Невимовна біль утрати: пішов сам на танкову колону: у бою загинув 25-річний Олександр Питель. Вічна пам’ять
Душа компанії, веселун, добряк і спортсмен, кандидат в майстри спорту з греко-римської боротьби. А ще – великий патріот України, який не зміг стояти осторонь, коли в його Україні лютує війна.
Три місяці тому Саша приїжджав додому. Все обнімав бабцю, яка його виростила, і заспокоював, мовляв, я повернусь. Я ж їду тебе захищати…
— Не можу повірити, що це правда. Ми до останнього надіялись, що це помилка, і Саша живий, — Людмила Фічка, вчителька з біології і класна керівничка Сашка Пителя плаче. Жінка не може стримати емоцій, бо це теж її дитина. — Знаєте, зараз всі згуртувались, його однокласники пишуть, навіть ті, що за кордоном. І жоден з них не дивується, що саме він пішов в перших рядах захищати Україну і воювати. Бо саме такий наш Саша…
Загинув 11 березня на Луганщині
Питель Олександр Ігорович — тернополянин. Народився 28 березня 1996 року. Навчався в школі №22 у Тернополі. Військовий кулеметного взводу механізованого батальйону, героїчно загинув 11 березня у боях на Луганщині при артилерійському обстрілі російських військ.
— Він патріот. Мій син героїчно загинув. Він на танк пішов. Просто зі зброєю на танк, — коли журналістка говорила з пані Уляною, мамою Сашка, у цей момент подзвонили з військкомату та підтвердили інформацію, що син справді загинув. До останнього родина вірила, що це помилка, і Саша живий. Стан матері передати вкрай важко.
Мама розповіла, що Саша марив спортом, займався греко-римською боротьбою, кандидат в майстри спорту. Брав участь у військових змаганнях з рукопашного бою. В 2019 році підписав контракт на 3 роки. І ця ротація вже друга…
Добродушний, активно займався спортом, непосидючий, як і всі хлопці, але однокласники його любили, пригадує директор школи №22 Олег Климчук.
— Саша — непосидючий, але добряк. Душа компанії, жартівник і був з тих, хто готовий прийти на допомогу, — пригадує директор школи. — Виступав за школу у змаганнях з військової підготовки. Товариський, добродушний, веселий. Ми не можемо досі повірити. Царство небесне Сашкові…
Мріяв про перемогу на олімпіаді і про власне авто
Був збитошним, як більшість хлопчаків, але дуже добра дитина. І найголовніше, він виріс Людиною, з великої букви, каже класна керівничка.
— Він так пишався своїми перемогами у спорті, а ми всі раділи разом з ним, — розповіла Людмила Фічка. — Через кілька років після того, як він закінчив школу, ми з ним зустрілись. Саша ділився, що мріє перемогти в олімпіаді, аби заробити грошей і купити машину. Він тоді поділився, що планує підписати контракт. Дуже роботяща дитина, добра і чуйна.
Класна мама пригадує один момент, як її учні в 5 чи 6 класі прибирали листя на території школи. Хто утік, хто сачкував. Сашко ж трудився до останнього. Підійшов з граблями до вчительки, коли у дворі стало чисто. «Можна я вже піду додому?», – запитав. Отой погляд і очі, каже вчителька, не забуде ніколи.
Сашко ріс із бабцею Іриною Григорівною Пасенко та її цивільним чоловіком і водночас тренером, заступником з навчально-тренувальної роботи комунального закладу комплексна дитячо-юнацька спортивна школа з греко-римської боротьби міськради Василем Івановичем Мельником.
Обнімав і заспокоював бабцю: я ж їду тебе захищати
— Він біля мене виріс, на моїх очах, — пан Василь не може стримати сліз. — Три місяці тому Саша приїжджав додому. Все обнімав бабцю і заспокоював, мовляв, я повернусь. Я ж їду тебе захищати…
Сашко ріс збитошним та шустрим, як і більшість хлопців. Серйозно займався спортом і, коли у шкільній спортивній секції не було вже рівних у спарингу, перейшов займатись до школи з греко-римської боротьби. Докладав максимум зусиль та любив, коли в нього виходило перемагати. Був дуже терплячим. Чоловік бабусі пригадує, як ще малим Сашко зламав руку. Прийшов додому, кістка стирчить, бабця зомліла, а він стійко тримається і навіть не плаче.
— Він все рвався в десантники. Я його переконував: заберуть не туди, де ти хочеш, а куди потрібно. Так і сталось, останні роки він служив на кордоні з Молдовою, — пригадує Василь Мельник. — Сильно захворів, і його комісували. Але він не бачив себе без армії. Бабця просила не йти знову, бо Саша мав дівчину, стосунки були серйозними. Вона займалась гімнастикою, а Саша – боротьбою. І бабуся просила залишатись, одружитись, мріяла няньчити правнуків. Не судилось…
Коли востаннє бачились три місяці тому, бабуся сильно переживала та благала внука залишитись. Він лишень обнімав Ірину Григорівну, витирав їй сльози та заспокоював, мовляв, я ж тебе їду захищати. Її онук героїчно загинув. Вічна пам’ять, шана і слава тобі, Герою…
Редакція «20 хвилин» щиро співчуває бабусі, мамі, тітці, всій родині, однокласникам з 22-ої школи Тернополя, друзям, побратимам та колегам спортсменам. Ще на одного Ангела-охоронця поповнилось Небесне царство…
Шукайте деталі в групі Facebook
