facebook

“Якщо не ми, то хто?”: історії та фото захисників України, які загинули на Донбасі у травні

Молоді, мужні, самовіддані. Кожен із цих чоловіків міг би насолоджуватися комфортом мирного життя, будувати кар’єру, ростити дітей і чекати онуків.Однак кожен із них свого часу зробив один і той самий вибір: піти захищати Україну на Донбас.

Туди, де вже 8-й рік точиться неоголошена російсько-українська війна. І кожен із них робив те, що вважав своїм обов’язком, до останнього подиху.

Пропонуємо згадати шістьох героїв, чиї життя війна забрала у травні.

Дмитро Товчигречка, 93 ОМБр

Підтримай нашу сторінку в Facebook.

Дмитро Іванович Товчигречка народився 28 лютого 1984 року на Дніпропетровщині. Мешкав у Кривому Розі. До війни працював газорізником на рудозбагачувальному підприємстві РОФ-1 впродовж майже двох десятиліть. Однак зрештою вирішив підписати контракт із ЗСУ – і з січня 2021 року доєднався до лав 93 окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. Служив механіком-водієм у механізованому батальйоні.

Ця ротація на Донбас стала для Дмитра першою – і останньою.

Побратими згадують: 37-річний Дмитро був дуже працьовитим і небагатослівним.

“Дмитро був роботящий, ніколи не відмовлявся від роботи. При тому, що був неговіркий, все ж розповідав побратимам про свою сім’ю, особливо своїх двох маленьких дітей”, – поділилися в бригаді.

Того дня, 6 травня, у День піхоти, ворог розпочав обстрілювати позиції українських військових поблизу Новотроїцького, що на Донеччині. В хід пішла і стрілецька зброя, і РПГ. Унаслідок обстрілу Дмитро отримав численні осколкові поранення, які не лишили йому шансів.

“Обстріл почався серед білого дня. Бійці чистили окопи. Ворог виждав, коли хлопці зупинилися і спокійно розмовляли, й атакував. Пролунав вистріл, потім ще один. Наш медик відразу кинувся допомагати. Дмитра винесли на ношах, він був ще живий, у нього були розплющені очі. А коли його стали перев’язувати, то він відкинув голову – і все”, – згадує побратим загиблого воїна з позивним “Тихий”.

Однією з визначальних рис характеру воїна ті, хто його знав, називають надійність: на Дмитра можна було покластися завжди і в усьому.

“Відчув стійкість цієї людини, тому що був у нашій бригаді насправді недовго. Але всі побратими відчували цю здатність виконувати своє слово. Він сказав щось і він це робив максимально. Ось ця стійкість потрібна сьогодні в армії, потрібна воїнам”, – згадував на церемонії прощання з загиблим військовослужбовцем капелан 93 бригади Олександр Карапетян.

Поховали Дмитра Товчигречку в рідному Кривому Розі 10 травня. Цей день у місті було оголошено днем жалоби за полеглим воїном. Його посмертно нагороджено відзнакою “За заслуги перед містом” ІІІ ступеня.

Вдома у воїна залишились батьки, дружина та двоє маленьких дітей.

Сергій Коробцов, 58 ОМПБр

Сергій Олександрович Коробцов народився в 1998 році в селі Ушомир під містом Коростень Житомирської області. Окрім нього, у родині було ще двоє дітей. Випускник коростенського НВК №12 – навчальний заклад Сергій закінчив у 2013 році.

Юнак відслужив строкову службу. Далі – навчився керувати БПЛА і вирішив підписати контракт зі ЗСУ.

“Він любив життя, любив людей. Але долю свою пов’язав із військовою службою. Залишився в нього синочок, якому 2 роки. Це в нього була перша ротація. Він відслужив на передовій 4 місяці. Ще через місць мав прийти у відпустку”, – розповідав Литвинчук журналістам “Суспільного”.

