Благодійний фонд українського шоумена та волонтера Сергія Притули почав масштабний збір коштів на три ударних безпілотники Bayraktar для ЗСУ.

Про це він оголосив у Facebook у свій день народження.

“Цей день настав. Ми купуємо Bayraktar. І я запрошую вас приєднатися до цієї благородної справи. Наш фонд підписує контракт, згідно з яким планується закупити три Bayraktar і передати їх у Повітряні сили ЗСУ”, – зазначив Притула на опублікованому відео.

Волонтер додав, що всього необхідно зібрати понад 500 мільйонів гривень. При цьому Притула впевнений, що потрібні кошти вдасться зібрати за тиждень. Перші два мільйони доларів фонд вже акумулював, залишилося зібрати ще $13 мільйонів.

Через кілька годин після старту зборів Притула показав відео зі своїм телефоном, на який постійно приходять повідомлення про надходження коштів:

“Ось так виглядає телефон волонтера, коли він збирає на Bayraktar для України. Ви прекрасні! Низький уклін кожному!”.

Як зробити внесок, дивіться на відео.

Bayraktar TB2 – турецький ударний оперативно-тактичний середньовисотний БПЛА з двигуном внутрішнього згоряння та повітряним гвинтом типу, що штовхає.

Безпілотник може перебувати у повітрі від 12 до 24 годин. Максимальна дальність керування – до 150 кілометрів.

У польському Вроцлаві українець Сергій Бойко перетворив автомобіль на гігантського пса, щоб привернути увагу до збору коштів на лікування свого дворічного сина.

“Це машина-пес «Клопс». Так українець Сергій Бойко, який живе у Вроцлаві, вирішив привернути увагу до збору грошей на лікування свого дворічного сина Даніеля. Коли хлопчику було 10 місяців, у нього діагностували злоякісну пухлину. Щоб врятувати життя дитини й зробити щеплення в США, родині необхідно зібрати ще близько 700 тисяч злотих. На хутряному Fiat Seicento Сергій їздить вулицями Вроцлава й стоїть припаркований у Старому місті”, – йдеться в повідомленні.

Також на «Клопсі» можна прокататися. Автомобіль водночас виставлений на продаж за 680 тисяч злотих. Саме стільки зараз не вистачає на лікування.

«Сподіваюся, пухнастий фіат допоможе зібрати необхідну суму для мого сина, і хтозна, в майбутньому, можливо, — і для інших дітей, які потребують допомоги», — розповів Сергій.

“Дорогі однокласники, друзі, земляки Жовківчани, родичі, всі хто знав і хто не знав Ігора Шоломона – велике прохання допомогти зібрати кошти для того щоб повернути ще одного сина на українську землю з далекої Італії. Щоб його спрацьоване тіло повернути на Батьківщину і положити біля Мами ( в м. Жовква, Львівської обл.) на вічний спочинок, щоб родина і друзі мали можливість ще довго приходити на його могилу, щоб поговорити з Ігором і з його Мамою.

Ігор був дуже світлою людиною, добрим другом і однокласником. Ми всі, ті хто вчився з ним в Рава-Руській школі-інтернаті будем пам”ятати його молодим, красивим, спортивним і дотепним.
Ще напередодні своєї смерті Ігор планував повертатись на Україну. Доля розпорядилась по іншому.
В неділю 9-го травня 2021 року Ігор помер поблизу Неаполя в лікарні Салерно “Ostendale San Giovanni di Dio e ruggi a’Aragona di Salerno”. Його змордоване тіло лежить у моргу, а душа чекає вічного спочинку біля Мами…
Обставини склались так, що біля нього немає нікого з рідних.

Консульство в Неаполі вже займається питанням повернення Ігора на Україну. На все це потрібні кошти, яких родина не має. Тому я, однокласниця Ігора прошу Вас, дорогі друзі проявити Християнське милосердя і допомогти у зборі коштів для того щоб повернути нашого земляка на Батьківщину.

Банківський рахунок відкрив старший брат Сергій Шоломон, який чекає Ігора в м. Жовква у старій батьківській хаті.
(Всі, хто хоче звернутися до Сергій, прошу писати мені в приватні повідомлення.)”, – йдеться в повідомленні.

Однак доля, що вберегла військового від поранень на фронті, підготувала надскладне випробування після повернення в мирний Київ: медики діагностували у Дмитра серйозне захворювання, що потребує термінової трансплантації кісткового мозку.

Детальніше читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

“Не робіть із мене героя. Я військовий, я повинен був зробити свій внесок”
“Ви тільки не робіть із мене героя. Я не сидів в окопах – під “Градами” та “Смерчами”. Не ходив у розвідку. Не боронив ДАП чи Луганський аеропорт… У тому, що пішов в АТО, не бачу чогось героїчного. Не люблю пафосних слів про обов’язок і все таке… Але коли ти кадровий військовий і на твою країну нападає ворог – ти мусиш її захищати. Зробити свій внесок. Я так вважаю. Тому коли нам сказали, що треба офіцери, які готові їхати – я й зголосився”, – так розпочав розмову Дмитро.

