УКРАЇНА LIVE

Як їхати автошляхами у гарну погожу днину з Івано-Франківська до Коломиї, чи з Тернопільщини на Заболотів, то добре видно, як далекий горизонт рівнин на півдні упирається у синю гряду Карпат.
Перед захопленим зором постають Покутські гори. Їх по-справжньому на галицькій землі відкривають перші гірські пасма Галича і Голиці, які тягнуться від Кут над Черемошем до берегів Рибниці у Косові.

Голиця — гора, хребет і урочище, що піднімаються ввись до хмар над річкою Рибниця, на південному сході, Косова і тягнуться до річки Волійця у селі Черганівка. Сама назва Голиця видається трохи дивною і несправедливою. На Гуцульщині слово голиця має одне із значень, що так характеризує гору чи й більш рівну місцевість, де не росте ліс. Тепер майже всі схили Голиці від підніжжя до верху вкриті густим лісом, а з глибоких, вкритих гущавиною проваль добре чути дзюрчання численних струмочків.

Кажуть, що гору назвали Голицею, бо двісті чи й більше років тому її геть оголили, зрубавши ліс на дрова для Косівської солеварні, яка працювала до кілометра від неї. Що гора тривалий час була безлісою, переконують і старі фотосвітлини, зроблені навіть у роки перед другою світовою війною.

Старожили оповідають, що й після війни лише на вершині гори шуміли посаджені за Польщі сосни, а нижче розлягалося громадське пасовище, де випасалися корови, кози й вівці москалівських газдів. Коли у радянські часи у людей насильно відібрали землю й худобу, то пасовище-толока з часом здичавіло, заросло різними корчами з вільхою і трепетою. З роками їх витіснили берези, буки, граби, дуби і смереки. Заросли навіть і дві величезні глибокі яруги, які розтинали узбіччя гори. У літньо-осінній сезон на хребті рясно ростуть суниці, афини (чорниці), малина, ожина. Щедрий ліс і на білі гриби, підосиновики, підберезники, сироїжки, лисички, хрящі-молочники перцеві, опеньки та багато інших. Ягоди і гриби з Голиці екологічно чисті і надзвичайно корисні для організму людини.

До вершини гори прокладено екологічно-оздоровчу стежку. Її, як і туристські стежини на гору Михалкову, на Левади через Присніп та на гору Михалків з Левадів у липні 2003 року промаркував на деревах вереран туризму Мечислав Красовський — уродженець міста Косова, який з 1956 року проживає у Польщі.

Маршрут розпочинається на вулиці Івана Франка, біля каплички над водоспадом «Гук». Від каплички він веде на вулицю Мирослава Ірчана, з якої через 100 метрів переходить на вулицю Підгірську, далі — на вулицю Дружби (об’їзну дорогу), а потім — на грунтову дорогу, яка в’ється вгору до підніжжя хребта. Добравшись до роздоріжжя, де сходяться три дороги, потрібно триматись лівої сторони, де власне і починається оздоровча стежина, яка пролягає хребтом Голиці. Пройшовши біля 250 метрів стежкою (промаркована у жовтий колір) повертаємо ліворуч. Через сотню метрів починається стрімкий підйом (метрів 70), за ним — більш полога місцевість, а далі — знову вверх до 400 метрів. Потім стежка, протяжністю до кілометра, веде гарним лісом на хребет.

Як розповів у своїй книзі «Містечко над Рибницею» краєзнавець Ігор Пелипейко, перед тим, як гору оголили задля потреб солеварні, вона мала хоча й подібну, але дещо відмінну за звучанням і зовсім іншу за значенням назву — Голиці. Так місцеві мешканці називають лісових мавок. Саме вони за народними переказами ще з давніх-прадавніх часів облюбували собі цю місцину бо на ній буяв пишний ліс , і недалеко розташувалися людські оселі, тож легко можна було зустріти в лісі леґінів, до яких лісниці були страх як охочі. Лісниці спереду виглядали, як дуже файні дівчата. Вони вміли ставати подібними до дівчини чи жінки, про яку думав надибаний у лісі леґінь чи молодий ґазда, і так їх затуманити, що їм здавалося, ніби справді бачать перед собою кохану дівчину чи жінку. Дуже полюбляли лісниці голими гойдатися, співаючи на вітах дерев, або грітися коло непогашеної ватри. Тому і звали їх голицями.

Лісницю легко було впізнати ззаду: у неї на спині була діра, через яку виднілись нутрощі… Як загледить лісниця-голиця леґіня чи молодого ґазду, то приваблює його до себе улесливим голосом та й залоскочує до смерті. Тому не кожен насмілювався заглибитися у ліс, де вони забавлялися. Але траплялося різне…

Одного разу москалівський леґінь Штефан Балагурів ішов лісовою стежкою по Голиці попри Кринчисту криничку, аж бачить перед собою свою кохану дівчину Касуню. Він до неї, а вона все відступає назад та кличе: «Ходи, ходи д’мині, Штефку!» Вона вглиб лісу, Штефко за нею. Але його розум уже так затуманився, що він не міг собі й на гадку взяти, чому його мила ні разу не обернулася до нього спиною. У голові в нього геть затьмарилось, і не дивується він, чого то його Касуня в лісі, та ще й гола-голісінька, лише косами довгими прикривається, та все задкує і не спотикається об каміння.