На всіх фото, які викладав у загальний доступ на своїй сторінці у Фейсбук Сергій Коробцов – його син. “Таткова радість”, – із пронизливою ніжністю підписував світлини 22-річний батько

Саме за цими світлинами згадуватиме малюк свого тата, життя якого 6 травня обірвала куля ворожого снайпера. Ворог влучив у прилад нічного бачення, за допомогою якого військовий вів спостереження неподалік від селища Піски. Вижити після такого поранення в чоловіка не було шансів.

“У нього було сильне поранення – верхня частина голови фактично знесена. Це з якогось новітнього озброєння він був смертельно поранений”, – переконаний родич полеглого воїна.

Поховали воїна в рідному селі 10 травня. Там на нього чекали молода дружина та дворічний син. Влітку Сергієві Коробцову могло би виповнитися 23.

Юрій Опришко, 24 ОШБ “Айдар”, 53 ОМБр

Юрій Леонідович Опришко (позивний “Боня”) народився в 1978 році у селі Ялинці Кременчуцького району, що на Полтавщині.

На війну Юрій уперше потрапив у 2015-му році – за п’ятою хвилею мобілізації. Рік відслужив у складі батальйону “Айдар”. У 2016-му повернувся з Донбасу додому. Однак зрештою зрозумів: його місце – на сході, поруч із побратимами. Тому і підписав у 2019 році контракт з ЗСУ – аби знову повернутися до “Айдару”.

9 квітня 2021 року молодший сержант Опришко перебував на позиціях підрозділу під Старогнатівкою, що в Донецькій області. Там у нього поцілив ворожий снайпер. Куля влучила воїнові в потилицю.

Пораненого військового евакуювали до Маріуполя, згодом перевезли у львівський військовий госпіталь. Попри надскладне поранення Юрій боровся за життя ще майже місяць. Поруч весь час перебувала дружина воїна Леся.

Однак всі зусилля медиків виявилися марними: врятувати життя Юрію Опришку їм не вдалося і вранці 7 травня його серце зупинилося.

“Від таких поранень не виживають, але він намагався, бо знав, що вдома чекає сім’я, дружина і двоє дітей, які тепер через російських найманців залишилися сиротами… Юрій був дуже хорошою людиною, сильним воїном і гарним товарищем. Важко втрачати побратимів на війні. Вічна тобі пам’ять, брате!” – написали у день смерті Юрія його побратими з “Айдару”.

Поховали полеглого героя 10 травня в рідному селі. У воїна залишилися мама, дружина, син та донька.

Віктор Городніченко, 81 ОАеМБр

Віктор Анатолійович Городніченко (позивний “Вітямба”) народився 19 лютого 1996 року в селі Покровська Багачка Хорольського району. Мешкав у селищі міського типу Ромодан Миргородського району Полтавської області.

Шлях військового Віктор обрав свідомо. У рік, коли розпочалася російсько-українська війна, він закінчив Кременчуцький військовий ліцей.

У 2016-му році молодий військовий уклав контракт зі ЗСУ – і з серпня 2016-го доєднався до лав 36 окремої бригади морської піхоти. Три роки по тому перейшов до десантно-штурмових військ і потрапив до 81 окремої аеромобільної бригади. У підрозділі він служив старшим навідником гранатометного відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти 5 БТГр. І коли друзі та знайомі вдома запитували в нього, чому він раз по раз їде на війну замість того, аби повернутися до мирного життя, Віктор незмінно відповідав: “Якщо не я, то хто?”

28 квітня під селищем Зайцеве на Донеччині Віктор був тяжко поранений ворожим снайпером у живіт.

“Куля снайпера влучила Віктору нижче бронежилета… Евакуювання у таких випадках там, де ми виконуємо бойове завдання, у районі населеного пункту Зайцеве, відбулося дуже швидко. В місті Бахмут протягом восьми годин проходила операція. Потім Віктора доставили у Харків”, – згадував у розмові з журналістами “Суспільного” заступник командира військової частини Петро Гоц.

Побратими розповідають: навіть знемагаючи від болю, Віктор думав про тих, хто поруч.

