УКРАЇНА LIVE

Сьогодні минає шість років від дня, коли українська армія вирвалася з російської пастки під Дебальцевим. У ніч на 18 лютого 2015 року вона отримала наказ прориватися, щоб не потрапити у повне оточення. Стратегічно важливий залізничний вузол залишився на окупованій території. Серед тих, хто тієї морозної ночі їхав у КамАЗі, переповненому пораненими і вбитими, до Артемівська (нині Бахмут), був волинянин Олександр Тарасюк.

Сьогодні минає шість років від дня, коли українська армія вирвалася з російської пастки під Дебальцевим. У ніч на 18 лютого 2015 року вона отримала наказ прориватися, щоб не потрапити у повне оточення. Стратегічно важливий залізничний вузол залишився на окупованій території. Серед тих, хто тієї морозної ночі їхав у КамАЗі, переповненому пораненими і вбитими, до Артемівська (нині Бахмут), був волинянин Олександр Тарасюк.

Лежав… на мертвих хлопцях

21-річного Сашу Тарасюка привезли на базу 128-ї гірсько-піхотної бригади з блокпоста Балу на трасі «Ростов – Харків» по обіді 17 лютого. І цей день став другим днем його народження. Осколок зламав хлопцеві ребро і зайшов у черевну порожнину, пошкодивши печінку, шлунок, підшлункову. За дев’ять днів повного оточення з 9 по 18 лютого були спалені всі санітарні машини. Тому вивезти поранених не було жодної можливості. А оперувати в умовах польової хірургії, у бліндажі, коли земля сиплеться зі стелі, без повноцінного наркозу й донорської крові взагалі немислимо. Навіть в умовах повної стерильності така операція не завжди завершується благополучно. Та єдиний на той момент військовий хірург 128-ї бригади Олександр Данилюк прийняв рішення – оперувати.

Він, 26-річний лікар з Ужгорода, вчорашній інтерн, у медичному бліндажі під обстрілами день і ніч ампутував руки, ноги, зашивав, різав, часом стоячи на колінах, не маючи потрібного інструмента. Останні півтори доби не виходив навіть на вулицю. Потік поранених був безкінечний. А на морозі під обстрілами чекали своєї черги нові поранені. У «Смайла» (Данилюку дали це псевдо, бо він завжди усміхався) закінчувалися ліки, наркоз. Сашко Тарасюк став його 95 пацієнтом за ці страшні дев’ять днів. І останнім, бо вже опівночі наші пішли на прорив. «Чебурашка» (позивний Саші) перед операцією попросив лише, щоб не дуже боліло.

– Операція тривала чотири години. У наркозі я був, може, з половину часу. Потім усе чув, що вони говорили між собою, тільки не міг поворухнути ні рукою, ні ногою, навіть оком кліпнути. І відчував, як мої нутрощі хтось перебирає, ніби лоскітно і неприємно, – згадує той лютневий день Олександр Тарасюк. – Ще й світло у бліндажі гасло, то «доку» присвічували китайським ліхтариком.

Після закінчення операції хірург попросив анестезіолога зробити фото на згадку. І Сашко, якого лише кілька хвилин тому перевели на самостійне дихання, зміг трохи підняти голову й показати пальцями знак перемоги – «V». Це фото стало символічним. А далі був прорив і вихід з оточення.

– Мене поклали у кузов КамАЗа. Геть скраєчку, а там борта не було. Я ще попросив, щоб підсунули трохи далі, бо можу вилетіти по дорозі. Влігся ніби добре, м’яко. Під обстрілами доїхали до Артемівська. Коли знімали з машини, я повернув голову і побачив, що лежав на… мертвих хлопцях. Того й було м’яко…

У Харкові лікарі дивувалися, як можна було таку операцію зробити у польових умовах і без жодних ускладнень! І досвідчені хірурги з Ужгорода теж не могли повірити. На жаль, дехто з хлопців, яких врятував Данилюк у своїй окопній операційній, з оточення не вийшли. Як-от лучанин – старший лейтенант Денис Чабанчук. КамАЗ, в якому він їхав з пораненими, нарвався на фугас. Денис з товаришем рятувалися від лютого морозу в кабіні простреленої машини, але до ранку він не дожив. А товариш Данилюка, військовий фельдшер Вадим Свириденко, який був з Чабанчуком у кабіні, після кількох днів на 20-градусному морозі дивом вижив, відморозивши обидві руки й ноги. Коли його підібрали бойовики, то тримали ще босим на морозі. Сьогодні він – уповноважений Президента з питань реабілітації учасників бойових дій.

Одружився з донецькою дівчиною

Після пережитого на війні два Олександри стали друзями. Обидва демобілізувалися і знаходять себе в цивільному житті. Зідзвонюються, разом з побратимами ходили в Карпати. Тарасюк живе у своїх Самарах на Ратнівщині. Пройшов реабілітацію, отримав групу інвалідності. На здоров’я, каже, не жаліється. Тільки на різку зміну погоди шви поболюють. Осколок, що застряг у хребті, поки не турбує. Торік 18 лютого він їздив у Київ на презентацію книги свого «дока» «Ті, що втомилися боятися», яку його рятівник написав про страшні дні дебальцівського оточення. На запрошення колишньої очільниці МОЗ Уляни Супрун Олександр Данилюк погодився працювати в міністерстві і займатися реформуванням медицини в армії. Він удостоєний звання «Народний Герой України». А в житті волинського Сашка минулої весни сталися приємні зміни – він одружився на чудовій дівчині Вікторії з Донеччини. На мій подив, де ж він здибав її у своїх Самарах, Сашко засміявся:

– Там і здибав. Просто її тато прикордонник і служить у Самарах.

Життя перемагає…