Катерина росла в сім’ї, де головним завжди був в домі лише її батько. Мати дівчинки в усьому підпорядковувалася своєму чоловікові і того ж хотіла від доньки. Дівчинка виросла тихою, вона легко звикла у всьому слухатися своїх батьків. Після закінчення школи Катерина вступила до університету в обласному центрі. Жила студентка в гуртожитку в одній кімнаті ще з двома дівчатами. Вони встигали і вчитися, і влаштовувати своє особисте життя.

Недалеко від гуртожитку був клуб. Ось в нього по суботах дівчата бігали на танці. Додому вони їздили досить рідко, тому могли у вихідні розвіятися і сходити потанцювати. Одного разу на танцях Катерина познайомилася з хлопцем. Між молодими людьми зав’язалася дружба, яка потім переросла в серйозні стосунки. Чотири роки вони зустрічалися.

Перед самим закінченням університету випускниця отримала пропозицію вийти заміж. Вона погодилася і пішла слідом за своїм чоловіком. Сімейне життя з самого початку у них зовсім не склалося. Справа в тому, що Олексій, так звали її чоловіка, відразу ж заборонив дружині працювати, хоча в їх невеликому містечку була хороша робота для неї, не за великі гроші, але ж для старту дуже добре. Так жінка перетворилася на домогосподарку. Чоловік цілими днями, а іноді і ночами був на роботі, а вона чекала його сама вдома. Однак не тільки це бентежило Катерину. Чоловік давав їй гроші на витрати, а потім просив звіту за кожну витрачену копійку.

Так минуло три роки. Крім того, що Олег виявився дуже жадібним, він ще був і дуже не хорошим чоловіком. Катерина повинна була звітувати йому, як ніби начальнику, про кожну хвилину, проведену без нього. Їй не можна було заводити подруг, спілкуватися з сусідами. Чоловікові не подобалося все, що робила дружина. Готувати вона, за його словами не вміла, стежити за порядком так як треба вона теж, не могла. Загалом, молода дружина виявилася нікудишньою господинею.

З плином часу Катерина набралася сміливості і вирішила піти від свого чоловіка. Приїхавши на тиждень в гості до батьків, вона про все розповіла матері. Та уважно вислухала доньку, але порадила повернутися до свого чоловіка в дім. Якщо трапиться розлучення, то це заплямує хорошу репутацію їх сім’ї. Так жінка поїхала назад і продовжувала так жити.

Гірше стало після того, як Катерина дізналася, що вже чекає дитину. Сергій почав показувати себе у всій своїй красі. До цього часу він отримав підвищення на роботі і поводився з дружиною так, як ніби перед ним був підлеглий. А найприкріше було те, що він почав заводити романи, при цьому, особливо не ховаючись від дружини.

У подружжя з’явилися дівчатка-близнюки. Після їх появи, Катерина набрала трохи зайвих кілограмів. Після цього чоловік перестав на неї взагалі звертати увагу. Він як і раніше заводив романи на стороні, а вона виховувала дітей вдома сама, змирившись зі своєю долею.

Роки йшли, діти росли, жінка старіла. Коли дівчатка вступили до інституту, вона зважилася подати заяву і розлучитися. Однак чоловік не хотів давати розлучення. Адже йому було так зручно приходити до тихої і слухняної дружини додому, яка прибирала, готувала, а також тихо терпіла всі зради і недобрі слова на свою адресу.

Одного разу пізно ввечері, коли жінка вже лягла спати, пролунав телефонний дзвінок. Катерина підняла слухавку і почула голос матері. Вона розповіла, що батько занедужав і потрапив в лікарню. Не довго думаючи, Катерина зібралася, написала чоловікові записку, викликала таксі і поїхала на вокзал. На наступний день вона була вже в лікарні і кілька днів не відходила від ліжка батька, приходила додому тільки ночувати. Через кілька днів криза минула, батьку стало легше. Можна було піти додому.

Катерина вже йшла з лікарні у напрямку до автобусної зупинки. Раптом її хтось покликав. Обернувшись, вона побачила свого колишнього однокласника Володимира. Після закінчення школи вони жодного разу не бачилися. Володимир зовсім не змінився, хіба що трохи постарів. Він запросив колишню однокласницю на каву до найближчого невеличкого кафе. Вони розговорилися, згадали шкільні роки. Потім розповіли один одному про своє життя. Коли Володимир дізнався, як однокласниця живе з чоловіком, він запропонував їй жити разом. Вона подобалася йому ще зі школи, тільки він соромився їй в цьому зізнатися.

