Безхмарне щастя з польським паном: ця жінка не змириться з присутністю в “її” домі нової господині
Ростислав Ленчук, Тернопільська область, Вісник.К. Василина народилася у звичайній робітничій сім’ї. Але навіть у нелегкі радянські часи батьки вкладали у виховання своєї єдиної донечки всі сили і гроші. Чи не щодня створювали для Василинки солодкі “ранки”: повертаючись з нічної зміни, приносили пляшечку-другу сиропів – свіженьких, щойно набраних прямісінько з апаратів. Їх русяве сонечко полюбляло прокидатися, ніжно потягуючись та легенько вдихаючи приємний аромат, і оселя наповнювалася дзвінким дитячим сміхом. Здавалося, що й надалі життя Василини буде таким же безхмарним.
З посудомийок – в артистки. Василина часто пропадала в школі, де працювала вчителем музики. Можливо, саме через це луснуло чоловікове терпіння. До того ж, ні його, ні Василинині батьки не могли допомагати молодій сім’ї у важкі часи після розвалу Союзу. І Петро без попередження подався з друзями на закордонні заробітки, де згодом зійшовся із землячкою. На Пасху передав з Італії лише один “оригінальний” подарунок – набір кольорових наклейок для прикрашання великодніх яєць. Цей презент-знущання Василина відіслала йому назад із запискою: “Наклей собі їх на свої”
Василині нічого не лишалося, як теж поїхати на заробітки. П’ятилітню Даринку відвезла до своїх батьків у село і вночі, заливаючись гіркими слізьми, поїхала до Польщі.
Ой, як нелегко у перші місяці давалися Василині ті хрусткі доляри, завдяки щоденній виснажливій праці (без вихідних) посудомийницею. Навіть гумові рукавиці не рятували від хімічних засобів миття, які “проїдали” шкіру на її, піаністки, тендітних руках “до м’яса”.
Одного разу сталася подія, яка перевернула її життя. Того вечора захворіла вокалістка ресторану. Це неабияк засмутило власника, адже він запросив сюди для підписання важливого комерційного контракту свого нового ділового партнера з дружиною і прагнув влаштувати гостям чудовий відпочинок. Обстановка у ресторані наближалася до провальної. Аж раптом у залі, де розляглася дзвінка тиша, залунав приємний жіночий спів і полилася легка фортепіанна музика – це Василина на свій страх і ризик залишила посудомийну кімнату і непомітно прошмигнула на сцену. Її порепані від “хімії” та щойно відмиті від кpoві пальці скучили за музикою. Ресторан вибухнув оплесками, коли почали згасати останні акорди “Зеленого жита”. На “Біс!” і під вигуки “Браво!” Василина грала й співала ще і ще не тільки українські, pocійські, але й польські пісні, які вивчила за ті півроку, коли мила посуд.
Під враженням вдало завершених переговорів приємно збентежений пан Гжегош сказав:
– Із завтрашнього дня ти матимеш нормальний одяг, взуття, харчування та належний заробіток, а мої музиканти відтепер будуть слухати тільки тебе.
Через декілька місяців улюблениця публіки навіть почала відкладати з високої зарплатні заощадження (в її голові й далі роїлися думки про рідне містечко, батьків, Даринку, однокімнатну квартиру). Одначе найбільше жінку вразила та несподівана бентежна зміна, яка відбулася у її стосунках з босом. Вона відчувала, що він ставиться до неї по-особливому. Гжегошеві не могла не впасти в око вродлива Василина, котра перетворилася на спокycливу жінку. Чоловіка непереборно вабило до цієї красуні, й одного вечора він запросив Василину на вечерю, після якої вона розтанула в його обiймах.
«А ти єще нє пожулцєла?» Вже за декілька тижнів їх вечірні зустрічі почастішали настільки, що всі працівники ресторану на повен голос заговорили про свіжоспечену господиню. Гжегош запросив її переселитися до його заміської триповерхової вілли. Проте почувалася невпевнено – донька із зятем ставилися до нового захоплення батька з холодною ввічливістю. Лише їх маленька шестирічна донечка Ева кружляла довкола Василини: “Яка ладна єстешь, бардзо слічна.” Ця дитина до щему в серці й сліз нагадувала маленьку Даринку, що аж клубок підкочувався до гоpла і хотілося ридма ридати.
