“Я ще щось вам скажу. Мамо, я вже буду помирати. Так Боженька хоче”: все було так, як передбачив хлопчик
Мій ріднесенький синочок народився 1 лютого 1983 року. Розвивався нормально. Лише одна біда – не міг ходити. У півтора року я його завезла до лікаря Касьяна, а перед тим лікар Сологуб йому вправив вивихи. Два роки наполегливого лікування, масажів та купелей, і Василько почав ходити.
Уперше я взяла Василька зі собою до церкви, коли йому було 2 роки i 4 місяці. Там, почувши спів священника, він сказав: “Коли виросту, також буду отцем Василем!”
У 2 роки i 6 місяців ми з Васильком поїхали до Почаєва. Він гарно молився своїми дитячими словами, просив здоров’ячка для себе і для всіх рідних. Через рік ми знову відвідали ці святі місця. А потім Василько захворів.
1987 рік. Січень. Якось зранку Василько покликав мене до себе: “Мамо, ходіть сюди, я вам щось розкажу! Я нині бачив дуже гарний сон”.
– Який? Зайчики, квіточки? – питаю.
– Ні! Я бачив Матінку Божу, вона була найкрасивішою в світі, одягнена в блакитну сукню, підперезана поясом і кликала мене до себе.
Я перепитала, чи вона, бува, щось не казала. Василько подивився вправо, а потім вліво (він завжди так робив перед тим, як щось сказати) і промовив: “Не пам‘ятаю, що казала, тільки рукою кликала. Вона спускалася з неба, але на землю не встала. А потім кудись зникла, а коло мене залишились Ангелики, які були з нею”. Я подивилася на нього: “Де ж ті Ангели, що я їх не бачу?” А він відповів: “Вони біля мене, але ви їх не можете бачити”.
– Васильку, навіщо ти мені таке кажеш? – і я розплакалась.
А він лише знизав плечима, знову подивився на два боки і сказав: “Я не розумію, чого ви плачете. Я ще не вмираю. Спочатку я захворію, ви мене полікуєте, але не вилікуєте. Тоді я почну ходити, щоб ви всі натішилися, а потім знову захворію і помру. Так що не маєте чого плакати”.
– Васильку, синочку, ти ж казав, що будеш отцем Василем, а нині кажеш, що будеш вмирати!
– Мамо, я так думав і дуже, дуже цього хотів, але Бозя хоче, щоб я помер.
Не минуло й десять днів, як Василько захворів. По всьому тілу висипали прищі, сильна температура. Лікарі сказали, що вітрянка. За два дні в нього почався сильний стоматит. Нам порадили терміново здати аналізи. Результати виявились приголомшливими: гемоглобін – 60, ШОЕ – 80.
Завідувачка дитячої консультації порадила терміново їхати до Львова. Дорогою до міста Василько сказав: “Мамо, нам уже не треба туди їхати, бо немає ніде-ніде лікаря, щоб мене вилікував”. Згодом ми дізналися, що у Василька – білокрів’я й залишилося йому жити місяць-два, не довше. Але Василько просив не слухати лікарів, бо буде так, як він передбачив.
I так сталося.
У лікарні пролежали півтора місяця, а потім Бог мене звів з Євгеном Ільковичем з Червонограда, який займався лікуванням травами. Він так підлікував Василька, що аналізи крові були, як у найздоровішої дитини! Він “ожив”, почав добре ходити, їздити на велосипеді. Бували хвилини, коли мені здавалося, що лікарі помилилися діагнозом.
А на Покрови Василько мені сказав, що знову захворів. Йому стало гірше, він перестав ходити і відмовився від ліків.
Бог давав сили пережити оті важкі дні. А 7 лютого у неділю після сніданку Василько сказав: “Мамо, я вже востаннє поїв, більше ніколи я не їстиму, тільки буду пити свячену водичку”.
Так і було.
Боліли ручки чи ніжки – змащувала свяченою водичкою, болів животик чи сердечко – пив свячену водичку. Вона йому тамувала біль. Він хотів, щоб йому читали молитви, співали пісень, і не давав мені плакати, а казав: “Смійтеся, мамо”. Усе повторював: “Так гарно жити, мені хотілося б жити, але Бозя хоче, щоб я помер. Відчиніть вікно, хай мені сонечко посвітить, пташечки поспівають, бо там цього не буде”.
А як буде – не казав.
10 лютого йому стало погано. В обід він попросив води з-під крана і горщичок. Набирав воду в рот, споліскував зубки і випльовував її, потім мив обличчя і ручки. Усе повторив три рази. Я хотіла подати йому рушника, але він сказав, що не потрібно. Обтрусив ручки і сказав: “Все”. Усіх випровадив з дому, бо хотів, щоб з ним була лише я. А потім зібрався з останніми силами і сказав: “Сьогодні вже ніхто, ніхто не будете спати”.
Наостанок Василько попросив потерти йому спинку. Я правою рукою розтирала його, а він дивився на мене. Стояла як кам’яна, лише рука легко ковзала по його маленьких плечах. Він тричі видихнув і став холодним. Я скрикнула: “Все!” I так мені стало добре, добре з ним, ніби у якомусь раю. Я його сама помила, бо тільки я знала, яку він любив воду, носила на руках, тулила до себе, цілувала. I тільки коли поклала Василька на катафалк, усвідомила, що моя дитина померла.
14 лютого в неділю з численною процесією дітей і дорослих відпровадили мого синочка на цвинтар на вічний спочинок. Василько ніколи не лягав без молитви і не вставав без неї, молився своїми словами за себе і за всіх.
Я вірю, що він на небі з Ангелами і чекає на мене – свою маму.
Шукайте деталі в групі Facebook
