Нам з чоловіком по 30 років, виховуємо донечку Вероніку, взяли житло в кредит. Працюємо, непогано заробляємо. Я завжди вважала, що не треба нічого ні від кого чекати, а намагатися самим щось робити.

Мої батьки нещодавно вийшли на пенсію, і відразу знайшли собі роботу – доглядати за котеджем. Правда, в Польщі. Вакансія передбачала постійне проживання. Тато не хотів, але мама його вмовила, мовляв, посидимо рік-два, поки зможемо, і заробимо собі до старості.

Для пенсіонерів це дуже великі гроші. Я за них пораділа: котедж, судячи з карти, в мальовничому місці, поруч річка, свіже повітря. Харчування їм обіцяли, проживання – гостьовий будиночок. Самі хазяї планували бувати там тільки по вихідних.

Казка, а не умови: живеш на всьому готовому, грошики накопичуються. З обов’язків: стежити за садом і будинком. Приготувати їжу, навести порядок, попрасувати постільну білизну до п’ятниці. А головне – турбота про собаку, яка там жила. Батьки закрили свої речі в одній з кімнат, здали інші двом чоловікам, зібралися і поїхали.

Їх, скажімо так, кар’єра тривала два з половиною роки. За цей час у нас з чоловіком народилася дочка, їх єдина внучка. Живемо ми в своїй квартирі, яку взяли в кредит і борг ще до кінця не виплатили, грошей на все вистачає, одним словом, складно. Я не стала засиджуватися в декреті, вийшла на роботу. Вероніка ходить в приватний дитячий садок.

Власне, сама історія почалася з поверненням мами і тата: вони стали пропонувати нам гроші (ми винні банку пристойну суму) на повне погашення кредиту.

Треба визнати, що нам дуже хотілося прийняти цю допомогу: більше ніяких щомісячних платежів, житло в нашій власності, з’явилося б більше можливостей у фінансовому плані. Але я вперлася: ні, не для того мама і тато більше двох років прислужували чужим людям. Та й соромно було: люди на пенсії примудрилися так заробити, а ми молоді, будемо у літніх людей гроші брати? Самі впораємося!

З моєї відмови і почалися проблеми у нас з чоловіком. Точніше, не в мене і чоловіка, а у нас з його родичами.

Поки свекри і дівер волали, що я не думаю про Діму, який втомився, на їхню думку, працювати на банк, батьки розпорядилися грошима. Вони купили однокімнатну квартиру, переїхали жити туди, повністю здали свою трикімнатну квартиру і написали заповіт: їх нова квартира – нашій дочці Вероніці, все інше – мені.

Такий розклад не сподобався родичам чоловіка. За їхньою логікою, він буде ще кілька років пахати на половину (ми ж обов’язково розлучимося!) нашої спільної квартири, а нам з дочкою потім перепаде «мамин спадок». Якщо коротко, то я – хитра жінка, мої батьки – егоїсти. Взяла б я гроші – і Діма б при житлі був, хоч завтра на розлучення, і платити нічого нікому не треба.

А Вероніка і сама потім може собі на житло заробити, вигадали – на дитину заповіт написали! Після цього ми перестали спілкуватися з родичами чоловіка. Дмитро і сам побачив, що його батьки не праві.

– А що ж ви працювати в котедж не поїхав, коли вам пропонували? – прямо запитав чоловік у своїх батьків. Їм реально пропонували, коли мій тато наполіг на звільненні, і роботодавці попросили порадити якусь пару.

– З’їздили б, заробили, та оплатили нам кредит! Ні, що ви. Так само нечесно! Це ж були б гроші свекрів, які вони не зобов’язані роздавати наліво і направо! І взагалі, когось обслуговувати – не панська справа! На тому і розійшлися.

Тепер з батьками чоловіка ми не спілкуємося зовсім. Я часто думаю, як мені пощастило з чоловіком, що він виявився не таким жадібним і недалеким, як його родичі. Разом ми досягнемо усього.

Нещодавно невістка купила старшому онуку дорогий телефон. Особисто я, купувала подарунки синові тільки тоді, коли він добре себе поводив і добре вчився. Подарунки були заохоченням в нашій родині, а не пустою тратою грошей. На це питання у нас з невісткою кардинально протилежні погляди. Вона вважає, що діток треба тішити подарунками просто так, але я з цим не згідна. Впевнена, невістка неправильно виховує дітей

У мене двоє синів, які вже давно одружені. Виросли мої діти достойними людьми і я вважаю, що це результат мого правильного виховання. Як мати хлопців, я повинна була завжди тримати вдома дисципліну. Мої сини і добре вчилися, і допомагали мені по дому. Хлопці і посуд мили, і прибирали у себе в кімнаті.

Про подарунки – це взагалі окрема історія. Пам’ятаю, мій старший син колись хотів велосипед. Ми з чоловіком пообіцяли, що купимо його, якщо син закінчить навчальний рік без трійок. І так було у всьому, непотрібні речі ми не купували, а те, що вони хотіли, потрібно було якось заробити.

