Інклюзивна освіта в Україні: як це працює у садочках, школах, ПТУ та університетах

Інклюзивна освіта увірвалася в життя вчителів так само неочікувано, як і для батьків. Перші не знали, де взяти на це ресурси. Другі не розуміли, в які двері стукати і як реагувати на відмови. Ми вирішили прояснити ситуацію, аби хоч трішки допомогти і тим, і іншим.

Інклюзивна освіта: з чого все почалося

Більшість юристів натякають, що стартували зміни із важливих законів, котрі були ухвалені в 2016-му. Правки в положення “Про освіту” регулювали хоча б мінімально це питання, але не давали точного інструментарію.

Всі вони глибоко помилялися. Основи рівності закладені в головному документі світу: “Загальній декларації прав людини” (1948 рік). Після Другої Світової міжнародна спільнота зрозуміла: так далі тривати не може, всі повинні проживати на планеті комфортно, не шкодячи один одному.

Пізніше, коли згадали про права жінок, афроамериканців, ЛГБТ, разом із ними захищатися на вулиці вийшли і люди з особливими потребами. А чому ні? Подумали вони, якщо хіппі, панкам та представникам різних рас можна, а чим відрізняємося від інших ми?

Це і дало поштовх тому, що мільйони нарешті усвідомили: не можна ігнорувати когось, тільки за те, що він “не такий, як ти”. Почали опікуватися і дітьми, нарешті, після років “спецкласів” та примусового психологічного лікування (хоча язик не повернеться його так назвати). Такий досвід активно підтримували Німеччина та Ізраїль. Вони жили за принципом: пожаліти можемо, вивести на наш рівень – ні. Як результат, цілі натовпи дітей з аутичним спектром, з особливостями поведінки та сприйняття світу опинилися за бортом.

Вони не могли ні навчатися, ні знайти нормальну роботу. Тобто держава перетворила їх на “утриманців” без права на гідний розвиток.

Наші закони – це суміш досвіду Британії та США, де все більш гуманно, ніж у Німеччині. Принцип “гроші ходять за дитиною”, звісно, непоганий, але чи працює він?

Як запевнила співавтор закону “Про освіту”, яка і впровадила базові засади інклюзії, Олеся Миськів, головна проблема – “більшість дозволяє собі не сприймати меншість”. Хоча вчителі і батьки можуть створити комфортні умови для дитини.
Звернення до Інклюзивно-ресурсного центру (супровід дитини до 18 років, підбір оптимального навчального закладу, допомога із дефектами мовлення, рухами – відправляється необхідний спеціаліст у школу, садок, ПТУ, чи вищий навчальний заклад)

Звернення до дирекції школи (маючи на руках висновок ІРЦ ви вимагаєте позачергового зарахування своєї дитини)

Дирекція пише прохання у мерію, звідки виділяють кошти на доплату вчителям (20% від ставки) та обладнання робочого місця дитини (35% від бюджетного мінімуму, виданого саме на одну дитину державою)

Допомагаєте у соціалізації разом з вчителями (батьки мають право бути особистим асистентом дитини, за умови подання заяви, вас реєструють як штатного працівника, але на відміну від вчителів не платять)
Дуже цікаві посади, до речі, про які школи, судячи з досвіду чули, та одним вузом. Свого часу законодавчо визнали, що асистента педагога потребують чимало дітей з особливими освітніми потребами. Відтоді ця діяльність має великий попит.

Асистент учителя — людина, яка допомагає гармонізувати роботу класу (17–30 учнів) та дитини з особливими освітніми потребами. Приміром, усіх школярів слід готувати до спілкування та взаємодопомоги, розуміти специфіку проблем їхнього однокласника. А йому варто допомагати влитися у спільну роботу, давати посильні завдання, презентувати результати. Така допомога вимагає меншої кваліфікації, ніж у вчителя, не потрібно вищої педагогічної освіти.

Достатньо ЗНО та 120-годинних курсів. Проте асистент вчителя не має права вести уроки або адаптувати програму, а лише виконує адаптаційні завдання вчителя.

Зовсім інша посада — особистий асистент дитини, зазвичай працює пенсіонер чи студент, який допомагає саме школяру — сприймати завдання (наприклад, за вад слуху чи ментальних порушень), дотримуватися загальноприйнятих правил поведінки, заспокоюватися (скажімо, за аутизму). Про цей вид допомоги батьки мають подбати самі: оплачувати асистентів дитини або звернутися до благодійних фондів (у більшості випадків фінансують саме вони).

Шукайте деталі в групі Facebook