Із березового соку – і тонік, і домашня горілка

А за потреби – ліки.

Сільські люди у хаті не всидять. Досить було блиснути сонцю, а вони вже знайшли собі роботу. І не тільки у полі, на грядках, у саду, а й у лісі. Він теж годувальник багатьох родин. А ще, можна сказати, — напувальник. Утамовує хліборобську спрагу своїми смачними водами і соками. Якраз настав час збирати сік березовий…

Ольга Кравець зі села Лап­шина працює у Бережанах у Держказначействі. А як тільки у вихідні випала вільна хви­линка, разом із сім’єю вибралася за шість кілометрів до березово­го гаю, що біля урочища Болотця, — набрати березового нектару. Найперші помічники в його добу­ванні — два Ярослави, батько і чо­ловік, та син Роман. Хто акуратно свердлить стовбур, хто встав­ляє в отвір бляшаний жолобок, хто припасовує до дерева поліе­тиленовий пакет-сокозбірник на зав’язках. А хто згодом відв’язує наповнену тару і зливає сік у від­ра. Особливо старається наймо­лодший — Роман, студент агроко­леджу. Батьки і дідусь з бабусею радіють: у свої 19 хлопець їздить трактором, машиною, добре по­рається з будь-якою селянською працею. Вміє дати раду і березо­вому соку…

— Ми не купуємо у магази­нах підозрілих вод-соків, маємо власні — перевірені, натуральні, дуже корисні, — розповідає пані Ольга.

За кожен весняний сезон ця родина встигає надбати до сво­єї комірки 150 літрів березово­го соку. Вистачає його до кінця липня. Смакують ним під час са­діння і обробітку картоплі, заго­тівлі сіна. Досить випити склян­ку цього добра — і спека з втомою вже не докучають. П’ють його «залпом». І не простуджуться. А ще березові «сльози» — неодмін­ний атрибут на святковому сто­лі. Особливо нахвалюють їх міські гості, яким такого тоніку не пода­ють і у ресторанах.

Раніше у цій хаті старша гос­подиня пані Наталя сік пробувала присмачувати різними інгредієн­тами (апельсини, цукерки-льо­дяники), однак зупинилася на лимоні. Він робить напій осо­бливо приємним, свіжим. Техно­логія приготування не складна. Щойно привезений з лісу сік про­ціджують, щоб виловити листоч­ки, дрібних комашок. Кип’ятять, ще раз проціджують, заливають у стерилізовані банки. У трилі­тровий слоїк перевареного соку дають чотири дольки лимона, на кінчик ножа — лимонної кислоти і 70 грамів цукру, закатують криш­кою. Як вистигне — ховають перші цьогорічні закрутки до пивниці.

Наші співрозмовники кажуть, що отримують велике задово­лення не тільки від самого про­цесу сокозбору, а й від перебу­вання на природі: від дивенних запахів весняного лісу, співу пта­шок, перших квітів, що пробили­ся з-під торішнього листя…

У родині Кравців-Мисаків ко­лись готували ще й березовий квас, однак цей напій якось не прижився. Віддають перевагу соку. А глава родини, колишній сільський війт Ярослав Павлович, знайшов ще одне застосуван­ня березовому нектару — виго­товляє з нього домашню горілку «для шановних гостей і, за необ­хідності — для ліків».

— На розчину беремо два від­ра березового соку, розводимо в ньому 500 грамів дріжджів, до­даємо три літри цукру, — оповідає пан Ярослав. — Два-три тижні все це викисає у теплому місці. А по­тім — переганяємо. Горілка дуже апетитна, приємна. Вигідно від­різняється від звичної самогон­ки…

А ще я звернув увагу на дбай­ливе ставлення цих селян до при­роди, щедрими дарами якої вони користуються. Коли ці господа­рі завершили збирати березовий сік, то вийняли зі стовбурів ме­талеві жолобки, а отвори заби­ли кілочками. Щоб сік не витікав на землю, щоб дерево не висна­жувалося. Щоб і наступної весни берези змогли виконати свою мі­сію.