УКРАЇНА LIVE

Фрейд безсумнівно був генієм. В його часи говорити про те, що дитинство впливає на все наше подальше життя, а несвідоме – на нашу щоденну рутину – все рівно, що розповідати людям з минулого століття про комп’ютери чи мобільні телефони.

Сьогодні вплив історії дорослішання на розвиток мозку очевидний. Наш дитячий досвід припадає на найпластичніші для мозку часи і в прямому сенсі формує людину. Особистість зростає з копіювання середовища, з того, як людина відображає навколишній світ, в тому числі й з фраз типу: “що ти за ідіот, руки не з того місця”, “яка ж ти ледача нікчема, збирайся швидше”, “який же ти дурень, такий же як твій тато”.

Природа ненависті або формування особистості починається з дитинства

Мозок навчається автоматично, матриці критичного мислення сформуються потім, коли лобові частки дозріють, а поки все сприймається без фільтрів – і Дід Мороз, і “ти нікчема”, і “подивися, до чого маму довів”. Так уже влаштовано, що знання про світ і про себе дитина не оцінюючи отримує від людини, з якою у неї сформований тісний зв’язок.

І ще одне найвідоміше передбачення Фрейда про несвідоме отримало своє підтвердження. У 1970-ті роки американський психолог Бенджамін Лібет проводив свої відомі експерименти, які сколихнули наукове співтовариство, але чомусь пройшли повз широкої публіки. Експерименти, що породили нові гарячі дискусії про свободу волі, безліч книг нейропсихологів від Діка Сааба до Сьюзен Блекмор, в яких вже навіть не ставиться питання чи є несвідоме, а звучить побоювання – чи є свідомість?

Природа ненависті або формування особистості починається з дитинства
Наука тільки описує явища, тлумачить результати вже конкретна філософська культура – і тут є над чим подумати. Експеримент розповідає нам про те, що готовність до дії відбувається не як наслідок нашого рішення, а навпаки – наша свідомість лише спостерігає і, схоже, все, що вона може зробити, – це накласти вето. Загальмувати. І у неї на це, м’яко кажучи, не так багато часу. 200 мілісекунд. 200 мілісекунд свободи.

Хто ж тоді приймає рішення? Мозок? За яким же алгоритмом він це робить? Він активізує найчастіше використовувану поведінкову схему – в тому числі ту, яку сформувало нам в дитинстві оточення. Саме так з часом риси характеру перетворюються в патологію – доріжка, якою часто їздять, стає колією, з якої не вибратися: трохи підозріла жінка може перетворитися в клінічного параноїка до старості (я дещо спрощую, адже генетика теж будує свої нейронні зв’язки, що утворюють матрицю реакцій).

Природа ненависті або формування особистості починається з дитинства

Взагалі людська культура виникла з появою перших табу – свідомість почала виконувати своє надскладне завдання – гальмувати процеси. Еволюція довго мучилася (максимально автоматизуючи все, що можна, і вирішуючи хитре завдання енергопостачання), щоб звільнити ресурс для мозку, тобто для тієї його частини, яка може сказати “стоп” підкорковій “мавпі”.

Чому так складно гальмувати? Уявіть собі камінь, який котиться з гори: на початку схилу його ще можна зупинити, в кінці – майже нереально. Будь-яка реакція – це сила, щоб її зупинити потрібна ще більша сила. Більше того, енергію від гальмування потрібно кудись подіти. Наприклад, ви їдете в автобусі додому, кінець робочого дня, натовп, втома, клієнти втомили, керівник знову неадекватний, і тут хтось вас штовхнув, ще й прокоментував “чого, розсілася, місця мало”? Автоматична реакція – злість, камінь ВЖЕ почав котитися з гори. Не ви його запустили, але далі у вас дуже мало часу на гальмування. “Вибачте” – майже неймовірний подвиг. Відповісти злістю значить помножити зло, образити кривдника. Йому доведеться десь це акамулювати, а судячи з його поведінки – збирати негативні емоції нікуди. Коли ніхто не здатний зупинитися, суперечка переростає в сварку, бійку і т.д..

Природа ненависті або формування особистості починається з дитинства

З першої секунди появи в цьому світі ми повинні щось робити з енергією, яка виділяється при зіткненні наших бажань (або небажань) з реальністю. Новонароджена голодна дитина кричить, у процесі дорослішання вона вчиться “відкладати” крик. З часом вона багато чого навчиться терпіти і відкладати до слушного моменту – голод, походи в туалет, сексуальні імпульси. Власне, про це і писав Фрейд, говорячи про стадії розвитку.

То куди дівається енергія при гальмуванні? І знову згадаємо Фрейда і його концепцію Ід – образ певного несвідомого “контейнера”, одна з функцій якого – зберігати енергію від гальмування нереалізованих бажань. У новонародженого з контейнеруванням все погано (але так і повинно бути – ця навичка набувається в контакті з середовищем) – у нього всі імпульси відразу виражаються в поведінці, а далі – все життя тренування. Ось тільки умови тренування у всіх різні.

