Телеведуча вважає, що український народ “лазить по смітниках у пошуках їжі”, поки президент Володимир Зеленський “сидить у розкішному кабінеті, знімаючи стримчики”. На думку Артюх, це “одна з основних функцій глави України”. Про це журналістка висловилася в програмі Новини “24 години” на СТВ, пише Обозреватель.

Ведуча зазначила, що вона виступає за “сильну центральну владу”.

“Якщо хочете – за диктатуру. А не за цей ляльковий театр, де хто перший схопив повідок, той і танцює типу президента. Краще диктатура, ніж продажна маріонеткова демократія”, – додала Артюх.

Нагадаємо, Юлія Артюх у сюжетах телеканалу виконувала різні ролі – від “керівниці громадської організації” до “дружини офіцера”. Жінка є прихильницею незаконно обраного президента Білорусі Олександра Лукашенка.

Раніше на державному телебаченні Білорусі розгорнули пропагандистську кампанію проти України, щоб залякати своїх громадян “жахливими наслідками” революцій. Зазначається, що для цього використовують українців, які залишили окуповані райони Донбасу і живуть зараз Білорусі.

«Усесвітньо відомі економісти випускають з поля зору лише один факт, що здійснюються ними реформи в Польщі та Словаччині відбувалися в перші роки після демонтажу командно-адміністративної економіки, хоча і не такий «одержавленої» як в СРСР, і кредит довіри населення був дуже високим, що виступало досить істотним фундаментом для побудови сучасної моделі ринкової економіки», − зауважив Голян.

За його словами, українські економічні реалії такі, що переважна більшість задекларованих пріоритетів системних і структурних перетворень в практичній площині не привело до поліпшення рівня життя більшості населення, а сформувало небачені в європейській практиці преференції для олігархічного капіталу.

Приблизно у січні-лютому, коли ситуація з тарифами буде найбільш гострою і набуде чинності  «завчасно представлений до розгляду бюджет розвитку, а не проїдання», який не передбачає суттєвого зростання заробітної плати українським бюджетникам, падіння ділової активності внаслідок згортання попиту набуде загрозливих масштабів, що може перерости у «велику депресію» українського зразка.

«Оскільки переважна більшість населення буде змушена 60-70% сукупних доходів витрачати на оплату послуг природних монополій (плата за спожиті електроенергію, воду, газ і тепло), що зменшить їх можливості йти на речові ринки і підтримувати дрібного підприємця, а також – у супермаркети і давати виручку великим суб’єктам комерційного підприємництва. В результаті істотно впаде попит на продукцію вітчизняного виробництва та імпортний «ширпотреб», що призведе до нової хвилі ліквідації суб’єктів малого бізнесу і, відповідно, до зростання безробіття», − спрогнозував економіст.

На його думку, такий розвиток ситуації стане неможливим в разі зростання довіри населення до владних інститутів та розуміння нею доцільності застосування непопулярних антикризових заходів уряду.

«В іншому разі монетарний і фіскальний дрейф природних монополій і держави остаточно «опустить шлюзи» для виходу рядового українського громадянина з «пастки бідності» і законсервує рецесію в економіці на невизначений період», − підсумував експерт.

