УКРАЇНА LIVE

«Звичайно, якби могла, то я б поїхала туди знову. Хоч і залишитись тут би хотілось. Тут все рідніше», – ділиться думками 58-річна Наталя, яка вже десять років працює доглядальницею в Італії. Повернулась у Кропивницький минулої осені із мрією завершити ремонт в своїй двокімнатній хрущовці. Навесні планувала знову їхати на заробітки.

У лютому в Італії почався локдаун через коронавірус, і карантин все поставив на паузу.

За даними посольства України в Італії, у 2019 рік з посвідками на проживання там перебували 239 тисяч українців. 78,8% з них – жінки, середній вік яких 46 років. Ці цифри не враховують нелегальних мігрантів.

За даними українського уряду, з березня в Україну з-за кордону повернулись близько двох мільйонів заробітчан. У когось закінчилася віза, хтось втратив роботу. Зробити все, щоб робітники знайшли роботу вдома, доручив президент.

Проте, після кількох місяців карантину, коли зароблені заощадження закінчуються, заробітчани готуються знову пакувати валізи, а не шукати роботу в Україні.

«Їхала, як в пустоту»

«Ну нестерпно було. Позичиш гроші, щоб їсти купити. Зарплата прийде – повернеш, і нічого додому нести. Було, що і на хліб не вистачало», – розказує Наталя про своє життя до першої поїздки в Італію в 2010 році. Тоді вона працювала лаборанткою і отримувала 900 гривень – мінімальну на той час зарплату.

Каже, важко було дивитись в очі літній мамі, яка хворіла. Тоді старша донька Наталі вже вийшла заміж і народила дитину. Жила окремо, але потребувала підтримки, мріяла про власний дім. Молодша ще вчилась в університеті.

Про роботу за кордоном на той час думала кілька років. Мала медичну освіту і готова була працювати доглядальницею. Остаточно наважилась, коли зустріла знайому. Вона ж допомогла грішми і порадила фірму, яка допомагає нелегально поїхати за кордон.

Перевезення коштувало 800 євро: 400 треба було заплатити тут, решту – там.

«А у нас ні паспортів, ні документів. Все у водія. Тільки на кордоні він нам видав документи і по 400 євро, бо ми ж це мали показати прикордонникам. Потім – забрав назад», – згадує переправу жінка.

Дорогою навіть не знала, в яке саме містечко їде.

«Їхала як в пустоту, але, вважай, з комфортом. Як наслухалась, що на початку 2000-х люди їхали і в коробках з-під телевізорів, і засипані вугіллям – ні в туалет, ні поїсти», – каже жінка.

Приїхавши, мови не знала. За два місяці потрапила на свою першу роботу: підміняла доглядальницю, яка поїхала в Україну у відпустку. Знала тоді лише сто слів італійською. Перші пів року віддавала борг знайомій, а далі все зароблене надсилала додому: на допомогу родині старшої доньки, яка вирішила будувати дім, та на підтримку молодшої доньки, яка не завжди мала роботу.

Поки доглядала за старенькими в Італії, тут за її власною мамою приглядали доньки. Згадує, як її вже на п’ятий рік в Італії найняли доглядати за 80-річною бабусею, що у неї починалась хвороба Альцгеймера. Її діти до українки гарно ставились, а от підопічна просто ненавиділа. Так проявлялась хвороба. Її дуже дратувала чужа людина в домі: пробувала битись, лаялась.

«Особливо якась злість її брала, коли я в’язала сірими нитками. Ходила довкола мене і казала: «Це ганчірка. Воно брудне, таке ж брудне як і ти». А я, бувало, й огризалась: «А ви чиста. А хто ж це вас помив? Не я?», – згадує.

Ситуація покращувалась, коли підопічна приймала заспокійливі, але давати їх регулярно не хотіли родичі – переживали, що вони погано вплинуть на серце старенької. «Я їм розказую, як все відбувається, як це складно, а вони мені: «Це хвороба. Для того ми вас і найняли, щоб ви терпіли», – каже.

Зі своєю мамою, яка раптово померла, попрощатись, не вийшло. Як і зустріти з пологового доньку з другим малюком.

Вперше повернулась в Україну через 5 років, коли закінчувався термін дії паспорта. Страшенно боялась: якби в паспорті поставили відмітку про порушення візового режиму, то повернутись в Європу не змогла б. Прикордонники пожаліли – паспорт лишився чистий.

Далі спакувала валізу і знову на роботу. Візові правила більше не порушувала, і після шести місяців перебування поверталась додому, хоча працювала і далі нелегально – в’їжджала в країну як туристка.

Легалізація через коронавірус

Нелегальна доглядальниця в Італії на місяць отримує близько 800 євро. Приблизно таку зарплату має молодий італієць, який щойно влаштувався на роботу після університету.

Якби Наталя була в Італії, коли там запровадили карантин, мала б шанс на легальну працю. В травні через епідемію італійська влада оголосила чергову амністію для заробітчан, які в’їхали в країну до 8 березня 2020.

Раніше такі кампанії також проводили, проте самі роботодавці не були зацікавлені в легальних працівниках.

«Якщо мене оформити офіційно, їм треба платити податки. Як вони казали, у них crisi – криза. Ох, їм би нашу кризу побачити», – жартує Наталя.

Італійські урядовці передбачали, що отримати дозвіл на проживання, доступ до медичних і державних послуг – зможуть 260 тисяч мігрантів, які працювали в агросекторі і домашньому господарстві.

