Ісландія знає, як зробити підлітків байдужими до алкоголю, цигарок і наркотиків. Але решта світу її не слухає
Протягом останніх 20 років ісландські підлітки майже припинили вживати алкоголь та наркотики й курити тютюн. Як країні це вдалось?
Адаптований переклад статті з видання Mosaic Science. Публікується з дозволу редакції.
Авторка — Емма Янґ, переклад і редагування Антона Семиженка.
П’ЯТНИЦЯ, МАЙЖЕ ТРЕТЯ ГОДИНА ДНЯ. У Рейк’явіку сонячно. Однак Лауґардалурський парк біля центру міста — практично порожній, хіба що зрідка можна натрапити на дорослого з малюком у візку. Довкола чимало багатоквартирних і приватних будинків, уроки в школі закінчились. Де ж усі діти?
Разом зі мною парком ідуть місцевий психолог Ґудберґ Йонсон та Гарві Мілкмен, професор психології зі США, який також викладає в Рейк’явікському університеті. 20 років тому, пригадує Ґудберґ, у парках було інакше. Ісландські підлітки пили алкоголь активніше за однолітків із будь-якої іншої країни Європи.
«Ви просто не могли пройти центром міста в ніч із п’ятниці на суботу: це було небезпечно, — додає Мілкмен. — Вулицями вештались зграї геть п’яних тінейджерів».
Підходимо до великої будівлі. «А тут у нас крита ковзанка», — каже Ґудберґ. Кілька хвилин тому ми пройшли майданчики для бадмінтону й пінґ-понґу. Іще в парку є стадіон для легкої атлетики, плавальний басейн із геотермальним підігрівом, і — нарешті — діти, які на штучному газоні захоплено грають у футбол.
Молоді на лавках немає, тому що зараз у названих будівлях якраз проходять позашкільні заняття. Або ж діти займаються в музичних, танцювальних чи художніх гуртках. Чи поїхали з батьками за місто.
Сьогодні в Ісландії найменший відсоток дітей зі шкідливими звичками з-поміж усіх країн Європи. Якщо 1998 рокухоч раз п’яними протягом останнього місяця були 42 відсотки 15–16-річних, то 2016-го таких стало п’ять відсотків. А кількість тих, хто коли-небудь курив маріхуану, впав із 17% до 7%. Щоденних курців цигарок поменшало ще відчутніше: з 23% до 3%.
Спосіб, у який країна цього досягла, радикальний, але ґрунтується лише на фактах. «Стрес у житті підлітків тут дослідили ретельніше, ніж я будь-коли бачив, — каже Мілкмен. — І те, як країна скористалась результатами дослідження, вражає. Якби так зробили й інші, можна було б покращити емоційний та фізичний стан мільйонів дітей, знизити витрати на охорону здоров’я та, приміром, на боротьбу зі злочинністю».
Гарві Мілкмен знає, що каже. Вже майже півстоліття він досліджує тему шкідливих звичок серед підлітків. «Я потрапив якраз на час наркотичної революції, — розповідає чоловік за чаєм у своїй квартирі в Рейк’явіку. — На початку 1970-х, коли я почав працювати інтерном у нью-йоркській психлікарні Bellevue, вже набуло поширення ЛСД. Багато хто курив марихуану. А науковці прагнули дізнатись, чому люди обирають ті чи інші види наркотиків».
Про це Мілкмен написав докторську дисертацію. В ній зробив висновок: люди обирають героїн чи амфетамін залежно від того, як вони звикли долати стрес.
Ті, хто вживають героїн, у напружені моменти прагнуть завмерти, заціпеніти, сховатись. Натомість прихильники амфетаміну активно протидіють подразникам.
Після публікації цієї роботи чоловік потрапив до Національного інституту США з протидії зловживання наркотиками. Там якраз збирали групу вчених, яка мала дізнатись, чому люди починають приймати наркотики. А ще — чому вони продовжують це робити. І коли досягають межі, після якої стають залежними від наркотичних речовин. І коли люди припиняють їх приймати. І з яких причин у них відбувається рецидив.