Природа ненависті або формування особистості починається з дитинства

Доросла людина, котра знаходиться поруч з дитиною і є достатньо важливою для неї – це і є її контейнер – “складати образи в маму” означає дати своєму ще маленькому контейнеру нормально розвиватися, не забивати його під зав’язку. Дитина може сильно розплакатися від незначної подряпини і прибігти до мами, щоб в її контейнер скласти свої важливі переживання. Сама дитина поки не може терпіти як доросла, не може не відреагувати. Саме тому дорослому дитячі переживання часто здаються нісенітницею, хоча не здається дивним, що дитині не під силу підняти те, що може легко взяти в руки доросла людина.

Дитина “складає” свої труднощі в дорослого. Якщо, звичайно, у дорослого є куди складати… “Сам винен, куди заліз”, “так тобі і треба, будеш думати наступного разу” або мами просто поруч немає. Нікого поруч немає. І тоді біль заморожується і чекатиме свого часу. Часто він дає про себе знати несподівано для самої людини. Безліч досліджень говорять про високу кореляцію нападів гніву і непростого дитинства.

Природа ненависті або формування особистості починається з дитинства

Контейнер заповнений травмами немов морозильник? Тоді щоденним фрустраціям просто нікуди поміститися і в поведінці ми спостерігаємо людину, готову спалити до тла кафе, де офіціант був недостатньо ввічливий – мало того, що нікуди скласти образу, так новий камінчик ще й активізує все накопичене реальне і суб’єктивне переживання болю від грубого слова. Звідси така несиметричність реакції. Перекладаючи мовою нейробіології – так зрослися нейронні ланцюги. Людина потім може шкодувати і каятися, але це ніяк не змінить подібні реакції в майбутньому.

У тоталітарних державах рання розлука з батьками є частиною політики виховання. В СРСР через три місяці жінка повинна була вийти на роботу, віддавши дитину в ясла. У лікарнях (з ослабленим власним ресурсом) з дуже ранніх років – без матері. Така система калічить не тільки дітей, але й батьків, вбиваючи навіть ту ж біологічну прихильність до потомства. Батьків фізично і / або емоційно (контейнер закритий для дитини) немає поруч, і всі тягарі реальності дитина змушена кудись дівати. Або соматизувати (підсвідомо перетворювати у хвороби), або заморожувати до інших часів.

Замороження неакумульованих дитячих травм – основа будь-якого цькування і дідівщини. Девіантної дитячої поведінки. Проблем з усиновленими дітьми. Старшокласники знущаються над молодшими, як колись знущалися над ними. Педофіли найчастіше самі були жертвами насильства. Найзліший керівник на роботі зазвичай той, хто доповз кар’єрними сходами з самого низу і “все пам’ятає”. Армія. В’язниця. Здавалося б, навіщо ти робиш те, що робили з тобою, якщо знаєш, ЯК ЦЕ БОЛЯЧЕ? Тому що тобі (твоїм нейронним ланцюжкам) здається, що є шанс нарешті зігнати заморожений біль. На того, хто слабший, і тому буде змушений прийняти його – діти, люди похилого віку, інваліди, психічно хворі, тварини… Це спокуса супермаркету без охорони – ось зараз можна все і нічого тобі за це не буде. Але це лише ілюзія. Ілюзія тимчасового полегшення.

Природа ненависті або формування особистості починається з дитинства

І так само роблять травмовані діти, коли самі стають батьками – з’явилася залежна істота і починають литися докори: “а я говорила не лізь, а як ти хотів”, “я тебе в дитячий будинок здам, сволота”, “це не трикутник тупий, а ти тупий”. Дитина фактом свого існування робить запит на ресурс, якого немає. Є тільки травми та образи.

Дитина, яка з’явилася на світ (щоправда, без власної згоди), стає жертвою на вівтарі батьківської травми. Вона ламає своєю появою і без того кволу перегородку, яка стримувала бурхливу річку накопиченої злості. У суспільстві, де легалізоване токсичне ставлення до дітей, таке спілкування з дитиною не викликає питань в оточуючих – всі так жили і живуть. Це дає фінальну індульгенцію на насильство у своїй родині. І тоді майже немає шансу з’явитися цим 200 мілісекундам свободи гальмування, щоб зупинити руку від товмака, а губи від “навіщо я тебе тільки народила, тварюка”. Немає ні ресурсу, ні часу, ні стимулу зупинити патологічні способи комунікації з дитиною, які вже стали занадто традиційними. Людина котиться своєю колією нейронних ланцюгів, втрачаючи те, що можна назвати свободою волі.

Природа ненависті або формування особистості починається з дитинства

Адже часто в культурі підставляти другу щоку, тобто перебирати чужу лють на себе, вважається слабкістю. Той, хто прощає – невдаха. Хто не грає в гру “вони самі винні” – боягуз і розмазня. Скиглити не можна (тобто висловлювати біль): “люди в часи війни вмирали з голоду, а ти скиглиш, що на роботі проблеми” – наче якщо ця людина зараз припинить ділитися болем, ті жертви воскреснуть і щасливо заживуть. Всі ці “а діти в Африці голодують” – це відмова від збирання, тому що своє складати нікуди, а тут ще чуже.