От-от він її досягне! Та раптом із-за товстезного бука позаду Касуні вибіг чоловік, височенний, як двоє людей, весь оброслий білим довгим волоссям. Він схопив Касуню своїми довжелезними руками, одною ногою став на неї…

Дівчина-голиця закричала страшним голосом. Штефан також закричав, спробував кинутися їй на допомогу, але упав і зомлів. Коли через деякий час отямився, нікого не було. Аж тепер він зрозумів, що його заманювала лісниця-голиця, а врятував його від неї Чугайстер. Цей лісовий велетень любив ловити підступних лісових дівчат, роздирав їх, пік над ватрою і з апетитом поїдав, аби вони більше не дурили і не заманювали людей. Але коли вирубали ліс на дрова, щоб виварювати сіль із сировиці, зникли й лісниці і Чугайстер, перебралися вони у віддаленішу пущу, а оголену від лісу гору стали називати Голицею.

Особливою популярністю у туристів користується мандрівка до унікального джерела, що починає свій далекий плин у моря-океани посередині гори, на висоті приблизно 500 метрів над рівнем моря. На невеликій галявині, оточеній високими крислатими деревами, під стрімким схилом із життєдайної землі на поверхню просочується чиста, як сльоза, водичка, збирається в невеликій, акуратно і зі смаком викладеній з каменю криничці, а звідти струмочком через ліс жебонить униз, до людей.

Добратися до джерела можна багатьма лісовими стежинами, обабіч яких ростуть буки, граби, берези, дуби, смереки, сосни, модрини. Над стежинами тісно з’єднуючи свої верховіття, вони утворюють тінистий зелений коридор. Звуть це джерело Кринчиста криничка.

Звідки появилася на світ Божий така назва, можна довідатися з легенди, яку колись записав від знайомої бабці Калини уже згаданий Ігор Пелипейко. Стара оповідь переказує, що колись у темному лісі на цій горі замешкала дочка місцевого суворого й гнівливого лісовика, який дуже любив лякати людей, бо не терпів їх через те, що рубали дерева. Як і всі лісові панни, ця лісниця була писаною красунею.

Якогось весняного дня, колихаючись за звичкою на вітах берези, лісниця побачила леґіня, що йшов вузенькою стежкою. Лісова дівчина, щоб привернути його увагу до себе, почала співати, і спів її був такий ніжний, як шелестіння трави, як дзюрчання струмка, як щебетання пташеняти. Вона хотіла привабити хлопця і погратися з ним, як це звично роблять лісниці, мавки, русалки, — тобто залоскотати до смерті. Та коли хлопець наблизився, те недобре бажання у неї зникло, бо був він високий, стрункий, чорнявий, з ясними, розумними очима під високим чолом, і ті очі гляділи так ласкаво, доброзичливо, приязно, що лісниця, хоч і не мала серця, все ж відчула солодке тепло в грудях.

Юнак зупинився і без страху подивився в очі дівчини.

— Яка ти красуня! — промовив він.

— Я знаю: ти не людська дівчина, ти лісниця. Серед людських дівчат таких красунь нема!

— Якщо я тобі так подобаюсь, залишайся зі мною в лісі, будемо гратися, розважатися, веселитися!

— Ти прекрасна, ти справжній крин чистий…

— Чому, леґіню, так мене називаєш, що це означає?

— У наших святих книгах крином називають найдовершенішу квітку — білу лілію. Ти на неї подібна, та я не можу з тобою залишатися, бо маю кохану дівчину в селі.

— Хіба вона файніша за мене?

— Можливо й ні, красуне, але вона має те, чого не маєте ви, лісниці: серце.

— Серце? Що ж воно за цінність?

— Будь-яка цінність ніщо в порівнянні з серцем, бо тільки в ньому зароджуються добро, милосердя, співчуття, любов — усе те, без чого ми перестали б бути людьми. Ми, люди, порозуміваємося між собою мовою, говоримо. Але найрозумніша у нас мова — це нечутна мова сердець. Без неї немає справжньої любові. Я милуюся тобою, крине мій чистий, але не можу залишитися з тобою. Пробач мені, красуне, але інакше бути не може.

— Яка ж я нещасна! О, матінко Земле, відтепер не буде мені щастя в лісі, то ж візьми мене в себе! — гірко заплакала лісниця і залилася сльозами… Земля тихо розкрилася і заховала в собі лісницю.

Вона й досі перебуває там і ллє безупинно сльози через те, що не мала щастя зазнати любові, а з її сліз народилося джерело, яке назвали Кринчиста криниця, бо крином чистим назвав юнак красуню лісницю.

Кажуть, вода з цієї кринички дуже допомагає тим, хто прагне справжньої, щирої любові. А ще старожили розповідають, що цією водою колись лікували очі, а коли в Косові траплялася чума чи холера, а ці жахливі пошесті в давнину нерідко навідували цю місцевість, то міщани тікали сюди, отаборювалися тут і перечікували біду. Може допомагала їм чиста вода з Кринчистої криниці, а можливо і дуже здорове та цілюще тутешнє повітря.

Михайло Городенко