Про це у Facebook написала Ірина Заславець, журналістка телеканала СТБ.

“Рекорд заради життя. Індійські трансплантологи зробили неможливе – знайшли серце нашій Наталії Омельчук за добу, – написала Ірина. – Ви знаєте Наталію. Ми робили про неї два сюжети. Вагітність з ускладненнями через грип: дівчина втратила дитину, а сама потрапила до реанімації. Без надії вижити в Україні. Їй треба було нове серце, що у нас рівноцінно смерті”, пише Cazeta.ua

Наталія Омельчук торік під час вагітності захворіла на грип. Це дало ускладнення на серце. Почались приступи удушення. У легенях набиралася рідина. На сьомому місяці жінці зробили кесарів розтин. Недоношений хлопчик 40 днів пробув у реанімації. Малюку робили операцію, але це не допомогло. Дитини не стало.

“Кілька тижнів тому Наталію оглянули індійські лікарі, які прилітали до Києва. Минулої середи дівчина вирушила до Індії, – розповідає Ірина Заславець. – Щойно вона прибула, стало відомо, що там розбився місцевий банкір, а його серце ідеально підійшло українці. Тепер наша Наталія нарешті буде жити! І це – фантастика”.

Про дівчину пишуть усі індійські видання.

“Наталії пересадили серце 22-річного банкіра. Воно ідеально підійшло не тільки по групі крові. Ми враховували розмір органу і вагу пацієнтки, – розповідають лікарі-трансплантологи Іndianexpress. – Орган доставили чартером за 1,5 години після того, як у хлопця констатували смерть мозку. Батько пацієнта погодився пожертвувати, крім серця, печінку, підшлункову залозу, рогівку і нирки сина. Крім Наталії, врятували життя шести інших пацієнтів”.

Торік 12 липня в столичному Інституті серця вперше в Україні провели імплантацію механічного серця. Воно дозволить пацієнту дочекатися донорського органу і операції за кордоном.

Поїхала навмання, світ за очі. А рідним написала записку, що пішла топитися у Дністрі. Мене навіть шукали тиждень, але не знайшли. Зробили символічну могилу без тіла, до якої згодом і дорогу забули. І я змусила себе забути колишнє життя. Правда, років зо два у страшних снах до мене поверталося минуле. Дивилося на мене очима донечки та волало п’яним голосом чоловіка. Тривало це доти, доки не зустріла Майкла, теперішнього мого чоловіка. Із ним забула про все. Доньку мені замінили його троє дітей. Я вирвала все і всіх зі свого серця, зі споминів, з думок.

Багато хто мене осуджуватиме, читаючи це зізнання, але я рада, що саме через мою втечу донечка отримала шанс на життя, здоров’я, добрих прийомних батьків, а тепер і заміж: вийшла. І я точно знаю, що все у неї буде гаразд. А залишити дитину, родину та ще й написати про власне самогубство мене змусило важке життя і обставини. …Заміж я вийшла пізно, у 35. Доти все були не ті й не ті.

Я жила в маленькому містечку, працювала вчителькою англійської мови. Ще у студентські літа мала кавалерів та романи, але вони нічим, крім кількох ночей, не закінчилися. Не встигла я й озирнутися, як роки проминули. Мої ровесники вже мали дорослих дітей, а я уже й не сподівалася на сімейне життя. Думала, до старості буду сама.

Проте у нашій школі з’я вився Олег, новий учитель музики, котрий після розлучення повернувся до матері. Адо того проживав із дружиною у Львові: Високий, поставний, із чудовим голосом та проникливими чорними очима. Він одразу мені сподобався, але я навіть не сміла нічого такого думати. Це й привабило чоловіка до мене, як він згодом зізнався. Бо навіть заміжні вчительки бігали навколо нього, сподіваючись на прихильність новенького. А я нічого такого не робила. Сиділа в учительській у куточку, змучена життям, й увесь час читала книги англійською.

“Може, розкажете мені, Оксано Ігорівно, що ви так ретельно щодня читаєте? Але не тут, адесьу місті, за кавою”, — тихо сказав мені одного разу той музикант і навіть до болю стиснув мою руку. “А чому б не розказати, розкажу, лише б кава була добра і смачна”, — відповіла я. І навіть здивувалася власній сміливості. У цьому реченні знову ожила невгамовна дівчи-на-студентка, яка анітрохи не соромилася чоловічої уваги. Куди й поділася затуркана вчителька.

І наступного дня відбулася наша зустріч, ми пробалакали майже півдня. Про все на світі. А ще через тиждень вирі -шили побратися. Що правда, Олеговій матері я була не до вподоби. Вона щодня згадувала попередню невістку, її витонченість, уміння одягатися і найголовніше — чимале придане.

“А ти в порівнянні з Олею — ніхто”, — не раз дошкуляла мені словами свекруха. Та я не зважала, бо була щаслива з коханим. Ще щасливішою стала, коли дізналася, що ношу під серцем дитя. “Та в такому віці онуків колихати, а не про дітей думати! — соромила мене чоловікова мати. — Гляди, бо народиш нам розумово відсталого каліку, а ми його виховувати не будемо, викинемо, як собача, нехай живе в дитбудинку”.