Однак, прощення – не слабкість, а найпотужніша сила з усіх можливих, могутніша за силу автоматичної ненависті. Прощення, це коли всі твої нейрони приготувалися до знищення, а ти за 200 мілісекунд відводиш руку і стріляєш в повітря. Вміти прощати – навик, отже він тренується, зі збільшенням навантажень може переходити на нові рівні. Спочатку ти навчився прощати друзів, потім ворогів. 200 мілісекунд на кожен підхід в тренуванні.

Природа ненависті або формування особистості починається з дитинства

Повний контейнер травм ще й завжди передбачувана штука для маніпуляцій. Наприклад, один з батьків, який полюбляє маніпулювати, легко може вивести з себе вже дорослу дитину, викликавши гнів, образу, роздратування однією лише фразою на кшталт “А що, коли онуки будуть? Мати вже помре скоро, не дочекаєшся тебе, все тільки про себе думаєш. Що ти психуєш, як завжди, що я такого сказала? Ой, ти з дитинства психованим був”. Багато потрібно часу на тренування гальмування, яке буде виглядати як спокійна фраза “Мам, ти ще сама молода красуня, давай мені швидше сестричку або братика!” Або більш сміливе “Мам, я розумію твої тривоги, але зараз у мене інші плани на моє тіло і мій час”.

І якщо з яких-небудь причин в суспільстві концентрується велика кількість людей, котрі бажають спрямувати кудись свою травму – далі справа техніки показати їм, на кого можна напасти. Більше того, вони будуть любити людину, яка дала їм цей дозвіл, вона здаватиметься їм визволителем з персонального пекла. І це може бути як на сімейному рівні, на рівні окремої групи, так і на загальносвітовому (брудна нація, відстале населення, “вони ж не люди давайте їх бити” й інше).

Природа ненависті або формування особистості починається з дитинства

Важливо розуміти – ідеологічна оболонка для ненависті завжди вторинна, вона похідна, по якій не завжди відразу помітна явна функція. Ядро – це зламаний особистий контейнер (і їхня сума у населення), який до того ж заповнений непереробленими відходами – неемпатичні батьки, насильство в дитячому садку, цькування в школі – і…. неможливо протистояти спокусі робити боляче іншому, кого визнали винуватим, особливо коли кришка його контейнера зламана ситуацією…

Питання – куди подіти енергію щоденних фрустрацій? Ситуаційно – це може бути все від сарказму за переглядом жартів стенд-ап коміка на заборонені теми (що звичайно суспільно легалізована агресія) до вечірнього тренування з боксу (легалізована фізична агресія). Чим вільнішими є громадські звичаї, тим більше безпечних методів скидання енергії від гальмування – тому що численні зайві безглузді “не можна” знову змушують гальмувати (розлучатися неправильно навіть якщо чоловік б’є, виглядати можна лише певним чином, чого б це не коштувало, на ці теми не можна говорити і т.п.).

Природа ненависті або формування особистості починається з дитинства

Але це якщо власний контейнер достатньо об’ємний, функціонує більш-менш справно і середовище не переповнює його жахами на кшталт воєн, смертей близьких, насильства і так далі. А якщо з контейнером глобальні проблеми, тоді це вже питання терапії (а терапевт по суті стає резервним контейнером, що функціонує за певними правилами і, в рамках терапевтичних відносин, приймає такі речі, які люди не зобов’язані приймати в рамках дружби або навіть близьких відносин).

Все це не вирішується тут і зараз. Це питання часу. Але помічаючи, що адекватних батьків стає більше, що необов’язково віддавати дитину в держустанови мало не з народження, що можна перебувати з дитиною в лікарні, а традиції каральної медицини гаряче обговорюються і засуджуються, що стає прийнятним говорити про проблеми батьківства вголос без ярлика “не скигли” – це все дає надію, що будуть й інші часи, інші люди з більш міцною психікою.

Природа ненависті або формування особистості починається з дитинства

Це любити своїх дітей, всупереч хору злих голосів зі свого травматичного дитинства і зовнішніх коментарів “не бери на руки, розбалуєш”, “чого пестуна виховуєш”, “трісни йому як слід, нехай знає”, “скажи йому, нехай дає здачі завжди”. Це не помститися тому, хто за всіма людськими мірками цієї помсти заслуговує.

Кажуть, що у світі немає справедливості. Так, але в світі є Любов, а Любов – це і є найбільша несправедливість. Не справедливо допомогти тому, хто начебто є твоїм ворогом. Не справедливо любити того, хто приносить тобі біль. Не справедливо робити добро і не отримувати визнання, але продовжувати його робити. Не справедливо давати незнайомим людям насилу зароблені гроші на вирішення їхніх проблем. Не справедливо ризикувати життям заради інших людей, виносячи їх з вогню.

І дуже хотілося б, щоб для такої несправедливості люди завжди знаходили сили і ресурс – як в самих собі, так і в близьких.