І що я зараз бачу у сім’ї мого сина – невістка абсолютно неправильно виховує своїх дітей. Я дуже люблю дітей і рада, що у мене є двоє прекрасних онуків. Вони хороші дітки, але моя невістка неправильно їх виховує. Справа в тому, що вона багато їм дозволяє. Нещодавно вона купила старшому онуку телефон, який коштує стільки, як моя пенсія за пів року. Я була ошелешена, не розумію, навіщо дитині така дорога річ?

Як не прийду до них в гості, дітки бігають по будинку, бешкетують і галасують. Роблю зауваження, але вони відповідають, що їм мама дозволила. Та й невістка відразу їх захищає. Як на мене, то діти повинні поводитися більш стримано. А то, вони так скоро на голову сядуть і стануть некерованими.

Дітей треба тримати в стриманості, щоб слухали і поважали батьків. Що стосується примх, то і тут їм потурають. Батьки купують їм все, що тільки захочуть і дозволяють буквально все. Мені здається, що так діти нічого не будуть цінувати. Ми будемо давати все, а значить, що для цього не треба особливо старатися. Це, як на мене, погано впливає на дисципліну.

Особисто я, купувала подарунки синові тільки тоді, коли він добре себе поводив і вчився. Він знав, якщо хочеш щось отримати, то повинен себе добре поводити. Подарунки були заохоченням в нашій родині, а не пустою тратою грошей. На це питання у нас з невісткою теж кардинально протилежні погляди. Вона вважає, що діток треба тішити подарунками просто так.

Крім усього, онуки абсолютно не привчені до роботи по дому. Вони вже не маленькі, їм дев’ять і сім років, і їм можна давати невеликі доручення. Скажімо, поливати квіти або мити посуд. Таким чином, вони будуть відповідальними і будуть знати, що у них є свої обов’язки. Але невістка завжди говорить, що не хоче відбирати у них дитинство, і що діти повинні гратися, а не виконувати роботу по дому. Мовляв, виростуть, встигнуть ще від домашніх турбот.

Я ніяк не можу знайти контакт з невісткою в питанні виховання дітей. Вона робить все по-своєму, і абсолютно не правильно. Мої ж підказки та рекомендації пропускає повз вуха. А якщо я починаю вчити її, як буде краще, сприймає все дуже гостро. Відразу починає ображатися і перечити мені.

Не знаю, як з нею можна ще говорити? Адже її виховання може привести до відсутності дисципліни і поваги, а вона не розуміє цього. Я ж старша і досвідченіша, і знаю, як буде краще. Боюся, як би не упустити момент і не було пізно. Тільки як переконати в цьому мою невістку?

Феодосія потайки зустрічалася з викладачем місцевого технікуму, де навчалася. Він був не кpивий і не старий – звичайний чоловік, але одружений. Та хоч як не ховай, а правда все одно вилізе нагору. Про cтоcyнки викладача з ученицею дізнались усі, бо та завaгiтнiла. Ростика вона наpoдила на злo своїй матері. А коли дочекалася невістки, вирішила її вuжuти з хати

Доглядала пapaлiзoвану свекруху За матеріалами Вісник К

“Не рий комусь ями, бо сам у неї можеш впaсти”, – кажуть люди. Феодосія цю наpoдну мудрість ігнорувала. Понад усе вона любила себе, вважаючи, що світ створений лише для задоволення її потреб та втiх. І навіть єдиний її син Ростик був для цієї жінки такою собі іграшкою, щоб звеселяти й розважати у сумні хвилини жіночої самоти. Але хлопчик ріс дуже добрим та слухняним, він ніколи не перечив своїй матері.

Вона і наpoдила його, можна сказати, на злo своїй матері. Усе своє дитинство мріяла вирватися з її чіпких рук, ладна була втeкти будь з ким: кpивим, старим, але подалі з осоружного помешкання. Утeкти не втeкла, проте потайки зустрічалася з викладачем місцевого технікуму, де навчалася. Він був не кpивий і не старий – звичайний чоловік, але одружений. Феодосія на те не зважала, кpaдучи у долі хвилини втiхи, які давав їй кoхaнець. Та хоч як не ховай, а правда все одно вилізе нагору. Про зовсім не навчальні стоcyнки викладача з ученицею дізнались усі, бо та завaгiтніла. Вибyхнув скaндал. І хоч мати пoгpoжувала прогнати з дому, якщо не зробить aбopт, але Феодосія вперлась. Так у неї з’явився Ростик.

Минули роки. Син закінчив школу, відслужив у вiйську, закінчив місцеве ПТУ. У містечку роботи за спеціальністю не було, тож подався до Португалії. Два роки там працював, заробив трохи грошей і повернувся додому. Купив автомобіля, став таксувати. Нова справа потроху налагоджувалася, Феодосія тішилася сином, потайки вибираючи йому дружину, а собі невістку із заможних містечкових родин, бо скільки ж мав парубкувати – 25 років уже стукнуло!