«Будь-який підліток, який почав вживати наркотики, легко скаже, чому він це зробив. Бо це доступно, бо він чи вона любить ризик, або через почуття відчуженості. Чи, можливо, через депресію, — каже Мілкмен. — Але чому люди продовжують вживати їх потім, пізнавши ефект? Так я дійшов до питання про межу, коли захоплення стає зловживанням. І тут настав мій момент прозріння: діти можуть перейти цю межу ще до того, як уперше спробують наркотик. Ключ тут — у способі, в який вони звикли вирішувати проблеми. Він сам підштовхує їх до межі».
Із часом і подальшими дослідженнями Гарві Мілкмен лише упевнювався в правоті своєї гіпотези. Люди стають залежними від змін у роботі мозку. Діти, які змалку звикли протестувати, прагнули гострих емоцій. І вони знаходили їх, крадучи ковпаки від автомобільних коліс, потім автомагнітоли, а тоді й самі автівки — або ж уживаючи наркотики-стимулятори чи алкоголь. Так, функція останнього седативна, заспокійлива — однак спершу він «заспокоює» контроль мозку над подіями. Це усуває бар’єри та зменшує невпевненість у собі.
«Люди можуть прив’язатись до пиття, автомобілей, грошей, сексу, калорій, кокаїну — до будь-чого, — каже Мілкмен. — Тоді чому б не виробити прив’язаність до натуральних стимуляторів? Адже мозок може отримувати насолоду й без якихось речовин іззовні — через фізичні навантаження, через відчуття змагальності або командної роботи, чи через створення й переживання прекрасного. Вплинути на свій емоційний стан хочуть більшість людей. Можна допомогти їм робити це без руйнівних наслідків від наркотиків».
1992 року команда Мілкмена виграла урядовий грант на $1,2 мільйони на організацію в місті Денвер проекту Self-Discovery, Самовідкриття. В його рамках підліткам пропонувались природні, альтернативні до наркотиків та криміналу способи отримання насолоди. Від учителів, психологів та шкільних медсестер вчені отримали список дітей, які мали проблеми з наркотиками чи дрібною злочинністю, але не вважали, що потребують якоїсь допомоги.
«Ми не казали їм, що вони приходять лікуватись, ні, — пояснює Мілкмен. — Натомість запевняли: “ми навчимо вас усьому, чого ви хочете: танцям, хіп-хопу, малюванню, бойовим мистецтвам”. Усі ці заняття є природними стимуляторами: вони теж змінюють хімічний стан мозку й дають дітям відчуття, яких ті прагнуть, аби краще долати життєві складнощі. Хтось отримує спокій, який дозволяє зменшити невпевненість. Хтось, навпаки, переживає вдосталь гострих відчуттів».
Паралельно відібрані діти пройшли психологічні тренінги, спрямовані на покращення думок про себе та власне життя, і на перегляд способу взаємодії з іншими людьми. «Ми керувались тим, що лекції про шкоду наркотиків не працюють, — каже Мілкмен. — Бо ж насправді ніхто не звертає на них увагу. Що дійсно треба — це знати, як діяти на основі отриманої інформації», — каже Мілкмен. Дітям сказали, що це програма розрахована на три місяці. Дехто вирішив залишатись у ній протягом п’яти років.
1991 року Мілкмена запросили розповісти про проект в Ісландію. Він став консультантом першого місцевого центру по боротьбі з наркозалежністю, створеному в столичному районі Тіндар. «Там усе ґрунтувалось на ідеї запропонувати дітям кращі способи проведення часу», — каже науковець. У цьому центрі волонтерив Ґудберґ, на той час іще студент факультету психології місцевого університету. З того часу чоловіки — близькі друзі.
Мілкмен став регулярно відвідувати Ісландію з виступами. Вони та експеримент у Тіндарі привернули увагу молодої дослідниці з Ісландського університету Інґи Дори Сіґфусдоттір. Вона замислилась: а що, як сприймати здорові альтернативи наркотикам і алкоголю не як спосіб допомогти дітям вирішити проблеми, а як спосіб взагалі відвернути увагу дітей від шкідливих звичок?
Чи пробували ви колись алкогольні напої? Якщо так, коли це було востаннє? Чи були ви колись п’яні? Чи пробували курити цигарки? Якщо так, то як часто ви курите? Скільки часу ви проводите з батьками? Чи маєте з ними тісний зв’язок? Як іще ви проводите вільний час?