І наврочила! Через постійні сварки зі свекрухою та чоловіком (бо за два роки сімейного життя Олег почав добряче зазирати в чарку) вагітність моя була дуже складною. Донечку я народила передчасно. Дитя було кволе й нежиттєздатне. Лікарі казали, що більш ніж три дні не проживе. Але Наталя вижила. Та її діймали судоми.

Нічого доброго ніхто не прогнозував. А свекруха їла живцем, Олег щодня пиячив та вже почав на мене й руку піднімати. Мої батьки також радили залишити дитя та повертатися до них і “навіки забути ту проклятущу родину”. Жити далі в такому пеклі було несила. Дивитися на страждання дитини вже не могла. Й одного ранку я підвелася, взяла зі шафи всі гроші, що зібрали ми з Олегом на купівлю нової квартири, і рушила світ за очі.

А перед тим написала записку, що йду топитися у Дністрі. “Якщо дитина має жити і бути здоровою та щасливою, вона буде такою й без мене, якщо ні — нехай діється Божа воля”, — думала я, втікаючи з остогидлого дому. Швидко сіла в потяг до Львова, там купила квиток до Варшави.

У польській столиці на кілька днів залишилася у своєї знайомої зі студентських часів, котра вийшла заміж і щасливо жила зі своїм Ольгердом. Розповіла їй про все, лише про донечку змовчала, бо знала, що Олена, тоді вже мама чотирьох дітей, ніколи не схвалить мого ганебного вчинку. За кілька тижнів знайшла роботу. Але не знайшла спокою.

Пішла до церкви, висповідалася, але навіть священик, який, напевно, чув не одну сповідь, був вражений моїм вчинком. Не мала спокійного ані дня, ані ночі. Років зо два я їла себе по-їдом. Азгодом минулося. Я назбирала грошей, купила у знайомих росіян нові документи та нелегально виїхала до США. Опинилася у Чикаго. Там доглядала стару єврейську родину.

І там же познайомилася з Майклом. Невисокий, проте спортивний і підтягнутий чоловік часто приходив до церкви. Сідав біля мене в куточку та зосереджено молився. Якось ми перемовилися кількома фразами. Згодом я дала волю сльозам, почуттям і виговорилася. Майкл довго мовчав, а потім узяв мене за руку та привів до свого дому.

Там розповів, як лишився удівцем, як йому важко з трьома дітьми, і запропонував виховувати його двох доньок і сина. “Допоможи мені, і хтось так само допоможе твош дитині, — тихо казав мій новий знайомий. — Напевно, найбільше допоможе Бог.

Повір, якщо ти вирішила таким чином попрощатися з минулим життям, то не треба вже його згадувати”. І відтоді мені й справді стало легше. Не було нічних жахів, кошмарних снів, гірких думок. Я заспокоїлася та взялася за виховання Міраї, Алекса і Джесі-ки… Тим часом Наталю свекруха таки віддала до інтернату. Та Всевишній не залишив мою дитину, її удочерила родина священика із Житомирщини.

Нові батьки зробили все, аби моя донька стала повноцінною людиною. Хоча й не до кінця здоровою. Нажаль, і дотепер Наталя зрідка має епілептичні напади. Та це не завадило їй добре закінчити школу, навчитися гри на фортепіано, співати в церковному хорі, згодом вступити до музучилища. Про те, що вона нерідна, прийомні батьки їй сказали. Але остаточно травмувати маленьку душу не хотіли, тому про записку і про “самогубство” матері, “добросердну” бабусю та батька алкоголіка таки промовчали.

Через 20 років, неначе в кі-носеріалі, я зустріла в Америці свою сусідку, котра приїхала на заробітки. Та була неймовірно здивована, що я жива і що маю добру родину. Звісно, вона не оминула нагоди сказати мені, яка я rope-мати, та повідомити, що Наталядавноудитбуди-нку. І через роки біль знову повернувся. Я захотіла знайти свою донечку. Бо ж навіть не знала, чи жива вона.

Найбільше боялася почути, що її вже нема на цьому світі. Та все скінчилося добре. Не буду описувати, якими правдами і неправдами шукала свою дитину, скільки грошей та сили треба було, аби я побачила Наталочку. І мені це вдалося. …Переді мною стояла висока чорноока красуня. І в мене знову не було жодних емоцій. Ця дівчина була мені чужою. Та я щиро раділа, що в неї все гаразд. Коли я оповіла Наталі усе, вона не здивувалася, а подякувала мені, що я залишила її. “Бо хто знає, щоб зі мною було б, якби мене не взяли до себе мої батьки, — сказала донька спокійно.

— А ви виховали трьох чужих дітей і тим спокутували свою провину. Ви зробили добро, воно вам й повернулося. Не скажу, що я вам дуже рада, але й цуратися також не буду. Побудьте на моєму весіллі й повертайтеся до Америки. У мене вже є батько і мати. До речі, рідним я скажу, що ви — моя двоюрідна тітка”. Ось так і закінчилося знайомство з моєю Наталею.

Більше не вертатимусь в Україну. Мені значно ріднішими стали діти Майкла. Бог забрав у мене родину і дав мені нову, ріднішу. І Наталя жива, можна сказати — здорова, має прекрасних опікунів. Нехай буде щасливою. А я зроблю все, аби щасливими були мої американські сонечка. Чи зрозумієте ви мене…