Для цього заробітчани чи роботодавці могли подати заявку до середини липня. За кожного працівника роботодавець мав би сплатити певну суму і укласти трудовий договір.

Що пропонують вдома?

Наталя сама не знає, скільки ще матиме сил їздити працювати. До можливості оформити пенсію за віком їй залишилось два роки, але водночас бракує двох років стажу. Зараз вона має або оплатити єдиний соціальний внесок – так би мовити «купити стаж», або офіційно допрацювати ці роки, або чекати до 65 років, коли зможе отримати пенсію попри менший стаж. З огляду, що роками офіційно працювала на мінімалку і пенсія її чекає найменша – близько 2000 гривень. Там вже не про ремонти думати, щоб було що поїсти.

Переконати заробітчан не їхати за кордон уряд планував створенням робочих місць, зокрема, на будівництві доріг. Вважали, що якщо різниця між заробітною платою в Європі та Україні становитиме 300-400 євро, то люди не їхатимуть на заробітки.

Але це Наталі не підходить.

«Тут хоч би на дві тисячі гривень знайти роботу», – розмірковує Наталя про роботу в Україні. Вона Переконана, що у свої 58 років у Кропивницькому знайти роботу хоч з офіційною мінімалкою їй буде дуже складно.

З початком карантину і в молодшої доньки почались проблеми на роботі, а в середині літа її звільнили. На цей час і італійські заощадження закінчились. Постало питання, чим платити за комуналку.

«Ніяких окремих програм для заробітчан, які повернулись із-за кордону немає. Ті, хто бажає, звертається до служби зайнятості. У період карантину у нас значно збільшилась кількість зареєстрованих, порівняно з минулим роком», – каже заступник директора обласного центру зайнятості Богдан Стоян.

За даними центру зайнятості, станом на серпень у Кіровоградській області 47,8 тисяч безробітних. На офіційному обліку перебуває лише третина з них(18,2 тисячі), і це майже вдвічі більше, ніж торік (10,8 тисяч).

60% безробітних – жінки. Серед усіх безробітних 39% – люди після 45 років. Двом тисячам безробітних залишилось менше як 10 років до пенсії.

Загалом, більшість роботодавців в області пропонують оплату від 5 до 7 тисяч гривень. На таку зарплату жінці з медичною освітою могли б запропонувати роботу медсестрою чи санітаркою – таких вакансій в області понад 300. На цій складній і малооплачуваній роботі люди довго не затримуються, тим паче, що зараз це пов’язано з додатковим ризиком інфікування коронавірусом.

«Чи є в Україні такі гроші, як в Італії? Немає. Але робота така є, і доглядальниці дуже затребувані. Бо ж знайти хорошу доглядальницю дуже складно», – каже кар’єрна консультантка Уляна Ходорівська.

Експертка впевнена, що досвідчена доглядальниця може знайти добре оплачувану роботу в Україні, хоча зарплати, звісно, будуть не італійські. Проте через сервіси для нянь, та ще і з великим досвідом роботи, нехай не у Кропивницькому, а у Києві можна знайти роботу з оплатою щонайменше 12 тисяч гривень.

Уляна вважає, Наталя могла б звернутись до кількох агенцій, які шукають роботу нянь. Звичайно, за свої послуги агенція візьме оплату, проте повністю вирішуватиме проблемні питання із клієнтами. Також шукати роботу можна через інтернет-сервіси оголошень.

Ремонт не завершено

Щоразу Наталя приїжджає додому, як у відпустку. Повертається в український побут, із якого випала на місяці: готує смаколики для родини, ходить до церкви.

У цей період скромно живе кілька місяців на зароблені за кордоном гроші.

Хочеться і свою квартиру до ладу довести, і зі внуками побути, і підлікуватись: в Італії для нелегалки це дороге задоволення.

За перші надіслані гроші в квартирі поставили автономне опалення. У перший приїзд додому встигла засклити балкон і обдерти ненависні старі шпалери у всій хаті, зробити ванну і все охайно пошпаклювати. Цього разу планувала привести до ладу дві спальні. Довго обирала шпалери, люстри, бо ціни «кусаються». Хотілось і дешевше, і якісно. Омріяні меблі купити не вистачило грошей, як і зробити ремонт на кухні.

На біржу праці Наталя поки не йде і береже останні кількасот євро, які можуть їй знадобитись на дорогу до Італії. Поки триває літо, Наталя консервує фрукти-овочі, допомагає старшій доньці на городі і планує майбутню поїздку.

Зараз потрапити в Італію нелегальним заробітчанам складніше. За дві доби до перетину кордону з ЄС заробітчани здають тест, який підтвердить, що не хворієш Covid-19, а далі шукають лазівок, як таки проїхати в Італію, адже офіційно в’їзд туристів, якими прикидаються заробітчани, заборонений.

«Кажуть, все можливо, просто за більшу плату», – говорить жінка.

Одні лиш закриті кордони не спинять мігрантів, вважає економіст Павло Кухта.

«Люди їдуть, бо не можуть заробити вдома стільки, скільки за кордоном. І поки це не зміниться – вони їхатимуть», – каже він.

Кухта вважає, що заробітчани повернуться, тільки коли в Україні з’явиться робота за нормальні гроші. Для цього мають з’явитись нові підприємства. А щоб вони з’явились, потрібні системні реформи, які зроблять Україну привабливою для іноземних інвесторів.

Анастасія Дзюбак