У 1992-му кожен ісландський школяр віком від 14 до 16 років заповнив анкету з такими питаннями. 95-го цей процес повторили, 97-го — провели знов. Результати опитувань стурбовували. У майже чверті заповнених анкет зізнавались, що курять щодня. Більше 40% писали, що були п’яними принаймні раз протягом місяця перед опитуванням. Та це не все, що стало ясно з дослідження. Команда змогла визначити конкретні школи, де проблем зі шкідливими звичками було найбільше, і ті, де їх було найменше. Подальший аналіз показав чіткі відмінності між життям дітей, які пили, курили та/або приймали наркотики, і тих, хто цього не робив. Запорукою здоровішого життя виявились кілька факторів: участь в організованому дозвіллі (зокрема спортивному) 3–4 рази на тиждень, проведений із батьками протягом тижня час, відчуття, що у школі про тебе піклуються, і відсутність звички гуляти на вулиці пізно ввечері.
«На той момент уряд тестував різні способи запобігти зловживанню алкоголем чи наркотиками, — каже Інґа Дора, яка допомагала аналізувати ці опитування. — Більшість ґрунтувались на освіті. Дітей попереджали про небезпеки від пиття чи приймання наркотиків». Однак, як Мілкмен помітив ще в роботі у Сполучених Штатах, ці програми не працювали. В Ісландії захотіли спробувати інший підхід.
Мер Рейк’явіка теж прагнув спробувати щось інше, та й чимало батьків цього хотіли, додає Йон Сіґфусон, колега й брат Інґи Дори. 1999-го він приєднався до новоствореного Ісландського центру соціальних досліджень та аналізу. Доньки самого Йона тоді теж ще були дітьми. «Ситуація була поганою, — запевняє він. — Було очевидним, що треба щось робити».
На основі даних опитувань та висновків досліджень було розроблено новий національний план. Вн отримав назву Молодь в Ісландії.
Влада змінила закони. Стало нелегальним продавати тютюн дітям до 18 років і алкоголь тим, кому менше за 20. Заборонено й відповідну рекламу. Зміцнено зв’язок між батьками та школами: в кожній школі організовувались батьківські організації. Батьків заохочували відвідувати лекції про те, як важливо не просто раз на тиждень сходити кудись із дітьми чи пограти разом у гру, а проводити з ними багато часу — quantity time проти quality time. Також на лекціях переконували, що варто говорити з дітьми про їхнє життя, знати їхніх друзів, і що не варто випускати їх на вулицю по вечорах.
Окремо було прийнято закон, який заборонив дітям у віці від 13 до 16 років знаходитись поза межами помешкань після 10 вечора взимку й після опівночі влітку. Ця норма діє й досі.
Дім та школа, національний координатор батьківських організацій, розробив угоди, які батьки мали підписати. Зміст угод різнився залежно від віку дітей, та й окремі організації могли самі вирішувати, що прописувати в документах. Але загалом батьки підлітків від 13 років зобов’язувались, наприклад, не дозволяти дітям проводити вечірки без нагляду дорослих, не купувати їм алкоголь і пильно слідкувати за їхнім психічним станом.
Ці договори освічували батьків, а ще допомагали їм підвищити свій авторитет удома, каже директорка Дому та школи Грефна Сіґурйонсдоттір. «А ще складніше стало використовувати найстарішу відмовку: “Але ж усі так роблять!”», — додає жінка.
Держава виділила більше грошей на заняття спортом, музикою, малюванням, танцями та на інші клуби, щоб дати дітям різні способи відчути себе частиною групи й добре почуватись. А щоб участь у заняттях могли взяти й діти з бідних родин, для них було передбачено допомогу. Наприклад, у Рейк’явіку, де проживає більше третини населення країни, видають так звану Картку дозвілля. Незаможні сім’ї щороку отримують на неї по 35 тисяч ісландських крон (близько 5040 гривень) на кожну дитину, щоб платити за подібні позашкільні заняття чи секції.
Опитування, що важливо, продовжились. Щороку одну анкету заповнює майже кожна дитина в Ісландії. Це значить, що свіжі та надійні дані — завжди доступні.
А результати такі. Між 1997 і 2012 роками відсоток дітей у віці 15–16 років, які кажуть, що часто чи майже завжди проводять свій час на тижні з батьками, виріс удвічі — з 23% до 46%. Відсоток тих, хто брав участь у групових спортивних заняттях принаймні чотири рази на тиждень, виріс із 24 до 42. Паралельно серед дітей цього віку різко впали показники куріння цигарок та канабісу й розпиття алкоголю.
