УКРАЇНА LIVE

У неділю, 14 лютого, на Донбасі в районі Новолуганського загинуло троє українських військових, підірвавшись на мінах. Жертвами стали два жителі Кременчука – 46-річний капітан Олександр Войтенко і 33-річний солдат В’ячеслав Олексієнко, а також 26-річний солдат Дмитро Мироненко з Харкова. Точні причини трагедії невідомі досі.

У неділю, 14 лютого, на Донбасі в районі Новолуганського загинуло троє українських військових, підірвавшись на мінах. Жертвами стали два жителі Кременчука – 46-річний капітан Олександр Войтенко і 33-річний солдат В’ячеслав Олексієнко, а також 26-річний солдат Дмитро Мироненко з Харкова. Точні причини трагедії невідомі досі.

Детальніше про те, хто загинув, читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

“Ніби й не було людини”
Наталія Войтенко, дружина загиблого капітана Олександра Войтенка, досі не може отямитися. З гіркотою розповідає про той день, коли не стало її коханого Саші, з яким разом вони були з 1998 року, коли вона ще навчалася в медучилищі.

“Напередодні, 13 лютого, ми говорили з ним по телефону близько 12 ночі. Наступного дня у мене був вихідний, і він сказав, що до 10-ї години ранку дзвонити не буде, щоб я виспалась. Був День закоханих, я прокинулася і набрала його номер приблизно о 9:43. Але він був поза зоною. Як і інші його номери. Я подумала, що, можливо, зайшов у штаб, там зв’язку немає. Минула година, друга, а зв’язку з чоловіком не було. Я нервувала, набирала його, але безуспішно. Мені залишалося тільки чекати. Згадала, що він там втратив свої окуляри, вирішила сходити і купити йому нові. Хотіла відразу відправити їх поштою, знову набрала, щоб уточнити адресу відділення. Але він продовжував бути поза зоною”, – розповідає OBOZREVATEL Наталя.

Повернувшись додому, Наталя почала готувати, коли пролунав дзвінок подруги. “Вона тільки сказала: “Наташа” – і зробила паузу, я відразу зрозуміла, що Саші немає. Виявляється, вже всі соцмережі, весь інтернет, наші місцеві ЗМІ писали про те, що Олександр Войтенко загинув, а я цього не знала, ніхто з командування так і не подзвонив мені, не повідомив і не висловив співчуття. Ніби й не було людини. Тільки трохи пізніше прийшов військком”, – каже вона.

Дружина загиблого капітана досі до пуття не знає, як і чому загинув її чоловік.

“За уривчастими даними знаємо, що вони підірвалися на протитанкових мінах десь у районі Новолуганського, і все. Достовірно відомо лише одне – Саші з нами вже немає. Досі з командування ніхто так і не вийшов на зв’язок. Мені здається, що це не по-людськи щодо нас”, – вважає Наталія.

Зайко, я їду в один бік”
Олександр і Наталія познайомилися 1 квітня 1998 року, в День сміху. Наталя згадує, що Саша у військовій формі часто приїжджав до неї в училище, на перервах привозив щось смачненьке. Всі дівчата були в захваті від парубка у формі.

“Як виявилося, наші батьки добре були знайомі, вони обидва були начальниками ДАІ у нас у Кременчуці. Але ми, діти, не були знайомі. А з’ясували все випадково на другому побаченні. Виходить, що в нашій родині багато хто був військовим, мій батько полковник, Сашин тато – підполковник, рідний брат – майор. Тільки всі вони служили в міліції. А чоловік був військовим. Він закінчив Вище командне ракетно-зенітне училище, служив у ВДВ, потім в “Альфі” СБУ. А на фронт пішов у березні 2018 року”, – згадує Наталя.

Рішення про те, щоб іти на війну, Войтенко ухвалив самостійно, а сім’ю поставив перед фактом. Хоча рідні були проти, але вдіяти було нічого не можна. Він пояснив, що хоче підтримати хлопців і друзів, які перебувають на Донбасі.