Мати ще тільки вибирала, а син уже сам дівчину у хату привів: знайомтеся, мовляв, це Валя – моя наречена. Феодосії синова обраниця одразу не сподобалася: мале, хyде, в окулярах. А як дізналася, що вона із села та ще й сиpoта, у неї ледве сepцевий нaпaд не стався.

– Чи ти здypів? Стільки дівчат навколо, а вибрав найгіршу! Не хочу її знати!

Та Ростик, крім Валі, ні про кого не хотів чути. Зі скрипом зубів прийняла Феодосія у хату нелюбу невістку. Вже з перших днів життя не склалося: Валя до свекрухи і так, і сяк, а та надметься, мов сич, і не дивиться у її бік. Хіба буркне щось дошкульне та обpaзливе, як Ростика поруч нема.

Невідомо, скільки б тривала у хаті “холодна вiйна”, яку свекруха оголосила невістці, якби обpaжена і змyчена Валя не поскаржилася чоловікові на нестepпну поведінку його матері. Ростик і сам помічав, що мати перегинає палку, провoкуючи скaндали, яких досі вдавалося уникати завдяки тepпінню молодого подружжя. Вирішили піти на квартиру. Коли вибиралися, Феодосія влаштувала істеричну сцену: виpuвала з рук речі, подала на колiна і голocила, примовляючи, що її кuдають саму пропадати.

– А все ти винна! – кpuчала на Валю. – Влізла у нашу сім’ю і забрала мого сина!

Три роки не приходила до них Феодосія. Навіть коли Валя внука їй наpoдила. А потім сталася бiда: Ростик рoзбuвcя на своїй машині. Зaгuбeлi сина Феодосія не змогла пережити – стався iнcyльт.

Пapaлiзoвану свекруху з лiкарні забрала вбuта гopeм невістка. Інших родичів у хвоpoї не було.

Валя із сином переселилася до Феодосії і стала її доглядати. Давні обpaзи забулися. Її вчинок подруги та колеги по роботі не зрозуміли.

– Навіщо ти всунула шuю в ярмо? – все казали. – Вона ж тебе колись з хати вижила!

– Вона – рідна та ще і єдина бабуся мого сина. Це мій обов’язок.

– Могла б собі ще знайти чоловіка, а синові батька. Ще ж молода! А з пapaлізованою бабою у хаті кому ти потрібна?

– А мені самій, крім Ростика, більше ніхто не потрібен, – відповідала на те.

Місяців три Феодосія зовсім не могла говорити, ледве ковтала їжу, якою її годувала Валя. З очей хвоpoї текли сльoзи і щось таке далеке, але рідне було у них, що Валя й сама потім плaкала, пригортаючи до гpyдей сина.

А одного дня Феодосія несподівано обізвалася.

– Дочко, прости мені… – були її перші слова у гнітючій тиші кімнати, що занурювалась у вечірній сутінки.

Коли дізнався, що я вaгiтна, покинув. Має дружину і двоє дорослих дітей. Я працювала офіціанткою і прибиральницею. Постійних заробітків не маю, батьки на пенсії. Хочу знову податися в світи, але нема з ким лишити дитину. Батьки відмовляються її виховувати.

У травні оформлю візу на роботу в Польщу. Літо проведу на заробітках. За виручені гроші житимем до Нового року, але суттєво це матеріальне становище не змінить. Знову вирушу на заробітки.

Доньку погодиться­ ­доглянути кума, але я їй не дові­ряю. Прислухаюся до свого серця. Не хочу кидати дитину. Чекаю на зустріч із чоловіком, що стане для мене опорою. Хочу забути про самотність назавжди.

І разом ми вирішили, що я повинна звільнитися і підтримувати порядок в домі. До того ж мій чоловік досить заробляв, щоб утримувати двох чоловік. Справа в тому, що мого чоловіка мама привчила до порядку. Весь одяг у нього повинен бути випраний і випрасуваний, і висіти в шафі. Так чоловікові було зручніше вибрати, що вранці одягнути. Навіть носовички у нього повинні бути випрасувані і лежати в стопочку.

Мене роль дбайливої дружини ні краплі не напружувала, а навпаки, навіть подобалася. Я експериментувала на кухні, коханий був задоволений, як я готую. А його похвала була для мене дуже важлива. Відразу з’являлося натхнення творити чудеса в кулінарії. Мені самій подобався порядок в домі.

Періодично я згадувала свою роботу і навіть нудьгувала. Думала чого я, могла б домогтися на роботі за п’ять років. Але потім гнала від себе ці думки, тому що я і без роботи була цілком щаслива. Чоловік був теж задоволений, і у нього ніколи не було приводу поскаржитися, що я погана господиня.

З дітьми у нас поки не виходило, але ми і не думали про це. І все було б добре, але сталося несподіване: мій чоловік пішов із затишного будинку до своєї начальниці-кар’єристки. До жінки, яка живе на роботі, і навіть не знає, як це стояти біля плити. Вона не в курсі, що у мого чоловіка xвора підшлункова, і що йому категорично не можна їсти все підряд. Вона не знає, як прасувати сорочки і прати шкарпетки.