«Звичайно, не можна подавати це, як пряму залежність (і це причина того, чому вчених часом важко переконати в ефективності профілактичних заходів). Але тренд очевидний, — зазначає Альфґейр Крістьянсон, який колись аналізував ці дані, а тепер працює в Школі громадського здоров’я при університеті Західної Вірджинії в США. — Захисні фактори показали зростання, фактори ризику впали — і показники вживання речовин пішли вниз. І з-поміж усіх країн найсильніше це відчувається в Ісландії».
ЙОН СІҐФУСОН ПЕРЕПРОШУЄ за кількахвилинне спізнення. «Я був на кризових переговорах!» — виправдовується він. Чоловік воліє не уточнювати деталі, але це точно було одне з міст десь в іншому куточку світу, яка зараз намагається втілити в себе ідеї Молоді в Ісландії.
Організація Молодь у Європі, яку Йон очолює, почала працювати 2006-го. Тоді результати ісландського експерименту, які вже вражали, було представлено на конференції Європейські міста проти наркотиків. «Люди питали: що саме ви робите?» — пригадує він.
Участь у Молоді в Європі відбувається на рівні міст, а не держав. Першого року таких учасників було вісім. На сьогодні — 35 у 17 країнах. Це дуже різні поселення, починаючи від місць із лише кількома школами й закінчуючи 150-тисячною іспанською Тарраґоною, де в програмі беруть участь 4200 15-річних.
Метод усюди один: Йон і люди з його команди спілкуються з місцевими чиновниками й складають анкету для школярів. У ній до ключових питань, які використовувались в Ісландії, додаються актуальні для конкретної місцевості. Наприклад, у ряді місць віднедавна чималою проблемою є азартні онлайн-ігри, й місцеві чиновники воліли б знати, чи є тут зв’язок з іншими видами ризикової поведінки.
Опитування проводять, результати повідомляють в Ісландію — і протягом двох місяців команда Йона надсилає аналітичний звіт. «Ми завжди кажемо, що, як і овочі, інформація має бути свіжою, — каже чоловік. — Якщо ви надасте висновки за рік, люди скажуть: “це ж уже було давно і, можливо, вже змінилось…” Так само, як свіжою, інформація має бути локальною — щоб школи, батьки й чиновники могли чітко бачити, де які є проблеми».
Загалом команда проаналізувала 99 тисяч анкет із місць на кшталт Фарерських островів, Мальти, Румунії, а також Південної Кореї та, зовсім недавно, Найробі та Ґвінеї-Бісау. Загалом результати показують, що у зловживанні алкоголем чи тютюном фактори, які були важливими в Ісландії, грають роль усюди. Але є й відмінності.
Наприклад, у країні, яку обтічно називають «балтійською», участь у спортивних секціях вважається фактором ризику. Подальше розслідування показало: так сталось, тому що спортклубами в тій країні керують відставні військові. Вони захоплені алкоголем, курінням та вживанням препаратів із нарощування м’язів. Усе-таки, користь від дослідження є: воно показало чітку проблему. Лишилось вирішити її.
Хоч Молодь у Європі й дає поради на основі отриманої інформації, рішення щодо дій приймають самі місцеві громади. Часом це рішення — не робити нічого. Одна здебільшого мусульманська країна, яку Йон теж воліє не називати, відмовилась він даних, оскільки ті показували неприємний для тієї культури рівень вживання алкоголю. В інших містах, які відкриті до отриманих даних і мають гроші, виявилось складно залучити фінанси на профілактичні заходи. Там воліють давати кошти на лікування вже наявних хвороб.
У підсумку ніде більше не вийшло досягти настільки масштабних змін, як в Ісландії. Коли я питаю Йона, чи ще хтось заборонив випускати дітей на вулицю пізно ввечері, він усміхається: «Та навіть Швеція сміється й називає це дитячою комендантською годиною!»
Втім, загалом по Європі показники вживання дітьми алкоголю й наркотиків за останні 20 років поліпшились. Причини цього не обов’язково пов’язані з діями для покращення морального стану підлітків. Наприклад, у Великій Британії однією з головних причин зменшення рівня вживання алкоголю може бути те, що діти тепер багато спілкуються онлайн, а відтак більше часу проводять удома.
