Франківчанка в Китаї: про сім’ю, комфорт та коронавірус (ФОТО)

Божені Демич 26 років, вона з Івано-Франківська. Навчалась у Прикарпатському університеті, закінчила магістратуру за фахом «міжнародні відносини».

Божена переїхала в Китай, виховує доньку. А як там живеться, вона розповіла Репортеру через месенджер у соцмережі Facebook.

– Божено, чому Китай?
– Це все пов’язано з моїм чоловіком Ханом Ліном. Після Франківська я переїхала до Києва. Там і познайомилась з майбутнім чоловіком. А до Китаю переїхала, бо зрозуміла, що сім’я для мене – найбільша цінність. У Хана в Китаї більше можливостей, він має свій невеликий бізнес і власну квартиру. В Україні ми знімали житло, тому було не дуже зручно.

– Як познайомилася з Ханом?
– Це було дуже мило й чимось нагадало історії з фільмів. Ми робили ремонт у нашому магазині й нам привезли меблі. Чекала майстра та вирішила спробувати зібрати щось сама. Розклала на коридорі деталі і дуже швидко зрозуміла, що я не дуже справляюсь. А в цей час повз проходив Хан, подивився – і за 20 хвилин усе зібрав. Мене це вразило, я хотіла подякувати й запропонувала йому чай. До речі, майстер тоді так і не прийшов (сміється).

Хан спершу соромився, дуже мало говорив, боявся сказати щось не так. Але наступного разу сам прийшов до мене на роботу, приніс солодощі й китайський чай. Після того якось усе закрутилося, бачилися майже щодня…

– Як до переїзду поставилися друзі, батьки?
– Друзі зрозуміли й підтримали, обіцяли прилітати в гості. Якщо відверто, я дуже сумую за Україною та своїм оточенням, вони у мене чудові й дуже рідні. Мама спочатку важко відпускала так далеко, але зрозуміла, що так для нас буде краще. Ми нині майже щодня спілкуємось у соцмережах. Вона в мене єдина, батько помер багато років тому.

– А рідні чоловіка дуже здивувалися?
– Так, його батьки були здивовані, хвилювалися, як будуть складатися наші стосунки. Але мене сприйняли дуже добре і зараз ставляться не гірше. Взагалі, в Китаї вважається, якщо чоловік одружується з європейкою, то це статусно.

– З вихованням доньки в Китаї не виникає клопотів?
– Зовсім. Навпаки, її всі люблять, граються з нею. Ми плануємо найближчі 2-3 роки жити в Китаї, а далі побачимо по ситуації, бо хочеться повернутися в Україну. Було б чудово, якби моя Емілія знала кілька мов – українську, китайську та англійську. До речі, я з нею спілкуюсь виключно українською, а чоловік – китайською. Тож багатомовність у нашій сім’ї вже започаткована.

– На життя сьогодні заробляє чоловік?
– Так. Насправді мені пощастило, бо він дуже турботливий. Іноді, коли ми щось не можемо одразу дозволити собі купити, Хан пам’ятає про моє бажання і з часом все одно знаходить варіант, як це реалізувати. Взагалі, ми разом завжди знаходимо вихід, бо ж головне – розуміння.

У мене в Києві була чудова робота, я її просто обожнюю. Я працювала та й працюю в Young Business Club. Раніше була керівником проєкту, системним менеджером, потім асистентом керівника одного з напрямів. Але зараз немає можливості працювати на повну зайнятість, тому час від часу беру проєкти і виконую їх, щоб мати якісь кишенькові гроші.

– Що там у вас із коронавірусом?
– Щодо епідемії Китай повівся дуже організовано та серйозно. Ввели жорсткий карантин. Влада не зважала на шкоду для бізнесу чи економіки. Все просто – в пріоритеті людське життя. Вважаю, що в країні вчинили правильно, показали, як треба діяти в таких ситуаціях.

До речі, незважаючи на паніку, люди в суспільстві поводилися дуже слухняно. Виконували всі вказівки та рекомендації, тож нині в Китаї ситуація контрольована, стабільна, що важко сказати про інші країни, де також зафіксували спалахи вірусу. Під час карантину в Китаї були закриті усі місця скупчення людей (школи, садки, ресторани, кінотеатри, торгові центри), працювали тільки лікарні й ринок – щоб люди могли купувати їжу і звертатися за медичною допомогою.

Зараз в ізоляції лише місто Ухань, де вірус зафіксували вперше, решта міст майже відновили звичне життя й роботу. Звісно, це ще не кінець епідемії, і люди продовжують дотримуватися заходів безпеки: ходять у масках, в людних місцях на вході їм міряють температуру.

– Як живеться у Китаї білій дівчині, комфортно?
– Я живу в місті Цюаньчжоу, це на півдні країни. Ми приїхали в дуже несприятливий час, як потім виявилося. Все через той коронавірус. Довелося сидіти вдома на карантині, тому адаптуватися до соціуму поки що не було можливості.

Зате дуже близько познайомилася з родиною Хана, а вона у нього справді велика. Вивчила кілька десятків слів – мова доволі проста у спілкуванні, але письмово – дуже важка. Щодо комфорту, то тут є дуже зручна річ – WeChat, така комунікаційна соцмережа й банк водночас. Через неї можна вирішити майже усі свої питання і проблеми. Такого в Україні ще нема. Загалом життя в Китаї цікаве, але й незвичне, бо все нове і моментами не дуже зрозуміле.

На людях я часто відчуваю себе поміченою серед інших, але не більше того. Люди звертають увагу, посміхаються, я вже звикла до цього. А от до нашої семимісячної донечки Емілії уваги більше в кілька разів. Люди постійно хочуть з нею сфотографуватися, гратися. Це іноді навіть призводить до дискомфорту, адже я, як і будь-яка мама, турбуюсь, щоб вона почувалася захищеною.

Щоб я відчувала якісь особливі привілеї – то ні, можливо, раніше до іноземців тут ставилися з більшою цікавістю. Але нині китайці вже звикли, нас тут таких багато.