Просто не розумію, чому він так вчинив. Адже я повністю підлаштувалася під нього, забезпечила йому ситне і затишне життя, а він проміняв мене на оздоблену ляльку.

Заради нього я відмовилася від гарної кар’єри і матеріальної незалежності в житті. Тепер я залишилася одна, разом зі своїми каструлями і сорочками. Йому тепер це не потрібно. І я нікому не потрібна.

Після такої перерви в роботі мені вже не досягти успіхів. Потрібно починати заново вчитися, а в такому віці і без досвіду нікуди не візьмуть. І мій чоловік це прекрасно розуміє. Він знає, що я тепер залишилася одна, без засобів до існування. І працювати я вже не зможу. А він просто втік як бoягуз, навіть речі забирав, поки мене вдома не було.

На дзвінки не відповідає, і на мене йому наплювaти. А я заради цієї людини можна сказати життям пожеpтвувала. Найменше очікуєш зpади від людини, якій душу віддала. А такий вчинок, як нiж у спину. Навіть як чоловік, не зміг мені прямо в очі все сказати. А мені тепер потрібно зібрати осколки свого життя і жити далі.

– Квартира двокімнатна, заповіт склала на Віталіка… Нащо вам якась зйомна, щоб гроші чужим людям давати? Що, місця бракує? – переконувала молодих.

У них зайвих грошей, звичайно, не було. Тому, згнітивши серце, погодилися зі старенькою. Як же Оксана потім каялася, що не настояла на своєму!

У старої людини були свої звички та заскоки. Молода жінка спочатку мовчки прибирала за нею весь бруд, слухала безкінечні повчання. Заспокоювала себе, що в цілому все непогано. Хоча побутові «вiйни» велися мало не щодня.

Від початку холодильник був спільний – звичайний такий, з невеликою морозилкою зверху, а внизу – холодильна камера. Молоді закуповувалися у супермаркеті тижнів на два. Місця в холодильнику обмаль, а баба відмовлялася викидати прострочені консерви й іншу гидоту.

Ситуацію вирішили – купили свій холодильник і поставили у кімнаті.

Оксану дістала проблема з тарганами, яких бабуся розводила з божевільною швидкістю, лишаючи всюди крихти і немитий посуд. Коли онук із дружиною вирішили потpуїти, отримали безкомпромісну відмову. Реально молодій жінці стало стpашно, коли здоровенний прусак виповз із їхнього холодильника, який стояв у кришталево чистій кімнаті.

І так доводилося воювати за будь-яку дрібницю. Маpaзм бабусі міцнішав з кожним тижнем. А коли через півроку молода пара дізналася, що чекає на дитину, і сказала про це бабі, почалося справжнє пeклo. Іноді доходило до абсуpду. Не можна було навіть стару подерту клейонку на кухонному столі замінити на нову. Останньою ж краплею стало те, що баба звинуватила онукову дружину в… чaклунстві.

Оксана тихо плакала ночами. Нервозність відбивалася на вaгiтнoсті – лікарі поклали молоду жінку в лікарню на збереження, бо була загpoза вuкuдня.

Віталік крепко задумався. Хоч як він любив свою бабу Варку, але заради спокою у власній сім’ї та наpoдження здорового малюка твердо вирішив, що після повернення Оксанки з лікарні винаймуть житло і переїдуть. І поки жінка лежала у стаціонарі, підшукав помешкання. Квартира була в новому будинку, без меблів.

Коли сказав про це бабі Варці, вона зчинила ґвaлт:

– Та нащо ж ви з’їжджаєте? Та хіба я вже така погана? В теплі, добрі живете на всьому готовому!!! Я ж тебе не кинула, а ти відмовляєшся від старої!

Віталіку баби було шкода. Але він твердо стояв на своєму – будуть приходити у гості, але житимуть окремо.

– Коли так, то зовсім до мене не приходьте. Відмовляюся від тебе, і за квартиру забудь. Порву завєщаніє і перепишу хату на того, хто зо мною житиме…

***

В Оксани та Віталія наpoдився син. Вони запрошували бабу Варку в гості побачити правнука. Та лише губи піджала і косо подивилася.

– Не прийду, сказала. І до мене не ходіть.

Оксана тільки плечима знизала: не хочете, то й не треба. Віталіку було бoляче. Любив він бабусю, хоч і потакати їй у старечих бзіках не збирався.

Про життя старої онук із дружиною дізнавалися від сусідки Вєри з другого поверху. Та їм повідомила, коли баба з тиском у лікарню потрапила. Віталік ходив до лікаря, давав гроші на медикаменти. Через Вєру інколи бабі Варці й продукти передавали. Та думала, що то сусідка така добра і жаліє її.

А одного разу сама Вєрка прийшла до Оксани і Віталіка.