Однак є й наочні приклади того, що може статись завдяки активному втручанню на кшталт ісландського. Один із них — литовський Каунас. Починаючи з 2008 року місто провело опитування п’ять разів. Школи, батьки, організації з охорони здоров’я, церкви, поліція та соціальні служби об’єднали зусилля, щоб спробувати покращити самопочуття дітей та знизити рівень вживання шкідливих речовин. Приміром, щороку батьки відвідують 8–9 лекцій щодо поводження з дітьми, а бюджет міста виділяє додаткові кошти установам та організаціям, які популяризують здоровий спосіб життя чи допомагають долати стрес. Позаторік по понеділках, середах і п’ятницях місто почало проводити безкоштовні спортивні заняття. Є навіть плани запустити безкоштовний транспорт для тих дітей, які не мають грошей, щоб доїхати до місця проведення занять.
Між 2006 та 2014 роками кількість 15–16-річних каунасців, які кажуть, що були п’яними протягом останнього місяця, впала на чверть. Тих, хто щоденно курить, поменшало на третину.
На сьогодні участь у програмі Молодь у Європі — хаотична, а ісландська команда вчених невелика. Йон волів би бачити централізований орган з окремим бюджетом, який зосередився б на поширенні практик Молоді в Ісландії. «Хай ми навіть робимо це вже десять років — усе одно це не основна наша робота. Ми б хотіли, щоб хтось скопіював ці практики й підтримував їх по всій Європі, — каже чоловік. — Утім, чому лише в Європі?»
ПІСЛЯ ПРОГУЛЯНКИ ЛАУҐАРДАЛУРСЬКИМ ПАРКОМ Ґудберґ Йонсон запрошує нас назад до свого дому. В садку на задньому дворі — двоє його старших синів, 21-річний Йон Конрад та 15-річний Бірґір Ісар. Перекидаюсь із ними кількома фразами про пиття й куріння. Йон алкоголь вживає, а от Бірґір каже, що не знає нікого у своїй школі, хто б курив чи пив. Іще ми говоримо про футбольні тренування. Бірґір тренується 5 або 6 разів на тиждень, а Йон, який вивчає бізнес на першому курсі Ісландського університету — п’ять разів на тиждень. Вони обоє почали позашкільні тренування, коли мали по шість років.
«В нас удома було багато музичних інструментів, — казав мені перед тии їхній батько. — Ми намагались долучити їх до музики. А ще мали коня: дружина захоплена кінною їздою. Втім, із синами цього не сталося, вони обрали футбол».
Чи не було в батьків відчуття, що все це — занадто? Чи доводилось тиснути, щоб діти йшли тренуватись? Може, вони хотіли б займатись чимось іншим? «Та ні, нам просто подобалось грати в футбол», — каже Бірґір. Його старший брат додає: «Ми спробували це, звикли — так що просто продовжуємо це робити».
І це не все, чим вони займаються. Хоч Ґудберґ і його дружина Торунн не планують якусь конкретну кількість годин на спілкування з трьома своїми синами, вони намагаються регулярно брати їх у кіно, в театр, у ресторани, в гори, на риболовлю та, коли у вересні відзначають свято повернення овець із гірських пасовищ, навіть на сімейні поїздки на фестиваль. Сім’я має своїх овець.
Припустимо, Йон та Бірґір — талановиті фанати футболу (за кілька тижнів після нашої зустрічі університет американського Денвера запропонував Йону стипендію в обмін на участь у місцевій футбольній команді, а Бірґір грає в ісландській підлітковій збірній). Але чи може істотне збільшення відсотку дітей, які займаються спортивними тренуваннями чотири чи більше разів на тиждень, дати якісь ще переваги поза тим, що ці діти ростуть здоровішими?
Чи може це, наприклад, мати стосунок до нищівної поразки Англії ісландській збірній на Євро-2016? Коли я задаю це питання Інзі Дорі Сіґфусдоттір, яку 2016-го обрали в Ісландії Жінкою року, вона всміхається: «Є ще успіхи в музиці. Приміром, фолк-поп-гурт Of Monsters and Men. Це молоді люди, яких програма підштовхнула організовано зайнятись музикою. Хтось із них потім мені дякував», — каже вона, підморгуючи.