Випускник Київського військового інституту телекомунікацій та інформатизації (нині – Героїв Крут), Дмитро Забажан 4 роки відслужив у військовій частині у Черкасах, потім – 2 роки в Нікополі, що на Дніпропетровщині. Останні 1,5 року – служить у Києві.

Як і тисячі українців, Дмитро у 2014-му вирушив на фронт. У гарячій стадії війни фахівці з захисту інформації (а саме цим молодий військовий займався професійно) були потрібні менше, ніж піхота, сапери, артилеристи чи водії. Тому коли у в/ч, де служив Дмитро, озвучили потребу у 4 офіцерах, які вирушать на Донбас, аби робити там те, у чому була необхідність – 23-річний тоді ще старший лейтенант Забажан зголосився їхати.

На той момент його донечці Олександрі ледь виповнилося 7 місяців.

“Наша донечка народилася 17 лютого 2014 року. 18 лютого вже почали стріляти на Майдані… Коли Саші було 7 місяців, Діма просто прийшов і сказав: я їду. Це навіть не обговорювалося. “Я військовий, мені треба їхати. Я мушу вас захищати”… І все. Ми його зібрали. Я залишилася вдома з дитиною сама. Не хотіла їхати ні до його батьків, ні до моїх. Пообіцяла: чекатиму на Діму тут, вдома. І він до нас повернувся… Діма не бачив, як наша Саша зростала. Як зробила перші крочки… Пам’ятаю, він повернувся додому пізно вночі. Мала якраз прокинулася – водички попити. І Діма її схопив на руки – і поставив на ніжки. Питаю: Дім, що ти робиш? А він каже: я хочу побачити, як ходить моя дитина”, – згадує дружина Дмитра Юлія, яка наразі теж проходить службу в ЗСУ.

В АТО Дмитро займався організацією автомобільних перевезень. Об’їздив чи не весь Донбас – Дебальцево, Попасна, Вуглегірськ… З Дебальцевого востаннє виїхав 31 грудня 2014-го. Повернутися в це місто ще раз не встиг: наприкінці лютого українські військові змушені були його залишити.

Дмитро Забажан не любить “розповідати історії” про війну. Каже: “Як хлопці в окопах, я не сидів. А деякі люди вважають, що якщо ти пробув в окопах – тільки тоді ти був на війні”. Дмитро зізнається лише, що ні навчання у військовому виші, ні попередня служба не підготували його до того, з чим доведеться зіштовхнутися в реальності. Ні до обстрілів, ні до того, що цивільні на Донбасі однією рукою братимуть привезену українськими військовими допомогу, а іншою – жбурлятимуть цеглу в їхні автомобілі.

“Спочатку здається, що це все сон. Що ти ось-ось прокинешся…”
Після повернення додому в 2015 Дмитро Забажан продовжив службу. Планував присвятити армії все своє життя. Будував плани, мріяв, жив. Допоки звичне буденне життя не перевернув озвучений медиками діагноз.

“Я завжди вважав, що маю відмінне здоров’я. Не пригадую, коли хворів так, щоб довелося відлежуватися. На лікарняному за 7 років служби був один раз – коли травмував ногу. А до того, ще курсантом, двічі звертався у шпиталь – коли носа рівняли і зуби мудрості виривав”, – розповідає Дмитро.

Десь так само – як про щось несерйозне – Дмитро спершу думав і про ті симптоми, які згодом привели його до Київського центрального військового госпіталю. Молодий чоловік раптом помітив, що йому стало важко підніматися сходами. Здолавши один сходовий прогін, Дмитро відчував настільки сильну задишку, що мусив зупинятися і відпочивати.

“Перша думка: може, на коронавірус перехворів безсимптомно чи ще щось. У мене дружина деякий час тому хворіла, тож я вирішив, що міг теж заразитися. Зробив тест – не підтвердилося. Тому й звернувся в госпіталь. Мені призначили здати низку аналізів. І щойно прийшли результати першого аналізу крові – лікарі сказали негайно звернутися в гематологічне відділення на консультацію. А тут уже сказали лягати на обстеження”, – пригадує Дмитро.

Три тижні медики проводили різноманітні аналізи та дослідження. Тим часом Дмитрові ставало гірше. Показники крові невпинно падали. Рівень еритроцитів, норма яких для здорового чоловіка складає 4.5-5.5*1012/л, у Дмитра знизився до 1,4*1012/л. Гемоглобін, показники якого у здорових людей мають становити 120-170 г/л, опускався до 68 г/л. Медики вимушені були регулярно переливати Дмитру кров – і продовжували шукати причини стрімкого погіршення його стану. І зрештою знайшли.