Катерина так і зробила. Вона розлучилася з чоловіком і повернулася в рідне місто. Вони з Володимиром почали жити разом. Це було зовсім інше життя, не така, як з її колишнім чоловіком. Це було життя, наповнене щастям і любов’ю, життя про яке Катерина тільки мріяла всі ці роки. Вона знайшла своє пізнє жіноче щастя. Вони з Володимиром ось вже 8 років живуть щасливо, а доньки приїжджають до них в гості, вони дуже радіють а матір..

Єдине, про що шкодує жінка, що не наважилася шукати своє щастя раніше.

Катерина була впевнена, що невістка не повинна її обходити, коли вона має рідну дочку. Але Василина забирати матір у свої хороми не поспішала, хоча саме їй, а не синові, мама заповіла хату в селі. Як не крути, а невістка виявилася людянішою, ніж рідна донька

Кожна мама, яка має доньку, щиро вірить, що саме вона догляне її на старість. Але життя – дивна штука, ніколи не знаєш, який сюрприз воно для тебе готує. Ось так і Катерина, ніколи не думала, що при живій доньці її глядітиме невістка. Не затишно жінці в чужому домі, душа просилася до свого.

– Соню, а що, Петрусь іще й досі не зрихтував машини? – з надією вкотре запитала Катерина. За матеріалами.

– Та ще якоїсь запчастини йому бракує, – відвела очі й по хвилі додала: – Мамо, хіба вам у нас так погано? У хаті тепло, їсти є що, всі зручності поряд.

– Та ні, дитинко, мені у вас дуже добре, я вдячна, що так піклуєтеся про мене, але я ж тут вам на заваді.

– Що ви, бабцю, таке кажете? Ви нам зовсім не заважаєте, – обійняла стареньку старшенька Зоряна.

Ці теплі слова й обійми зворушили Катерину. Її очі зволожилися слізьми. Нараз пригадалося, як вони з Грицем були категорично проти одруження Миколи із Сонею.

– Сину, ти ще знайдеш собі гідну пару, – вмовляла Катерина, – адже не кривий, не горбатий. Навіщо тобі розлучена та ще й із двома дітьми?

Як не просили, як не переконували – не допомогло. Довелося змиритися. Якби жили разом, то, можливо, Катерина повсякчас висловлювала б своє незадоволення невісткою. Але Микола пішов у прийми до Тернополя. У село приїжджав нечасто, бо дорога неблизька. Катерина з часом змирилася із синовою долею, і врешті-решт Соня стала для неї хорошою невісткою. У прямому розумінні цього слова.

Свою хату в селі вони з Грицем заповіли дочці Василині. Бо, думали, невістка невісткою, а дочка таки подасть горнятко води у тяжку хвилину. Хоч дочка теж невдовзі придбала житло у Тернополі й до батьків навідувалася не вельми часто – хіба як Петруся привозила на канікули на «домашнє молочко».

Із часом подалася Василина до Італії, як і багато українців – знедолених і не дуже. Належала до тих, що «не дуже», але ж чоловікова сестра і його братова надбали собі статків за кордоном, то чим вона, Василина, гірша від них? Спочатку поїхала сама, а згодом і чоловіка забрала. Невдовзі придбали єдиному синові окреме житло, а у своєму трикімнатному помешканні зробили шикарний євроремонт і зачинили на ключ. Квартирантам не здають, бо шкода ремонту. Та й у грошах потреби не мають.

Катерині стало сутужно зимувати у віддаленому селі, тож Микола забрав матір до міста. Було б неправдою сказати, що у нього дуже просторо. Двокімнатна «хрущівка» тісна для сім’ї з чотирьох осіб, серед яких двоє школярок.

Але, як то кажуть, у тісноті та не в образі. Незчулись, як зима минула. І щойно завесніло – почала матір збиратися додому. Вона, як та перелітна пташка, стала марити селом, снити рідною домівкою. Соня помітила, що свекруха час від часу змочує подушку слізьми.