Інші міста, які приєднались до Молоді в Європі, повідомляють про свої успіхи. Приміром, у Бухаресті падає кількість самогубств серед підлітків, як і рівень вживання алкоголю й цигарок. У Каунасі кількість дітей-злочинців між 2014 і 2015 роками зменшилась на третину.
Як каже Інґа Дора, «завдяки дослідженню ми зрозуміли, що маємо створити умови, в яких діти можуть вести здорове життя. Що вони не мають вживати усі ці шкідливі речовини, адже життя прикольне й вони мають купу інших цікавих занять. А також їх підтримують батьки, які проводять із ними час».
Власне, суть справи дуже проста, відрізняються хіба що методи. Озираючись на досягнення, Гарві Мілкмен думає про рідні Сполучені Штати. Чи може модель Молоді в Ісландії спрацювати у великій країні?
325 МІЛЬЙОНІВ ЛЮДЕЙ проти 330 тисяч. 33 тисячі збройних угруповань проти фактично жодного. 1,3 мільйона безхатьків проти кількох. Безперечно, Сполучені Штати мають перед собою виклики, яких в Ісландії нема. Але дані з інших частин Європи, зокрема з міст на кшталт Бухареста з його численними соціальними проблемами й відносною бідністю, показують, що ісландська модель може ефективно працювати в дуже різних культурах. Потребу ж у змінах США мають велику: неповнолітні випивають 11% усього алкоголю, що споживається в країні, а надлишкове пиття шороку спричиняє 4300 смертей неповнолітніх.
Втім, подібну до Молоді в Ісландії національну програму Штати навряд чи запровадять. Одна з головних перепон — у тому, що Ісландія підтримує цей проект десятиліттями, тоді як у США на програми з охорони здоров’я зазвичай виділяються короткострокові гранти.
Мілкмен уже пізнав гірку істину: навіть програми з доведеною ефективністю, які викликають захоплення, не обов’язково будуть підтримані. «Із проектом Self-Discovery здавалось, що це найкраща програма у світі, — каже чоловік. — Мене двічі запрошували до Білого дому, програма вигравала національні премії. Я думав: тепер цей досвід відтворять у кожному місті й селі. Але цього не сталось». Причина тут, на думку Мілкмена, в тому, що неможливо запровадити загальну модель у всіх спільнотах. Адже кожна з них має різні ресурси.
Успіху подібних методик у Великій Британії заважає короткотермінове планування, каже Майкл О’Тул. Він очолює неприбуткову організацію Mentor, яка працює над зниженням зловживання алкоголем і наркотиками серед дітей та молоді. У країні теж нема національної програми з протидії вживанню цих речовин. Зазвичай це питання лишають на розсуд місцевої вдали чи шкіл. Тобто, по факту, дітям просто повідомляють про шкоду наркотиків та алкоголю. Але факти свідчать, що ця тактика не допомагає.
О’Тул цілком поділяє ісландський підхід, коли батьки, школи та місцева спільнота об’єднують зусилля в підтримці дітей. Подобається йому й принцип, коли батьки чи опікуни беруть активнішу участь в житті молодих. Це допомогло б вирішити десятки проблем, вважає чоловік.
Навіть щодо алкоголю й куріння є чимало даних, які свідчать: що пізніше людина вперше пробує пиво чи цигарку — то здоровішою вона буде протягом життя.
Утім, не всі стратегії були б прийнятними для Великобританії. У місті Брайтон Mentor запрошували до шкіл батьків, щоб обговорити проблему. Виявилось, що залучити їх до співпраці непросто.
Небажання людей долучатись до справи буде проблемою всюди, каже Мілкмен. На думку чоловіка, корінь проблем тут — у балансі відповідальності держави та громадян. «Скільки контролю над своїми дітьми ви бажали б дати державі? Чи не надто глибоко залазить влада, втручаючись у те, як люди живуть свої життя? Це залежить від ставлення до влади загалом».
В Ісландії відстань між державою й народом дуже мала. Саме це й дозволило країні втілити ефективну національну програму, істотно знизити рівень підліткового куріння й вживання алкоголю — а в процесі допомогти сім’ям стати дружнішими, а дітям — здоровішими в багатьох сенсах. Чи дійсно жодна інша спільнота не визнає, що переваги варті зусиль?
Шукайте деталі в групі Facebook
