УКРАЇНА LIVE

Виявляється, навести лад в супермаркеті під силу одній людині.

Попросила касира обслужити мене українською. У відповідь почула, що вона “нє обязана”. Спробувала пояснити, що таки зобов’язана.

Розмова тривала хвилин п’ять. Я – з напругою в голосі, касирка – з обуренням, бо вона вважає, що “обязана тільки мамє с папой, а укрАінскава вона не знає, не вміє і нє обязана”.

Я сказала, що я не в Челябінську і не в Самарі, щоб слухати її російську; що подам до суду, що вона втратить роботу, а Екомаркет заплатить за цю пригоду великі гроші, – і далі свої торби збирала мовчки.

Касирка, підтримана колегою з сусідньої каси, натомість так розійшлася, що спину їй не було. Я відійшла до пакувального столика, і вже звідти чула, що я “нєнормальная”, “псіхічька” , “прі чьом тут Чєлябінск і Данбас” і т.ін. Хоча – підкреслюю – я не сказала жодного грубого слова і не здіймала лементу.

Вдома я подзвонила на гарячу лінію Екомаркету. Сказала, що в нас відкрили новий магазин, що він мені подобається і я хочу бути постійним клієнтом. А тоді спокійно й детально переповіла свою пригоду, назвала ім’я та прізвище касирки й попередила, що, коли справу не вияснять, – подам до суду.

Мені сказали: згідно з правилами, відповідь я отримаю телефоном протягом трьох днів. Зайшло на свято. Ніхто не відповів.

Минуло 4 дні. Я знов пішла в Екомаркет. “Моєї” касирки того дня не було. На іншій касі, інша, на таке саме тихе моє прохання відповіла: “Я нє умєю по укрАински”. Я ще раз попросила, але вона вдавала, що вже не чує мене. Я тихо сказала: “Добре, навчитеся”.

Ця, на відміну від першої, розмовляла ввічливо і на прощання навіть побажала мені “Харошева вєчєра!”.

Вдома я знов подзвонила на гарячу лінію “Екомаркету”, знов назвала прізвище касира і сказала, що й досі нема відповіді на перше моє звернення.

Відповіді нема, люди, й досі. Сьогодні вже 12 січня. А події були 30 грудня та 3 січня.

Але вчора я зайшла в Екомаркет. Побачила мою першу касирку і, внутрішньо зібравшись, звичайно, пішла з торбинкою на її касу. Черга була величенька. Коли переді мною лишалося троє покупців, я прислУхалася до розмови. І що я почула!

Від каси – правильною, гарною і такою милозвучною, що хоч на радіо її веди чи став до ілюстрування правил орфоепії – лунає: – Добрий вечір! Вам пакет потрібен? … трам-пам-пам… – З вас стільки-то. Ось ваша решта. До побачення. Гарного вечора!

А покупець відповідав російською.

Мені просто заціпило.

Але те саме повторилося з наступним, а потім ще з одним покупцем. Я слухала її мову. Там жодного русизму, жодного акценту, навіть натяку на акцент. Навіть в тому вузькому лексичному полі чути було, що ця мова в її устах звучить не штучно – це жива мова, це її рідна мова. І жодного разу вона не перейшла до російськомовного покупця на російську.

І це була та сама моя перша касирка. Та сама, котра, “нє будєт” обслуговувати українською, бо “нє знает, нє умеет и не обязана”.

Я “построїла” один маленький “Екомаркет”. Я радію, бо він тільки-но місяць, як відкрився, і лиш почав вибудовувати свій стиль роботи. А поряд школа – і діти бігають сюди зграйками. І от тепер українська на всіх касах “за замовчуванням”. І лагідно.

Але радість моя блякне, коли думаю про ту касирку.

Що з цими людьми діється? Таке враження, що їм пороблено.