– Мамо, що вас турбує? Залишайтесь у нас назавжди, – пропонувала. – Так і вам, і нам буде спокійніше, бо, погодьтеся, здоров’я вас уже підводить.

– Нічого, нічого, я дуже вже хочу додому. Там я здоровішою себе почуватиму. Бо не повинна мене невістка обходити, коли маю рідну дочку.

Недавно Василина приїжджала у відпустку. Замість того, щоби розрадити, потішити матір, нагримала на неї, щоби сиділа в місті й нікуди не рипалася. Тобто, щоби сиділа в Миколи. А чому б їй не забрати матір у свої хороми? Там теж є всі зручності й набагато просторіше. Її помешкання на сусідній вулиці, тож Микола чи Соня щодня могли б провідувати. Та й дівчата після школи охоче забігали б до бабусі. А ще є такий запасний варіант – найняти для матері доглядальницю. Статки дозволяють Василині це зробити.

Але про що тут говорити, коли українська «синьйора» ні на один день своєї відпустки не взяла матері до себе, щоби, як колись, наговоритися з нею. А Катерина тим часом день і ніч марила селом:

– Якось помаленьку грядочки посію. А ви мені на літо курчаток купите. Тільки скоріше б Петрусь машину злагодив.

Коли Микола звернувся до племінника, щоби той на роботі взяв додатковий відгул, адже бабусі не переконати й таки доведеться відвезти її в село, а заодно і всім дружно город засіяти-засадити, то почув дуже різку відповідь:

– А мені по барабану бабині грядки. Ми в суботу з колегами на риболовлю їдемо.

І це той Петрусь, рідний бабин онук, якого вона випоїла тепленьким молочком! Машина у нього, звісно, вже давно відремонтована. Тому й відвела Соня погляд, коли Катерина вкотре запитала про це. Навіщо їй душу тривожити?

Світ не без добрих людей. Микола вже домовився, що сусід найближчим часом відвезе їх усіх до села – там вони і город посадять. А на літо курчаток мамі куплять і щодня телефонуватимуть, аби знати, як вона, як вона себе почуває.

А Катерина втиратиме солоні сльози, розмірковуючи, хто ж їй тепер рідніший і від кого чекати рятівне горнятко води: від тієї, котру народила і над колискою якої ночей не досипала, чи від тієї, котру вона колись так неохоче прийняла до своєї сім’ї. Боляче й гірко старенькій, бо відповідь очевидна – вона помилилася. Невістка виявилася людянішою…

«Заберіть нас в інтернат!» Коли в 2004 році більш ніж удесятеро зросла одноразова допомога матерям при народженні дітей, кандидат медичних наук, відомий на Тернопіллі лікар-гінеколог Володимир Флехнер сказав, що це обернеться для нації великою бідою. Побачите, мовляв, хто буде народжувати…

Відтоді я згадую ці пророчі слова Володимира Михайловича частіше, ніж хотілося б. І тоді, коли п’яний татусь кидає мені в обличчя: «А нащо мені робити руками, поки можу …? На шість тисяч у місяць «наробив». І коли мама віддає трирічну дитину в інтернат, бо їй начебто потрібне «общеніє». І коли багатодітна матір пропиває кілька тисяч на місяць, а дітям ставить відро цукру, відро води і купує тільки хліб. Вони ламають його, мочають у воду, потім — у цукор і так харчуються роками з дня на день. Згадувала Флехнера, коли дивилася в заплакані очі 12-річного хлопчика, який ледь не на колінах просив: «Заберіть нас в інтернат! Бо я сам їсти готую, за хворою бабцею доглядаю, за братиками і сестричками. Мама з татом тільки п’ють, самі б’ються і б’ють нас».

У багатьох великих сім’ях мами навіть їсти не готують, роками живуть у небілених хатах. У декотрих діти виростають, а барикади з використаних підгузків ніхто не розбирає — пси по подвір’ю розтягують. Якось в одну таку сім’ю благодійники привезли кілька мішків картоплі для садіння. Приїжджають улітку — город буяє бур’янами. «А що, мої діти мали з голоду вмерти?» — захищає себе мати, котра завдяки тим же дітям отримує до десяти тисяч гривень на місяць. До однієї з таких матусь приїхала комісія подивитися, на що вона витрачає гроші, натрапила на чек із супермаркету. У ньому значилися м’ясо краба, креветки, червона риба і …пляшка горілки. Отже, в матусі був «рибний день». І навряд чи після випитої пляшки вона зварила дітям борщу.

