УКРАЇНА LIVE

В історії білорусько-російських відносин неодноразово виникали кризові ситуації. Однак останній комплекс характерних вчинків Лукашенка свідчить про те, що “останній диктатор Європи” форсує курс на відрив Білорусі від всеосяжного впливу РФ.

Олександр Лукашенко вже без видимої причини пропустив саміт ЄАЕС в Петербурзі, на якому зібралися лідери Росії, Казахстану, Вірменії та Киргизстану. Саміт, до речі, був не рядовий – на ньому обговорювалася можливість введення зони вільної торгівлі між ЄАЕС та Індією, Сінгапуром, Єгиптом, а також Іраном. І, по суті, Лукашенко своєю відсутністю зірвав кворум, що в Кремлі розцінили як особистий плювок в бік Путіна.

Таким же чином Лукашенко проігнорував і саміт ОДКБ, за підсумками якого в черговий раз не змогли обрати генсека. В результаті поки що ним лишається Микола Бордюжа, заміну якому спробують підібрати тільки у квітні-травні 2017 року.

Характерний ще один нюанс. Лукашенко скасував візити на саміти ЄАЕС і ОДКБ відразу ж після зустрічі в Мінську з екс-президентом України Леонідом Кучмою. “Сторони тепло поспілкувалися та обмінялися подарунками. Вони також підкреслили дружній характер відносин як в особистому плані, так і між народами двох країн”, – значиться на офіційному сайті Президента Білорусі. Джерело в оточенні екс-президента України запевняє, що Кучма лякав Лукашенка “зеленими чоловічками” в Білорусі і досяг в цьому неабиякого успіху. “Леонід Данилович сказав йому (Лукашенку. – Авт.), що росіяни на Криму і Донбасі не зупиняться. І як тільки президент Білорусі стане остаточно некерованим, підуть “референдуми” у Вітебській, Могильовській і Гомельській областях”, – запевнило джерело, близьке до Леоніда Кучми.

Російське купірування

“Російська весна” зразка 2014 року з усіма подальшими подіями неабияк напружила найближчих союзників Росії, і в першу чергу Казахстан та Білорусь, де донедавна досить лояльно ставилися до всіх проросійських проектів. Тепер же внутрішньополітичний порядок денний в цих країнах став принципово змінюватися.

“Проект “русского міра” передбачає виключно експансію і поглинання. Експансію – територіальну, а поглинання – культурне та мовне. У цьому плані національні еліти Білорусі і Казахстану, де значний вплив чинить проросійський фактор у внутрішній політиці, не можуть почуватися спокійно. Особливо це стосується інтеграційних проектів, які зрештою закінчаться тим, що північний Казахстан і, можливо, вся Білорусь виявляться провінціями Росії”, – стверджує доктор філософських наук Київського університету ім. Тараса Шевченка Михайло Бойченко.

Лукашенко, безумовно, всі ці моменти відчуває вкрай добре. Саме тому він відмовив у розміщенні військово-повітряної бази РФ на своїй території, що дуже болісно сприйняли в Москві. Одночасно з цим в Білорусі почали купіруватися найбільш агресивні прояви “русского міра”. Так, у країні були заарештовані чотири проросійські блогери – Дмитро Алімкін, Юрій Павловець, Сергій Шиптенко і Олександр Лапшин, яких зараз звинувачують у міжнаціональній ненависті, що само по собі передбачає реальний тюремний термін. Характерно, що в Москві вирішили ці арешти “не помітити”, але репутаційно це був болючий удар по Кремлю.

А на минулому тижні МЗС Білорусі викликало для “пояснень” радника-посланника посольства РФ Вадима Гусєва. Причиною виклику стали образливі для білоруської сторони слова директора Російського інституту стратегічних досліджень Леоніда Решетнікова, який заявив у газеті “Наша нива”, що білоруська мова була створена тільки в 1926 році постановою ЦК ВКП(б) “Про створення білоруської мови”. У цій же статті Решетніков назвав Білорусь “історичною частиною Росії”. Але тут навіть важливо не ЩО сказали, а ХТО це сказав. Леонід Решетников до 2009 року служив у зовнішній розвідці і був звільнений в запас у званні генерал-лейтенанта. І хоча з 4 січня 2017 року Решетніков вже не буде директором РІСД (його замінить Михайло Фрадков – глава Служби зовнішньої розвідки), ця особа все ще залишається статусною в концепції “русского міра”. Тому реакція білоруського МЗС – це реакція на завуальовану позицію Кремля, який, по суті, не розглядає Білорусь як суверенну державу.

Нікуди тікати

Однак головною проблемою Лукашенка лишається його позамежна токсичність. І хоча зараз емісари Євросоюзу, відчувши вітер змін у настроях Лукашенка, починають активно навідуватися в Білорусь (наприклад, напередодні в Мінську побував заступник голови Парламентської асамблеї ОБСЄ Кент Харстед – обговорювали якраз проведення останніх парламентських виборів у країні), сам ЄС зараз перебуває в підвішеному стані. У Брюсселі, як і раніше, немає узгодженої концепції щодо України, і уявити, що там хтось серйозно має намір вибивати Білорусь з-під тотального впливу Росії, – сьогодні майже неможливо.

Крім того, одних тільки намірів Лукашенка дистанціюватися від Росії для ЄС буде явно недостатньо. Лукашенко може використовуватися в Брюсселі виключно як ситуативний союзник. Але уявити президента Білорусі з усім його специфічним бекграундом в одному ряду з лідерами демократичної Європи – це вже буде концептуальним перегином навіть для найбільш русофобськи налаштованих країн ЄС.

Не зможе Лукашенко також і на внутрішній арені очолити процес “національного відродження”. Лукашенко 20 років стояв біля джерел відродження БРСР з усією її радянською атрибутикою – прапором, героїзацією ВВВ, тотальною русифікацією країни тощо.

Єдине, що може зробити Лукашенко у своїх намірах дистанціюватися від Росії – це почати плавну підготовку своєї заміни на націоналістичну еліту з наданням наступних гарантій особистої недоторканності в ЄС. Інша річ, що в силу індивідуальних особливостей Лукашенка, який “природним чином” не має наміру нікуди йти, така угода з Заходом також навряд чи можлива. А отже, Лукашенко і далі балансуватиме між націоналістичним рухом, який відроджується всередині країни, і експансіоністським тиском РФ. І що показово, між двома цими антагоністичними пресами Олександр Лукашенко нікому не потрібен. Розуміє чудово це і сам Лукашенко, який все ще залишається найдавнішим політичним довгожителем в Європі. Але все колись закінчується. Закінчиться колись і Лукашенко.