УКРАЇНА LIVE

Романові Максимцю з Львівщини було трохи більше тридцяти, коли у липні 2016 року під Мар’їнкою один-єдиний вибух назавжди змінив його життя. Він був на волосині від смерті, але вцілів. І став одним із сотень тих, у кого війна відібрала ноги, руки, очі, але не бажання жити.

Врятували бронежилет і Бог

– Та який я герой? Просто так життя склалося, – віднікувався Роман, коли домовлялася з ним про інтерв’ю.

Але хіба то не подвиг, коли людина, втративши все – руки, ноги, очі, знаходить в собі мужність не просто жити, а радіти життю, ні на кого й ні на що не нарікаючи?

Хтозна, як би все склалося, якби Рома не повернувся із закордонних заробітків на рідну Пустомитівщину незадовго до війни. Планував знову їхати в Іспанію, але знайшлася робота вдома. Так і лишився.

– А отримав повістку на війну – пішов на Яворівський полігон, пройшов інженерну підготовку, – каже Роман. – Все, чому навчили там, досі пам’ятаю, не забув. В армії я раніше служив, але не сапером. «Свати» приїхали із 46-го окремого батальйону «Донбас-Україна» – так потрапив у 2015 році в зону бойових дій.

Прослужив рік у гарячих точках. А у липні 2016 року сталося непоправне. Тоді біля Мар’їнки інтенсивні обстріли велися щодня. Він мало що пам’ятає з того чорного дня 6 липня – контузило. Вже пізніше за розповідями побратимів зміг відновити те, що сталося. Пам’ятає, як під обстрілами пішов перевіряти мінне поле, коли раптом поруч пролунав вибух. І все. Виявляється, через дуже щільний вогонь хлопці довго не могли винести Романа з поля бою. А коли дісталися, то побачили страшну картину: в «Іспанця» (позивний Максимця) не було ноги й руки, обличчя спотворене вибухом, а в уцілілій лівій руці він міцно стискав гранату без кільця. Напевне, зубами вирвав чеку, боячись потрапити у полон живим. Життя хлопцеві врятував бронежилет і Бог – всі осколки застрягли в металі й жоден не зачепив внутрішні органи. А не стік кров’ю, бо судини від високої температури просто запаялися.

Ногу й праву руку медики ампутували ще в польових умовах. Вже з Курахова пораненого гвинтокрилом доправили в лікарню Мечникова у Дніпро, а там – два тижні в реанімації непритомний, понівечений, посічений і майже безнадійний. Знов ампутація. Коли стан стабілізувався, Максимця літаком доправили в Одесу, бо треба було рятувати вціліле око. Лікарі інституту Філатова зробили все, що могли. Роман бачить ним сьогодні на 20 відсотків, замість другого – імплантат. Змушений носити слуховий апарат, бо зі слухом теж проблеми.

– Спробуйте стати на ноги після дев’яти місяців лежання. Але в Ірпінському госпіталі дуже хороші реабілітологи. А ходити хотілося, – згадує Роман. – Ходжу сам. Важко? Не сказав би. Єдине, що бачу погано, тож десь в якусь ямку таки вступлю! А хіба іншим легко? Не я один такий. Що сталося, те сталося. Таке життя.

Виписався Максимець з госпіталю – і гайнув до хлопців у свій батальйон. Треба було бачити, як вони його приймали! Бо мало хто вірив, що з такими пораненнями їхній Роман викарабкається. Там і орден «За мужність» вручили. Був «Іспанець», а тепер «Термінатор», бо дві ноги й рука – залізні…

Одружився після поранення

Війна довго ще його не відпускала. Особливо перші два роки. А тепер він просто старається про це не думати. Рятують сім’я, друзі, знайомі. На думку Романа, все залежить від людини, чи зуміє вона втекти у мирному житті від спогадів. Йому поки що вдається. Він не хоче, щоб його жаліли. Не вибиває для себе пільг, путівок, а просто живе. Любить мандри: то за кордон, то в Карпати, то на море. Немає квитка у купейний вагон – може їхати навіть електричкою. У рідних Карпатах навчився з’їжджати з гори на санях й на двох своїх залізних ногах стояти на лижах. А в морі як він плаває – до самих буйків, як риба!

– Трохи в басейні вчився, в озері. Купили ласти в магазині, прив’язали до руки і ніг – та й поплив, – жартує Рома. – Живемо звичайним сільським життям. Дружина ходить на роботу, у мене пенсія. Діти допомагають – дві доньки і син. Вони у нас добрі.

– Ви одружилися вже після поранення. Жінка – сестра вашого побратима?

– Ми були знайомі й раніше. У неї був перший шлюб. Але то наше, особисте. Не виношу своє на люди. Женився, привітали рідні – і досить. Рідні люди знають, а чужим воно нащо?

­– Як думаєте, коли війна закінчиться?

– Чесно? Не скоро… Я теж маю багато питань до війни, відповідей – нуль.