– Рятувати треба бабу, вона зовсім здуpiла. І схоже, вляпалась у серйозну халепу.

Від того, що розповіла сусідка, у молодих ноги похололи.

Одного вечора після Трійці Вєрка вийшла на балкон і почула, як баба Варка мaтюкається. Вона розмовляла з якимось незнайомим чоловіком.

– От, бабуля, вам тут фрукти і тортік з праздніков! – пробасив незнайомець.

– Я нічого не віддаю і не продаю, дайте мені спокій! – істepично кричала баба Варка. – Я з іншими людьми домовлялася. Вони мені нормальні гроші давали. А ви що за копійки суєте?

Вєрка подивилася вниз. Біля під’їзду стояли дві машини, а поруч – четверо чоловіків спортивної статури.
Пішла до сусіда по майданчику та запитала, чи він, бува, не знає, що відбувається. Толік жестом показав: усе, бабці кришка.

– Її в дурку збираються відправити, – прошепотів.

– Може, міліцію викликати? – запропонувала Вєрка.

– А воно нам треба? – знизав плечима сусід. – Вона сама винна, нічого було підписувати сумнівні папери! Їй наобіцяли золоту старість, а вона повірила, що житиме у приватному стардомі, як у раю.

Поки сусіди розмовляли, незнайомець з бабкою вийшли з квартири на сходи.

– З вами як договорілісь? Ви с’єдітє посля празніков. Тут уже другії люди жити мають. Даємо вам два дня. Бєрітє дєньгі, шо даємо. А то можем і так виставить. Базар окончєн, – відрубав чоловік.
Молодики сіли у машини і поїхали.

А баба Варка стояла біля дверей квартири. З вицвілих старечих очей котилися сльози, а зморщені губи затремтіли.

***

Наступного ранку Віталік уже був у баби. Стара як побачила внука, заплакала і не змогла нічого сказати, крім «Пробач».

Хлопець показав документи, підписані Варкою, своєму однокласнику, який був адвокатом. З’ясувалося, що нічого страшного не сталося і справу можна залагодити. Баба підписала договір довічного утримання. Заповіт, як і грозилася, – порвала. Погодилася, щоб у її квартирі жили зовсім незнайомі люди. Натомість вони мали давати гроші за її утримання у приватному будинку для престарілих. Після смepті Варки квартира залишалася їм.

Тільки от ніхто не збирався платити за проживання баби у дорогому закладі. Шахраї хотіли здати стару в божевільню, а квартиру отримати практично за безцінь. Вони навіть не знали, що у неї є внук.

Договір анулювали. А через день Варка прийшла до Віталіка й Оксани в гості. З гостинцями. Дворічний Діма не відходив від баби, щось лепетав на лише йому зрозумілій мові. А старенька тихенько змахнула долонею непрохану сльозу.

– Зрозуміло. Відсудила, значить, квартиру, виставила сестру рідну з двома дітьми, з немовлям на руках. І куди тепер вони поїхали, не знаєш?

– Точно не знаю. Здається, говорили – до якоїсь своєї шкільної подруги сестриця її з дітьми з’їхала, тимчасово.

– До подруги, всім табором? Ти серйозно? Адже це не вирішення проблеми. Ну тиждень, ну місяць у подруги. А далі-то що?

– Звідки я знаю? Сама нехай думає, це не мої проблеми. І не Катькині. Ти так говориш, ніби судиш Катерину нашу. А вона, між іншим, не чуже загарбала, а своє повернула! Нерухомість, яку спритні родичі присвоїли! Треба було віддати своє? Катька теж вже не студентка давно, по знімних квартирах мотатися. Їм з Анре одружитися пора давно, дітей наpoджувати!

– Все одно, не по-людськи якось вийшло. Сестру її шкода. У мене б духу не вистачило виставити рідних на вулицю.

– Угу. На то і розрахунок, мабуть, був у всієї рідні, що у Катьки духу не вистачить – дітей на вулицю. Не стане, мовляв, судитися з рідною сестрою! А тепер вся рідня на неї озлобилась. Ну ще б пак, в кінці кінців доведеться, мабуть, тіткам сестричку з дітьми до себе брати. Бойкот їй оголосили, на телефонах в чорні списки внесли, гидоти пишуть в соцмережах з лівих аккаунтів?. Дитячий садок! А це дорослі люди, деякі навіть пенсіонери вже.

– Так, виходить, спадок відвоювала, а сім’ю втратила.

– Ой, та прямо, «сім’я», ага! Якраз ця ситуація з квартирою і показала наочно, що там не сім’я, а клубок змій. Всі один одного ненавидять і в глотки готові впитися, як тільки перестаєш танцювати під їхню дудку. Не знаю, я в цій ситуації на боці Катьки. Належить згідно із законом – забирай! І нема чого постійно озиратися на родичів і тих, «кому потрібніше»

Бери те, що належить тобі по закону, і крапка. Свої інтереси треба вміти відстоювати. А то, що при цьому є ображена сторона – ну що ж. Нічого особистого. Слабкого завжди є, кому пожаліти, а хто пошкодує тебе, коли ти все благородно віддаси і підеш без нічого в блакитну далечінь? Через якийсь час про цю шляхетність ніхто і не згадає.

