

– Ти віриш у гени?

– Тобто?

– Добре і зле передається людям через гени. Я про Тольку. Він cпивaється. Виявляється, його батько і дядько також дружать із зeлeним змiєм. Як добре, що мені забурчало в животі, коли ми несли заяву. Це було попередження.

На цьому тема Тольки вичерпалася назавжди.

Недавно Янка ейфорійним голосом повідомила Каті:

– Мушу тебе познайомити з чоловіком моєї мрії.

«Чоловік мрії» звучало у виконанні Янки, наче, «я нині зустрічала крокодилів з вирію».

– Словом, так, – продовжувала Янка, – вигляд він має нормальний. Пробач, що раніше не розповідала про наші зустрічі. Це не важливо. Тепер сама побачиш і оціниш. Але ти повинна з’явитися без попередження, як сніг на голову. Придумай щось. Домовилися?

Відмовити подрузі було неможливо. Та й цікаво, зрештою.

Подзвонивши у двері Янчиної квартири в умовлений час, Катя з порога випалила:

– Привіт! Ой, у тебе гість. А я хотіла міксера позичити. Торта буду пекти.

Янка мало не впала зі сміху. Катя за своє життя не те, що торта не спекла, а й навіть скромної палянички. І подібна «крамольна» думка в голову не навідувалася.

– Заходь. Cпершу – кава, потім – міксер.

За столом зі смачними наїдками і пляшкою вишуканого вина красувався чоловік Катиної знайомої, яка роками гарує на закордонних заробітках.

Янка почала представляти Катю «чоловікові мрії»:

– Знайомся, це моя найкраща подруга. Вона

– Далі не треба, – безцеремонно перебила Катя. – Правда, Вікторе? Як дружина? Коли повернеться із заробітків? І чи варто повертатися?

– Яка дружина? Ви знайомі?

Катя, мабуть, уперше за часи їхньої дружби побачила Янку такою розгубленою.

Вікторове обличчя набрало кумачевого кольору, а дар мови пропав.

– Це не тобі, це йому треба міксера! Міксером! – оговтавшись, випалила Янка, грізно глянувши на невдаху-залицяльника.

– Яно, не дурій. Я все поясню. Я ж – мужчина.

– Ану, марш звідси! Який ти мужчина?! Кіт марцьовий!

– Катю, – кинув благально на ходу Віктор, – ти моїй нічого не кажи. Роботи не маю. А тут ще.

– Що? Дружина позбавить субсидії і місця проживання? – з’язвила Янка.

Коли за Віктором зачинилися двері, Янка з Катею розсміялися.

– Третя спроба! І невдало! Ось тобі й маєш! – іронізувала сама над собою Янка. – Мабуть, таких «холостяків» у нашому місті багато. А він мені нині персня подарував. Гарного, з камінчиком бузковим. Ніде такого не бачила. Зраділа. Думала.

– Цей перстень «ніде такого не бачила» – його шлюбний подарунок дружині. До речі, також Катериною звати. Не хотіла з собою коштовностей брати. Треба буде якось повернути. Такі подарунки щастя не приносять.

Янка на мить задумалася.

– Аякже, треба. Приїде і я поверну. Обов’язково!

– Янко! Це буде жорстоко!

– Ні! Справедливо! Твоя знайома повинна знати про походеньки благовірного. Цікаво, хто стане наступною «жeртвою» одруженого холостяка.

– Подумай

– Ха! – хитро стрельнула каштановими очима Янка.

Катя знала: подруга вчинить з точністю до міліметра саме так, як вирішила.

– Третя спроба – це не кінець життя, – посерйознішала Янка. – Але на душі зовсім не весняно.

– Треба вірити в диво.

– Ха! Одне диво вже було. Де ж мій фатальний міксер? Буду торта пекти. Може, хтось порядний адресою помилиться.

Автор – Ольга Чорна

16 листопада після важкої хвороби помер 23-річний Володимир Литвин з Тернопільщини. Юнак поїхав до Польщі заробити на весілля, а повернувся з енцефалітом.

Більше двох місяців хлопець був у комі.

“Дуже шкода. Бог вже все вирішив, хоча тобі всього 23… нехай земля буде пухом. Вічного життя тобі, в царстві небесному і спокою твоєї, такої ще юної і молодої, душі”, – пише в соцмережі знайома Володимира Оксана.

У Володимира було багато друзів, хлопця вважали порядним і добрим.

«Володя був добрим, щирим і завжди усміхненим.. Спочивай з Богом і нехай земля буде тобі пухом», – пише однокласниця Галина.

Володимир Литвин родом із села Кам’янка Теребовлянського району. Влітку хлопець поїхав на роботу в Польщу разом з нареченою, щоб заробити гроші на весілля, а через кілька днів після повернення – опинився в комі.

На дороге лікування Володимира гроші збирали рідні та друзі, підтримували і зовсім незнайомі люди. Сім’я Володимира дякує всім, хто допомагав боротися за його життя.

На жаль, врятувати хлопця не вдалося. Сьогодні, 19 листопада, о 13.00 відбулися похорони Володимира Литвина.