Напередодні весілля напоїла і спокyсила нареченого. А потім прийшла і у всьому зізналася. Так вона помстилася за дитячу образу
Господи, як я далі буду жити, – прошепотіла Олена, і сльози знову потекли по щоках.
Сьогодні вона повинна була вийти заміж за коханого чоловіка і разом з ним відправитися на медовий місяць у весільну подорож. Однак до Львова дівчина прямувала сама, добре хоч це був СВ і ніхто не бачив її страждань.
Раптом дівчина встала і почала витрушувати чемодан – вона шукала пляшку мaртіні, яку завбачливо приготувала для себе і свого чоловіка, який, проте, таким не став. Те, що потрібно, – подумала Олена, – може, хоч трохи заспокоюся. Випuвши кілька склянок, дівчина перестала плакати, але краще їй не стало. Тим не менш, міркувала вона, мені доведеться повертатися, бачитися з друзями, колегами, рідними і навіть з ним. Ненависть промайнула на обличчі Олени, коли згадала про свою подружку. О Господи, мене всі будуть жаліти!
З Валентином Олена зустрічалася зі школи. У них все йшло за планом – закінчили інститут, знайшли хороші роботи, назбирали грошей на купівлю квартири і вчора мало відбутися весілля. Через рік повинен був наpoдитися первісток. Але не вийшло. На заваді їхньому щастю стала краща подружка Олени, яка напередодні весілля напоїла і спокyсила Валентина, причому оббрехала її. А потім сама прийшла до нареченої і у всьому зізналася. Так вона помстилася за якусь дитячу образу. Роздуми Олени перервав стук у двері. Зайшов провідник і попросив прийняти пасажира-зайця до себе.
– Ідіть геть, я заплатила за обидва місця і мені компанія не потрібна, – визвірилася дівчина. Тільки за провідником зачинилися двері, вона знову заплакала. Через кілька хвилин знову постукали. Що треба? – крикнула Олена. Можна увійти? – заспівує приємний голос. І чому дівчина дозволила увійти. Власником чарівного голосу виявився молодий симпатичний чоловік, який прямував до Львова у відрядження. Чоловік попросив залишити речі і, якщо Олена буде не проти, переночувати на вільної полиці. Чи то від самотності, чи то від випитого Олена була не проти.
Вадим відразу помітив, що з дівчиною щось трапилося, але в душу вирішив не лізти. Почав розповідати, про себе про свою роботу тощо. Виявилося, що обидва живуть на одному масиві і закінчили одну школу, мають кількох спільних знайомих. Так за розмовами минула ніч. Дівчина ніби трохи повеселішала, але печаль так і залишалася в її очах. З поїзда кожен пішов своєю дорогою, Вадим був дуже делікатним, щоб просити номер телефону, а Олена – дуже засмученою.
Уже тиждень Олена перебувала у Львові. Вона вже обходила все місто, відвідала багато музеїв, навіть встигла стати відвідувачкою кав’ярні. Смуток потроху залишав дівчину і життя вже здавалося не таким похмурим. А найулюбленішим місцем для Олени стала Замкова гора, дівчина могла сидіти там цілий день. Туди вона не пускала сумні думки, там вона придумувала плани на майбутнє. А перше, що вирішила зробити дівчина, – це переїхати в інший район і поміняти роботу, щоб залишити всі сумні події в минулому.
За такими міркуваннями дівчина не помітила, як стемніло – їй стало трохи моторшно. Олена встала, щоб піти. Раптом хтось її покликав, голос начебто був знайомий. Але хто тут її може знати? Мабуть, хтось помилився. Її покликали знову, Олена озирнулася. У декількох метрах стояв Вадим – супутник з поїзда. Оленко, вам не страшно одній тут? – Сказав він. – Вже темно. Дівчина зізналася, що насправді моторошно, але що поробиш, якщо засиділася. І він попросив дозволу проводити її.
Дорогою молоді люди розмовляли в основному про місто, в якому знаходилися. Вадим захотів показати Олені місце, де готують смачну ароматну каву. Потім вони ще гуляли по нічному місту, розійшлися тільки коли почало світати.
На наступний день Олена вперше за останні дні прокинулася з гарним настроєм. Адже у неї з’явився друг, який ні про що не знає, який ні про що не розпитує, а головне не жаліє її. Одягнувшись, дівчина попрямувала в сувенірний лоток – треба купити щось собі на пам’ять, адже через два дні вона залишить це місто. Обідала вона з Вадимом, а ввечері вони збиралися в театр. Однак на обід Вадим прийшов засмучений – йому сьогодні терміново потрібно їхати. Стало прикро і Олені – їй так зараз потрібен друг. Замість театру вони поїхали на вокзал. Домовилися зустрітися як тільки дівчина повернеться додому. Прощаючись, Вадим обійняв Олену і сказав: «Повір у те, ще все буде добре! І по-іншому тоді не станеться!». А потім додав: «Я з нетерпінням буду чекати тебе…»
Два дні пролетіли швидко, і ось Олена знову в поїзді. Вона поверталася, поверталася до тих невирішених проблем, про які їй хотілося забути. Але вона знала, що все життя бігти не вдасться. З похмурим обличчям вона виходила з вагона і все ще обмірковувала куди їй відразу податися. Раптом дівчина помітила білий величезний букет хризантем, а за ним… Вадима. Чоловік посміхався їй. «Не знаю, що у тебе там сталося, але мені здалося, що ти не захочеш відразу повертатися додому. Тому я запрошую тебе в гості», – сказав він, простягаючи Олені букет.
Через рік вони знову відвідали Львів, однак на цей раз вже як молодята.
Шукайте деталі в групі Facebook