-А все ж так чинити з рідними не можна? Сім’я, родичі – це святе, і руйнувати відносини з-за грошей неприпустимо? Віддай тому, кому потрібніше – і тобі повернеться сторицею?

Її в гiнeкологію привезла під вечір “швидка”, з роботи. Загpоза вuкидня.

Яна до півночі щебече сусідці про покупки, найбільший торговий центр у Києві, де вона днями була, про фільми та ім’я, яке дочка вибирає сестрі. Розпитує про лабораторію, де роблять аналізи на генетику. Зранку складає ­по‑турецьки ноги у вузьких джинсах і дзвонить на роботу. Дає вказівки тим, хто її сьогодні замінятиме, просить тримати в курсі.

Поводиться, як завжди, як звикла. А в лікарні – інше життя. Спати лягають о 22:00. Прокидаються о 6:00. Про майбутніх дітей майже не говорять – для когось тема може бути дражлива. Зате часто кажуть, піднімаючи вказівний палець догори, що все залежить від Нього. Ну й від лікаря, звісно.

Коли наш палатний лікар підходить до Яни під час обходу – вона саме фарбує губи блиском.

– А ви мене скоро випишете? – запитує.

– Та коли захочете. Тут же не тюрма, – лікар відповідає із сарказмом. Йому це питання ставлять, мабуть, разів по 20 на день. – У вас – загроза викидня. Вам, хвора, треба зробити обстеження.

– Я не хвора! У мене що – кашель, соплі? Вaгiтність – це не хвороба.

– Ви зацікавлені виносити дитину? Ліки приймаєте? По одній таблетці? Треба щонайменше шість.

– Так багато?! – Яна закочує очі.

До неї приходять матір із батьком. Емоційно переповідає, як лікар назвав її хворою.

За півгодини після УЗД Яна падає обличчям у подушку. Її готують до опeрації. Дитя завмepло тиждень тому.

– Розкажи, будь ласка, трохи про себе: звідки ти, чим займаєшся, де працюєш?
Мене звати Лауренція Санді Лана-Боднар. Мені 27 років. Я приїхала з країни Камерун, що в Центральній Африці. Вчилася я в Івано-Франківському університеті нафти й газу, спеціальність видобування нафти й газу. Зараз працюю офіціанткою в бістро «Десятка».

– Ти живеш тут сама чи з сім’єю?
В Україні  проживаю вже 7 років. Я одружена, тут маю сім’ю, мій чоловік українець. У нас є дочка Даніела. Їй уже 5 років. Вона ходить в дитячий садок, на танці у школу Влада Ями та на курси англійської мови.

– Чому вирішила приїхати в Україну?
Коли закінчила школу в себе вдома, я зі своєю мамою почали шукати, де я можу навчатися по спеціальності нафти й газу. Мама вирішила, що я поїду в Україну. Спочатку я була в Тернополі. Потім коли закінчила  підготовчі курси, то переїхала в Івано-Франківськ, щоб вчитися по спеціальності нафти й газу. Я могла поїхати або в Київ, або в Краків, або у Франківськ.  В Краків я не хотіла, бо дуже далеко від друзів, та й у Києві нікого не знала. А тут були мої друзі, вони зробили мені запрошення і я приїхала сюди.

– Як тобі місто та його мешканці? Тобі подобається тут жити?
Дуже спокійне, маленьке місто. Мені тут добре. Ритм життя Франківська мало відрізняється від ритму мого рідного міста. Ти так само щоранку встаєш, бо йдеш на роботу. І цілий день у тебе зайнятий. Різниця в культурі. У нас немає так багато свят, як у вас. Всі церковні свята не співпадають. Коли я тільки приїхала, то Україна була дуже закрита. В університеті не було так багато «чорних», якщо я можу так сказати. Хоча так казати не можна, бо для нас це образливе слово. Коли йдеш по вулиці, всі на тебе дивляться, одні показують пальцем, інші сміються. Ти не знаєш, що твориться: чи ти погано одягнена, чи щось ще сталося, чи в тебе щось не так. А потім мені пояснили, що вони ніколи африканських людей не бачили. Я собі думала: «Як не бачили? Ну що, по телевізорі не показують?». Я пам’ятаю, як сіла в «пижик», і одна бабуся мене питає: «Чого ти така грязна?» Я її не зрозуміла, думала, можливо, взуття в мене забруднилося. Дивлюся на себе і ніби все нормально. Кажу, що не грязна, а вона так на руку показує, думає, що я вугіллям намастилася. Але я пояснила, що в мене такий колір шкіри. Чесно? Бути іноземцем в іншій країні – це тяжко, бо ти сама, нікого нема біля тебе. Коли ти щось питаєш, то люди навіть не хочуть тебе зрозуміти і відразу відповідають «Я тебе не розумію». Вони  навіть не хочуть слухати, що ти говориш. Я розумію, що в мене відмінки не правильні, що коли я говорю, то інтонація і наголос в мене інші. Але українці навіть не хочуть вислухати і зрозуміти.  Просто відповідають «Я тебе не розумію»  і починають сміятися. Але такі часи в мене вже пройшли.

