УКРАЇНА LIVE

Жінка розповіла моторошні подробиці життя з вітчимом-алкоголіком, бив ледь не щодння

Українська поліцейська Зоя Мельник, яка опікується правами дітей, поділилася історією Росіянки, яка типова і для України. У ній дівчинка стала заручницею вітчима-алкоголіка, який часто бив її і маму.

Відповідний пост оригінального авторства Світлани Ізрайлни вона розмістила у фейсбук-групі ” захист прав дітей”

“Мені було 8 років, і вітчим бив мене вже тоді регулярно, а не тільки у свята. Спочатку я думала, що за мене заступиться мама. Вітчим був для неї за всіма мірками вигідною партією. З будинком, грошима, руками з того місця, та ще й взяв з доважком. Тобто, зі мною. Золото, а не мужик. Оточення шипіло: хапай, кому ти потрібна ще з дитиною? Вона і схопила.

Рік він не пив, а як тільки народився брат, понеслося. П’яний, з перекошеним обличчям і витріщеними очима, вітчим стискав кулаки, скрипів зубами, звірів і входив в раж, розмазуючи по стінах молоду жінку і дівчину.

У той день він знайшов двійку у мене в зошиті і пішов за скакалкою на двір, щоб «провчити» мене. Я чула наближаються важкі кроки, і, знаючи, що мене зараз чекає, ховалася за маму.

“За справу можна”, – сказала вона і зробила крок убік. У той момент я зрозуміла, що вона ніколи не зможе мене захистити.

Щоб хоч якось показати свій опір, я вирішила, що, як Зоя Космодем’янська, витерплю все з гідністю, щоб не доставляти йому задоволення. Через 10 хвилин ударної педагогіки я вже верещала, як різане порося, ненавидячи себе за те, що я не Зоя. На наступний день я не пішла в школу, тому що не могла сісти на стілець, і сліди від скакалки визирали з форми.

Тоді я стала чекати тата. Я чекала, що він дізнається, як мені погано, приїде, навтикает за мене по перше число і забере з собою. Тато не приїхав ні тоді, ні в найближчі 30 років.

І тоді я стала просити Бога, щоб він допоміг мені. Але він не допомагав. Я подумала, що Бог не робить нічого просто так, і мені треба заплатити. Я обіцяла віддати йому всі свої цукерки, потім обіцяла не їсти цукерки, потім запевняла, що буду добре вчитися, потім, потім, потім.

Поки я чекала Бога, навчилася визначати майбутнє по повороту ключа в замковій щілині. Вчителі не ставили мені погані оцінки в зошиті і Щоденники. Всі знали і робили вигляд, що не знали. Я мільйон разів просила мати, давай підемо. Вона плакала і говорила:»Кому я потрібна з двома дітьми, як мені вас прогодувати, та й корову шкода”. І я зрозуміла, що жінки слабкі і залежні, корова цінніша, а я тягар.

Один раз вітчима п’яного за кермом мотоцикла зупинила тоді ще міліція, інспектори прийшли в будинок і зажадали у мами дати його права. Вона зі страху віддала. Менти взяли з нього грошей і відпустили в сусідньому селі. Він повернувся, вибив мамі зуби прикладом, спалив всі наші документи і мою гру “Монополія”, на яку я збирала півроку. Менти були моєю останньою надією. Після цього я перестала просити.

Я не просила, коли він стріляв нам в спину, коли підпалював в квартирі або погрожував втопити в ополонці. Я не просила, коли він вбив мою собаку, а потім її цуценят. А може, навпаки. Я не просила, коли він вигнав нас в грудні в мороз, і ми ночували в покинутому будинку, обнявшись втрьох на одному ліжку. І моя рука не здригнулася б у християнському милосердя, коли я вже підлітком занесла кочергу над його лисим темечком, якби мати не закричала: “Свєтка, не смій! Посадять!»

Я була агресивна в пубертаті, билася і мене навіть виключили зі школи. На облік в Комісію у справах неповнолітніх не поставили, але інспектор одного разу приходила почитати мені моралі для профілактики. Вітчим викинув її за комір з ганку. Вона пішла і більше не поверталася. А я залишилася там.

Ми пішли від нього, тільки коли мені було вже 16. В один день, в чому були і в нікуди. Я ходила в школу в одному і тому ж одязі, тому що вітчим не віддав нам навіть зміну білизни. У нас не було грошей, їжі, житла. Допомогли односельці:

одні пустили жити в старий будинок, інші потягнулися в нього з авоськами картоплі, банками квашеної капусти і солоних огірків. Мені було нестерпно соромно приймати все це, але я знала, одне слово, і мати повернеться назад. А кому вона ще потрібна-разведенка з двома дітьми і як їй їх прогодувати?

Вітчима в результаті посадили. Він щось вкрав у колгоспі. А я почала знову хреститися в церкві лише пару років тому. Це все, що я знаю про систему, реєстри, контроль, опіку і закон.

Ще я добре знаю співчуваючих і високо моральних, які голосно обурюються, говорять правильними гаслами і закривають щільніше вікна, коли чують крик: «Допоможіть». Які стукають по батареї, тому що сімейний скандал заважає спати, а вранці обговорюють з сусідом-буяном тачки. Які шкодують дітей з неблагополучних сімей, але своїм забороняють з ними дружити і водити їх додому. Які спочатку кажуть, ау, годинник цокає, а потім: яким місцем думала, шалава. Які зараз таврують бідну матір, яка втратила своїх дітей, а завтра закриють очі на синяк у колеги.

Трагедія в Рибінську – це гіпербола того кошмару домашнього насильства, яке твориться щодня поруч. Одна лише різниця: Молчанов цілком може бути психічно хворий, але тисячі інших, що б’ють і принижують своїх дружин, дітей і матерів, цілком собі здорові. І ви їх знаєте.

Хіба хтось реально вважає, що ця нещасна жінка везла своїх дівчаток на забій? Вона просто хотіла для себе і для них кращого життя. Щоб все, як у людей. І кожен, хто зараз гидко самій.

Трагедія в Рибінську – це гіпербола того кошмару домашнього насильства, яке твориться щодня поруч. Одна лише різниця: Молчанов цілком може бути психічно хворий, але тисячі інших, що б’ють і принижують своїх дружин, дітей і матерів, цілком собі здорові. І ви їх знаєте.

Хіба хтось реально вважає, що ця нещасна жінка везла своїх дівчаток на забій? Вона просто хотіла для себе і для них кращого життя. Щоб все, як у людей. І кожен, хто зараз гидко самостверджуючись, пише: “Я б на її місці ніколи…”, сходіть в храм, поставте свічку, подякуйте небо, що ви не на її місці. І замовкніть.

РЅ. Як я це пережила? Я не знала, що це ненормально. У мене все було, як у людей.