Повернений з полону голова ОТГ розповів про жах пережитого і чому обстріли Чорнобаївки його не смішили

Головою Шевченківської територіальної громади Олег Пилипчук провів 93 дні у полоні, втратив друзів та колег і зненавидів жарти про Чорнобаївку.

Під його головуванням 21 село на Миколаївщині – та зараз частина сіл потрапила під окупацію, інші – стали жертвами тотального знищення з боку загарбників, йдеться в ТСН.

Хоча, коли він очолив територіальну громаду, півтора роки тому, здавалося, що це місце було приречене на швидкий розвиток. «Ми в перспективному місці – між Миколаєвом і Херсоном, через нашу територію мала йти траса до портів Миколаєва, і ми маємо кілька заводів пов’язаних з переробкою сільськогосподарської продукції», – розповідає голова.

Аграрний регіон, де натепер потрібно боротися за кожен метр пшеничного поля. «Продовжують обстрілювати наші поля, бачите, тут вже згоріло повністю, горить після прильоту. Були дуже хороші перспективи до початку війни», – переконує Олег.

З першого дня повномасштабного вторгнення поля стали полем бою. «Наші зрошувальні канали стали протитанковими ровами і інженерними спорудами для захисту. В нас поряд із громадою Кульбакінський аеродром, по ньому о 5 ранку прилетіло», – розказує він.

Тоді місцеві ховались в приміщенні школи-інтернату, та від першого прихистку селян наразі лишилося розвалля.

В перші ж дні війни стало зрозуміло – на Олега відкрито полювання. «Моє прізвище для ворога було відомо, на 4 день війни я був обстріляний з ручного протитанкового кулемету. Я потрапив в полон 10 березня, коли разом зі своїм водієм, розвозили гуманітарну допомогу по населеним пунктам», – розказує голова.

Олег має три вищі освіти – він інженер, управлінець та військовий. Допомагав наводити артилерію та забирати ворожу техніку з полів. «Потрапили в полон до підрозділу десантників, які постраждали від нашої діяльності і мали на нас певний зуб. Звичайно нам там було непросто. Відчув на собі всі чарівності «руского міра». Це були найчорніші дні в моєму житті», – пригадує він.

Його полон розтягнувся на три місяці. « 93 дні, перші 7 – були надзвичайно складними», – каже чоловік.

Це саме той час, коли Україна реготала над жартами про Чорнобаївку і рахувала, вкотре там вже щось вибухає та горить. Олега тримали в полоні саме в Чорнобаївці і йому було геть не смішно. «Я, як людина, яка пережила 4 години важкого артилерійського обстрілу в Чорнобаївці, коли російські війська ховаються у підвалах, а ти закритий зверху і є влучання в техніку і в боєкомплекти росіян, яка біля цих приміщень, то кажімо так, тільки молитви тисячі людей, з моєї громади, була тим щитом, який зберіг мене в тій ситуації», – переконує чоловік.

Саме в той час почалася формуватися група з обміну полоненими. Але Олег про свої перспективи свободи дізнався аж у червні – в одиночній камері.«Я не міг спати три дні, була така доза адреналіну, і до кінця не вірилось, що все відбудеться, і я нарешті зможу потрапити до своїх односельців, до своїх друзів, обійняти дітей та дружину. Я схрестив пальці і молився, щоб відбулося. В Миколаєві в той день не було щасливішої людини за мене, від мене можна було телефон заряджати», – впевнений Олег.

Його повернення було одночасно сумним – дізнався, як багато людей загинуло в громаді, і радісним – нарешті побачив родину. «В мене троє дітей, найстаршій – 6, наймолодшій рік і два місяці, і ви уявляєте цю радість», – каже він.

Олег продовжує працювати в своїй громаді, яку продовжують знищувати росіяни. «Допомагаємо військовим, підтримуємо їхній бойовий дух. Повернемося до нормального життя, довоєнного, віримо в наших людей», – переконує голова ОТГ.

Олег майже не згадує про катування, про складності в полоні – він доєднався до обмінної групи, аби якомога більше людей мали змогу повернутися додому.

«Я ні про що не шкодую. Якби була можливість переграти історію знову, то я б нічого не міняв», – каже він.