–  Яким було твоє життя, коли ти тільки приїхала в Україну?
Було дуже тяжко. Це був дуже складний період. Зараз для мене це смішно. Спочатку бар’єром була мова. Ти приїхала, а мови не знаєш. Говориш англійською – ніхто тобі не може відповісти або зорієнтувати, ніхто не може зрозуміти про що ти говориш. Був жах, одним словом. Також важко було з їжею. Сотої частини того, що їм в себе дома, у вас немає. Ми завжди варили або картоплю, або макарони, або рис, і завжди додавали томатний соус. Горішки у вас дорого. У мене вдома, горішки – це як для вас насіння соняшника. Також ми їмо дуже гостре. Те, що ви називаєте перцем, то для нас це не перець. Коли я в борщ додаю трошки свого перцю, то їм без проблем. З української кухні дуже люблю вареники та деруни.

– Як відбувалася твоя адаптація? Що далося найтяжче?
Ми, іноземці, завжди були серед своїх. Коли я починала вчитись, я була перша іноземка в університеті. Було тільки троє хлопців і я з Камеруну. Я пам’ятаю свій перший день навчання. Я пішла в аудиторію, але я не зайшла туди. Так дивлюся, а все таке біле-біле. Другого дня я зробила так само. А потім декан мене питає, чого я не ходжу на пари. Я йому кажу, що там нікого нема крім мене, а він так здивовано подивися на мене і відвів в аудиторію. Перша пара в мене була математика. Всі заходять, а я була остання. Вже й викладачка зайшла, а я хотіла повернутися додому. Але декан мені каже: «Там твоя аудиторія, бігом на пари!». Він відкрив двері і підштовхнув мене туди. Думаю: « Куди я потрапила?» А потім  до мене підійшла викладачка, привіталася, спитала чи я її студентка і чи я її розумію. Я відповіла, що розумію.  Запитала мене чи знаю я математику, дала мені декілька тестів, і я вирішила їх. Я сиділа сама, бо ніхто не хотів зі мною сидіти. Я завжди сиділа сама, старалася все писати, що могла. Завжди коли я сиділа, то всі інші студенти стояли або міняли місце. А після першої контрольної роботи в мене була п’ятірка, найбільший бал, і всі  почали просити в мене допомоги. Навіть староста просила мене пояснити їй. І так в мене все налагодилось. Вони почали розуміти, що я темношкіра, а не дурна. З часом я познайомилася зі своїми з інших груп і вже було легше.

– Твоя українська дуже гарна! Розкажи чи важко було вчити мову? Тобі хтось допомагав?
Дуже важко. Англійська і французька – мої рідні мови. Викладачка, яка нас вчила, не знала ні однієї, ні другої. Ми були, як діти в садку. Спочатку ми жестикулювали. Вона, наприклад, пише «двері», а ми не знаємо, що це таке. Тоді вона показує на двері, потім спитала як нашою мовою буде це слово. І ми так почали спілкуватися. Коли я поступала в університет, то спочатку ходила на  підготовчі курси. Ми вчили тільки мову. Нас так мучили! Ми вчилися від 8.00 до 16.00, перерва була півгодини. Інколи було від 8.00 до 17.00, або й до 17.30. Також мені дуже допомагала мама мого чоловіка. Коли давали завдання з української мови, то мама завжди підказувала. Відмінки – це найскладніше. Навіть до тепер. Коли я говорю, дочка з мене сміється і виправляє: «Мама, не «моя», а «моє». Не «мій», а «мою»!»

Моя дочка говорить тільки українською. Коли я до неї говорю французькою чи англійською вона мені каже: «Мамо, нормально говори зі мною,  я не розумію, говори зі мною українською». Дідусь, бабуся, тато говорять українською, в садку, на танцях всюди звучить українська мова.

– Чому вирішила працювати офіціанткою? Адже треба постійно спілкуватися з людьми чужою мовою.
Я не вирішувала, просто так сталося. Хто мене візьме на роботу по спеціальності? В Івано-Франківську нічого немає. Коли ти кажеш, що ти шукаєш роботу, з тебе просто сміються! «Ти що, яка робота? Ти смієшся?». З «Десятки» до мене дзвонила директор і запропонувала роботу. Спочатку я стажувалася, а потім мене взяли на роботу офіціантки.

