«Я зрозуміла, що він не відпустить мою руку ніколи»: Як рак крові перевіряє почуття
Хвороба – тим більше така непроста як рак крові – часто є перевіркою почуттів. Хтось проходить цей іспит, а хтось не витримує. Ця недуга є серйозним іспитом на людяність для оточення тих, хто захворів, коли вони показують чи готові разом з хворим іти до кінця, відвойовувати кожен подих життя, підтримувати, підбадьорювати, надихати, чи просто є боягузами, які втікають від коханої людини, від життєвих реалій та від проблем.
На жаль, витримують не всі. І сьогодні ми поділимося ся з вами двома абсолютно різними історіями молодих жінок, у яких виявили рак, які зцілилися і живуть, та партнери яких у найбільш скрутний момент повелися по-різному.
Із обома героїнями «Комсомольську правду» познайомив «Фонд боротьби з лейкемією». У жінок схожі діагнози, але абсолютно різні долі…
«Після того, як мене привезли в палату, я розплакалася. Сталося усвідомлення того, що чекає мене попереду
У березні 2018 року Олені було двадцять п’ять. У червні у неї мало бути весілля. На новий рік кохана людина – Денис, без пафосу став на коліна і сказав те, що вона мріяла почути вже давно: «Виходь за мене!». Олена довго сміялася, а потім плакала. Багато емоцій, багато радості. Щастя. Ось яке воно?!
Дівчина подала разом із коханим заяву до ДРАЦСу, з нетерпінням чекали на заповітний день, коли їхні долі і серця поєднаються навіки, коли на пальцях з’являться обручки і вони станцюють свій перший весільний танець… Але 26 березня 2018 року лікар поставив Олені неймовірно діагноз, який прозвучав наче вирок: гострий лімфобластний лейкоз. І в той час, коли Денис повинен був вести красуню-наречену за руку до вівтаря, він тримав її голову, яку сама Олена тримати не могла через нечувано сильні болі після чергової хіміотерапії.
Олена добре пам’ятає момент, коли їй вперше зробили спинномозкову пункцію, після якої не можна два години вставати. Процедура не те, що хвороблива фізично, скільки важка емоційно. «Після того, як мене привезли в палату, я розплакалася, – згадує Олена. – Сталося усвідомлення того, що чекає мене попереду. Денис сів поруч із моїм ліжком і розгубленим голосом сказав: «Як я можу допомогти? Скажи мені, я не знаю, що мені робити». Мені хотілося накричати на нього, виплеснути назовні той біль, який був всередині мене, але я стрималася, промовчала і попросила взяти мене за руку. Так ми і просиділи дві години, тримаючись за руки. У цей момент я зрозуміла, що він не відпустить мою руку ніколи і ми разом пройдемо весь цей непростий шлях до кінця…. незалежно від того, яким він буде».
Після цього почалося довге виснажливе лікування. Курси хіміотерапії. Незважаючи на те, що Олена – молода та у всьому іншому здорова дівчина, і у її організму були великі ресурси для боротьби з хворобою, лікування проходило дуже важко. Несподівано постійно виникало багато ускладнень. Через одне з них, грибкову пневмонію, дівчина безвилазно провела в лікарні цілий рік. Весь цей час Денис був поруч… не відходив від коханої ні на крок.
Коли Олену все є врешті-решт виписали, вона подумала: «Зараз не до весілля». Для того, щоб діагноз остаточно зняли, треба було чекати ще цілих довгих п’ять років. Ось пройде час, все налагодиться, тоді й про весілля подумати можна, вирішила Олена. Але потім щось раптом здригнулося у грудях і вона сказала собі: «Стоп! Знову жити очікуванням кращого майбутнього? Яка дурість. Кращий день – сьогодні. Я вдома. Відчуваю себе відносно добре. Поруч коханий чоловік. Так що ж іще мені треба?».
І вони зіграли весілля, зібравши на нього виключно друзів і близьких. Тих, хто був поруч у найбільш скрутні часи. Хто відвідував, допомагав фінансово і морально, витрачав свій час на те, щоб вирішувати проблеми, що час від часу виникали.
Шукайте деталі в групі Facebook
