Кричали “Слава Україні”, щоб били їх, а не дітей: на звільненій Харківщині розповідають про звірства окупантів
Селище Козача Лопань лише за три кілометри від кордону з Росією, тож росіяни “хазяйнували” тут від перших днів повномасштабного вторгнення.
На Харківщині у звільненому селі розповідають про звірства окупантів, коли чоловікам у підвалах доводилося кричати “Слава Україні”, щоб били їх, а не катували дітей, йдеться в ТСН.
Прикордонні села на Харківщині щодня потерпають від обстрілів окупантів, снаряди летять по хатах мирних жителів. Попри це там проживає ще кілька сотень людей, і серед них ті, хто відчув на собі звірства росіян ще за часів окупації. Селище Козача Лопань сім місяців було під окупацією, звідси до кордону з Росією – близько трьох кілометрів. Від першого дня повномасштабного вторгнення тут хазяйнували окупанти, насамперед почали зачистку серед місцевого населення. “Вони заскочили. Поклали нас усіх на землю. Навіть 4-річну дитину теж поклали на землю. Запитують мене одразу: “Прізвище?” Я кажу, що Дигало. Вони сказали: “Так, це він”, – пригадує місцевий мешканець Олег.
Він опинився у так званих списках на підвал, бо місцевий депутат. За це його кілька тижнів катували – спершу били палицями, кулаками, потім струмом, але й цього катам було мало. “Вони сказали, що зараз привезуть мою 17-річну дочку, розв’яжуть мені очі й ґвалтуватимуть купою. І що це буде на моїй совісті. Дякувати Богу, вони цього не зробили. Почали бити сина. І це тривало впродовж 4-х діб”, – розповідає чоловік.
На залізничній станції рашисти облаштували катівню для місцевих. Після знущань пана Олега кинули до підвалу, а на другому поверсі в цей час знущалися над його сином. Чоловік чув крики рідної дитини і не міг нічого вдіяти. Врятував сусід по камері, він відволік окупантів і взяв удар на себе. Нині його доля невідома. “Я дуже хотів би з ним зустрітися. Тому що ця людина, ну ось просто… Він на мене спирався і каже: “Треба рятувати дітей”. Він підвівся і каже: “Слава Україні!” І ці виродки почали бити його, били його дуже сильно. Ми так по черзі підводилися і казали це, їх це дуже сильно дратувало”, – пригадує Олег.
За що били, що хотіли дізнатися, окупанти не говорили. “Казали лише, чому не воював за “ДНР”, “ЛНР” у 14 році? Ось як вам було все одно чи не однаково? Такі тупі питання були. А я відповів, що так, я не воював – мене ця сторона не цікавила, їхня сторона не цікавила”, – переповідає чоловік.
Так само рашисти вдерлися і до хати Євдокії Семенівни. З подвір’я викрали автомобіль її сина. “До нас у хату зайшли 14 солдатів і давай шарити по всій хаті. Лазили в погріб, лазили на горище. Вони нічого не пояснювали. Хтозна що шукали, ми боялись рота розкрить, мовчали”, – розповідає жінка.
Пані Євдокії 97 років і за свій вік пережила вже другу окупацію. “Я ніколи не думала, що вони по-звірячому ставляться до українського народу. Це не солдати. Пережила війну – 41-45 рік, була в окупації, але такого звірства, як росіяни діють, такого не було”, – переконує бабуся.
Козачу Лопань рашисти поливають снарядами щодня – артилерійські атаки, ракетні удари. Росіяни руйнують хати та вбивають мирне населення. А прикута до ліжка пані Євдокія і під час обстрілів мріє лише про одне. “Велике бажання у мене – дожити до перемоги. Щоб повністю Україна звільнилася. І Донбас щоб наш був, і Крим щоб наш був”, – каже вона.
Над селищем вже майорять українські прапори, рашистів тут немає понад місяць. Втім руїни, щоденні обстріли та спроби повторного наступу окупантів не дають місцевим забути про жахи “руского міра”.
Шукайте деталі в групі Facebook