“Тиждень тому мені поставили остаточний діагноз: мієлодиспластичний синдром, рефрактерна анемія. Тобто мій кістковий мозок не виконує свою функцію й не виробляє в достатній кількості ні тромбоцити, ні еритроцити – нічого не виробляє… Лікування як такого для людей із таким діагнозом, як у мене, не існує. Прогресування хвороби, кажуть, можна сповільнити постійними переливаннями крові або певним препаратом, який коштує понад 100 тисяч гривень, але це лише підтримуюча терапія. Єдиний шанс на повне одужання – трансплантація кісткового мозку. Та в Україні таких операцій не роблять”, – розповідає Дмитро.

Водночас і згаданий препарат, і численні переливання, як пояснили військовому медики, мають небезпечний побічний ефект: посилюють загрозу відторгнення кісткового мозку після пересадження. А проходити цю процедуру йому необхідно в будь-якому разі.

Почути у 29 років, коли ти сповнений планів та надій на майбутнє, що тобі “не пощастило” страждати від того, на що хворіють переважно люди за 60 і що воно в будь-яку мить може трансформуватися в рак крові – надзвичайно важко.

“Спершу здається, що це сон. Думаєш: от зараз я прокинусь – і все буде добре. Але “прокинутись” не вдається. І потім приходить усвідомлення, що це все – насправді. Що це все відбувається з тобою. Кудись зникає сон. Ти практично не можеш спати. Якщо й провалюєшся ненадовго в сон – прокидаєшся від найменшого шурхоту. За вікном ще темно, а ти лежиш і розумієш, що більше не заснеш. Бо з голови не виходить, що це все правда. Відволіктися не вдається. І ти думаєш, думаєш, думаєш… Накручуєш себе. Залізеш в інтернет, почитаєш – і стає ще гірше. Ця хвороба, яку в мене діагностували – це сходинка до гострого лейкозу. Це ще не рак. Але якщо нічого не робити – за період від місяця до півтора року розвивається гострий лейкоз. І тоді робити трансплантацію все одно доведеться. Але разом із жорсткими “хіміями”, – ділиться військовий.

“За 8 років я жодного разу не бачила Діминих сліз… А зараз йому дуже важко”
“Діма тримається. Знаєте, у кожної

“Діма тримається. Знаєте, у кожної людини є своя захисна реакція. Діма будь-які проблеми завжди намагався зустрічати з усмішкою. За майже 8 років нашого подружнього життя я жодного разу не бачила його сліз. Але коли лікар озвучив йому діагноз – він не витримав. Казав потім, що йому дуже соромно за це, що він чоловік і не може показувати власну слабкість… Я добре знаю свого чоловіка. І бачу: він повністю розбитий, страшенно переживає”, – каже Юлія Забажан.

Сама вона, розповідаючи про випробування, що випало на долю їхньої сім’ї, не може стримати сліз. І від шоку, і від страху перед майбутнім, і від втоми: нервове перенапруження, виснажливі очікування результатів аналізів та необхідність розриватися між чоловіком, дитиною і роботою даються взнаки.

“Перші дні після встановлення діагнозу я так наридалася… Пам’ятаю, приїхали ми з дитиною до Діми в госпіталь у вихідні. Тоді сніг такий випав, що не можна було проїхати… Ми взяли з собою санчата – і гуляли по території госпіталю. І мене накрило: я розплакалася так, як, мабуть, ніколи в житті не плакала… Зараз намагаюся триматися. Щоб Діма не бачив моїх сліз. Щоб Саша не бачила… У неї 17 лютого був день народження, вона напередодні підійшла до мене – і каже: мамо, ти будеш знову сумна? Ти не будеш завтра плакати? І що мені сказати дитині? Я пообіцяла, що не буду. Стараюсь, щоб вона не бачила. Але коли розмовляю телефоном – Саша ж усе чує, все розуміє”, – розповідає Юлія.

Маленька Саша знає: тато захворів, тому поки не може бути вдома, з нею. Вона ще не розуміє, наскільки серйозна татова хвороба – і страшенно за ним сумує. Юлія каже: Дмитро від самого народження донечки став для неї найкращим у світі батьком.

“Діма хороший батько. Я спокійно можу залишити його з Сашею удвох на місяць, коли мушу їхати у відрядження – і йому не потрібно жодної допомоги. І уроки разом повчать, і їсти він приготує, і пограється з Сашею, і вдома лад наведе, і зустріне мене… Для Діми сім’я завжди була на першому місці”, – розповідає Юлія.

Так це залишається і зараз. Бо коли йдеться про боротьбу з хворобою, яка зараз лише починається, Дмитро говорить не про себе. “У мене чудова дружина і неймовірна донечка. Мені… мені є заради чого жити”, – каже він.