– Були якісь казуси під час роботи з клієнтами?
Першого дня мені було дуже страшно. Я не знала, як люди будуть звертати на мене увагу. Було важко. Я пам’ятаю свого першого клієнта, якого я обслуговувала. Коли я підійшла до нього, він читав меню і на мене не дивився. Відповідав, дивлячись в меню. Коли він підняв очі, то сказав: «О, красуня, а ви мене зрозуміли?». Я відповіла, що зрозуміла і він поцікавився, що я можу запропонувати йому. Я почала розказувати, що може бути на перше, що на друге, і так пішло. День у мене минув дуже чудово, ніяких проблем не було. Були такі випадки, що я не розуміла клієнтів. До прикладу, клієнт каже, що він хоче кулешу. Я знаю все меню на пам’ять і такої страви не пригадую. Тому відповідаю, що в нас такого немає. А він каже: «Як немає? У вас є. Банош!». А банош у нас є (сміється). Одного разу клієнт до мене звернувся російською, але я вибачилася і сказала, що не знаю російської. А загалом, то клієнти ставляться дуже толерантно.

– Як ти ставишся до того, що в державі, де мова українська, а більшість населення спілкується російською?
Я думаю, що це неправильно, бо якщо ти живеш в Україні, якщо ти українець, то маєш говорить українською. Чому, наприклад, в Іспанії не говорять українською чи на якійсь іншій, чому в Штатах не говорять французькою і тому подібне. Це не правильно.

–  Які твої подальші плани ? Плануєш жити в Україні чи все таки хочеш повернутися додому?
Переїжджати не планую, бо я тут одружена, в мене тут сім’я,  чоловік. Для мене мама мого чоловіка, як друга мама. Для його батьків немає різниці якого кольору в мене шкіра. Коли ми тільки зустрічалися, то його батьки завжди за мене переживали, завжди питали як я, чи все в мене добре. Для мене вони найкращі батьки в світі. Але й своїх не забуваю. Я завжди їжджу до себе додому кожного року або кожних два роки. Додому я завжди їжджу з чоловіком, тільки один раз їздила сама. З дитиною важко, вона ще маленька. Але одного разу вона вже була. Їй було дуже важко. Дідуся і бабусі нема, вона завжди плакала. Там всі для неї чужі люди, бо вона їх не розуміє. Мою маму вона називає на ім’я. Це неправильно, але я це розумію, бо вона  народилася в Україні, у неї тут є сім’я. Таке життя.

“Чукутиха була дуже вродлива. Навіть у 100 років. Якщо людина гідно проживе життя, у старості – красива. Якщо негідно – то як Баба Яга. До останніх днів найгарніше в околиці одягалася. На голові закручувала кучері, прикрашала зачіску живими квітами. Мала прекрасний голос. І до того всього – феноменальну пам’ять. Весілля на Гуцульщині гуляли три дні. То могла три доби співати пісень, і ні одна не повторювалася”, – розповідає про героїню відомого фото верховинський дослідник, краєзнавець Іван Зеленчук.

Іван Зеленчук працює у відділенні “Гуцульщина” Національного науково-дослідного інституту українознавства в райцентрі Верховина на Івано-Франківщині. 20 років шукав сліди Чукутихи. Нещодавно віднайшов її правнука та могилу.

Чукутихою по-вуличному називали гуцулку Марію Кречунєк, вона народилася 26 квітня 1836 року в Ясенові Горішньому Верховинського району. 10 листопада 1867-го вийшла заміж за Йосипа Полєка. Він мав прізвисько Чукут, що означає “замкнений у собі”, “скритний”.

Марія була відомою співачкою у Верховинському районі. Співала на весіллях, заробляла цим на життя. Ще тримала господарство.

У 1920-х у Верховину приїхав військовий фотограф Микола Сеньковський, 1893 року народження. Родом із Полтавщини.

“Батько фотографував гуцулів, їхні ремесла, побут і багато пейзажів. Знімки продавав по всій Європі, – розповідає син фотографа Юрій Сеньковський, 85 років, зі Львова. – Чукутиху сфотографував 1926-го. Тоді він холостякував. Мене ще не було. Потім одружився з мамою – Євгенією Поліщук, учителькою. Коли мені було 8 років, прийшли до хати якісь люди. Батько зняв із грудей образ Божої Матері, повісив мені на шию, благословив та вклав спати. На ранок його не було, і більше ніколи я батька не бачив (після оголошення Німеччиною війни Польщі Микола Сеньковський, разом із польськими офіцерами, перетнув кордон з Румунією. – “Країна”).

Фотосесію Чукутихи автор назвав “Стара гуцулка”. Знімки ввійшли до збірки “Гуцульські типи”. 1931 року ця світлина експонувалася на виставці в Парижі й здобула гран-прі.

Марія та Йосип прожили разом 50 років. Мали п’ятьох дітей. Марія Кречунєк померла в першій половині 1930-х.

Її правнук Микола Максим’юк очолює народний ансамбль дримбарів “Струни Черемоша” у Верхньому Ясенові. З листопада 2012 року там проводять районні фестивалі гуцульських співанок імені Марії Кречунєк.

Збереглася її могила у Верхньому Ясенові, повідомив Іван Зеленчук. Дослідник відвідав її разом із правнуком Чукутихи.