УКРАЇНА LIVE

Чи захистить держава педагога, якщо під час очного навчання у школу прилетить ракета?

Питання безпеки людини першочергове, адже саме людина – найвища соціальна цінність, – переконаний Василь Дяків, переможець Global Teacher Prize Ukraine 2020. У своєму блозі педагог розмірковує над гарантіями безпеки для учасників освітнього процесу як у великих містах, які постійно «під прицілом ворога», так і в маленьких селищах, в які окупанти навряд чи запускатимуть ракети. А ще пропонує нестандартне рішення, яке допоможе не перекладати відповідальність за життя дитини виключно на вчителів і керівників закладу освіти, якщо школу все-таки спіткає «приліт».

3 безпекові ситуації у школах з 1 вересня: а у вас відповідь є?
У підготовці до нового 2022-2023 навчального року багато розмов про облаштування тимчасових укриттів чи бомбосховищ у закладах освіти. Суспільство підіграє державі, акцентуючи увагу саме на цьому елементі безпеки шкіл і дитячих садочків.

Звичайно, ми отримаємо стандартну відписку МОН про те, що організація освітнього процесу залежатиме від безпекової ситуації в регіоні та напряму стосуватиметься «автономії закладу освіти».

Але проблема у тому, що йдеться не про одиничний випадок, а про загальну стійку тенденцію. Тому міністерство, беззаперечно, зобов’язане надати якомога конкретніші роз’яснення, а не щось на кшталт «дитина повинна знаходитися в безпеці». На жаль, українська бюрократія за 30 років так і не навчилася писати конкретні вимоги.

Нижче я запропоную на розсуд читача ситуації, що стосуються виключно «помаранчевої» (території з помірною кількістю ракетних ударів) та «зеленої» (низькою вірогідністю ракетних ударів) зон. У даному контексті ми не будемо розглядати «червону» зону – там, де ведуться активні бойові дії та прифронтову зону й «чорну» зону – ТОТ.

Дитина йде від дому до школи. Повітряна тривога.

Як діяти дитині?
Хто у цей проміжок часу – дорога від дому до школи, відповідає за життя і здоров’я неповнолітньої дитини?
У випадку трагедії у такій ситуації, хто буде нести відповідальність? Батьки, які дозволили дитині йти до школи? Чи заклад освіти?
Дитина прийшла у заклад освіти за 30 хвилин – 1 годину до початку занять. Повітряна тривога.

Хто відповідатиме за цю дитину у цей період?
Як діяти дитині у цьому випадку?
Хто буде нести відповідальність у випадку трагедії?
Перерва. Дитина вийшла за межі території закладу освіти. Повітряна тривога.

Що робити педагогові, який має відповідати за цю конкретну дитину?
Хто буде нести відповідальність у випадку трагедії з цією дитиною?
Тепер правовий аспект. У тому випадку, якщо батьки, які втратили дитину (гіпотетична ситуація), що навчалася офлайн у закладі освіти, подадуть у суд на державу (читайте: «заклад освіти, директора, педагога»), як держава може захистити вчителя?

Розмірковую над способом вирішення даних питань. І на думку спадає електронний браслет для неповнолітніх, який запрограмований на один із смартфонів батьків: щойно дитина залишає територію закладу освіти, гаджет повідомляє їм про це.

І тоді не педагог, який має у цей момент 30 дітей і веде їх у бомбосховище, а саме батьки повинні нести відповідальність за сина чи доньку. До слова, педагог, який на перерві буде супроводжувати дітей у сховище – не обов’язково класний керівник. Тому він в принципі не буде знати, яка кількість дітей у класі та хто відсутній. Це людський фактор, який точно даватиме збій і знову демонструватиме «безвідповідальність конкретної дитини», яка не дотримується правил воєнного стану.

І ще один важливий момент. Наскільки торгівельні заклади дотримуються правил свого закриття під час повітряної тривоги та як на це реагує поліція? Адже, коли неповнолітня дитина прийшла у магазин під час перерви і лунає повітряна тривога – які дії магазину, дитини? Кожен моделює рішення самостійно. Хоча вже повинна бути загальний алгоритм дій у цьому випадку.

Безпека освітнього процесу в маленьких містах, селах і смт
А тепер уявімо, що очний освітній процес починається наживо в маленьких містечкових, селищних, сільських закладах освіти, які перебувають у відносній безпеці. Але і на ці території поширюються повітряні тривоги. Перше банальне питання: чи почують учасники сигнал? Це взагалі чия сфера відповідальності – влади чи громади?

Друге питання: якими мають бути подальші дії учасників освітнього процесу, у яких за документами є «укриття», а реально – «воно не дуже є». Тепер варіанти:

Перший варіант

Якщо дотримуватися правил, то всі повинні перейти туди, що називається укриттям, і перебувати там до завершення повітряної тривоги.

Другий варіант

Педагоги і далі проводять уроки, бо «до нас не прилетить», або «у нас таке «укриття», що не порятує».

Третій варіант

Педагоги скажуть дітям йти додому, бо не знати, коли закінчиться повітряна тривога.

Який же варіант обере конкретний заклад освіти у малих містечках, селищах, селах у випадку повітряної тривоги? Можуть бути і певні непорозуміння, бо бачення людей розбігатимуться.

Про логіку батьків, які виступають тільки за очне навчання
І тепер про частину батьків, які наполегливо, мов би мантру, говорять, що «немає з ким залишити дитину», бо всі на роботі, а «дитині треба спілкуватися, бо тільки у школі формують навички комунікації». Може, перший аргумент, і має сенс. Але який відсоток таких сімей? Ніхто не знає, і ніхто не хоче знати. Хоча логіка війни з її ослаблою економікою, вимушеними переселенцями, покинутими домівками та безробіттям може давати зворотнє розуміння.

На мою думку, МОН варто було б запропонувати батькам варіанти, алгоритми й механізми, які є:

зрозумілими;
нескладними;
визначають відповідальність сторін;

Поки що конкретики у відповідях на ці запитання мало.

Та й складається суб’єктивне враження, що для частини батьків їхня власна дитина – мовби «непід’ємний тягар», з яким батьки не знають, як дати раду. Тобто, батькам важко нести відповідальність за власних дітей. І вони докладають усі зусилля, щоб «тягар» впав на плечі інших. Адже просто не знають, що робити з дітьми вдома. І ніхто їм зрозуміло не підкаже. Але щойно в закладах освіти, куди вони «здадуть» дитину, стануться прильоти і жертви – згайдайте ці слова: звинуватять у першу чергу тих, кому передали «найдорожче» – власну дитину.