На останню свою ротацію Олександр вирушив на початку грудня: “У мене ніяких поганих передчуттів не було, а у нього були. Він мені говорив: “Зайко, я їду в один бік”.

Я сердилася, я не могла цього чути. За півтора тижня до загибелі у нього піднялася температура. У нього була проблема зі щелепою, вона опухла. Я дуже його просила весь цей час: “Сашо, ляж у госпіталь, у тебе температура, тобі погано”. Але він весь час знаходив відмовки: якусь справу потрібно закінчити, не міг кинути молодих солдатів, ніким було його замінити, нікому служити. Він уже зв’язався з лікарями з Київського госпіталю, які раніше його оперували, вони попросили надіслати знімок. Я так просила його зробити цей знімок і поїхати в госпіталь… Але він постійно повторював: “Не можу кинути пацанів. Так треба, Зайко”, – каже Наталя.

Завжди стояв за правду
Однокурсник Войтенка по навчанню у військовому училищі Єгор згадує: “Ми вчилися з ним, були в одній батареї, в одному взводі, в одному відділенні. Як то кажуть, їли з одного казанка. В училищі весь педагогічний склад був з офіцерів, які пройшли бойові точки від В’єтнаму до Афганістану. Тому з першого курсу в нас виховували поняття любов до Батьківщини. Він був дуже принциповим і завжди стояв за правду. За чотири роки, коли кожен день поруч, уся людська гниль випливе. А він був справжнім, батьки виховали в ньому гідну людину”, – говорить OBOZREVATEL його колишній однокурсник.

Після закінчення училища Олександра та Єгора розподілили у різні частини, але зв’язок вони підтримували до останнього. З початком війни між друзями сталося непорозуміння. “Я першим вирушив на війну. Подзвонив йому, щоб сказати, але зв’язок був дуже поганий. Він подумав, що я вирушив воювати на інший бік, на сторону ворогів. Він усім, із ким ми навчалися раніше, з досадою розповідав, що я, найкращий друг, – зрадник. Але ви б чули його радість, коли нарешті ми зрозуміли один одного. Він був дуже порядною людиною, таких справжніх одиниці. Я втратив вірного друга, вічна пам’ять, брате, колись зустрінемося”, – каже Єгор.

“Захищаю свій будинок і талановитих людей”
Ще одним загиблим виявився 33-річний В’ячеслав Олексієнко, теж родом із Кременчука. Приблизно півтора року тому він одружився, це був його другий шлюб. Не всі друзі навіть знали про це.

На Донбасі В’ячеслав воював уже давно. В одній зі своїх відповідей під постом на сторінці у ФБ він написав промосковському тролю, який запитав його, за що воює: “Я захищаю свій власний дім, свою державу, розумних і талановитих людей”.

Як розповів нам рідний дядько В’ячеслава, Анатолій Олексієнко, той був єдиним сином у родині, а своїх дітей у нього не було. “Мама дуже сильно переживає його загибель. Він був у неї один. Слава відслужив в армії, повернувся додому. Особливо роботи тут, у Кременчуці, не було, і він вирішив, що поїде воювати. Звичайно, рідні його відмовляли, але він сказав, що хтось повинен бути там. Перед цим він одружився і поїхав в АТО. Потім повернувся, трохи попрацював, але вирішив податися на Донбас. Уклав контракт на п’ять років, і все”, – каже дядько.

До війни В’ячеслав працював у службі безпеки магазину “Нова лінія”. “Я його знав як добру людину. Він завжди допомагав, та й свої обов’язки виконував чесно. Після “Нової лінії” він відразу пішов на війну. Для нас усіх його загибель велика втрата”, – розповів нам його колишній колега Артем.

Третій загиблий від вибуху – 26-річний Дмитро Мироненко з Харкова. Нам не вдалося зв’язатися з його рідними. Як видно з фото, Дмитро з великої родини, на своїй сторінці він написав, що в нього є ще два брати.