УКРАЇНА LIVE

У лікарні Коломиї вже нема куди класти пацієнтів з коронавірусом.

Більшість із них – важкі. Люди помирають важко, без повітря і з болями. Різного віку. Медики знесилені, витримують лише найстійкіші.

Про жахи, що відбуваються у лікарні на Прикарпатті, яке зараз є епіцентром коронавірусу, розповіла у Facebook журналістка Настя Нагорна, – повідомляє Голос українською.

“Деякі історії просто немає змоги показати в телевізійному форматі. Тому я написала літерами, а посилання на сюжет буде внизу. Історії про те, як важко буває в ковідних лікарнях.

***

Буває дуже важко. Ну, як отой тиждень, коли два брати померло.

Це лікар розповідає.

Каже, привезли одного брата, а він говорить “маю погані передчуття”. Тут в багатьох погані передчуття. Брак кисню народжує паніку. Шалену, дику паніку. І “погані передчуття”.

В мене просто сьогодні такий самий костюм, респіратор і щиток. Цей захист дуже зручний, бо якщо ти несподівано починаєш плакати, то цього ніхто не побачить

Коли перший брат вже помер, а другий лежав у лікарні, то їхня мама кричала “врятуйте мені хоча б одну дитину! Врятуйте хоча б одну”

Вони не були зовсім дітьми.

Один 1979 року народження, інший – 1974 року.

Але. Врятуйте. Хоч. Одну. Дитину.

У самого лікаря у відділенні працює донька. Вони переважно там і бачаться. Каже, як батько не хотів би, аби вона тут була, “в неї з дитинства легені слабкі”. Але ж донька – лікар. “тато, ти сам привів мене у медицину. То де я маю бути?”.

Я знаю, вона прийшла туди, бо там лежить наймолодша пацієнтка, якій 23 роки. Вона з тих, хто занадто довго лікувався вдома. Лікарі намагаються, аби вона зреагувала на них хоч якось, але вона лише іноді стогне.

Я не знаю, як її звати. Лікарі називаю її “дівчинка”.

Наймолодша з померлих тут 83 року народження була.

Більшість людей, звісно ж, перенесе або вже перенесло ковід легко.

Але в тих, хто важко, буде гуснути кров, плавитиметься мозок, не вистачатиме повітря. Легені стануть схожими на печінку – тверді і стиснуті.

“Іноді чекаєш нової зміни лікарів – наче сонечка, що сходить. Бо розумієш, що пацієнт якийсь от-от помре. Дуже хочеться втікти і не бачити”.

Інший лікар каже, що лишилися “справжні медпрацівники, а не пасажири в медицині”. Каже, от закінчиться зміна і поїде по знайомих лікувати, бо майже всі хворі.

В лікарні є безкоштовні ліки. Ті, що по протоколу. Це відсотків 10 від того, що потрібно пацієнтам, які потрапили сюди. Людям страшно, вони шукають дорогі ліки, купують їх. Ну, якщо є гроші.

А ще плачуть. Кажуть, “я вмираю”. Або в множині “вмираємо”.

Вийдеш у двір і скажеш комусь, що там на 4 поверсі люди вмирають просто зараз – повільно і неприємно вмирають – ніхто не повірить.

Скажуть, “та це тобі треба, щоб ми вкололи галіму індійську вакцину”.

Ні, я не про вакцину. Жодного слова тут про вакцину.

Там люди вмирають. По-справжньому.

Орися сидить в коридорі. Їй дуже важко дихати. І здається, що в коридорі легше. Вона зірвала маску і вийшла з палати. Це її ілюзія. Лікарі знають, їй зараз стане гірше, кисню в крові стане менше. Доведеться повертати в палату, заспокоювати і знову надягати кисневу маску.

Цим хворим не можна ходити.

В реанімації сусідньої лікарні сидить чоловік з розбитим обличчям. Він пішов в туалет і впав. Впав він, бо рівень кисню в крові теж впав.

Яка це розкіш – ходити в туалет, Господи.

Самому себе обійти і не чекати на судно. Лікарі забігані, приходять колеги з сусідніх закладів на допомогу. А ще волонтери.

Волонтери з’явилися у серпні. Першим був священик. Служив людям, уявляєш? Виносив судно, перевертав незнайомих людей, може, годував?

З такими отцями і в бога почнеш вірити. Колись. Серед волонтерів зараз переважно ті, в кого тут родичі. Людмила захекана біжить коридором, несе комусь ліки.

В неї тут тато.

“Я їй сказав, що батька ми навряд врятуємо” – чесно каже лікар.

Але Людмила хоче бути поруч із татом і хоч якось допомогти. Волонтерів беруть за умови, що вони допомагають не лише своїм пацієнтам, але й іншим. І не матимуть претензій, якщо захворіють самі.

Якщо рідна людина випишеться, то волонтер, ймовірно, більше не прийде.

Батька Людмили звати Іван. Ми недовго говоримо насправді. Майже відразу вона починає плакати.

Вчора помирала жінка, 49 років. Її мама теж була серед волонтерів. Мама – медик. Мама розуміє, що її дитина помирає. Але не може в це повірити.

Тут немає прогнозів, хто “легкий”, а хто “важкий”.

“Поклали пацієнта, прийшов своїми ногами. Наступного дня був серед тих, хто в агонії. Хто б подумав, що він помре?”.

А тут якраз пацієнта переводять з однієї палати в іншу. Без кисню. Це 10 секунд. Пацієнт кричить. Він боїться вмерти просто тут і зараз. Раптом припиняє кричати. Дихає.

Але лікар жаліється на нього. “Він не слухається. Відмовляється від маніпуляцій. Ми навряд зможемо його врятувати”.

Натомість Василь слухняний. Він – чемпіон з реанімації. І от хто точно не може без кисневої підтримки. Легені фактично спалені. Він спілкується, піднімаючи палець вверх. “Борімося”.

Йому звонить дівчинка, мабуть, підліток. Ймовірно, донька. Чутно по голосу, який він слухає на гучному зв’язку. Під кисневою маскою я не вгадаю, скільки йому років. Василь в реанімації 67-ий день.

Про головного лікаря з сусідньої лікарні я теж не буду довго розповідати. Тільки от в нього легені теж були ушкоджені на три чверті. Він лежав в реанімації, а мама про нього піклувалася, бо теж хворіла. Він вижив. А мама померла. Дивні промисли твої, Господи.

Це все абстрактні історії та імена. Доки на сусідньому ліжку не лежить хтось з твоїх рідних. Або доки вони не беруть тебе за руку і не просять “зроби легше дихати”.

А я – не лікар. В мене просто сьогодні такий самий костюм, респіратор і щиток. Цей захист дуже зручний, бо якщо ти несподівано починаєш плакати, то цього ніхто не побачить.”