На диво логічно пояснив свій гастрономічний вибір один багатодітний тато. Він сидів на лавці перед подвір’ям, пив з пляшки горілку, відкусував із цілої палки ковбасу і розмірковував: «Я як сам з’їм палицю ковбаси і вип’ю фляшку, то си нап’ю і наїм. А дітей багато».

Колись сім’ї, які опинилися в складних життєвих обставинах, контролювали фахівці з соціальної роботи при кожному районному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Та їх скоротили. Залишили по чотири-п’ять спеціалістів соціальних служб на район. Зрозуміло, що вони не в змозі встежити за кожним батьком-пияком, за кожною мамою-наркоманкою, яких фраза «Опам’ятайтеся, бо у вас заберуть дітей!» часто отвережувала. Бо боялися залишитися без… грошей.

Були бідні, та гідні. — Уже десять років поспіль ми організовуємо благодійні акції для багатодітних сімей до Миколая та Великодня, — розповідає начальник сектора в справах сім’ї та молоді Теребовлянської райдержадміністрації Галина Майор. — Щороку охоплюємо нею понад 30 родин, де виховуються більше п’яти дітей. Одного року закупили кошики, поклали туди продукти, застелили великодніми рушничками. Коли одна сім’я добігала до автобуса, рушничок упав у калюжу. Всі це побачили, але ніхто не повернувся. Нас це вразило. Вручали ми кошики у Великодню п’ятницю. Тож одна родина купила пляшку горілки й пішла зі своїм на Замкову гору «розговлятися». Ще одного багатодітного батька міліція знайшла під лавкою у Кровінці. Не доніс він дітям подарунка.

Ще Галина Франківна розповіла про маму, котра прийшла після Великодня до її кабінету, взяла зі свого кошика яйця і масло, а решту продуктів попросила доставити їй додому, бо тяжко нести. Щороку 6—8 акційних пасок зацвітають — за ними ніхто не приходить. Продукти, які швидко псуються, працівники сектора забирають додому й кладуть у морозилку, поки багатодітні мами не зголосяться за ними. Дивно, бо торік подарунок вартував триста гривень. Кому нині перед святами зайвими будуть рис, гречка, олія, консервована кукурудза, яйця, масло?..

Поділилася Галина Майор іще й таким своїм спостереженням: коли вийшов указ Президента про присвоєння звання «Мати-героїня», їй довелося читати багато нагородних материнських листів та характеристик на їхніх дітей. Старші матері, котрі вже внуків-правнуків діждали, не перебували у відпустках із догляду за дітьми. Вони всі ходили на роботу. Всі їхні діти відвідували школу, сини служили у війську, всі вивчилися, працювали, ніхто не був засуджений. Їхні біографії були довжелезними й багатими. Тобто в складні часи, коли матерям не платили грошей за дітей, вони виховували їх належним чином і всіх виводили в люди. Були бідні, та гідні.

Багато грошей потім довелося їм витратити, аби переоформити документи на дітей, бо мама, приміром, Вацків, тато — Вацків, а діти — і Вацьків, і Васьків. Але жінки мужньо вистоювали, утрясаючи всі формальності, аби отримати почесне звання і додаткові гроші.

Останніми ж роками в багатодітних матерів відпустка з догляду за дітьми триває десятиліттями. При тім діти прогулюють школу, мають судимості… Інколи за довідкою у райцентр приїжджає бабуся, бо її донька-«героїня» не просихає від горілки. Багато матерів не можуть оздоровити своїх дітей, бо вони не мають не те що жодного щеплення, а й медичних карток.

Безробітні, питущі, неписьменні… Читаю перелік родин, котрі перебувають під соціальним супроводом. Батьки молоді, ніде не працюють, мають п’ятеро неповнолітніх дітей. Сім’я із семи осіб живе за 1250 гривень допомоги при народженні дитини. Батьки зловживають алкоголем, б’ються на очах у дітей… Інша жінка «виховує» восьмеро неповнолітніх, ніде не зареєстрована. І вона, і чоловік безробітні, живуть за «дитячі» гроші. Всі туляться у двох кімнатах. Мама 1983 року народження… неписьменна. Коли треба розписатися, ставить хрестик.

