Три роки після Євромайдану: наближення чи віддалення європейської мрії?
Здається, чергову річницю Євромайдану Україна зустрічає з дуже змішаними почуттями. Все ще #перемога, але присмак невдоволення стає все відчутнішим.
Ми, як країна – кандидат на членство в Євроклубі, заплатили за ці прагнення найвищу ціну: кров’ю та життям людей. Що не врятувало нас ані від капосного “ні!” на голландському референдумі в квітні, ані від затримок з наданням безвізового режиму, попри виконання Україною всіх своїх зобов’язань.
Реальність і факт: у Європи свій порядок денний, свої проблеми, свої геополітичні стратегії, часто відмінні від наших.
Більше того, Євросоюз наразі явно не готовий до ролі “щедрого і терплячого опікуна”, яку йому, схоже, визначила наша влада. Тобто підхід “дайте нам побільше кредитів, побудуйте дороги, залатайте дірки в бюджеті, утепліть будинки в обмін на імітацію реформ чи косметичні зміни” – очікувано не спрацьовує.
Ще один факт, який поволі, але доходить до нашої свідомості: як цю війну за нас, без нас та крім нас ніхто не виграє, так і з реформами – робити їх треба не для чиновників з Брюсселя, а для самих себе, прийнявши Угоду про асоціацію як “дороговказ” для цих перетворень, що вже довів свою ефективність.
А ще за три роки після Революції Гідності у багатьох тільки зміцнило розуміння: це ще не та політична еліта, яка приведе нас в Євросоюз.
Справжні і свідомі євроінтегратори – в критичній меншості, і на кожному кроці отримують не підтримку, а перепони. Так, ключові єврореформи саботуються (наприклад, як у випадку з президентським вето на важливі євроінтеграційні екологічні закони чи проблемним на кожному кроці запровадженням електронного декларування).
В свою чергу, люди не хочуть вибачати владі, що за величезного кредиту довіри, наданого різною мірою, але всім без винятку демократичним політсилам, всі “вони” зробили настільки мало, настільки “недостатньо”. В тому числі і для нашого зближення з ЄС, що в розумінні людей насамперед означає навіть не “безвіз”, а омріяні європейські стандарти життя.
Як наслідок – зростаючі рейтинги популістів та протестного потенціалу суспільства. Але найгірше – ризик дискредитації євроінтеграції як ідеї та вибору, тим більше, що запропонувати на заміну нічого.
Великою “комунікаційною” помилкою, правда, зробленою швидше несвідомо, було створення в людей ілюзії миттєвого ефекту від дії Угоди.
Тобто не встигнуть висохнути чорнила на ратифікаційних грамотах – а в нас вже будуть європейські зарплати, пенсії, дороги.
А тим часом європейська інтеграція – це про довгосторокові вигоди та перспективи. Так, це про заможне життя, про зростання ВВП, про доступ на ринок Євросоюзу – але за умови жорсткої модернізації, глибинних реформ, нульової толерантності до корупції та беззаперечного дотримання правил і процедур, насамперед в питаннях торгівлі.
Так, Угода з ЄС зобов’язує нас імплементувати приблизно 350 євродиректив, регламентів та рішень до 2025 року, але реальне впровадження багатьох євроінтеграційних змін, наприклад, у сфері охорони довкілля, може зайняти ще більше часу.
Відповідно, це гра в довгу, і з розумінням того, що головними вигодоотримувачами стануть, мабуть, тільки наступні покоління.
А це означає, що вже зараз на євроінтеграційній ниві треба відпрацьовувати ще важче, ще заповзятіше: “за вчора” і “за сьогодні”. Зокрема, як мінімум:
1. Збільшити частку і вагу євроінтеграційної складової у виступах, висловах, діях та планах всіх без виключення топових політиків і чиновників.
Ми нарешті отримали ефективного віце-прем’єра з євроінтеграції, але для досягнення результату весь без винятку політичний істеблішмент має консолідовано грати як одна команда.
Тобто критикувати, відстоювати власну позицію, але не піддавати сумніву вибір і вектор розвитку країни. Свого часу так діяла Польща. Тому їм так багато вдалось.
2. Формувати і підтримувати в суспільстві відчуття сприйняття і “приналежності” до здійснення євроінтеграційних реформ.
Це означає, що всі, від президента до робітника та домогосподарки, мають чітко розуміти, для чого їм Угода з ЄС і як найбільше скористатись вигодами від посиленої співпраці з Євросоюзом.
3. Чіткіше окреслити систему координації здійснення євроінтеграційної політики.
Мінімум – запустити спрощений механізм проходження євроінтеграційних законопроектів (допоможе уникнути “пробуксовок” з прийняттям вже розроблених на виконання Угоди законопроектів) з одночасним посиленням кадрової спроможності міністерств і відомств та введенням дієвих запобіжників для тих законодавчих ініціатив, які не відповідають або прямо суперечать нашим євроінтеграційним зобов’язанням.
4. Системно моніторити виконання Угоди і чесно звітувати як про успіхи, так і про проблеми.
5. Акцентувати увагу на досягненнях та можливостях. Ми невиправдано мало про них говоримо, невиправдано мало хвалимось собі і світу.
Наприклад, за попередніми даними ДФС, за підсумками січня-жовтня 2016 року вартісні обсяги експорту товарів з України до ЄС у порівнянні з аналогічним періодом минулого року зросли на 3,7%. Таки #перемога!
А ProZorro, а наші горіхи на столі в королівської родини в Нідерландах та експорт приладів для потреб НАТО. Хіба не молодці?!
Повертаючись до наших стосунків з Євросоюзом. Колись Євген Коновалець влучно зазначив: “Як довго не буде самостійної Української держави, так довго не буде порядку в Європі”. Часи змінились, ситуація – не дуже.
Сьогодні безпекові питання для Європи та світу лишаються пріоритетом №1. То, може, варто саме з таким посилом виходити до наших міжнародних колег?
Мирна, сильна і стабільна Україна – надійний партнер в безпекових та економічних інтересах Євросоюзу.
Але партнерство – це вже не про позицію “простягнутої руки”, це – про відповідальність.
Бо така зміна парадигми наших відносин з ЄС означає, що задекларовану мету треба буде доводити конкретними діями: системними реформами, зміцненням обороноздатності, перезавантаженням багатьох (якщо не всіх) інститутів та, звісно, послідовним виконанням Угоди про асоціацію.
Шукайте деталі в групі Facebook
