Я кuнув дружину, бо вона перестала за собою стежити. Але через рік ми знову зустрілися

Любов вмupає не відразу. Поступово.

З кожним закидом, який не обов’язково було висловлювати, з кожним жестом байдужості, з кожної насмішкою. З кожною хвилиною, прожитого за звичкою. Джерело

А звикати до любові не можна. Не можна приймати її як даність.

Вона – не злиток золота в сейфі під замком. Вона – квітка, яка чахне, якщо її не поливають.

Історія цього чоловіка – протверезне нагадування всім тим, хто вірить, що сім’я складається сама. Або не складається зовсім.

“Рік тому я кuнув дружину. Зажадав розлучення, сказавши, що зустрів іншу.

Інша була стрункою, молодою і красивою. Я божеволів, коли ми залишалися разом.

Ми були колегами по роботі. Не те, щоб я так уже й свідомо зраджував дружині, просто в один прекрасний день я побачив, що поруч зі мною така німфа.

А вдома мене чекала жінка, яка зовсім втратила свій жіночий вигляд.

Вона сильно поправилася, навіть злегка обрюзглою, живіт покрився розтяжками.

Я тепер майже не бачив дружину нафарбовану і з зачіскою, вона носила якісь дивні мішкуваті речі. Перестала фарбувати нігті, голити ноги, носити бюстгaльтер.

Я не впізнавав її, не бачив ту, в яку колись по вуха закохався. І я пішов.

Відчував себе сволотою, але вдіяти нічого з собою не міг. І ось випадково (хоча кажуть же, нічого випадкового не буває) ми перетнулися з нею в торговому центрі, і я буквально впустив щелепу.

Я бачив і свою дружину, і в той же час якусь іншу, невідому мені жінку. Мавку. Так, німфу.

Вона була стрункою, в неймовірно гарній блакитній сукні, локони недбало лежали на плечах, а на щоках грав рум’янець. Як дурень, я зрозумів, що знову закоханий.

Я не знаю, як відбулися ці зміни. Жінки все-таки – загадкові істоти. Але я задумався … Може бути, вона була так зайнята будинком, дітьми, мною, що на себе абсолютно не залишалося часу?

А розтяжки і грyди – хіба це не наслідок наших двох дітей?

Вдома було прибрано, на столі завжди чекала вечеря, а я думав про те, що вона не робить депіляцію і зачіску.

Може бути, вона намагалася з усіх сил, а я просто не зміг цього оцінити …

Я хотів зупинити її, поговорити, ще хоч ненадовго побути з цією красою.

Але до неї підійшов якийсь чоловік, якого вона взяла під руку.

І тоді стало гірко. Я зрозумів, що поїзд пішов, що я втратив людину, погнавшись за зовнішньою красою і зневажаючи внутрішню.

Я погасив її внутрішній світ, а він, цей інший, запалив і змусив сяяти. Він дав їй захист, сили і можливість подбати про себе.

Кажуть, що краще пізно, ніж ніколи. Так ось, краще не пізно. Краще – рано. І чим раніше ми задумаємося, тим краще …