УКРАЇНА LIVE

5 серпня минає третя річниця з дня виведення військ зведеної роти 72-ї окремої механізованої Красноградсько-Київської бригади з території Донецького аеропорту.

З 2014 року бригада брала участь у російсько-українській війні, що точиться на сході нашої країни. Наприкінці травня два відділення 7-ї роти 3-го батальйону 72-ї ОМБр частково були закинуті у тільки-но відвойований Донецький аеропорт, де утримували оборону 67 днів. Вони й були першими кіборгами ДАП. Історія кожного варта уваги. Сайт “24” підготував цикл статей про вояків, котрим вдалося видертись з ДАПу, а також про хід їх життєвих доль опісля.

Погано, коли не стріляють. Поки ніхто не стріляє, ніхто не спить. Ну не спиться воно просто, – ці слова належать Олександру Басенку.

Нині він працює охоронником в Києві, чим займався й до війни. А 20 березня 2014 року опівдні Олександру вперше зателефонували з військкомату й сказали з’явитись з речами в 16:00 цього ж дня. Чоловік був на роботі й не зміг того зробити. Через півгодини забрали рідного брата в армію. 27 березня о 10 годині вечора на нього чекав повторний дзвінок…

Приїхав в військкомат, нас там зібралось чоловік 10-15. Я попросив хоч якусь повістку на роботу. Воєнком каже: “Це вже у вас буде не 10 днів, а мобілізація”. Посадили в газель, привезли в БЦ на 7-й майданчик. Я так розумію, що там ще мали бути люди в білих халатах, але таких не було в той день, мо в інші були. Оце 28-го переодягли в форму, перевезли на 5-й майданчик, о 5 ранку нас розбудили, і рушили ми спочатку на полігон Половецький, той що Білоцерківський. Повний автобус там загрузили і поїхали на Житомир. Отак потрапив до армії.

До слова, чоловік проходив військову службу у першій Нацгвардії України. То були 1990-ті роки, все в теорії, однак якістю задоволений. У 2014-му перебував на посаді стрільця – помічника гранатометника, виконував обов’язки головного сержанта роти, а в ДАПі – КБМ і ЗКБМ.

Як нас в 5 ранку розбудили, майор назвав моє прізвище і каже: “Ти КБМ”. А я думаю, він мене послав чи похвалив. У житті такого слова не чув. Командир бойової машини, виявляється. – Якої? – БМП-2. – А це що таке? – Каже, побачиш. Я запитую, на гусеницях, чи на колесах. – Таке як танк, тільки маленьке, на гусеницях. І все, таким чином 29 березня 2014 року вперше побачив в очі БМП, зараз вмію їздить, стрілять, мені було цікаво, – мовить далі Олександр Басенко.

Після місячного перебування на полігоні 7-ї роту 72-ї бригади перекидали від однієї локації до іншої близько місяця. Спочатку їх посадили в Камаз без лавок просто на підлогу й везли 100 кілометрів більше чотирьох годин. На питання: “Куди їдемо?” відповідали обтічно. Зі слів Олександра, навіть офіцери, що їх відправляли, не знали точного вектору маршруту. По приїзду в Запорізьку область роту було поділено на два екіпажі, дано два БМП й 10 хвилин часу, щоб підготувати техніку до виїзду. А далі приєднано до загальної колони.

Колона була дуже довга, і тривалий час їхали. Ми були без офіцера, як зброд. Налили солярки повні баки й поїхали. Спитали, куди їдемо. Нам сказали, що “в класні місця, в Запорізьку область на блокпости”. Далі приєднали до п’яти машин. Їхали швидко, вже без колони, сім БМП летіло. Дорожній знак “Аеропорт – 1 км” (хххммм – сміється). Ми вже зрозуміли, що летимо в Донецьк. Але так як більше місяця до цього скитались по різних кущах, то що робиться в світі, не знали. 10 днів стояли в цій посадці, ще 10 – в іншій, далі до ставочка, вже від ставочка ми поїхали в аеропорт, – розказує кіборг.

Неофіційно оборона ДАП почалася ще при працюючому аеропорту – 7 квітня 2014 року. Туди зайшли бійці 25-ї десантної бригади з двома “ЗУшками”, та третій полк кіровоградського спецназу. 26 травня ДАП був зачищений підрозділами, які прилетіли на гелікоптерах. Їм допомагали кіровоградці і хлопці з 25-ки, вони “ЗУшкою” зачищали поверх за поверхом, і тоді на поверх піднімалися специ. Зведена рота 72-ї бригади збиралась по 1-2 відділення із кожного підрозділу, таким чином були зібрані 126-127 солдат: 2 батальон (4, 5, 6 роти і мінометка). 3-й батальйон (7 рота плюс мінометка), також “ЗУшники” і “АГСники”. Чотири літака вилетіли з Маріуполя на Мелітополь, а вже потім на Донецьк. Перші чотири борта з бійцями 72-ї бригади прибули в ДАП 31 травня 2014 року з 5 до 6 години ранку, друга партія – ще чотири борта – прибула вже 1 червня ввечері, як стемніло. Командував зведеною ротою заступник командира 2-го батальона майор Вялов.