“Він за себе не думав, а думав за нас. Просив, щоб ми зупинилися, перекурили. Ми його завантажили в літак. Я ще пам’ятаю: він говорити вже не міг, але мене взяв за руку, поплескав по плечу. Це був знак – наче показати, що він при тямі. Він дав мені руку, що він притомний і з ним все добре. Після того я вже його не бачив. Ми сподівалися, що він виживе”, – розповідав побратим Віктора Богдан Нос, який допомагав евакуювати пораненого товариша з поля бою.

Впродовж наступних півтора тижня медики відчайдушно боролися за життя воїна. Він переніс кілька складних операцій. Однак зрештою серце військового не витримало: 8 травня медики харківського ВМКЦ Північного регіону констатували його смерть.

Поховали воїна у Миргороді.

Павло Колесник, 58 ОМПБр

Павло Сергійович Колесник народився 23 березня 1982 року у селі Нове на Чернігівщині. До війни працював трактористом у рідному селі. А з початком російської агресії вирушив боронити Україну.

Вперше на Донбас Павло Колесник потрапив по мобілізації: був мобілізований ще у першу хвилю. Тоді ж, у ході бойових дій, отримав сильну контузію, від наслідків якої деякий час змушений був лікуватися.

З вересня 2019 року повернувся на схід вже як контрактник. Служив на посаді старшого водія мотопіхотної роти 58 ОМБр.

І односельці, і бойові побратими згадують про Павла як про дуже працьовитого, надійного і веселого чоловіка. За легкою вдачею у ньому ховався досвідчений воїн і надійний побратим.

Життя Павла обірвалося 13 травня після пострілу ворожого снайпера.

“Людина, яка воює вже дуже давно, має дуже великий досвід, надійна допомога командиру. Декілька днів тому ми з Павлом розмовляли, жартували, обговорювали побутові питання, і буквально за пів години він пішов заступати на бойове чергування. О 18:10 нам надійшла доповідь, що куля ворожого снайпера обірвала життя нашого побратима”, – розповідав журналістам побратим воїна В’ячеслав Саврацький.

Поховали героя у селі Нове. У нього залишилися дружина і 16-річна донька, а також літні батьки.

Максим Польовий, 15 ОГШБ 128 ОГШБр

Максим Миколайович Польовий народився 18 грудня 1984 року в селі Юхимівці Волочиського району Хмельницької області. Випускник Одеського інституту сухопутних військ, він воював на Донбасі з перших днів неоголошеної російсько-української війни. З рідною 128 окремою гірсько-штурмовою бригадою Максим пройшов багато гарячих точок війни. Брав участь в обороні Луганського аеропорту, в Дебальцевській операції, в боях за Старогнатівку, Новотошківське, Побєду… Був заступником командира 15 окремого гірсько-штурмового батальйону, що входить до складу 128 ОГШБр.

Про таких, як Максим Польовий, кажуть: природжений воїн та справжній офіцер. Провівши 7 років на війні, він не збирався залишати передову до перемоги. І до самого кінця робив усе, аби цю перемогу наблизити.

27 травня життя героя обірвала ворожа куля. Трапилося це під Новотошківським, що на Луганщині. Максиму Польовому назавжди залишиться 36.

“Такі, як він, – зразок, еталон офіцера у ставленні до свого обов’язку. Чесний, справедливий, принциповий, вимогливий до себе і до підлеглих, хороший сім’янин. Це непоправна втрата, великий сум, скорбота і біда”, – переконаний заступник командира 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, підполковник Андрій Грузінцев. З Польовим вони прийшли у бригаду разом.

Поховали героя в селищі міського типу Наркевичі. У полеглого воїна залишилося двоє синів – 11 і 1 рік, та кохана дружина. Тепер продовжувати справу чоловіка буде вона – військовослужбовець 1 батальйону 128 ОГШБр.

Шукайте деталі в групі Facebook

Джерело.

Вам також може бути цікаво...

загрузка...