Олег Скрипка: Для людей, які не можуть вивчити мову, треба створити гетто
Олег Скрипка – ветеран української рок-сцени. Його гурту “Воплі Відоплясова” цього року виповнюється 31.
Аби перерахувати його сольні музичні, а також продюсерські і фестивальні проекти, навряд чи вистачить пальців рук.
Під час зимової “Школи журналістики “Української правди” відбулося відкрите інтерв’ю зі Скрипкою.
Він розповів про залаштунки “Голосу Країни”, своє ставлення до квот на радіо й пояснив, чому викинув величезну колекцію української музики. Наводимо найяскравіші цитати.
Уявіть газон з дуже непривабливими квітами. Їх періодично закатували в асфальт, а вони чомусь росли. Тепер вирішують, чи варто ці квіти поливати. Закон про квоти на україномовну музику – це закон про поливання квітів.
**
Якщо ми замінимо російськомовне лайно в ефірах на україномовне лайно, нічого не зміниться. Результат буде вражаючим тоді, коли ми зробимо слово “українське” синонімом слова “якісне”.
**
У житті є такий дуже цікавий феномен: коли чогось дуже сильно прагнеш, воно ніяк не приходить. Хочеш добитися дівчини, зі шкіри лізеш, а вона вдає із себе богиню. А тоді думаєш “Та пішла вона нафіг!” – і вона починає за тобою бігати. Я добивався того, щоб українська музика була комусь потрібна, десять років.
За цей час у моєму кабінеті назбиралася ціла стіна із CD української молодої музики, яка ніколи не з’являлася на радіо, про неї ніхто не знав – лише я як спеціаліст.
Трохи більше ніж півроку тому я це взяв і просто викинув. Зрозумів, що це нікому не потрібно. Коли я розчарувався повністю, мені зателефонували з проханням: “Олеже, а ти можеш нам дати молодої української музики, нам потрібно для ефірів?”.
**
Дуже багато років, віків український творчий продукт закопувався в землю. Саме тому, мабуть, у нас такий хороший чорнозем. У ньому вся українська культура.
В моїй країні мрій, в ідеальній країні, українська – панівна мова у суспільстві. Там на радіостанціях крутять 100% української музики, а не 25-35 нищебродських відсотків.
У моїй країні мрій держава працює в резонансі з провідними культурними діячами. Там мир і абсолютна перемога України у війні, яка зараз триває.
У моїй країні мрій я маю стільки концертів, скільки хочу – 5-7 на місяць, не більше, але в хороших залах. Там я можу реалізувати величезні проекти – починаючи від фестивалів і продовжуючи моїми виступами з різними оркестрами в гарних залах, в опері, наприклад, в палаці “Україна”, оренду якого я зараз не можу собі дозволити.
Я не державний діяч, я мрійник, максималіст. Я хотів би жити у повністю україномовному культурному середовищі. Навколо себе я це реалізую – я спілкуюсь з найкращими українцями, я беру на роботу в свій штат україномовних професіоналів.
Якщо люди не володіють українською, вони мають повне право шукати роботу в інших краях.
**
Люди, які не можуть вивчити українську, мають низький IQ, таким ставлять діагноз “дибілізм”. Треба їх відокремити, тому що вони соціально небезпечні, треба створити гетто для них. І будемо допомагати їм, як допомагають людям з вадами, на волонтерських засадах будемо співати їм “Володимирський централ”.
**
Найбільші два зла у світі – це селфі та караоке. Кажу це як людина, яка професійно займається музикою та фотографією.
Якби у моєму дитинстві були такі талант-шоу, як “Голос діти”, я би не брав у них участь, не зміг би витримати хвилювання та конкуренції. Але є діти із сильною психікою. І вони стають переможцями. Для багатьох подібні передачі – чи не єдиний спосіб стати відомими.
**
З дітьми на “Голосі країни” було важко працювати, бо конкурс дуже жорстокий. Талантів набагато більше, ніж можуть вмістити команди проекту, тому доводиться холодно відсікати достойних.
З іншого боку, діти дуже пластичні й мають абсолютну підсвідому довіру до тренерів. Дорослі мають блоки, его, і не кожен може відкритися, почути, що говорить тренер.
Дитині, буває, пояснюєш щось, вона стоїть, у носі длубається, здається, зовсім тебе не чує. А потім виходить на сцену й ідеально все виконує.
**
Діти ніколи не займаються нецікавими речами. Їх важко примусити робити щось беззмістовне. Нам, дорослим, у них варто повчитися.
Люди, які не люблять свою роботу, для відпочинку мають хобі. Моє хобі – це моя улюблена робота, бути на сцені, співати, танцювати. Після вдалого концерту, я відчуваю себе як після спа-салону.
**
Якої якості крутиться музика на ринках країни, такого рівня моралі дотримуються правителі цієї країни. Не дарма у нас шансон був культурною доктриною.
**
Треба розділити два поняття – музика популярна і гарна. Те, що популярне, є просто продуктом музичного супермакету, над яким попрацювали хороші менеджери. Те що гарне – корисне для здоров’я.
Для того, щоб потрапити в телевізор сьогодні треба володіти інструментом маркетингу. Тому зараз люди переважно ходять на концерти й дивляться по телевізору на співаючих бізнесменів.
Іноді випадково, але не обов’язково бізнесмени співають добре.
Як казав Олександр Пономарьов, колись я гуляв вулицею, а тепер крадуся.
Більшість геніїв і талантів в побуті абсолютно безпорадні. Геній наших днів – Валентин Сильвестров. Це Шостакович нашого часу. Він живе у Києві, але тут його мало хто знає. Однак його слухає вся Європа, його твори викуплені на 5 років вперед.
Але квитки на літак він купити не може, не може домовитися з промоутером, не може створити сторінку в фейсбуці. Тому не дивуйтесь, що без гарного менеджера такий талант ви не побачите ні на сцені, ні в інтернеті.
**
Думка незалежного журналіста дуже важлива. Серйозна музична, культурна критика повинна існувати. Колись давно Артемій Троїцький, прекрасний журналіст першим відкрив для радянських людей ВВ. І його зусиллями наш кліп “Танці” з’явився на ОРТ. Один раз нас прокрутили – і ми стали мегапопулярними. Тому я – за авторитетну впливову журналістику.
**
Пам’ятаєте, я казав, що викинув цілу колекцію української музики? Перш ніж це зробити, я її оцифрував.
Шукайте деталі в групі Facebook
