Троє братів із Бучі врятували два десятки людей, один з них став охоронцем для людей навіть після смерті
Чоловіки опікувались старенькими і жінками із дітьми.
Брати Коновалови стали для десятків бучанців рятівниками. Двоє – і нині готують на вогнищі їжу та підтримують усіх стареньких, які залишилися у їхній багатоповерхівці. А от – третього наймолодшого – окупанти розстріляли, коли той ніс в укриття ковдри і продукти. Брати хочуть поховати Дмитра по-людськи – в домовині і на цвинтарі. А поки носять на його могилу у дворі багатоповерхівки цукерки і сухарі.
Про це йдеться в ТСН.
Марія Петрівна зустрічає Сергія, як рідного. 46 день він єдиний, хто приходить на 4 поверх до 85 літньої жінки. «Якби не вони, я б давно вмерла», – розповідає жінка.
Трьох братів – старшого Сергія, середнього – Сашка, і молодшого Дмитра Коновалових тут називають героями. Саме вони допомагали виживати усім, хто залишався у будинку і тим, хто прийшов у їхній підвал сховатися від війни.
Найменший Дмитро до звільнення Бучі не дожив. «Брата вбили просто тут на сходах, коли Діму застрелили, він біг в укриття, тут було 20 людей із сусідніх будинків, і він ніс для них ковдри і продукти», – розказує брат.
Тіло лежало на сходинках 3 доби. Вийшло так, що Діма рятував людей, коли був живий і прикривав підвал вже мертвим. «Рашисти тут ходять, коли бачать, що тіло лежить… Люди кажуть, він нас охороняє – рашисти бачать тіло і не заходять в підвал», – розповідають врятовані.
Після розтрілу тіло вдалося поховати лише на 4 день у дворі будинку. «Ми самі ховали. Я, брат, мати. Мам, кинь лопату, а вона плаче і копає, плаче і копає», – розповідає чоловік.
Коли все стихло Сергій заходить на могилу до брата щодня. Майже у кожному дворі їх кварталу – саморобні хрести і могили.
Сергій каже, вони з братами не збиралися ставити героями. Просто по іншому не могли чинити. В будинку залишилися лише старі бабці. Їм не було від кого чекати допомоги – брати Коновалови і нині їхня єдина підтримка.
83-річна пані Надія, каже коли смерть підбирається так близько, вже не страшно. Але жити хочеться далі попри все. «Як, дитино, жити не хотіти, хочу жити, як лежала, я молилася, щоб не ховали мене під парканом, ось там», – каже жінка.
Пані Надія благає допомогти перепоховати і Дмитра і решту загиблих, яких розстріляли рашисти у їх дворах, по людські. У цих людей не залишилося нічого і самотужки вони зробити цього не зможуть. А Дмитро, як ніхто, каже пані Надія, заслуговує бути похованим на цвинтарі і мати пам’ятник. Він не хотів бути героєм, але ним став. Усім людям, яким він допомагав у підвалі вдалося вижити і згодом вибратися з Бучі – а це близько 20 мешканців, серед яких 6 дітей.
Шукайте деталі в групі Facebook