Дмитро досі не знає, на якій стадії його хвороба і скільки часу в нього є, аби не допустити ускладнень. Відповідні дослідження в нашій країні коштують десятки тисяч гривень. І у разі звернення до закордонної клініки, яка візьметься за проведення трансплантації, їх доведеться робити знову. Як і всі решту досліджень, які Дмитро вже проходив в Україні. Тож визначати стадію хвороби зараз – марне витрачання часу і грошей.

А грошей Дмитрові Забажану та його родині знадобиться чимало. Наразі військовий звернувся до двох закордонних клінік, які спеціалізуються на проведенні трансплантацій кісткового мозку – у Туреччині та в Іспанії. Турецькі медики виставили рахунок на 126 тисяч доларів, у цю суму входить не тільки трансплантація, а й підготовка та реабілітація після пересадження. Їхні іспанські колеги готові рятувати Дмитрові життя за 150 тисяч євро. Розцінки на лікування пацієнтів із таким діагнозом, як в українського військового, в Ізраїлі та Німеччині – значно вищі і стартують від 250 тисяч доларів.

У разі, якщо донором підійде рідна молодша сестра Дмитра, кінцева сума може знизитися на кількадесят тисяч доларів. Однак шанси на це – один із чотирьох. І тоді виникне необхідність витрачати не тільки гроші, але й інший надзвичайно цінний у випадку Дмитра ресурс: час, який знадобиться на пошуки неродинного донора.

Зібрати таку величезну суму самотужки родина Дмитра Забажана не зможе. Сам він уже продав власний автомобіль. Батьки Дмитра навіть думають про продаж квартири, бо готові на все заради порятунку сина. Однак житло в невеликому районному центрі на Кіровоградщині коштує недорого. Та й сам Дмитро навряд чи прийме таку жертву: його батькам та молодшій сестрі тоді просто не буде де жити.

Тож сподіватися Дмитру та його родині лишається тільки на допомогу людей. А їх – тих, хто досі зберіг здатність співпереживати та допомагати – чимало.

“Батьки намагаються зробити все, що можуть. У командуванні допомагають, пишуть у різні фонди… У Міноборони ми зверталися, можливо, вони зможуть чимось допомогти… Подали документи на державне фінансування. Але я поки не знаю, яка там черга. І скільки часу є… А так переважно допомагають звичайні люди. Багатьох із них я навіть не знаю… Я навіть уявити не можу, що так багато є людей, яким не байдуже. Саме вони відгукуються”, – розповідає Дмитро.

Уже наступного тижня Дмитро збирається летіти до обраної клініки, аби остаточно підтвердити діагноз і встановити стадію захворювання, а також з’ясувати, чи зможе його сестра стати донором для трансплантації. А далі – у дуже стислі терміни – йому доведеться знайти величезну суму грошей. Непідйомну для звичайної української родини.

Втім, якщо кожен, хто читає ці рядки, відмовиться хоча би від однієї чашки кави і перекаже її вартість на допомогу Дмитру Забажану – разом ми зможемо допомогти йому одужати, жити нормальним життям, бачити, як зростає його донечка, і продовжувати захищати Україну. Так, як майор Дмитро Забажан робив це досі.

Монобанк (гривні):

Карта 4441114410314155, Забажан Дмитро Олегович

IBAN – UA783220010000026208310665932

ПриватБанк (гривні)

Карта 5168 7573 9659 8122, Забажан Юлія Юріївна (дружина)

IBAN: UA143052990000026207697133175

Рахунок отримувача: 26207697133175

РНОКПП отримувача: 3484511387

ПриватБанк (гривні)

Карта 5168 7554 5914 3174, Забажан Оксана Анатолівна (мати)

IBAN: UA453052990000026209898775761

Рахунок отримувача: 26209898775761

РНОКПП отримувача: 3484511387

Курсантці Олександрі Гуй з Турківщини, на яку місяць назад наїхав машиною п’яний майор 46-річний Володимир Холодний, потрібна допомога. На даний момент дівчина почувається краще, однак її стан є найважчим, серед усіх трьох постраждалих дівчат.

Повідомляє ЛМН

Олександрі вже ампутували одну ного, лікарі намагаються врятувати іншу. Дівчині необхідні матеріальні кошти щоб придбати протез, однак для її сім’ї це непідйомна сума.

«Зараз донечка тримається бадьоро, стримує сльози, щоб не переносити цей біль на інших. Каже, що так судилося, раз Господь забрав одну ніжку… Вдячна всім за допомогу, за те, що підтримують її словесно та фінансово. Ми всією сім’єю дякуємо небайдужим та просимо допомоги, Божої підтримки та молитов». – говорить мама Олександри Галина.