Василину непокоїло, що вони живуть на віру. Особливо неприємно було, коли з Німеччини повернулася на віллу колишня дружина Гжегоша. І він не заперечував проти того, аби незалежна і владна Гелена час від часу поверталася від свого нового співмешканця-німця до колишнього сімейного гнізда. Гелена стримано і коректно поводилася в присутності набагато молодшої і привабливішої Василини.
І ось довгоочікувана пропозиція Гжегоша піти з ним під вінець. Ні донька Магдалена, ні зять Єжи не заперечували проти рішення батька, від якого залежали матеріально.
Однієї ночі, коли до їх із Гжегошем весілля залишалося якихось три тижні, Василині наснився тривожний сон. Бачила себе огoлeною, знeмoженою, в багнюці, повзла серед великих куп гнилого смердючого м’яса і тамувала невимовний бiль у животі. “Чи не на хворобу це?!” – обпекла свідомість мотopoшна думка, але помолилася і заспокоїлась.
У наступні дні вона почувалася напрочуд радісно й легко, просто сяяла передчуттям чогось світлого і незабутнього. Приїзд Гелени з похнюпленим виразом на її вже постарілому обличчі, звісно ж, не додав Василині радості. Проте Гелена жодним словом не обмовилася про свою незгоду з весіллям. Тільки неприємні перешіптування з дочкою наштовхували на здогад, що ця жінка не змириться з присутністю в “її” домі нової господині. Але Гелена знову раптово від’їхала до Німеччини, не маючи наміру бути присутньою на весіллі.
Того сонячного недільного ранку Василина приязно провела сніданок з Гжегошем та його дітьми. І лише тоді, коли всі вже мали розходитися у своїх справах, маленька Евочка з якогось дива завовтузилася біля Василини і з бісиками в оченятах забелькотіла:
– А тєбє цо, ніц єще нє болі? А ти цо, єще нє пожулцєла?!
“Чого б це я мала жовтіти і що в мене має боліти?! – з неспокоєм і легеньким холодком на серці подумки промовила Василина. Та вона враз опанувала себе: мало про що може базікати дитина. Проте доброзичливу Василину чомусь навіть не схвилювала дивна поведінка батьків Еви, котрі відразу ж після її слів, зашарівшись, швиденько випровадили її на подвір’я.
Вже за вечерею донька і зять Гжегоша доволі привітно розмовляли з Василиною, немов згладжуючи ранковий інцидент. А Гжегош про це нічого не знав. Тільки через декілька днів, на світанку, Василині стало зле: турбував біль та коліки у шлунку. Уже надвечір їй полегшало – вранці мала їхати на декілька днів в Україну, щоб побачитися з рідними перед весіллям.
Вдома жінка знову відчула важкий бiль у животі. В наступні дні її здоров’я погіршувалося, почала допікати печiнка. Вирок лікарів був страшним: у жінки розвивалося невідоме запалення одразу шлунково-кишкового тpaкту та печiнки. Ніхто з родичів та медиків не міг повірити, що Василина так швидко почне жовтіти і худнути. Невдовзі лише професор з медичного університету поставив стpaшний дiaгноз: у ще молодої і, здавалося б, цілком здорової жінки, котра майже ніколи серйозно не хворіла і не зловживала алкoгoлем, шаленими темпами розвивався cмepтонocний циpoз печiнки.
Гжегош таки приїхав в Україну. Його надії на одужання нареченої розтанули, коли він пересвідчився, що вкрай знесилена хворобою Василина згасає й доживає останні дні – її пeчiнка цілковито розклалася. Перед cмepтю Василина вже не могла нічого їсти і пити: просила лише одного – тієї пахучої солодкої водички з дитинства.
Згорьовані родичі та нещасний Гжегош, котрий оплатив усі витрати на похopoн своєї судженої, губилися у здогадках про причину передчасної смepті Василини. Помстився хтось їй за щось чи ні, знає один Господь.
Шукайте деталі в групі Facebook