Головним завданням ротної тактичної групи було тримати весь периметр аеропорту. З огляду на розміри території, цієї кількості людей було дуже мало. Олександру Басенку було підпорядковано восьмеро військовослужбовців, шестеро з них знаходились на вежі.

В мене серед тих людей,за яких відповідав, було два власних бронежилета і нуль сухпаїв. Згодом виявилось, що у нас були американські сухпаї. Перцю я можу дома наїстись ложкою, а так… Наші українські не давали. Є така жінка – Лілі Сова, мешканка Донецька. В окупованім місті купляла бронежилети, привозила нам в аеропорт харчі, хліб. Волонтерів ще тоді не було як такого поняття. Вона досі воює. І не любить, коли її називають волонтером. Як всіх воїнів вітаю її з військовими святами, з волонтерством не вітаю. Ця людина дуже допомогла, – мовить військовослужбовець.

Відтак перший тиждень харчувались шоколадом з дьюті-фрі, далі знайомі зі старого терміналу поширили інформацію про наявність холодильників з харчами, де є м’ясо, риба, крупи. Все те швидко з’їлось. Щоправда, була поставка машини мівіни, здійснена Ляшком. “Сьогодні ми їмо гречку на сніданок, обід і вечерю, завтра так само мівіну. Сухарі були, повні мішки сухарів”, – додає Олександр.

Нестачі в питній воді практично не було. Проте останні кілька тижнів тиск став занизький, труби в новому терміналі простріляні,19-літровий бутель наповнювався за кілька годин.

У червні ще можна було дихати вільно. Російські війська відносно мало обстрілювали ДАП, бо вважали, що в обороні об’єкту задіяна величезна кількість людей. Але потім їм, вочевидь, надійшла команда і атаки почалися щодня. Територія прострілювався регулярно, термінали отримували важкі “привіти”.

Сєпари починали бомбити в дві години дня, максимум три години вони атакують. Оце ми знаєм, що починається, треба ховатися. 5 вечора – все, можна виходить, каву пить. Найважчий бій – найперший, 10 липня. Страшно потім, як закінчився. Три дні не їв. На третій змусили мівіни посьорбати. Непонятка. Прилетіло. Перша міна в наш макет. Кулі над головою, було видно, як пролітали. Якщо хтось говорить, що не бояться тільки дураки, він бреше, – про початок загострення агресії повідомляє кіборг.

Олександр разом з механіком Сергієм Цупрою, мав тримати велику частку периметру. Їх позиція знаходилась неподалік трансформаторної будки, а відтак артилеристи даються диву, чому чоловіки вижили. Уперше прилетіло зі сторони республіки Міст, тоді підвладного бойовикам, нині нашого блокпосту. А далі атаки не слабшали. За словами чоловіка, відчуття зневіри не торкалося їх екіпажу. Було присутнє стійке усвідомлення, що наші війська наступають, а відтак, звільнивши Донецьк, вирвуть з пазурів й аеропорт. А поки мужньо тримали оборону.

Стосовно інформування, Олександр Басенко зазначає наступне: “Як в радянські часи, ніхто політінформації не проводив. Не було такого, як в радянському кіно: рупор висить на стовпі, і все село стоїть і слухає, що їм говорить інформбюро. Такого не було. Десь хтось комусь подзвонив… Про ситуацію в країні знали мало”.

Контактів з місцевим населенням не мали, хіба що у пам’яті чоловіка чітко виринає інцидент з двома хлопчаками, віком 10-12 років. Ті хотіли проникнути на територію аеропорту, не реагували на крики. “Таке відчуття, що ці діти живуть на війні все життя. Але війни затяжної в них ще не було”, – провадить далі військовослужбовець.

19 липня 93-я окрема механізована бригада вперше прорвала облогу й опинилась на території ДАПу, однак звільнення не відбулось. А вже 5 серпня ця ж бригада на танках і БТР з’явилась вдруге. Воїнам сказали збирати речі, бо час їхати додому. Позицій ніхто нікому не передавав.

Я їхати звідти не хотів. Ми з Сергієм тримали ледь не 50 відсотків периметра. Я запитую, хто стає на моє місце, всі ходять тупо морозяться. Якщо на цю позицію ніхто не стає, то мене починають гризти сумніви: а навіщо ми сюди взагалі приїхали? – додає Олександр Басенко.

5 серпня 2014 року зведена рота 72-ї окремої механізованої Красноградсько-Київської бригади приєдналась до загальної колони, і без жодного пострілу колона рушила.

Автор: Катерина Петренко