Іще одна мама чотирьох дітей із чоловіком давно розлучена, але народжує від нього. Обоє не працюють, обоє п’ють, живуть за рахунок державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям і допомоги одиноким матерям (тому й розлучилися, щоби грошей більше було). Живуть у глиняній хатині, права власності на неї не мають.

У таких сім’ях діти не те що не виховані — вони бездоглядні. Водночас у біографії кожної мами написано, що вона не працює, бо займається вихованням дітей. І, що найгірше, в старших дочок таких мамів біографії — як під копірку.

Часто матері не можуть відповісти комісії, на що вони витрачають кілька тисяч гривень на місяць. В однієї — кілька співмешканців на утриманні, всі курять дорогі цигарки. В іншої в одній кімнаті звалено весь одяг, немиті каструлі й багато різного мотлоху. Їсти дітям не купує, бо не має холодильника. Не готує, бо нема посуду. Та й нема коли — зайнята «вихованням».

В однієї такої мами торішньої зими забрали діток-немовлят, бо народилися вони дуже крихітними, а в хаті — температура нижча від нуля. Жінка сипала прокльонами вслід соціальним працівникам. Ті пообіцяли: якщо наведе в хаті лад і покине пити, дітей повернуть. Проте мама досі не виправилася.

Галина Майор вважає, що таким людям не треба давати гроші на руки, а призначати розпорядника. Бо одна мама, отримавши велику суму, купила собі мобільний телефон за три тисячі гривень і… мотоцикл. Спершу члени комісії подумали, що йдеться про скутер, аби зручніше було добиратися до райцентру в справах. А з’ясувалося: іграшку на акумуляторі за понад 800 гривень, аби «діти не росли недорозвиненими». І телефон, пояснила, для того, аби спілкуватися з ними. Про роль книжок і живого спілкування в розвитку дитини мама, вочевидь, не чула…

…Одна матуся нарікала, що чоловіка має нездалого. Нема, мовляв, з ким жити. Нині вона вагітна шостою дитиною. А коли другу, теж вагітну, спитали, чи не важко їй буде з такою кількістю дрібних дітей, та відповіла: «Мушу народити ще, бо треба хату перекрити».

Більше дітей — більше радості. За багато років праці в газеті я зустрічала і таких багатодітних матерів, що кожна вартувала золотого пам’ятника за життя.

— Є і такі, — підтримує мене Галина Франківна. — Наприклад, усі п’ятеро дітей родини Грошко з Могильниці дуже гарно виховані, добре вчаться. Прекрасна священицька сім’я Петрущаків із Золотників. Коли мама Надія Василівна хворіла, діти так просили якнайшвидше присвоїти їй звання матері-героїні, щоби порадувати її. Вона досі радіє. Не стільки званням, як своїми гарними дітьми. А якось запитую в Галини Павлівни Тур із Кровінки, де тепер її старші діти, — і вона відповідає, що навчаються на державній формі в медичному університеті імені Богомольця та авіаційному університеті… Дуже гарна й творча родина з сімома дітьми Ігоря і Люби Бойчуків із Теребовлі. Четверо прекрасних дітей виховали Роман і Оксана Пелехаті з того ж міста. Взірцева родина Околовичів із Ладичина: мама — директор школи, тато займається садівництвом. І таких сімей, особливо з 3-4 дітьми, дуже багато. Але вони в соціальних службах не запам’ятовуються, бо батьки вирішують у робочому порядку всі питання і повертаються додому.

Благополучні багатодітні родини цінують державну підтримку. Їхні діти мають пільги на проїзд у всіх видах державного транспорту, тож студенти економлять суттєво. Також великі родини сплачують половину вартості за комунальні послуги. А матері-героїні отримали одноразову грошову нагороду в розмірі 10-ти прожиткових мінімумів, а ще мають доплату до пенсії щомісяця.

Вони не тільки народили й виростили до восьмирічного віку п’ятеро і більше дітей, а й належно їх виховали, вивчили, піклувалися про їхнє здоров’я та всебічний розвиток. Багатодітним відповідальним батькам завжди було і є непросто. У них вп’ятеро чи вдесятеро більше клопотів, ніж у малодітних, проте й радості набагато більше. Бо діти — це завжди радість, якщо вони для мами з татом не спосіб заробітку.