В дитинстві, в будинку однокласниці ми часто стрибали на дивані, поки це не бачили дорослі. Нас дуже радували пружини, які місцями зовсім близько підходили до поверхні; приводив в захват пил, який клубами летів з дивана від наших стрибків. Коли через двадцять років я зайшла до своєї подруги дитинства, то з жахом побачила в кутку все той же диван, на якому ми колись стрибали. Він не сильно змінився, наскільки я могла пам’ятати, але тепер я була вражена бідністю і убогістю обстановки. Я подумки підраховувала, скільки могла коштувати покупка нового дивана, заміна засмальцьованих стільців, дзеркала, розбитого і заклеєного обгорткою від шоколаду. Поки ми говорили, в уяві я білила стелю і змінювала шпалери. Мені хотілося вимити вікна, обсиджені мухами, повикидати палиці і картонки, що стирчать з-під дивана, битий квітковий горщик, обв’язаний панчохою. «А що, якщо погано з грошима?» – Подумала я… Але мозок пручався і пропонував мені купити хоча б недорогу клейку плівку під колір дерева і обклеїти нею стіл. Куди б я не подивилася, мій погляд натикався на якусь поломку, бруд, плями і сміття. Мозок раптом сказав мені: «Як ти думаєш, чому поруч з бідністю завжди бруд?» Я вам тепер таке ж питання задаю. Навіть якщо замінити слово «завжди» на «практично завжди» або «часто», то легше від цього не робиться. Бруд – це прояв НЕ безгрошів’я, а менталітету. Вдумайтеся: бруд – це прояв відповідного менталітету. А оскільки бруд і злидні – сусіди, то і злидні – це своєрідний менталітет. Так, злидні знаходяться в немитій голові.

У школі у мене була приголомшлива вчителька з літератури – Тамара Григорівна, неабиякого розуму, дуже мудра жінка. Вона якось сказала фразу, яку я запам’ятала на все життя. Хтось запитав її, що означає міщанство, і вона відповіла:

«Міщанство означає пити зі старої облізлої гуртки, коли нова в серванті стоїть». Так прийнято в багатьох російських будинках: на чорний день гроші відкладені, на білий день чашка нова в серванті стоїть, тільки білий день настає рідко, а чорними заповнюється все життя. Хто живе очікуванням майбутнього, для того воно ніколи не настає. І тоді я зрозуміла це: соромно бути бідним, соромно бути брудним. Соромно мати в голові розруху, яка неминуче відбивається і на житло, і на менталітеті дітей.

Знаю одну жінку, яка більше двадцяти років збирала гроші, щоб купити дачу. Вона одна виховувала двох доньок. Дівчата жили впроголодь, на одних кашах, і старша з них розповідала мені, як їй було соромно виходити на подвір’я в старих вельветових брюках з залатаним колінами. Дівчинка росла, і з кожним роком чарівним чином росли її штани. Сантиметр за сантиметром розгорталася підвернута знизу тканина. Вона була не такою вилинялою, як вся інша штанина, і це видавало жебрацькі хитрості. Мабуть, звідси пішов вислів: «Голота на вигадки хитра». Не варто розповідати, що система в державі не дозволяє досить заробляти. Я не систему лаю, а гниль в мізках. На одні і ті ж гроші можна виглядати гідно або по жебрацькому. Коли мати, нарешті, купила дачу, обидві дорослі доньки не мали до цієї дачі ні найменшого інтересу, але нескінченно дорікали мати в тому, що вона не навчила їх, що означає бути жінкою. У дівчат сформувався комплекс попелюшки. Вони, звикли бачити протерті крісла і старий посуд, облізлі рушники і пальто семирічної давності, згодом, ставши дорослими, боялися витрачати на себе гроші. Всякий раз, коли вони щось купували, у них псувався настрій: вони ніби відчували себе негідними нових хороших речей. Це, друзі мої, називається двома словами: генетичні злидні. Вони вже в свідомості, в клітинах, в крові, в кістках.

Діти, які бачать облізлі кути, підсвідомо програмуються на злидні. Уже в підлітковому віці вони починають усвідомлювати її тяжкість. Ще Антон Павлович Чехов відзначав, що облізлі стіни і брудні коридори погано впливають на здатність студента до навчання. Бруд і злидні пригнічують людину, звичний вид убогої обстановки програмує бути невдахою. Ви могли б заперечити мені, що ненависть до злиднів стимулює деяких людей розвиватися і заробляти гроші, але я вам відповім, що куди більша кількість людей ламається під непосильним тягарем бідності. У слів «біда» і «бідність» один корінь. Женіть геть від себе біду. Женіть геть бідність. Як же мені подобається фраза: «Багатство – це стан розуму». Так ось, злидні – це теж стан розуму.